Проблема судової реформи та контр реформи другої половини XIX ст. в історіографії 1860-1980 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема судової реформи та контр реформи другої половини XIX ст. в історіографії 1860-1980 років

Шаравара Т.О.

Судова реформа 1864 року в історіографії вважається однією з найпослідовніших прогресивних реформ 60-х років XIX століття, що розглядалася істориками різних періодів, а проблема її контрреформи найдискусійнішою. Необхідність реформування сучасних судових установ активізувала звернення дослідників до нашого історичного минулого, до численної історіографії судової реформи та контр-реформи. Задля усвідомлення ключових моментів сучасного процесу реформування у сфері судочинства актуальним є переосмислення оцінок реформи, поданих істориками різних наукових шкіл та в різні історичні періоди. Ставимо за мету розглянути історіографію судової реформи 1864 року та її контрреформи, проаналізувати внесок істориків, юристів, громадських діячів різних епох у розробку цього питання.

Проблему підготовки судової реформи крізь призму участі у цьому процесі Міністерства юстиції, у другій половині XIX століття вивчали І.В. Гессен[1], Н.В. Давидов і Н.Н. Полянський[2], А.Ф. Коні[3], М.А. Філіпов[4], Г.А. Джаншиєв[5]. Порівнюючи новий суд із дореформеним, вони одностайно вказували на його переваги. Загалом перші праці пореформеного періоду та ювілейні видання, присвячені річниці введення нових Судових уставів, не містили критики реформи, з огляду на жорстку цензуру. У цих роботах реформа визначається «доброю волею царя-визволителя». Основні події автори подають поза суспільноекономічними обставинами, що мали вплив на реформу та визначили її зміст. Дослідники не ставили питання контр-реформи та не окреслювали хронологічних меж її проведення. Праця відомого в судово-прокурорській сфері діяча А.Ф. Коні й до сьогодні не втратила своєї актуальності. Подані ним біографічні нариси про діячів юстиції, що розробляли та запроваджували Судові устави, є в цілому об'єктивними й лише подекуди не позбавлені ідеалізації. Певна ідеалізація уставів була притаманна не лише йому, а й багатьом учасникам тих подій, проте це не применшує значимості викладеного матеріалу.

Аналізуючи роботи дорадянського періоду, не можна обійти увагою ювілейні підвідомчі видання «Історія Сенату за двісті років, 1711-1911>> [6] та «Міністерство юстиції за сто років, 1802-1902»[7]. За вказівками Міністра юстиції Н.В. Муравйова матеріали до останнього видання збирали відомі дослідники та діячі реформи А. Живнович, М. Скронишев, Н. Мурзанов та інші. Фактично викладений матеріал охоплює період від правління Олександра І до Миколи II і висвітлює діяльність 14 міністрів юстиції. З огляду на рідкісний, ретельно дібраний, логічно викладений фактичний матеріал, уміщений у виданнях, він не втратив актуальності і до сьогодні.

Необхідно зазначити, що процес формування нових державних установ, на зразок міністерств і відомств, вплинув на характер опублікованих праць, на формування «державної» школи істориків (Н.М. Коркунов). Вони займалися переважно висвітленням діяльності державних установ, збирали та систематизовували цей фактичний матеріал проте, оВходили критикою чиновницький апарат і реформу в цілому. Фактично відносно місця та ролі нового суду в державній системі точилися дискусії між представниками кадетського напряму в історіографії (В.М. Гессен, С.А.Корф) та революційно й радикально налаштованими Н. Огарьовим[8;9], Н. Чернишевським[ 10], А. Герценом[ 11]. Зокрема кадети відстоювали ідеї еволюції самодержавного ладу в конституційному напрямі, у бік правової держави. З гострою критикою існуючого ладу, судочинства, урядових проектів судової реформи виступали революційно налаштовані громадські діячі та письменники.

Загалом необхідно зазначити, що дорадянський період не дав змістовних робіт, у яких би аналізувалася судова контр-реформа. Переважна більшість дослідників із захопленням сприймали ідею реформи та завеликий акцент робили на добрій волі царя-визволителя й наближених до царської родини персон. Дослідники того часу також не визначали хронологічних рамок самої реформи.

