Роль НАТО у становленні євроатлантичної системи безпеки: історичний аспект

євроатлантичний безпека міжнародний багатополярність

Протягом 60-річчя становлення НАТО, з урахуванням глибинних трансформацій в політичному середовищі Європи і у світі в цілому Північноатлантичний альянс залишається головним учасником формування політики європейської безпеки. В той же час головним викликом сьогодення для НАТО є історично безпрецедентні ризики глобальної безпеки. Світ, який все більш поєднаний між собою та економічно взаємозалежний вперше в історії, зазнає зростаючих масових заворушень населення, що стають все більш небезпечними через зростаючу доступність зброї масового знищення - не тільки для держав, але й екстремістських релігій та політичних рухів.

Водночас досі не існує жодного ефективного глобального механізму безпеки, що міг би протистояти зростаючій загрозі. НАТО залишається наймогутнішим воєнним і політичним союзом у світі. За цих умов зростає політична і наукова актуальність всебічного дослідження діяльності HAT O як в минулому, так і в перспективі з метою окреслення для У країни напрямів взаємодії з цією великою і складною міжнародною організацією, яка є невід'ємною частиною системи європейської інтеграції.

Серед вітчизняних вчених які зробили значний внесок у дослідженні проблем національної і регіональної безпеки, а також ролі HATO в цих процесах, слід відзначити Бодрука О.C., Камінського Є.Є., Мінгазудінова І.В., Перепилицю М.Г., Полторацького О.С. Теоретичні концепції методологічних та інституціональних аспектів формування євроатлантичної системи безпеки здійснено в працях відомих зарубіжних вчених-політологів як Бжезинский 3., Браун X., Даніель У, Кан X., Хантингтон Є, Кіссинджер Г., Флемінг Д. та інших. Однак переважна більшість наукових робіт, присвячених головним аспектам фундації Північноатлантичного союзу і його стратегічним концепціям здійснювались в інших історичних умовах і характеризуються ідеологічною зумовленістю оцінок.

Отже розкриття ключових особливостей впливу HATO у формуванні політики безпеки на теренах Європи в процесах трансформації міжнародних відносин від однополярності до багатополярності є актуальною для визначення європейськими країнами нових параметрів дипломатичного процесу з Альянсом, обумовленого цими змінами.

За останні 500 років у світовій політиці домінували держави басейну Північної Атлантики. Боротьба між ними за ресурси та владу призвела до панування Північноатлантичного регіону у світі. Однак це панування не було постійним. Воно періодично послаблювалось внутрішнім непримиримим суперництвом між країнами цього регіону. Португалія, Іспанія, Франція, Нідерланди та Великобританія змагались, змінюючи одна одну в ролі домінуючої імперської трансконтинентальної сили.

Протягом двох останніх століть світова ієрархія кардинально змінилась, передусім під час боротьби наполеонівської Франції за контроль не лише над океаном, але і над континентальною Європою. В майбутньому в цю боротьбу вступили «неатлантичні» сили: центральноєвропейська Пруссія (пізніше - Німеччина) та євразійська Росія (пізніше - Радянський Союз). Століттям пізніше, Перша світова війна, яка здебільшого була європейською війною, торкнулася і СІЛА. Вступ Америки у війну практично визначив її результат, а перемога нової Британо-франко-американської коаліції закріпила фінансове і політичне домінування Північноатлантичного регіону.

Згодом все це виявилось ілюзією. Адже в той час Франція була знекровлена, Великобританія - на межі банкрутства, а Сполучені Штати не могли визначитись зі своєю роллю у світі. Швидке відродження Німеччини призвело до Другої світової війни. Ця війна була виграна Радянським Союзом і певними членами Північноатлантичної коаліції - Сполученими Штатами та Великобританією. Центральні та східні регіони Європи відійшли під контроль Москви, а західні території стали повністю залежати від майбутнього курсу США. Протягом двох світових війн Європа вчинила своє «політичне самогубство».

