Від війни на Кавказі до нестійкого миру (до 10-ї річниці початку другої чеченської війни)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від війни на Кавказі до нестійкого миру (до 10-ї річниці початку другої чеченської війни)

Коцур В.В.

Одним із факторів загострення конфліктів на пострадянському просторі став розпад Радянського Союзу та утвердження Росії як правонаступниці колишньої наддержави.

Більшість аналітиків класифікують конфлікти на пострадянському просторі як етнічні. Але, насправді, на початку XXI ст. вже фактично не існує етнічних конфліктів у чистому вигляді економічні, політичні аспекти, боротьба за владу та ресурси все більше впливають на розвиток будь-якого конфлікту.

Міжнародно-правова відповідальність держав за протиправні дії в період збройних конфліктів ґрунтується на положеннях Статуту OOH і завдяки цьому може бути політичною або матеріальною.

Міжнародно-правова відповідальність індивідів за воєнні злочини і злочини проти людства визначається, зазвичай, національним законодавством держави, проти якої (або її громадян) були спрямовані ці злочини. В особливих випадках можуть бути використані міжнародні процедурі [1, с. 214].

Слід відзначити, що проблемам конфлікту в Чечні та тероризму в Росії присвячені спеціальні дослідження В.Крючкова, Т. Пастернака-Таранущенка, О. Хлобустова та ін. Зокрема, цікаву інформацію можна почерпнути з виступів Володимира Крючкова, члена Державного комітету з надзвичайних ситуацій (ДКНС) у 1991 році. Він зазначає, що за десять років, з 1991 по 2001, в конфліктах на пострадянському просторі загинуло понад 750 тисяч громадян різних країн, близько 3 мільйонів було поранено, 12 мільйонів, колишніх громадян республік СРСР, стали біженцями, вимушено залишили своє житло та майно і перебралися туди, де можливо якось вижити [2].

У праці авторів Дмитра Треніна, Олексія Малашенка, Анатолія Лівена "Тревожные рубежи России: чеченский фактор в постсоветской России" розповідається про наслідки Чеченської війни для Росії. Автори досліджують зміни в політичній системі країни, в її військовій організації, міжетнічних відносинах і зовнішній політиці, причиною або каталізатором яких став конфлікт на Північному Кавказі.

В юридичній літературі найдетальнішу класифікацію тероризму пропонують В. Замковой і М. Ільчиков. Вони виділяють парні варіанти терору: революційний і контрреволюційний, субверсійний і репресивний, фізичний і духовний, "селективний" і "сліпий", а також "провокаційний", "превентивний", військовий і кримінальний [3, с. 89].

У даному огляді робиться спроба розкрити основні фази конфлікту в Чечні впродовж 1990-х pp.; показати спільні і відмінні риси конфлікту в Чечні з подіями в Косово; прослідкувати ставлення до конфлікту в Чечні міжнародних організацій, а також виявити, якими були міжнародні наслідки військових дій Російської Федерації в Чечні.

Отже, Чеченська війна посідає особливе місце серед інших конфліктів на пострадянському просторі. Вона була пробним каменем життєздатності Російської Федерації як імперії, яка не допускає зміни своїх кордонів і втрати сфери впливу. Відтак, чеченський чинник з самого початку використовувався Москвою як засіб відновлення воєнно-політичного домінування над країнами СНД, передусім над країнами Кавказького регіону. В цьому полягає відмінність розвитку чеченського конфлікту від конфлікту в Косові. Проте як і косівський, чеченський конфлікт реалізовувався на третьому рівні конфліктів, в якому основними його суб'єктами стала федеральна влада, з одного боку, і нетитульна етнічна спільнота провінції Pcf) з іншого. На відміну від косівського конфлікту титульна, російська, меншина в Чечні не стала активним суб'єктом цього конфлікту, скоріше, вона виявилася його жертвою. військовий конфлікт Чечня

З 1994 по 1996 роки тривала перша чеченська війна, в якій взяли участь близько 45000 російських військових проти 3000 регулярних формувань та десятків тисяч партизанських загонів чеченців. Військові втрати склали, за різними даними, від 7000 до 15000 російських солдат та приблизно 5000 чеченських. Жертви серед цивільного населення Чечні оцінюються від 35000 до 100000 осіб.

