Діяльність сільських "Просвіт" Київської губернії у 1917-1918 pp.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність сільських «Просвіт» Київської губернії у 1917-1918 pp.

Кучеров Г.Г.

Події національно-визвольних змагань українського народу сьогодні викликають великий інтерес у широкого загалу. І це зрозуміло, адже протягом радянського періоду історії України вони висвітлювалися не об'єктивно і упереджено. Це повного мірою стосується діяльності культурно-освітніх товариств «Просвіта».

Питання функціонування просвітницьких товариств знайшло широке відображення в українській історіографії. У процесі дослідження проблеми виявилося, що ставлення вчених до їх ролі і місця у державотворчих процесах 1917-1918 pp. спостерігалося неоднозначне. Свідки тих подій у цілому позитивно характеризували місце просвітницьких осередків у культурно-освітній сфері. Більше того, окремі з них безпосередньо взяли участь у поширенні просвітництва серед населення. Так, очевидець національно-визвольних змагань Т. Верхола був переконаний у тому, що діяльність «Просвіт» сприяла поширенню освіти серед народу. Дослідник опублікував невелику брошуру «Про «Просвіти», у якій виклав кілька порад щодо заснування сільських та містечкових товариств, зазначаючи при цьому, що «товариство повинно бути серцем селян і до його повинні горнутись всі наші люди, бо воно велику користь усім дасть»[1]. Подібних суджень притримувалися В. Приходько[2], С. Перський[3], Д. Дорошенко[4] та інші дослідники.

Суттєво розширюється наша уява про діяльність «Просвіт» регіону після ознайомлення з брошурою «Два з'їзди «Просвіт» Васильківського повіту 4-го і 25 червня 1917 р.»[5]. З неї видно, що головною метою цих форумів було поширення просвітництва у регіоні та об'єднання товариств. Під час роботи делегатів з'їзду від 25 червня було зачитано універсал Центральної Ради. У зв'язку із цим важливим актом учасники форуму привітали українську владу і висловилися на її підтримку. Матеріали брошури свідчать про те, що було вирішено вжити всіх заходів для організації сільської місцевості і просвіти селян. Крім цього, підтверджується факт підтримки просвітянами дій українського уряду. Таким чином, «Просвіти» вважалися необхідним атрибутом державотворчих процесів. Це ми бачимо і з інших джерел[6]. Проте, крім схвальних тогочасних відгуків щодо діяльності «Просвіт», ми знаходимо і критичні зауваження на їх адресу. П. Tемченко на сторінках часопису «Нова Рада» прискіпливо підійшов до характеристики діяльності просвітницьких товариств у 1917 р. Автор відзначає факт виникнення багатьох осередків, у тому числі й таких, що мали по 300-400 членів. Ці товариства не мали коштів і відповідно літератури і газет. «Вся мета таких «Просвіт», зауважує П. Темченко, понадівати широкі штани, зелені пояси, сиві шапки, ходить по вулиці, курити люльки й удавати з себе запорожців»[7].

Інший очевидець тих подій В.Торський, аналізуючи умови становлення державності на українських землях, у роботі «Українська державність і нова роль «Просвіт», відзначав, що «Просвіти» утворювалися випадково, були «чинником консервативним», абсолютно не розвивалися, навіть гальмували розвиток українського руху і ніяких конкретних планів щодо українізації вони не проводили. Разом із тим, автор висуває припущення, що товариства йдуть до занепаду у своїй діяльності, якщо не реорганізуються. Такі думки В. Торського зрозумілі, адже в умовах гетьманату П. Скоропадського, коли була видана книжка, «Просвіти» дійсно переживали нелегкі суперечливі часи.

Радянські історики через існуючі на той час ідеологічні стереотипи подавали діяльність «Просвіт» спрощено. Їх називали «петлюрівськими», «буржуазними», «націоналістичними», «контрреволюційними». І.Д. Золотоверхий, аналізуючи становлення української культури у 1917-1920 pp., зазначав, що діяльність «Просвіт» була «виявом українського буржуазного націоналізму»[9]. Власне кажучи, на яку іншу оцінку могли розраховувати просвітяни, які дбали про розвиток національної свідомості, громадської активності населення, піклувалися про виховання почуття любові до України та її славного минулого, дбали про піднесення культури тощо. Такі різноманітні підходи щодо розуміння значення роботи «Просвіт» зрозумілі. Вони залежали від тих чи інших уподобань дослідників, їх залежності від обставин і місцевих умов.