Якщо дорадянські історики оцінили реформи в цілому як «великі», то радянські-як буржуазні реформи 1860-х1870-х років. Радянські вчені зробили значний внесок у розробку цієї проблеми завдяки здійсненому аналізу внутрішньополітичного розвитку Російської імперії другої половини XIX століття, буржуазно-правових відносин та інститутів влади в цілому. У радянській історичній та історико-правовій науці вказана проблема поклала початок науковій дискусії щодо сутності та значення Судових уставів 1864 року, а згодом і хронологічних меж контр-реформи. Як відомо, реформа принесла докорінні зміни в судовий процес та зробила його гласним, запровадила суд присяжних і адвокатуру, трансформувала діяльність прокуратури. Документи судової реформи включали в себе чотири закони: перший присвячений судоустрою, другий і третій цивільному та кримінальному процесу й четвертий матеріальному праву, що містив норми про дрібні кримінальні та адміністративні правопорушення. З огляду на те, що на сьогодні значний масив напрацьованого радянськими істориками матеріалу не втратив актуальності, а тривала дискусія щодо дефініції «контр-реформи» та її хронологічних меж є незавершеною, вивчення оцінок Судових уставів поданих радянськими істориками, потребує детального розгляду.

Першу спробу проаналізувати законодавчі акти Судових уставів у контексті прийнятого нового Кримінального уложення І903 року, зробив Л. Слухоцький[12]. Проте він приділив увагу лише проблемам, що стосувалися розгляду справ по державних злочинах. Крізь призму вивчення кримінального процесу 1957 року в курсі «радянського кримінальнопроцесуального права» М.А. Чельцов-Бабутов[13] охарактеризував заходи царського уряду щодо обмеження судових уставів, проте не підбив підсумків цим обмеженням.

Протягом 1960-років у радянській історичній науці починається докорінно новий етап вивчення реформи, її періодизації та впливу контрреформи на Судові устави 1864 року, який увійшов в історію, як епоха регіональних досліджень. Ювілейна дата 100-річчя реформи дала новий імпульс вивченню Судових уставів. Інтерес учених викликало запровадження реформи в окремих регіонах Російської імперії: Правобережній Україні[ 14], в Азербайджан^ 15], Башкирії [16], Білорусі[17], на Дону[18] тощо. їхні погляди знайшли відображення в навчальних посібниках, монографіях, дисертаціях. Автори акцентували увагу на національній політиці уряду в окраїнах імперії. Проте, перебуваючи під впливом радянської ідеології, не маючи змоги вийти з її лабетів, учені підвели причини недосконалості самої реформи під тези В. Леніна, згідно з якими, «доки кріпосники не знищенні, жодні реформи не можливі, окрім як, у кріпосницькому вигляді...>>[19,с.172]. Проблема здійснення самостійних наукових висновків була притаманна чималій кількості радянських учених. Певний відхід від радянської ідеології, усталених догм, простежується лише в працях середини-кінця 1980-х років.

Необхідно вказати, що найвизначнішими у висвітленні цієї проблеми, по праву вважаються дослідження Б.В. Віленського[20], зокрема, його праця «Судова реформа і контр-реформа в Росії» та ряд інших. Він проаналізував історію судової реформи в її взаємозв'язку з контрреформою. Увага вченого переважно була приділена вивченню заходів, здійснених урядом протягом 1870-х 1880-х років і спрямованих проти Судових уставів. Учений дійшов висновку, що «контр-реформа закреслила всі буржуазно-демократичні інститути, проголошені 20 листопада 1864 року»[20,с.372]. Згодом, у багатотомному виданні, присвяченому в тому числі й судовій реформі, він визначає причини інтересу радянських істориків до проблеми. На його думку, «тривалий час було прагнення показати лише негативні сторони судової реформи, а тому з'явився інтерес до контр-реформ»[21,с.2]. Учений вказав, що реформа була наслідком певної кризи російського суспільства, у тому числі й кризи верхів. Позитивно оцінюючи реформу в цілому, дослідник зазначив, що «вона відокремила судові органи від адміністративних та законодавчих. Було введено суд присяжних. ...Уперше була заснована справжня адвокатура...престижна та високооплачувана. Була реформована прокуратура»[21,с.16-22]. У дорадянській історіографії домінували погляди згідно з якими контрреформами вважалися лише Закон про земських начальників 1889 року, Земське положення 1890 року та Міське положення 1892 року[22]. Б.В. Віденський зробив акцент на Законі від 12 лютого 1887 року, що «завдав найсильнішого удару по принципу гласності й надав право головуючому в суді зачиняти двері судової зали на підставах не передбачених Судовими уставами»[21,с.24]. Б. Віденський вважав складовою судової контр-реформи став і Закон від 9 травня 1878 року, що обмежив компетенцію суду присяжних. Також, на його думку, контр-реформа посилилася Законом від 7 липня 1889 року «Про зміну порядку слухання справ про деякі злочини, що підлягали суду присяжних». Фіналом контрреформи дослідник називає «ліквідацію 1889 року мирової юстиції, яка нерідко ставала на захист трудящих»[21,с.24-25]. Необхідно зазначити, що Б. Віденський не погоджується з окремими радянськими істориками, зокрема П.А. Зайончковським, який вище названі нормативні акти розглядає лише в контексті окремо взятих перетворень і не вважає їх контр-реформою[23].