У 1999 році почалася чергова ескалація конфлікту. Розуміння його завершення чи не завершення є відносними, як і сама нинішня стабільність в Чечні, оскільки вона підтримується лише завдяки розміщеним там частинам російської армії. Можна стверджувати лише про закінчення активних бойових дій. Післявоєнне врегулювання в Чечні це складний і напружений процес [4, с. 17].

Врегулювання конфлікту в Чечні міжнародними організаціями не можливе без визначення цілей та мотивацій сторін конфлікту.

Основною метою федерального уряду Російської Федерації є нейтралізація будь-яких проявів сепаратизму. Росія є мультиетнічною державою: в складі 88 суб'єктів федерації (станом на 1 грудня 2005 року) проживає близько 160 національностей. Збереження єдності держави належить до життєво важливих пріоритетів сучасної внутрішньої політики. В середині 1990-х років масштабні реформи стали каталізатором сепаратистських тенденцій в ряді регіонів.

Крім цього, російський уряд був зацікавлений у встановленні контролю над нафтовими запасами Чечні (близько 60 мільйонів тон) та розгалуженою системою транспортних комунікацій.

В Чечні уряд Джохара Дудаєва оголосив про наміри утворити самостійну державу чеченського народу Ічкерію. Історично претензії Дудаєва і нової чеченської національної еліти спирались на колишню державу чеченців та дагестанців, що існувала в XIX столітті до завоювання її Російською імперією імамат Шаміля. Економічно чеченська національна еліта була зацікавлена в встановленні власного контролю над нафтовими резервами Чечні та нафтопроводами, що проходять її територією. Нарешті, фактором формування сучасної чеченської ідентичності виступає іслам, який сповідує переважна більшість населення.

Об'єктом конфлікту виступав суверенітет над територією Чечні. У конфлікті можна виділити чотири основні фази.

Перша фаза 1990-1994 роки, між проголошенням суверенітету Чечні та початком Першої чеченської війни, характеризується пошуком мирного правового вирішення конфлікту та поступовою підготовкою сторін до озброєної боротьби. Із провалом спроб Бориса Єльцина залучити Чечню до підписання нового Федерального договору, розпочинається активна підтримка російським урядом чеченської внутрішньої опозиції. Крах цієї стратегії спричинив початок військових дій.

Друга фаза 1994-1996 роки Перша чеченська війна, ввід російських військ та підписанням Хасав'юртських домовленостей, за якими російські війська згодом відводилися, а Чечня отримала фактичну незалежність. У війні взяли участь близько 45000 російських військ проти 3000 регулярних формувань та десятків тисяч партизанських загонів чеченців. Військові втрати склали, за різними даними, від 7000 до 15000 російських солдат та приблизно 5000 чеченських. Жертви серед цивільного населення Чечні оцінюються від 35000 до 100000 осіб.

В ході військових дій обидві сторони вдавалися до систематичного насильства проти мирного населення. Російські військові в ході "зачисток" знищили тисячі мирних жителів, займалися грабежем та мародерством. Чеченські бойовики поступово взяли на озброєння терористичні методи захоплення та вбивства заручників із числа мирного населення, як, наприклад, в Будьонівську.

Війна поступово поширювалася на сусідні території більшою частиною в Інгушетію та Дагестан. Зруйнування в січні 1996 року російськими військами дагестанського села Первомайське викликало різку реакцію місцевої еліти. В Чечні було оголошено "джихад" священну війну проти загарбників. Це відкрило шлях до Чечні численним бойовикам-мусульманам з усього світу.

В самій Росії рішення про початок збройної операції викликало широкий резонанс та суспільне незадоволення. Воно зростало в міру того, як російські регулярні війська зустрічали сильний опір з боку чеченських збройних формувань. Перша чеченська війна продемонструвала неготовність пострадянської армії до ведення сучасних бойових операцій та характеризувалася масштабним насильством, на що постійно звертали увагу урядові та неурядові міжнародні організації: ОБСЄ, Human Rights Watch, Комітет Червоного Хреста та ін. Крім того, федеральні війська повністю програли інформаційну війну. В результаті цього популярність дій уряду невпинно падала, і з наближенням виборів 1996 року, Президент Єльцин почав шукати шляхи мирного розв'язання конфлікту. 31 серпня 1996 року секретар Ради Безпеки РФ генерал Лєбєдь та начальник штабу армії Чеченської республіки генерал Масхадов підписали Хасав'юртські домовленості. Пізніше вони лягли в основу мирного договору 1997 року, яким завершується друга фаза конфлікту.