Діяльність зазначених товариств після лютневої революції 1917 р. привертала увагу багатьох сучасних вчених. Серед них можна виділити А. Середяк[ 10], О.В. Лисенка 11], Л.І. Євселевського[ 12], С.Я. Фарину[ 12], О.М. Германа[13], Л.В. Кравчука[14], С.А. Масюк[15], Т. Остапко[16], О.В. Малюту[17] та ін. Усі зазначені науковці головну увагу приділяли губернським та іншим міським просвітнім товариствам.

Heзважаючи на наявність обширної і змістовної літератури з теми дослідження, її не можна вважати вичерпаною. На відміну від губернських, міських товариств, діяльність сільських «Просвіт» залишається малодослідженою. З огляду на це актуальність публікації зумовлена потребою розкриття історичної правди про діяльність сільських «Просвіт» на території Київської губернії.

У даній статті ставиться за мету з'ясувати особливості становлення і діяльності сільських просвітницьких організацій у роки національно-визвольних змагань, зокрема, у 1917-1918 pp. За основу взято матеріали державного архіву Київської області, а саме, ф.1447 «Київське товариство «Просвіта».

Події 1917 р. у Росії, а саме, лютнева революція, повалення самодержавства зумовили піднесення національно-визвольного руху в Україні. Безпосереднім проявом цих процесів стало виникнення культурно-освітніх товариств «Просвіта», які були сакраментальною формою національно-визвольних змагань українського народу, найбільш масовими громадськими організаціями. Вони відіграли винятково велику роль у піднесенні національної свідомості серед українських селян, їх громадянської активності.

В умовах нового часу представники української інтелігенції, зокрема, М. Василенко, С. Русовата інші, висловлювали пропозиції щодо створення просвітницьких товариств. Такі заклики були реакцією на жорстку цензуру попередніх років, коли «Просвіти» в Україні, проводячи свою нелегку роботу, існували здебільшого у великих містах.

На відміну від дореволюційних часів, коли для відкриття « Просвіт» необхідно було отримати дозвіл губернських адміністрацій, у 1917-1918 pp. такі осередки виникали внаслідок ініціативи знизу, масово і спонтанно. Через це просвітницька праця пішла тернистим шляхом. Це видно хоча б із того, як у Київській губернії організовувалися сільські «Просвіти». Як правило, в урочистій обстановці збирався гурток найбільш активних людей-фундаторів, які агітували інших селян вступати до просвітницького осередку, роз'яснювали його значення, згадували багатовікову важку долю українського народу, обирали раду товариства, збирали кошти на майбутню діяльність, купували книжки, передплачували часописи тощо. До «Просвіти» записувалося багато бажаючих. Вони включалися в активну роботу із великим завзяттям, наснагою, намагаючись за короткий час досягти значних успіхів. У селах панувала атмосфера загального піднесення. Проте дуже часто закінчувалося все тим, що не вистачало сил і віри в успіх початої справи. Частина селян через проблеми, що стояли перед товариствами, розчаровувалась у перспективності культурно-освітньої праці й відходила від активної роботи. Через їх байдужість сільська інтелігенція теж залишала працю в товариствах. Більш-менш активну роботу продовжували всього кілька чоловік.

Значну допомогу в утворенні сільських товариств надавала Київська «Просвіта». Завдяки їй селяни відкривали просвітницькі товариства у багатьох селах губернії. Прикладом може служити Васильківський повіт, де майже у кожному населеному пункті функціонувала «Просвіта». Організацію і діяльність окремих з них ілюструє наступна таблиця [ 18,арк. 1 --2].

В утворенні «Просвіт» брали участь вчителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, молодь, найбільш свідомі селяни та інші верстви населення. Організаторами деяких товариств виступали жінки, як це було у с. Tаганча Васильківського повіту. А «Просвіта» с. Янківки того ж повіту виділялася тим, що її очолював представник єврейської меншини Пріцкер, який поставив просвітницьку справу на високий рівень[19,арк.14].

Враховуючи велику потребу у просвітницьких організаціях на селі та їх значення для освіти населення, Київська «Просвіта» взяла на себе ініціативу щодо видавництва та поширення зразкового статуту сільських «Просвіт» для утворення «якомога більшого числа нових організацій»[20,арк.6]. За розробленим у 1917 р. статутом головне завдання товариств полягало у підвищенні освітнього рівня українського народу, розвитку української національної культури тощо. Діяльність столичних просвітян дала позитивний результат. У регіоні масово стали виникати «Просвіти», зокрема, в Уманському повіті нараховувалося 89 товариств найбільше, ніж в інших[21,арк.4]. Усього на території губернії налічувалося понад 240 просвітницьких осередків (підрахунок автора). Для порівняння в Україні на вересень 1917 р. функціонувало понад 2000 товариств[ 19,арк.5].