Той факт, що два провідні радянські історики не дійшли згоди стосовно дефініції «контр-реформа», призвів до пожвавлення наукової дискусії. Згодом, у таборі радянських істориків виокремилося дві групи, погляди яких розходились у питаннях про вплив законодавчих та адміністративних заходів самодержавства на рівень обмеження Судових уставів 1864 року. Зокрема Б.В. Віленський[20], Ю.Г. Галай[24], В.А. Шувалова[25], Є.Н. Кузнєцова[27], Т.У. Воробейкова й А.Б. Дубровіна[26], Н.В. Черкасова[28], вважали, що самодержавство «сильно обмежило буржуазні принципи судоустрою>>[27], «підірвало основи судової реформи 1864 року>>[24], «ліквідувало усе прогресивне, що було в реформі»[25,с.126-127], і нарешті «перекреслило основні демократичні інститути Судових уставів, а отже була проведена контрреформа» [20,с.З].

На противагу названим дослідникам, П.А. Зайончковський[29], А.Твардовська [ЗО], І.В. Оржеховський[31] доводили, що «самодержавство не насмілилося піти на докорінні зміни»[31], а його заходи, спрямовані проти реформи носили частковий, вибірковий характер і не посягали на повну ліквідацію основних складових судової реформи[29,с.257-258].

Проблема окреслення хронологічних меж судової реформи була належним чином висвітлена в радянській історіографії. Проте радянські історики не дійшли спільної згоди щодо бачення проблеми і хронології її подій. Такі дослідники, як П.Г. Риндзюнський[32], І.В. Оржеховський[31], А.К. Афанасьєв[33] хронологічно реформу окреслюють 60 70-ми або 50 80-ми роками XIX століття. Натомість П.А. Зайончковський[29] та В.А. Твардовська[30] хронологічні межі реформи й контр-реформи окреслюють включно до 1905 року, тобто революційними подіями.

Якщо взяти до уваги винятково контр-реформу, то Ю.Г. Галай вважає, що вона тривала з 1866 по 1879 рік, оскільки «за цей період відбулося стільки серйозних змін, скільки не мало місця до кінця XIX століття» [24]. Виключно 70-ми початком 80-хроків XIX ст. визначають контр-реформу Н.В. Черкасова[28] та Б. Віленський[20]. У свою чергу Е.Н. Кузнецова та Н.Н. Єфремова 80-90-ми роками XIX століття[27;34]. На думку останньої, вона відбулась у 80 90-х роках XIX століття, оскільки «зміни, внесені до Судових уставів, означали зміни як духу, так і букви цих Уставів»[34]. Н.А. Троїцький та Н.Н. Єфремова сходяться на думці, що комісія Н.В. Муравйова, котра працювала в 1894-1900 роках над змінами до уставів, у випадку завершення роботи остаточно провела б контр-реформу. Дослідниця Н.М. Корнєва доводить, що відштовхуватись у дослідженні необхідно не від нормативних актів, прийнятих самодержавством, щодо обмеження Судових уставів, а від мети, яку воно переслідувало. Вона вважає, що такою метою була «ліквідація основних положень реформи»[35,с.90], а причиною, котра завадила остаточному її досягненню, була «внутрішня слабкість політичної влади, нездатність протистояти новим історичним умовам»[35,с.90-91]. Визначаючи три періоди контр-реформи (1866 1885; 1885 1894; 1894 1905)[35,с.91], їй не вдалося обґрунтувати перший із них, проте Н.М. Корнєва чи не єдина, з радянських істориків, хто здійснив спробу періодизації судової контр-реформи.