НАТО було одним з двох інструментів, який використовувався Вашингтоном для управління міжнаціональним співробітництвом на західних теренах Європи. Незважаючи на те, що західні європейці визнавали необхідність подолання свого історичного розділення, їх перші повоєнні зусилля були зосереджені здебільшого на стримуванні Німеччини з одночасним продовженням Західної інтеграції. Існували США, які через План Маршалла забезпечили економічне зростання Західної Європи, включаючи окуповану Німеччину. Ta існувала британська дипломатія, заснована на тому, що Лондон визнав закінчення епохи свого світового домінування, поставив свою геополітику у пряму залежність від тісних зв'язків з Вашингтоном і почав наполегливо переконувати США у необхідності надання Західній Європі чітких гарантій безпеки заради її виживання.

Незважаючи на те, що НАТО було створено для забезпечення захисту від загрози Радянського Союзу, його політичним завданням у Західній Європі було забезпечити возз'єднання з колишніми основними силами Німеччини та Італії, в той же самий час забезпечуючи прийняття трансатлантичної взаємозалежності. Найбільш пам'ятним та значущим у цьому випадку було складне завершення франко-німецької ворожнечі. Спершу Франція відкидала будь-які спроби німецького переозброєння навіть у рамках спільної європейської безпеки. Проте, поступово передбачливі французькі та німецькі лідери сприяли політичному возз'єднанню, що і призвело до успішного союзу.

Жодна з цих подій не відбулася б, якби не Північноатлантичний союз. Його міжнародно-інтегровані, хоча й переважно американські, структури зробили входження німецьких сил (навіть без наявності в останніх окремого командування або Генерального штабу) більш, прийнятним для французів. Інституціоналізація НАТО та подальше створення Європейської економічної організації (яка пізніше привела до створення Європейського Союзу) означали, що громадянська війна на Заході була нарешті завершена.

Історична важливість цього факту беззаперечна - створення НАТО бере початок саме в Європі.

Очікування нової війни було широко розповсюджене з самого початку, а відчуття (вразливості) слабких ланок в системі захисту було достатньо гострим. Збройні сили СІЛА, за виключенням відносно невеликої кількості військ в окупованій Німеччині, повернулися додому та були в більшості своїй демобілізовані. Європейські країни наполягали на швидкому поверненні збройних сил США для можливості миттєвої повномасштабної відповіді на атаку. Однак спочатку американські воєнні стратеги схилялися до думки, що безпекові зобов'язання США стосовно Європи, навіть в тому випадку, коли війни не можна буде уникнути, маючи ядерну монополію та зважаючи на те, що радянська наступальна міць не може бути зупинена шляхом масивних бомбардувань Росії, - зводилися фактично до зобов'язання захищати Європейський плацдарм після його захоплення (тобто повторне визволення Європи). Цілком зрозуміло, що це зовсім не заспокоювало європейців.

В світлі цього була розроблена Стаття 5 Північноатлантичного договору Про початок спільних дій для об'єднання сил Сполучених Штатів та Європи, що також спрямована на подолання традиційного небажання американців бути втягнутими в віддалені закордонні конфлікти. Для американців зміст Статті 5, яка полягає в тому, що кожний союзник реагуватиме на будь-який напад, спрямований на одного з них, «вживши негайно…такі заходи, які він вважатиме необхідними, включаючи застосування збройних сил» - означає, що Вашингтон зберіг за собою право визначати, як він буде реагувати у воєнному аспекті, якщо радянські війська перетнуть річку Ельба. Для європейців ця стаття була запорукою того, що Сполучені Штати в будь-якому разі будуть надавати воєнну підтримку з самого першого дня. Зобов'язання було ясним, але природа відповіді залежала від обставин. Тим не менш, через НАТО стратегічна взаємозалежність Заходу стала обов'язковою. Така формула була успішною протягом наступних 60 років [5].

Після 1945 року Радянський Союз опинився в центрі Європи, де був сприйнятий як величезна загроза. Радянський Союз також був виснажений після війни та мав розібратися зі своїми післявоєнними надбаннями. По обидва боки деякі далекоглядні стратегічні експерти дискутують в кулуарах з приводу того, що новий виток боротьби за світове панування буде тривати достатньо довго, але, вірогідно, принаймні деякий час не буде вирішуватися силовим методом. З погляду США Джордж Кеннан навів переконливі докази того, що Радянський Союз, незважаючи на агресивність, можна стримати і з часом - ослабити. Аргументуючи, що загроза СРСР носила політичний, а не військовий характер, він застеріг від надмірної мілітаризації відповіді Заходу.