Умови часу вимагали об'єднання «Просвіт», в тому числі й сільських як Київської губернії, так і всієї України. Ініціатором проведення Всеукраїнського форуму виступило Київське товариство. До цієї справи приєднався відділ позашкільної освіти, створений при секретаріаті освітніх справ Центральної Ради у серпні 1917 р. Завдяки їх зусиллям 20 вересня 1917 р. у Києві розпочав роботу І Всеукраїнський з'їзд «Просвіт», на якому були представлені 128 делегатів як від окремих «Просвіт», так і від їх спілок. Присутніх вітали голова Центральної Ради М. Грушевський, генеральний секретар освіти І. Стешенко, генеральний секретар військових справ С. Петлюра.

Делегати підбили підсумки діяльності просвітницьких товариств початкового періоду. Особливістю з'їзду було те, що багато доповідачів звертали увагу присутніх на ті проблеми, що виникали перед новоствореними товариствами: на нестачу культурних сил та україномовної літератури на селі, брак фінансів, погане матеріально-технічне забезпечення тощо. Так, представник Сквирської «Просвіти» Київської губернії Д. Кутовий із жалем констатував, що у повіті просвітницька справа перебуває у важкому стані через чорносотенство. А представник Білоцерківського товариства М. Левицький відзначав, що у Васильківському повіті нараховується біля 50 товариств і за останні півроку відбулося три з'їзди, головною метою яких була організація просвітницьких справ [ 19,арк. 14]. Разом із тим висувалися пропозиції щодо об'єднання просвітницьких осередків у межах певної губернії і навіть повітів. Результатом роботи з'їзду стало створення Центрального Бюро Всеукраїнської спілки просвітницьких товариств, визнання необхідності українізації всіх шкіл, заснування при всіх «Просвітах» «Рідної хати» (Народного дому) тощо. Для майбутньої роботи значну роль відіграло затвердження Зразкового примірного статуту.

На початку своєї діяльності організатори сільських «Просвіт» робили суттєву помилку. He маючи відповідного досвіду, а також через складні умови воєнного часу, вони в переважній більшості не реєстрували товариства в органах місцевої влади. Тому ряд «Просвіт», особливо віддалених від міських центрів, не маючи об'єктивної інформації, діяли без затвердженого статуту[22,арк.42]. Інші осередки намагалися стати самостійними і не від кого не залежними. Проте відкрити «Просвіту» зі своїм статутом було практично неможливо через канцелярські формальності, які відбирали багато часу. Знаючи про це, а також через відсутність досвіду в організації та діяльності, сільські товариства зверталися із проханням до губернських «Просвіт» вважати їх своїми філіями, зокрема, такі прохання надійшли із сіл Звонкового, Северинівки, Кожанки Київської губернії[23,арк.17;24,арк.9]. З метою узгодження стосунків губернські товариства розробляли інструкції своїм відділенням. Так, у настановах Київської «Просвіти» відзначається, що філія у своїх справах «автономна: сама рішає свої діла і сама ними порядкує» [ 25, арк. З]. Проте у загальній своїй діяльності філія контролювалася керівництвом центрального осередку. Половину членських внесків сільське товариство повинно було відсилати у Київ. Звіт про свою фінансову та просвітницьку діяльність філія подавала наприкінці року.

У 1918 р. просвітницькими справами опікувався департамент позашкільної освіти Генерального секретаріату. За його ініціативою 3-5 листопада у Києві відбувся II Всеукраїнський з'їзд «Просвіт», на який запрошено від Київщини 48 осіб. Крім того, кожна окрема спілка мала можливість прислати від себе одного делегата. Програма з'їзду зводилася до визначення завдань та напрямків діяльності «Просвіт», організації окремих товариств та їх спілок, з'ясування матеріального та правового становища просвітницьких осередків. Із доповідями виступили відомі діячі позашкільної освіти та просвітницького руху: С. Русова, М. Ярмоленко, С. Сірополко, Л. Старицька-Черняхівська та інші. Вони проаналізували діяльність «Просвіт», їх матеріальне та юридичне становище, перешкоди з боку влади тощо[26, арк.2-2б]. У рішеннях з'їзду відзначалася необхідність об'єднання товариств у спілки, перетворення української мови на державну, подальшої колективної роботи просвітницьких осередків із кооперативними та державними інститутами, добровільними товариствами тощо.