Проблема причин судової контр-реформи піднімалася названими провідними вченими, які на середину 1980-років сформували два табори з кардинально протилежними поглядами. Одна група дослідників вважала, що нормативні акти, складові контр-реформи були видані внаслідок підйому масового революційного руху, що мав місце наприкінці 1870-х років (Б. Віденський, Н. Єфремова, Ю. Галай, Ф. Ішкулов). Інша навпаки, внаслідок послаблення революційного руху в 1880-х роках (Т. Воробейкова, А. Дубровіна). Лише А.Е. Скрипільов[36], а згодом і Н.М. Корнєва[35], стали одними з небагатьох радянських істориків, хто причину контрреформи вбачав у прогресивному характері судової реформи в цілому.

Проблема пореформеного суду присяжних, адвокатури, юстиції як складових реформи була предметом вивчення радянських учених переважно крізь призму посилення утисків та обмежень з боку самодержавства. Позитивно оцінюючи роль адміністративної юстиції, суду присяжних, адвокатури, вони завелику увагу приділяли органам адміністрації, що посилено контролювали нововведення та зводили їх нанівець. Радянська панівна ідеологія унеможливила появу об'єктивних висновків щодо означених складових судової реформи. Історики змушені були констатувати, що тільки «з появою радянської влади став можливим справедливий суд, вільна від тиску влади адвокатура, об'єктивна юстиція» [33;28;34].

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що в дорадянський період, попри значну ідеалізацію реформи, громадські діячі та юристи глибоко вивчили внесок окремих персоналій у розробку та проведення реформи. Перші праці з серйозною критикою та глибоким аналізом реформи з'явились на початку XX століття, після послаблення цензури. У радянський період історики та правознавці поклали початок дискусії з приводу причин реформи, хронологічних меж контр-реформи, дефініції ключових складових судової реформи 1864 року. Однак змушені були подавати матеріал крізь призму революційних рухів, ленінських оцінок, не розкривши причин реформи всебічно та неупереджено. Окремі положення їхніх досліджень не втратили своєї актуальності в наш час. Проте переосмислення на якісно новому методологічному рівні потребують питання впровадження суду присяжних та діяльності мирової юстиції. Фактично маловивченим залишається роль прокуратури в судових процесах пореформеного періоду. Потребує подальшої розробки проблема впливу контрреформи на кримінально-процесуальну та цивільно-процесуальну сферу другої половини XIX століття.

судова реформа історіографія

Список використаних джерел

1. Гессен И.В. Судебная реформа / И.В. Гессен. СПб., 1905.

2. Давыдов Н.В. Судебная реформа / Н.В. Давыдов, Н.Н. Полянский. В 2-х томах. M., 1915.

3. Кони А.Ф. Отцы и дети судебной реформы / А.Ф. Кони. М., 1914.

4. Филиппов М.А. Судебная реформа в России. / М.А. Филиппов В 2-х томах.: T.I 1871, II 1875. СПб.

5. Джаншиев Г.А. Эпоха великих реформ / Г.А. Джаншиев Издание 10-е СПб., 1907.

6. История Сената за двести лет, 1711-1911 в 5 томах СПб., 1911.

7. Министерство юстиции за сто лет, 1802-1902 / Исторический очерк. СПб., 1902.

8. Огарев И.П. Разбор основных положений преобразования судебной части в России / И.П.Огарев // Колокол, 1862. С. 150-152.

9. Його ж// Колокол, 1863. С. 153-154.

10. Чернышевский И.Г. Суеверие и правила логики. / И.Г. Чернышевский Поли. собр. сочинений. М. Т.5., 1950.

11. Герцен А.И. Собрание сочинений /А.И. Герцен М. Т.7., 1936.