В 1944 році радянський міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов надав Йосифу Сталіну доповідну записку, що була розроблена Іваном Майським (послом СРСР в Лондоні під час війни, а згодом - заступником міністра закордонних справ) та Максимом Литвиновим (послом СРСР в Вашингтоні під час війни, а згодом - також заступником міністра закордонних справ). Вони зробили висновок, що післявоєнний період буде відмічений домінуванням США, занепадом Великобританії, посиленням капіталістичних протиріч, довготривалим зростанням суперництва США та СРСР, - але не війною.

В 1950 році І. Сталін розглядав Корейську війну як засіб відволікання уваги від подій в Європі, а також як можливість для потенційного збільшення залежності Китаю від СРСР. Однак острахи на Заході про те, що Корейська війна може бути тільки початком призвели до збільшення кількості військових потужностей США в Європі. Війна в Кореї спричинила політичний психоз, що посилив визначення «холодної війни» як військового протистояння. Підштовхуючи конфронтацію в Європі між двома озброєними таборами, жорстокий конфлікт в Азії зробив питання виникнення війни в Європі менш ймовірним.

Насправді, саме завдяки Сполученим Штатам та їх зобов'язанню обороняти Європу, вдалось уникнути конфлікту після Другої світової війни, внаслідок чого НАТО залишилось об'єднаним. До того ж цей союз був випробуваний на міцність протягом двох криз на початку 60-х: Берлінської та Кубинської ракетної кризи. В жодному з випадків не було причин вірити, що Москва зможе розпочати нову війну, але в обох випадках радянське керівництво зіграло на побоюванні можливої зміни геополітичного статуса-кво.

До кінця 70-х та на початку 80-х років офіційне оголошення Радянського Союзу «перегнати» Сполучені Штати у економічній та військових сферах почало здаватись марнослів'ям та напружувати ситуацію в самому Радянському Союзі. А початок «перебудови» Горбачова значно зменшив побоювання Вашингтона у стратегічній могутності Москви, яка б могла здійснювати «ядерний шантаж» Європи. Завдяки цьому, обидві сторони почали зосереджуватися на таких питаннях як контроль над озброєнням, права людини та навіть скорочення військ. До кінця 80-х років, швидко зростаючий безлад в Радянському блоці, спричинений успіхом «Руху Солідарність» в Польщі та який під кінець був підсилений НАТО (а саме: близькою співпрацею лідерів США, Німеччини, Великобританії та Франції), вийшов з під-контролю. Як результат, Радянський Союз та Радянський блок увійшли в історію.

Роль HATO змінилась. Вона стала основою для стабілізації швидкої незбалансованої ситуації в Центральній та Східній Європі. Хоча виведення радянських військ з країн ЦСЄ було неминучим, невпевненість щодо регіональної безпеки, питання кордонів та фундаментальних політичних об'єднань залишалися досить складними. З появою ООН, без можливості запропонувати безпеку, тільки НАТО могло заповнити цю прогалину.

Te, що відбулося далі, стало результатом історичної спонтанності, а ніж результатом стратегічного планування. Таким випадком стало розширення НАТО на Схід. В світлі переговорів між російським президентом Борисом Єльциним та польським президентом Лехом Валенсою в серпні 1993 року керівництво Росії неохоче на це погодилось і в подальшому не робило ніяких практичних кроків щодо заборони країнам Центральної та Східної Європи приєднуватися до єдиної західної організації, яка могла забезпечити їхню політичну єдність [7].

Отже, оцінюючи еволюцію ролі НАТО, потрібно взяти до уваги той історичний факт, що протягом свого 60-річного існування Альянс пережив три дійсно монументальні трансформації у розвитку світу, а саме: завершення на Заході тривалої «громадянської війни» за трансокеанське та європейське лідерство; виконання Сполученими Штатами зобов'язань щодо захисту Європи від домінування Радянського Союзу після Другої світової війни; мирне завершення «холодної війни», яке зупинило геополітичний поділ Європи і створило передумови для розширення Європейського Союзу. Ці глибинні зміни, що відбулися, у політичній сфері в Європі та й в світі в цілому, привели країни НАТО до висновку про необхідність трансформувати Північноатлантичний союз з переносом акцентів його діяльності з військової компоненти на політичну, оновивши його цілі, функції, стратегічну концепцію і політичне обличчя.