Значну роль у становленні сільських «Просвіт» відігравали не тільки постанови з'їздів, а й стосунки із органами влади. Як відомо, з березня 1917 по квітень 1918 pp. влада в Україні належала Центральній Раді. У її складі перебували відомі столичні просвітяни І. Стешенко, Н. Григоріїв, В. Прокопович та ін. Бажаючи знати про стан позашкільної освіти в Україні для надання допомоги, міністерство народної освіти просило керівництво «Просвіт» подати інформацію про себе, звіти про свою діяльність тощо. З іншого боку у цей час сільські осередки користувалися здебільшого моральною підтримкою державних органів, оскільки через важкий фінансовий стан, проблеми із державотворенням українська влада не могла надати матеріальну допомогу у здійсненні культурно-освітньої роботи «Просвіт». Тому освіта і культура у цей час розвивалися переважно за рахунок громадських культурно-просвітницьких установ. Більше того, на заклик керівництва Центральної Ради на місцях у травні 1917 р. розпочався збір коштів у Національний фонд (Український)[27, арк.1]. А тому надії на те, що держава допоможе новоствореним товариствам стати на ноги, були нереальними. Разом з тим на сільських сходах члени просвітницьких осередків ставили питання про підтримку Української Центральної Ради. Як правило, селяни відносилися до цього свідомо й приймали рішення про те, що «сход наклав на себе «податок на рідну справу» [21, арк. 1].

Із приходом до влади більшовиків на початку 1918 р. ситуація на території краю кардинально змінилася. У цей час «Просвіти» вважалися контрреволюційними установами і ставлення до них було негативним. Збирачі коштів від товариств висміювалися. Частина селянства йшла за більшовиками, тому виступала проти українства взагалі й «Просвіт» зокрема. Звичайним явищем були погрози. Заходи просвітян контролювалися радянською владою, обмежувалися й заборонялися. Проти членів товариств запроваджувалися репресії, внаслідок яких гинули кращі діячі просвітницького руху. Через це частина просвітян відійшла від активної участі у справах організацій. Тому у цей період спостерігається суттєве обмеження культурно-освітньої роботи на селі. Таке становище спостерігалося, зокрема, у с. Березняках Черкаського повіту, де через прихід більшовиків робота осередку припинилася. Неодноразово рада «Просвіти» давала доручення вчителям з'ясувати питання реєстрації товариства, проте всі спроби виявилися марними[22,арк.50].

Навесні 1918 р. у зв'язку із приходом до влади гетьмана П.П. Скоропадського становище як культурно-освітньої сфери в цілому, так і «Просвіт» було суперечливим. З одного боку, новостворена адміністрація сприяла розвитку культури і освіти. На території Київської губернії створювались українські школи та гімназії, було відкрито університет у Києві, друкувалися українські підручники тощо. З іншого боку, місцева влада, яка складалась із консервативно-поміркованих чиновників, неприхильно ставилася до вже існуючих «Просвіт», а також до відкриття нових. Проведений аналіз історичних матеріалів дозволяє зробити висновок, що сільські товариства краю виникали здебільшого або до гетьманату, або після. Небезпечними для держави вважали всіх тих, хто працював над розвитком національної свідомості українського народу, допомагав підвищувати його освітній та культурний рівень. У цей час на периферії досить часто чинилися всілякі перешкоди щодо діяльності просвітян, зокрема, заборонялося проведення культурно-освітніх заходів, відбиралися приміщення, заборонялися збори, українознавча література, особливо з історії України, проводилася конфіскація літератури, відбувалися фізичні екзекуції над членами «Просвіт» тощо. Керівники товариств, активні просвітяни переслідувалися й ув'язнювалися, до декого із них застосовувалося навіть катування. У цих «заходах» особливо відзначалося місцеве чиновництво й частково окупаційна влада. Сприяла проведенню репресій розрізненість товариств. Всіляко підтримувалась агітація проти «Просвіт». За таких обставин одними із перших зазнавали гонінь учителі, які у переважній більшості брали участь в організації та роботі «Просвіт». Діяльність просвітян ускладнювалася тим, що австро-угорські та німецькі війська й окупаційна адміністрація, які перебували в У країні, були не зацікавлені в розвитку просвітницького руху, а тому чинили всілякі перешкоди, зокрема, відбирали у сільських «Просвіт» приміщення, не дозволяли проводити культурно-освітню роботу серед населення, проводили реквізиції тощо. У с. Сигнаївка Звенигородського повіту на Київщині німці зламали замки на просвітницькому будинку й знищили майно: лампи, книжки, декорації. Врешті-решт перебувати в будинку й проводити освітню роботу серед селян було заборонено[23,арк.56]. У цілому в цей час спостерігається помітне зниження активності культурно-освітньої діяльності просвітян. Внаслідок складної суспільно-політичної ситуації в гетьманській державі частина «Просвіт» існувала лише на папері. А у Сквирському повіті просвітницьких товариств майже не існувало[19,арк.15].