12. Слухоцкий JI. Очерк деятельности Министерства юстции по борьбе с политическими преступлениями / JI. Слухоцкий // Историко-революционный сборник / Под ред. В.Й. Невского. Т.З. JI., 1926. С. 247-286.

13. Чельцов-Бабутов М. А. Курс советского уголовного права / М. А. ЧельцовБабутов М. Т.1., 1957.

14. Щербина П.Ф. Судебная реформа 1864 г. на Правобережной Украине / П. Щербина Львов, 1964.

15. Мильман А.Ш. Судебная реформа 1864 г. и ее осуществление в Азербайджане / А.Ш. Мильман // Ученые записки Азербайджанского университета. Серия истории и философии, 1965 №3.

16. Ишкулов Ф. А. Судебная реформа и контр-реформа в Башкирии / Ф.А. Ишкулов. Уфа, 1979.

17. Марыскин А.В. Судебная реформа 1864 г. и особенности ее проведения на территории Белоруссии: Автореферат дис...к. юр. и. Специальность 12.00.01-теория и история государства и права. М., 1985 23 с.

18. Краковский К.П. Судебная реформа в земле войска донского.: Автореферат дис...к. юр. и. Специальность 12.00.01 теория и история государства и права. Саратов, 1981 28с.

19. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т.20.

20. Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в России / Б.В. Виленский. Саратов.: Изд-е Саратовского государственного университета, 1969 400 с.

21. Российское законодательство X-XX веков в 9 томах. Судебная реформа / Под ред. Б.В. Виленского М.: Юрид. лит. Т.8., 1991. 496 с.

22. Кизеветтер А.А. История России в XIX в. / А.А. Кизеветтер М. 4.IL, 1916.

23. Зайончковский П.А. Закон о земских начальниках 1889 года // Научные доклады высшей школы. Серия «Исторические науки», 1961 № 2.

24. Галай Ю.Г. Российская администрация и суд во второй половине XIX в. (1866-1879).: Автореферат дисс.. к. юр. и. [Специальность не указана] Минск, 1980. 23 с.

25. Шувалова В.А. О сущности судебной контрреформы в России / В.А. Шувалова //Советское государство и право, 1964. №6. С. 126-127.

26. Воробейкова Т.У. Преобразование административно-полицейского аппарата, суда и тюремной системы России во вт. половине XIX века / Т.У. Воробейкова, А.Б. Дубровина. Учебное пособие К, 1973.

27. Кузнецова Е.Н. Контрреформы80-х90-хг. ХІХв. в России (государственноправовая характеристика): Автореферат дисс...к. и. и. [Специальность не указана]-Л., 1977.

28. Черкасова Н.В. Судебная реформа 1864 г и возникновение адвокатуры в России / Н.В.Черкасова // Политико-правовые идеи и институты в их историческом развитии. М., 1980.

29. Зайончковский П. А. Российское самодержавие в конце ХІХстолетия: политическая реакция в конце 80-х начале 90-х годов / П.Зайончковский. М.,

1970.

30. Твардовская В.А. Идеология пореформенного самодержавия (М.Н.Катков и его издания) / В.Твардовская М., 1978.

31. Оржеховский И.В. Из истории внутренней политики самодержавия в 60-х 80-х г. XIXb / И.Оржеховский. Горький, 1974.

32. Россия в революционной ситуации на рубеже 1870 1880-х годов Глава

II / автор главы П.Г. Рындзюнский. М., 1983 С. 84-85.

33. Афанасьев А.К. Суд присяжных в России (организация, состав, деятельность): Автореферат ДИСС...К. юр. н. Специальность 12.00.01 теория и история государства и права М, 1978 26 с.

34. Ефремова Н.Н. Министерство юстиции Российской империи (создание, организация, деятельность) / Н. Ефремова // Советское государство и право, 1980. -№10. -С, 126-131.

35. Корнева Н.М. Судебные преобразования пореформенной России в советской историографии / Н.М. Корнева //Правоведение 1985 №4 С. 86-91.

36. Скрипилев А.Е. Об одной стороне судебной контрреформы в России / А. Скрипилев // Советское государство и право, 1983 № 9.

Размещено на Allbest.ru