Найважливішим фактором перегляду стратегічних пріоритетів НАТО стала зміна характеру основних загроз міжнародної безпеки.

Ступінь конфліктності і політико-військової нестабільності в світі не стільки зменшилася, скільки набула якісно нового змісту. На перший план вийшли проблеми регулювання численних точок регіональної напруженості, що не тільки перетворилося в один із ключових напрямків світової політики, але і придбало різко воєнізований характер - усе більш очевидним стала перевага так званого силового миротворення над «традиційним миротворенням» часів «холодної війни». Події, що відбуваються у світі, набагато випередили стратегічні орієнтири НАТО. Саме безпосередній досвід практичної участі в регулюванні криз і конфліктів у Європі протягом 1990-х років, а також нові оперативно-тактичні концепції альянсу в цій області, послужили основою для формування сучасної антикризової стратегії HATO [1].

Розглядаючи процес перебудови HATO у пост-біполярному просторі слід підкреслити, що відбувається певне зниження військової активності в межах НАТО. Хоча традиційна задача організації колективної оборони у випадку зовнішньої агресії і забезпечення відповідних військових можливостей зберігається в якості основної, масштаби військових угруповань після закінчення холодної війни скоротилися.

Головна увага стала приділятися визначенню й обґрунтуванню нових місій альянсу, що виходять за межі тих функцій, що були обкреслені Північноатлантичним договором. При цьому особливо підкреслюється необхідність переорієнтації союзу на рішення завдань кризового регулювання і миротворення, з відповідною зміною військової підготовки, що проводиться із забезпеченням гнучкості і мобільності збройних сил.

У «Стратегічній концепції» НАТО в число можливих завдань вперше було включено «проведення операцій по реагуванню на кризові ситуації, що не підпадають під статтю 5 Вашингтонського договору» (тобто не пов'язані з колективною обороною від зовнішньої агресії). Першим практичним досвідом використання сил HATO в цих цілях стали ракетно-бомбові удари по Югославії, що почалися в березні 1999 р. Офіційною метою це операції було оголошене припинення гуманітарної катастрофи в Косово. Військова кампанія НАТО проти Югославії показала, що альянс претендує на право застосовувати силу за межами території країн-членів і без санкції Ради Безпеки OOH [3].

Дії Організації Північноатлантичного договору протягом останніх півтора десятків років свідчать про її претензії на якусь ключову роль у процесах, пов'язаних з динамічною трансформацією всієї системи міжнародних відносин, для якої характерна дія двох взаємовиключних тенденцій: з одного боку HATO de facto практично нездатні впливати на процеси, що відбуваються у світі, а з іншого - є провідником політики США, що наочно продемонстрували операції в Іраку і Югославії. До того, якщо розглядати НАТО як центральний елемент «загальноєвропейської архітектури», то слід було враховувати й такі країни не члени НАТО як У країна, Білорусь та Росія і їх політику колективної безпеки. Рішення цього питання можливо буде включено в нову концепцію Альянсу через переведення в конструктивну площину якісно нових відносин з пострадянськими країнами.

Для України яка ще визначилась з форматом відносин з НАТО слід наголосити, щоб залишатись історично важливим, НАТО не може розширятися в глобальний альянс демократій. Німецький канцлер Ангела Меркель виразила правильну думку, коли зазначила в березні 2009, що «Я не бачу глобальний Північноатлантичний союз… він може забезпечити безпеку за межами Альянсу, але це не означає, що членами НАТО можуть бути всі країни світу». Глобальне НАТО розхитає центральність зв'язків між США та Європою і тому жодна зі зростаючих сил, здається, не прийме членство в розширеному НАТО. Більш того, ідеологічно визначений глобальний Альянс демократій потане перед великою кількістю серйозних труднощів у визначенні кого включати, а кого виключити, створюючи відповідний баланс між доктринальною та стратегічною метою. Зусилля з підтримання такого Альянсу зможе підірвати особливу трансатлантичну єдність НАТО. Тому питання о реальному характері і масштабах майбутнього співробітництва України з НАТО залишається ще відкритим.

Размещено на Allbest.ru