Цікавим із наукової точки зору є аналіз політичної спрямованості «Просвіт». В архівних матеріалах державного архіву Київської області зазначається, що «Просвіта єсть організація виключно культурна і в політику ніколи не втручається»[28,арк.7]. Проте, ще на І Всеукраїнському з'їзді «Просвіт» розгорнулася дискусія з цього приводу. Делегат Покровський вказував на те, що відокремленість «Просвіт» від політики відриває їх від робітників і селян. Його підтримували інші просвітні діячі. Звертаючи увагу присутніх на те, що в українських селах діють селянські спілки та різноманітні політичні організації, з'їзд прийняв рішення «скупчити політичну роботу селянства по за «Просвітою» в «Селянських Спілках» і партійних організаціях..., там, де нема «селянських спілок», або інших «демократичних політичних організацій», там і «Просвіти» «можуть вести політичну роботу»[ 19, арк.29]. Разом з тим представники політичних партій іноді використовували просвітницькі приміщення для своїх зібрань, а також намагалися привернути на свою платформу сільські «Просвіти», пропагуючи свої ідеї та надаючи їм відповідну літературу. Така діяльність політичних діячів заважала безпосередній культурно-освітній праці просвітян. Водночас окремі товариства після свого утворення стали проводити виключно політичну діяльність, спрямовуючи свої зусилля на об'єднання людей із певними політичними уподобаннями.

У 1917-1918 pp. перед новоствореними товариствами гостро постала фінансова проблема. Для багатьох «Просвіт» вона стала чи не найголовнішою, адже для проведення культурно-освітньої праці були необхідні книжки, ноти, газети, декорації і багато чого іншого. Членські внески, навіть за умови сплати їх всіма просвітянами, суттєвої допомоги не давали. Заходи «Просвіт», особливо театральні вистави, теж не завжди давали прибуток. Tому звертання сільських товариств за допомогою до місцевих органів влади, губернських товариств стали систематичними. Проте, як правило, до «Просвіт», надходили незначні кошти. Ситуація погіршувалася тим, що споживчі, кредитні та інші товариства на селі не усвідомили необхідності надавати допомогу сільським просвітянам. Зазвичай мали місце факти надання одноразових пожертвувань. Одночасно були випадки звертання «Просвіт» до органів державної влади із проханням позичити гроші для проведення своєї діяльності. Проте отримання коштів було поодиноким фактом. Таке нелегке становище спостерігалося на території усієї Київської губернії. Крім того, значною перешкодою у становленні «Просвіт» було невміння їх членів вести фінансову документацію.

Були й інші негаразди у сільських «Просвіт» Київщини, зокрема, через поширення у сільській місцевості тифу. Внаслідок цього систематично не вистачало для роботи в товариствах просвітян. Брак інтелігентних сил, особливо вчителів, відчувався й через їх участь у бойових діях. Tому сільські осередки, з'їзди систематично приймали постанови про негайну демобілізацію освітян з війська[23,арк.5,26]. Разом з тим культурно-освітня праця обмежувалася через сільськогосподарські роботи. Вона активізувалася переважно в зимовий період. Велика кількість селянських родин жила дуже бідно і тому не виявляла жодного бажання до культурного розвитку. Через це заходи сільських активістів зі створення «Просвіт», читалень, вечірніх шкіл для дорослих тощо в багатьох селах зазнавали невдачі. Це відбувалося також через байдужість сільської інтелігенції та селянства.

Долаючи перешкоди, просвітяни краю змогли налагодити порівняно продуктивну роботу. Відомо, що 80 відсотків населення України на той час було неписьменним. Тому, як правило, сільські «Просвіти» розпочинали свою діяльність із створення невеликої бібліотеки-читальні або книгозбірні. До того ж, це не вимагало значних фінансових витрат. Чисельність бібліотек-читалень у повітах залежала від загального розвитку просвітницької справи. Так, у Київській губернії їх кількість у 1918 р. становила 351[29,арк.9]. Більшість із них надавала можливість селянам користуватися літературою безкоштовно. У період становлення багато товариств відчували гострий дефіцит літератури. Особливо не вистачало книг із сільського господарства, і це при тому, що спостерігалося прагнення селян до знань. Тому систематичними були звертання просвітян до державних органів влади, громадських організацій, населення із проханням допомогти придбати літературу [ЗО,арк. 10].