Третя фаза тимчасова деескалація, між закінченням Першої та початком Другої чеченської війни в 1999 році. В цей період триває латентний конфлікт, оскільки основної проблеми врегулювання статусу Чечні не вирішено. Президент і одночасно голова уряду Чечні Аслан Масхадов веде внутрішньополітичну боротьбу із радикально налаштованими групами, яка завершується перемогою останніх. Державна влада в Чечні остаточно послаблюється. В країні масово викрадаються люди, панує організована злочинність та підсилюється влада польових командирів.

В Росії численні політичні діячі висловлюють невдоволення результатами Хасав'юртських домовленостей, вважаючи, що чеченську проблему не вирішено, а тільки відкладено. В цих умовах нова військова кампанія була лише питанням часу. До того ж між 1996 та 1999 роками терористична діяльність чеченців проти мирного населення на території Росії триває. Як мінімум 8 масштабних терактів було здійснено в цей час, з яких особливо резонансними стали вибух житлового будинку в Каспійську (Дагестан), в результаті якого загинули 69 людей; напад групи аль Хаттаба на військову базу в Буйнакську; та вибух на ринку в місті Владикавказ (Північна Осетія), що забрав життя 64 людей.

Четверта фаза розпочинається в вересні 1999 року. Це чергова ескалація конфлікту, яка зветься Другою чеченською війною. Стосовно її завершення чи незавершеності існують різні оцінки. Більшість джерел, близьких до російського уряду, вважають війну завершеною, а Чечню такою, що вступила в мирну фазу пост-конфліктного розвитку. Водночас в Чечні відбувається дуже складний, напружений і до кінця непередбачуваний процес пост-конфліктного врегулювання.

На початку Другої чеченської війни російське керівництво всіляко давало зрозуміти, що засвоїло уроки Першої. Головним чином це стосувалося інформаційного супроводу війни і тактики її ведення. На війну було відправлено більше частин з бойовим досвідом, які несли менші втрати серед особового складу. З цією метою перед веденням бою піхотою проводилася тривала артпідготовка та повітряні бомбардування. Це уповільнювало темпи операції, але поспішати росіянам не було сенсу. Повільно просуваючись вглиб території Чечні, вони намагалися встановити контроль над північною її частиною (до річки Терек) і утворити таким чином буферну зону. Але пізніше, в жовтні, російські війська перейшли річку Терек і почали підготовку до штурму Грозного. Операція по захопленню чеченської столиці тривала близько трьох місяців та коштувала російським військам серйозних втрат. Джерела суттєво різняться щодо точної кількості загиблих, але в середньому щоденні втрати можна оцінити приблизно в 40-50 солдат. Тривалі обстріли майже зрівняли столицю Чечні із землею. Врешті Грозний було взято, частина чеченських загонів залишила місто, інші загинули. Центр опору чеченців після цього зміщується до гірських районів, а повстанці переходять до партизанської війни. Російські ж федеральні органи починають відновлювати контроль над республікою.

В ході такого відновлення основними етапами стали затвердження референдумом нової Конституції Чечні та проведення президентських і парламентських виборів. Чечня потребувала відновлення правопорядку, оскільки із 2000 року в країні постійно тривали теракти. В результаті одного з них, в 2004 році, було вбито Президента Чечні, ставленика Москви Ахмата Кадирова. Під сильним адміністративним тиском нова Конституція вступила в силу; Президентом став проросійський Алу Алханов, головою уряду син вбитого Ахмата Кадирова Рамзан.

В ході найбільш активної фази Другої чеченської війни, в 1999-2002 роках загинули, за різними оцінками, від 9000 до 11000 військових російської армії. В 2003 році втрати були на рівні 3000 людей. Втрати серед мирного чеченського населення оцінюються в 15000-24000 осіб [5].