З метою якісного забезпечення освітніх потреб села член Київської «Просвіти» Л. Жебуньов займався питаннями розробки зразкового каталогу селянських бібліотек[31, арк. 3]. У найбільш організовані й багаті товариства приходили селяни із навколишніх сіл за книжками, інколи за кілька верст. Досить популярними були політична література[ 18, арк. 1-2], історичні книги, сільськогосподарські книги, гумористичні твори. Існувала постійна потреба систематичного оновлення даної літератури. У міру зміцнення товариства стали передплачувати газети й часописи. Серед них найбільш популярними були: «Нова Рада», «Освіта», «Село», «Трибуна», «Шлях» тощо. З метою поповнення книгарень періодично проводилися збори коштів серед місцевого населення. Проте задовольнити у повному обсязі духовні потреби селян було нелегко через те, що попит на друковану продукцію випереджав можливості українських видавництв. До того ж, значною перешкодою у справі підняття народної освіти була перевага російськомовної літератури.

З огляду на це просвітницькі осередки Київської губернії намагалися налагодити роботу щодо видання літератури для сільського населення. На початку 1918 р. у Києві був заснований часопис «Просвітянин», який планувався як друкований орган українських «Просвіт». Особливе значення журнал мав для сільських товариств. На його сторінках сільські просвітяни знайшли б вказівки й практичні поради щодо організації просвітньої справи, історію просвітницького руху в Україні, іншу важливу інформацію. Незважаючи на те, що вийшов всього один номер, часопис користувався популярністю. На адресу правління столичного товариства систематично надходили прохання з місць його надіслати[32, арк.2б]. Загалом у виданні літератури для сільського населення багато зробила Київська «Просвіта». Крім того, члени сільських осередків клопоталися про видання своїх творів. Таке прохання, наприклад, було висловлено О. Поліщуком з с. Крилівки Волинської губернії, котрий надіслав до Київської «Просвіти» твори «Через батьки під потоки», «Вірші і байки»[18, арк.13].

Завдяки напруженій праці активних діячів товариств при багатьох «Просвітах» організовувався хор. Це мабуть виринало з любові українців до пісні. Крім цього, ця справа майже не вимагала значних коштів. Серед населення регіону найбільш популярними були українські народні пісні. Це ми спостерігаємо, зокрема, у Медвинському товаристві Канівського повіту[21, арк.2]. Нерідко співаки виступали підчас богослужінь, панахид. Це сприяло українізації православної церкви. Часто відкриття товариств та заходи просвітян починалися й закінчувалися виконанням народного гімну «Ще не вмерла Україна» та «Заповітом» Т. Шевченка.

Серед просвітницьких заходів значне місце посідали вистави. Завдяки цьому селяни пізнавали історію Української держави і народу, у них виховувалися національні почуття. Намагаючись бути у курсі справ, ще у 1917 р. Театральний відділ при Генеральному Секретаріатові звернувся до «Просвіт» із проханням надіслати йому інформацію про діяльність театральних гуртків. Відповіді були невтішними, оскільки не вистачало досвідчених режисерів, театральне майно перебувало у стадії формування, глядачами були переважно селяни та інтелігенція. За відвідування вистав, зазвичай, селяни платили гроші, оскільки необхідно було покривати витрати на їх організацію та отримати прибуток. Для багатьох товариств це було чи не єдиним джерелом існування. Навіть в умовах воєнного часу театральні зали, як правило, були переповнені. Більше того, доводилося часто повторювати вистави, оскільки було багато бажаючих їх подивитись. У постановці п'єс, як правило, брали участь аматори люди, які поєднували свої основні заняття із роботою у театральних гуртках, тому вони не мали відповідної освіти та навичок. Особливо активно просвітяни ставили вистави за творами українських письменників: І.П. Котляревського, І. Карпенка-Карого, Б.Д. Грінченка, Т.Г. Шевченка та інших. Найбільш поширеними були вистави: «Наталка Полтавка», «По ревізії», «Панська хворість», «Бувальщина», «По Україні» тощо. їх популярність була настільки великою, що відвідувати видовища приходили селяни із навколишніх сіл. Заходи «Просвіт» позитивно впливали на культуру населення краю. Стала поширюватися рідна українська мова, відроджувався національний одяг, все менше можна було почути вульгарних, російських пісень, зменшилося пияцтво.

Наслідком політики царського уряду до 1917 р. у галузі освіти став надзвичайно низький рівень грамотності, як серед дітей, так і серед дорослого населення. Відтак сільські товариства приділяли значну увагу розвитку шкільної освіти в краї. В окремих селах ця справа повністю передавалася «Просвітам»[23, арк.9]. Мали місце випадки координації зусиль просвітницьких товариств різних губерній у розв'язанні цього питання. Так, рада Могилянського товариства Гайсинського повіту на Поділлі на своєму засіданні 25 вересня 1918 р. ухвалила рішення приступити «до відкриття в с. Могильні на Поділлю гімназії для дорослих». Але, не маючи достатніх фінансових засобів, сільські просвітяни звернулися по допомогу до Київської «Просвіти» із проханням «допомогти... практичними порадами»[33, арк.13]. Організація зазначених освітніх закладів передбачало складну процедуру: необхідно було подати прохання у Комісаріат освіти, зазначивши педагогічний персонал гімназії, місце її розташування, джерела фінансування, розміри зарплати працівників тощо. Сприяючи освіті населення, просвітяни по можливості забезпечували учнів, переважно з найбідніших родин, підручниками, шкільним приладдям. При сільських школах час від часу відкривалися крамниці.

З метою підняття національної свідомості селян просвітяни організовували лекції, проводили бесіди, читали реферати. Ці заходи проводилися переважно у святкові та вихідні дні. Тематика їх була різноманітною. Поширеними були виступи лекторів із питання сучасного становища У країни, роз'яснювалися дії та нормативні акти державної влади. Значний інтерес викликали лекції з історії українського народу й проблем сільського господарства. Члени сільських шкільно-бібліотечно-лекційних секцій виступали з рефератами та вели бесіди з місцевим населенням про «автономію і федерацію, про необхідність для України національно-територіальної автономії, про боротьбу України за свої автономні права в минулому і сучасному»[20, арк.1].

У 1917-1918 pp. у сільській місцевості проводилися літературні вечори. Вони супроводжувалися виконанням співів й декламацією віршів українською мовою. Найчастіше виконувалися твори українських письменників С. Руданського й Л. Глібова. Активну участь у таких заходах брали учні місцевих шкіл. Набули поширення у цей час літературно-вокальні вечори, присвячені пам'яті Т.Г. Шевченка. «Просвіта» с. Баришпіль, що на Київщині, влаштувала відповідний вечір у сусідньому с. Іванкові. При товаристві був створений комітет із метою спорудження у селі пам'ятника великому Кобзарю[20,арк.1].

У зазначений період виникла необхідність об'єднати товариства краю. Київські просвітяни поставили питання про утворення спілки «Просвіт» Київської губернії. 11 листопада на засіданні ради столичного товариства було вирішено зробити відповідну пропозицію усім осередкам і обговорити це питання у листуванні[30, арк.23]. Проте на заваді цьому став брак коштів.

Наприкінці 1918 р. із приходом до влади Директорії У HP в Київській губернії ситуація в культурно-освітній сфері покращується. Керівництво держави взяло курс на розвиток української освіти та культури. Діяльність просвітян у міру можливостей підтримувалася й заохочувалася на державному рівні. Свої надії вони пов'язували із наступним 1919 p., розраховуючи власного роботою забезпечити зростання національної самосвідомості широких мас.

Таким чином, у зазначений період сільські осередки «Просвіт» масово відновлювали свою роботу і виникали на території Правобережної У країни. Початок цьому процесу поклала лютнева революція. Ініціаторами їх утворення виступали представники сільської інтелігенції: вчителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, молодь. Просвітницькі товариства проходили у 1917-1918 pp. доволі важкий етап свого організаційного становлення. Однією з головних проблем сільських товариств була проблема об'єднання їх зусиль та координація напрямів діяльності. У цьому плані важливу роль зіграли І і II Всеукраїнські просвітницькі з'їзди та ін.

За гетьманату П. Скоропадського становище сільських «Просвіт» спостерігалося неоднозначне. З одного боку, частина з них досягла певних успіхів у роботі, користувалася підтримкою населення. З іншого, на місцях суттєво обмежувалися демократичні свободи, зокрема, товариства зазнавали утисків місцевих гетьманських адміністрацій, переслідувалися і заарештовувалися керівники, активісти «Просвіт», заборонялося проведення культурно-освітніх заходів тощо. Діяльність просвітян ускладнювалася через наявність на території краю австро-угорської та німецької окупаційної адміністрацій, які були не зацікавлені в розвитку просвітництва.