Міжнародні організації засуджували Російську Федерацію за дії в Чечні. Так, найболючішим ударом по іміджу Росії стали санкції з боку Європейського Союзу (ЄС). 24 січня 2000 року на засіданні міністрів іноземних справ CC були прийняті рекомендації для Єврокомісії як виконавчого органу цієї організації. В них пропонувалось ввести економічні обмеження проти Росії у зв'язку з воєнною операцією в Чечні. Наступного дня ЄС прийняв рішення про припинення фінансової допомоги Росії на суму 90 млн. доларів США.

Отже, в другий період нової воєнної компанії з'явилися деякі нові, відмінні міжнародні аспекти проблеми. В цей період, як зазначалося вище, Росія отримала перший відчутний удар по своєму зовнішньополітичному іміджу за Чечню з боку Заходу. Саміт Євросоюзу в Гельсінкі практично поставив Росію в стан зовнішньополітичної ізоляції. Під впливом війни в Чечні зазнала краху російська зовнішньополітична стратегія відносно Заходу. Одним з основних постулатів "європейської концепції" Росії було створення вісі Париж Берлін Москва. Передбачалося, що з часом цей альянс міг би стати основою нової Європи, протистояти посиленню американського впливу, використовуючи протиріччя між ЄC і США, намагаючись відколоти Європу від Америки, та не дати можливості країнам CHД, і в першу чергу, Україні приєднатися до європейського інтеграційного процесу.

Іншим важливим міжнародним аспектом війни в Чечні цього періоду стало втручання в ситуацію такої впливової міжнародної організації як ОБСЄ. Росія виступила категорично проти позиції ОБСЄ відносно Чечні, оскільки вона передбачала відновлення переговорного процесу з А. Масхадовим, що було абсолютно неприйнятним для Кремля.

Першим рішучим кроком ОБСЄ щодо врегулювання чеченського конфлікту в 1999 році став листопадовий Стамбульський саміт, який пред'явив Росії досить жорсткі вимоги, включаючи пропозиції щодо введення проти неї відповідних міжнародних санкцій. У розвиток вимог цього саміту ОБСЄ Росія була змушена дати дозвіл голові цієї організації Кнуту Воллебеку відвідати Північний Кавказ в середині грудня 1999 року.

Від так протягом другого періоду чеченської воєнної компанії, Росія фактично опинилась в міжнародній ізоляції. Хоча при цьому така ізоляція була застосована з боку Європи в досить м'який формі. В цій ситуації перед Росією постало два завдання: військове і політичне. Політичне завдання полягало в імітації переговорного процесу по Чечні, а з іншого боку, після спаду інтенсивності бойових дій, можна було розраховувати на те, що Захід не буде звертати увагу не чеченську війну.

Під кутом зору міжнародного права можливі дві оцінки подій у Чечні. Перша аргументується так: законних підстав для ведення військових дій немає. Російська влада не визнає незалежність Чеченської Республіки Ічкерія (далі ЧРІ), веде мову винятково про ліквідацію банд формувань і терористичних груп в одному із регіонів Російської Федерації (далі РФ) і заявляє, що це внутрішня справа РФ. Підставою для використання збройних сил всередині країни за законом РФ "Про оборону" є стан війни, військовий та надзвичайний стан. РФ не може вести війну з ЧРІ, оскільки вона вважає її складовою частиною Росії. Військовий або надзвичайний стан оголошений не був. Використання бомбових і ракетних ударів проти населення власної країни також не передбачені і не можуть бути передбачені законом. Бомбові удари, що наносилися по житлових будинках, медичних закладах, мечетях, пологових будинках або ринках призводили до величезних жертв серед мирного населення. Тому бойові дії в Чечні кваліфікуються як порушення російських і міжнародних правових норм і злочин проти людства. Якщо ж розглядати Чечню як незалежну державу, то РФ порушила Хасав'юртські угоди 1996 р. і Договір про мир і принципи взаємовідносин між РФ і ЧРІ, в якому сторони зобов'язалися будувати свої взаємовідносини відповідно до норм міжнародного права, і тому війна незаконна.