Незважаючи на значні перешкоди з боку гетьманської, окупаційної, більшовицької влад, активісти просвітницького руху на селі намагалися проводити культурно-освітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення. Серед форм роботи товариств виділялося придбання літератури і часописів для просвітницьких бібліотек і книгозбірень, проведення лекцій, бесід із населенням тощо.

Список використаних джерел

просвіта товариство сільський київський

1. Верхола Т. Про «Просвіти» (Порада, як засновувати сільські та містечкові «Просвіти»), Проскурів: вид-во Проскурівської «Просвіти», 1917.

2. Приходько В. Під сонцем Поділля. Спогади. 4.1. Вид.4. Нью-Йорк, Мюнхен: Криниця, 1967. 184 с.

3. Перський С. Популярна історія товариства «Просвіта» у Львові з ілюстраціями. Львів: Видання Товариства «Просвіта», 1932. 256с.

4. Дорошенко Д. «Просвіта», її заснування й праця (короткий історичний нарис з додатком про «Просвіти» в інших країнах). Філадельфія: Видання «Молода Просвіта» ім. Митр. А. Шептицького, 1959. 103с.

5. Два з'їзди «Просвіт» Васильківського повіту 4 і 25 червня 1917 р. Біла Церква: друкарня Рапопорта, 1917. 20с.

6. Яку користь дають товариства «Просвіта» та Народній Дім і як їх закладати. Полтава: Електрична друкарня І.Л. Фрімберга, 1918. 31с.

7. Темченко П. Червиві гриби // Нова Рада. 1917. №180. 8 листопада.

8. Торський В. Українська державність і нова роля «Просвіт». Вовча: Друкарня каси дрібного кредіту, 1918. С.44-47.

9. Золотоверхий І. Становлення української радянської культури (1917-1920 pp.). К: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1961.

10. Середяк А. Товариство «Просвіта» за межами Галичини // Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк. Львів Краків Париж: Просвіта, 1993. С,64-74.

11. Лисенко О.В. «Просвіти» у суспільно-політичному і культурному житті Наддніпрянської України (1905-1916 pp.).: Дис. канд. іст. наук. К, 1998. 169с.

12. Євселевський Л.І., Фарина С.Я. «Просвіта» в Наддніпрянській Україні. Історичний нарис. K.: Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, 1993. 128 с.; Фарина С.Я. Роль «Просвіт» в українському національно-культурному русі на початку XX століття.: Дис. ... канд. іст. наук. Кременчук, 1993. 233с

13. Герман О.М. Діяльність товариства «Просвіта» на Поділлі наприкінці 1995 і в першій половині XX століття: Автореф. дис... канд. іст. наук. Чернівці, 1995, 24с.

14. Кравчук Л.В. Культуротворча діяльність та просвітницький рух в період Української державності 1917-1920 pp.: Автореф. дис. канд. іст. наук. Чернівці, 1996, 23с.

15. Масюк С.О. Діяльність товариств «Просвіта» в Україні (березень 1917 1920 pp.).: Дис.... канд. іст. наук. K., 1997. 143с.

16. Осташко Т. Товариство «Просвіта» осередки українського національно-освітнього руху за доби Центральної Ради // Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради): Матеріали наук. конф., 20 березня 1997 p. / В.А. Смолій (ред.), HAH України, Ін-т історії України. K., 1997. 4.2. С,272-280.

17. Малюта О.В. «Просвіти» України у формуванні інтелігенції як суб'єкта національного державотворення 1917-1920 pp. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип.8. Серія: Історія: Збірник наукових праць. / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. Вінниця: ДП «ДКФ», 2004. С.111-117.; Проблема української державності в поглядах членів «Просвіти» другої половини XIX - першої чверті XX ст. // Проблеми історії України XIX початку XX ст. Випуск X. Київ, Інститут історії України, 2005. С.93-102.

18. Державний архів Київської області. Ф.1447. Оп.1. Спр.13.

19. Там само. Спр.8.

20. Там само. Спр.4.

21. Там само. Спр.10.

22. Там само. Спр.22.

23. Там само. Спр.9.

24. Там само. Спр.49.

25. Там само. Спр.3.

26. Там само. Спр.28.

27. Там само. Спр.24.

28. Там само. Спр.30.

29. Там само. Спр.38.

30. Там само. Спр.26.

31. Там само. Спр.6.

32. Там само. Спр.23.

33. Там само. Спр.48.

34. Кучеров Г.Г. Деятельность сельских «Просвит» Киевской губернии в 1917-1918 гг.

Размещено на Allbest.ru