Суть другої оцінки така. Три основні цінності, що захищаються Конституцією РФ це конституційний лад, права і свободи людини і цілісність РФ. Конституція не дає відповідь на питання про те, що робити, якщо одна з цих цінностей вступає в протиріччя з іншою. Суб'єкт РФ не має права вийти зі складу РФ, тому що порушується принцип цілісності. У цьому випадку уряд РФ зобов'язаний застосувати всі передбачені законом засоби, щоб не допустити порушення цілісності держави. Але юридичні акти і правова реальність мають свою обмежену сферу, і жодна держава не може кожну свою дію чинити за нормативним актом, є ще політичні засоби, і, найрідкісніші військові засоби. Оскільки в Чечні виник збройний заколот, використання збройних сил для його придушення є правомірним під кутом зору прихильників такої оцінки.

З формальної точки зору обидві аргументації мають право на існування і добре ілюструють глибокий конфлікт між правом народів на самовизначення і принципом територіальної цілісності і непорушності кордонів. Обидва принципи належать до фундаментальних цінностей прав людини і вимагають певного узгодження. Проте в міжнародних правових документах про це нічого не сказано. Право на самовизначення гарантовано першою статтею міжнародного пакту OOH про громадянські і політичні права. Проте воно не має точної дефініції, оскільки не визначений суб'єкт цього права. Ясного визначення, чи є співтовариство людей, що мешкають на визначеній території, народом, у міжнародному праві немає. Не описана також і процедура, відповідно до якої співтовариство людей, що заявило про бажання реалізувати своє право на самовизначення, може це зробити. Як проводити процедуру відділення частини території держави від цілого, як погоджуються їхні інтереси, хто вирішує ці проблеми і на якій підставі ні в міжнародному праві, ні в російському законодавстві про це не сказано жодного слова.

Таким чином, правові засоби не працюють. Залишаються політичні засоби, але уряд РФ уже вдруге покладався на силове вирішення проблеми і не бажав вести переговори. Говорячи про боротьбу з терористами як про внутрішню проблему Росії, російська армія і спецпідрозділи MBC воювали з чеченським народом в цілому (який вже постраждав від геноциду в 1944р.), як з народом ворожої держави. Характерна привселюдна заява російського генерала, що він би "стёр Чечню с лица земли". Вже друге століття російська імперія, СРСР, а тепер вже РФ не змінюють характер своєї політики стосовно Чечні [6].

Отже, на етапі чеченського конфлікту Організація з безпеки та співробітництва в Європі приймала резолюції та надсилала спостерігачів з метою повної поінформованості про події в Республіці Ічкерія. Оскільки і досі конфлікт знаходиться в "замороженому стані", то немає доцільності проводити миротворчі операції під егідою OOH та ОБСЄ. СНД може впливати на врегулювання конфлікту шляхом прийняття відповідних рішень, але політична роль Співдружності на теренах колишнього СРСР все більше послаблюється. Тому СНД не має реального впливу на мирне вирішення конфлікту в Чечні. На наш погляд, остаточне розв'язання конфлікту лежить у площині відносин Росії та Республіки Ічкерія, OOH та ОБСЄ.

Список використаних джерел

1. Анцелевич Г.О. Міжнародне публічне право: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / Г.О. Анцелевич, О.О. Покрещук. K.: Алерта, 2005. 424 с.

2. Крючков В.І. Я был только председатель КГБ [Електронний ресурс] / B.I. Крючков // Газета 2003. 19 січня. Режим доступу до газети: www.gzt.

3. Замковой В.И. Терроризм глобальная проблема современности. / В.И. Замковой, М.З. Ильчиков // М.: Институт международного права и экономики, 1996, с. 89.

4. Семіков О.В. Локальні та регіональні конфлікти: загроза миру / О.В. Семіков, В.М. Фурашев. К: Знання, 2007. 20 с.

5. Війна в Чечні: інформаційне повідомлення [Електронний ресурс]Режим доступу: //http://edu.cirs.kiev.ua/mdex.php?option=com_content&task=view&id =42&Itemid=49.

6. Пікетування російського консульства у Харкові: інформаційне повідомлення [Електронний ресурс]1999. Режим доступу: http://khpg.org.ua.

Размещено на Allbest.ru