Размещено на http://www.allbest.ru/

Правда і справедливість: особливості поглядів Іоаникія Галятовського

Майданюк І.З.

Світова історія дає чимало прикладів того, як різноманітні правові акти чи юридичні норми ставали джерелом дисгармонії у суспільстві, призводили до негативних наслідків, котрих ніхто і ніколи не сподівався, хоча були прийняті начебто з якнайкращими намірами, для гармонізації суспільних відносин і покращення життя громадян. Причиною цього часто називають те, що вони не відповідають невідчужуваним закономірностям життя людини, які випливають чи зі світового розуму, чи з божественної волі, чи з незмінної природи самої людини. Р. Мюллерсон вважає, що найкраще ця проблема розкрита у відомій думці К. Маркса: " Законодавець. повинен дивитися на себе як на природодослідника. Він не робить законів, він не винаходить їх, а лише формулює, він виражає у свідомих позитивних законах внутрішні закони духовних відносин" [1, с.6]. Саме тому в умовах сучасної України набуває актуальності звернення до ідей природно-правового мислення, провідним лейтмотивом котрих є думка про те, що право неодмінно повинно орієнтуватися на природний порядок речей, на універсальні ідеали блага, справедливості і свободи.

Помітний внесок у розвиток ідей природного права належить Іоаникію Галятовському - відомому українському письменнику-полемісту, суспільно-політичному й церковному діячеві, мислителю XVII ст.

Аналіз української філософії середини XVII століття показує, що її розвиток відбувався під знаком Просвітництва, яке виникло як закономірний результат бурхливого розвитку наукових знань і технічних досягнень. Ідеї Просвітництва, особливо ідеї природного права, мали широкий резонанс у всьому світі. В Україні вони руху були висловлені у творах діячів Києво-Могилянської академії - П. Могили, І. Гізеля, С. Яворського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського та багатьох інших. Перші наукові нариси історії української філософії та духовної культури ранньомодерного періоду були здійснені мислителями кінця початку XX століття - 1. Франком, М. Грушевським, М. Возняком, однак їхні підходи не були сприятливими для студій з української ран - ньомодерної філософської думки, прикладом чого є їх негативна оцінка філософської та загальнокультурної спадщини Києво-Могилянської академії [2, с.140]. Нові перспективи вивчення української філософської думки відкрили роботи Д. Чижевського, в яких були поставлені наріжні проблеми історико-філософського аналізу духовної культури [2, с.141]. В останній третині XX століття історико-філософська наука значно просунулась у вивченні української філософської думки, більшість дослідників - В. Горський, Т. Закидальський, М. Кашуба, В. Литвинов, В. Нічик, І. Огородник, М. Попович, Я. Стратій, І. Шевченко - стверджують, що українська філософія середини XVII - початку XVIII століття мала вже цілісний характер. Оцінку визначальним явищам української філософської культури названого періоду щодо релігійних реформ Петра Могили в контексті Реформації та контрреформації діють Я. Ісаєвич, А. Колодний, В. Нічик, П. Меєндорф, С. Ярмусь, на визначення релігійно-політичної ситуації першої половини XVII століття в Речі Посполитій, до якої входила У країна, з погляду становлення толерантності вказують А. Жобер, А. Жуковський, В. Нічик, Н. Яковенко, розуміння барокового характеру української ранньомодерної духовної культури подають С. Кримський, А. Макаров, Д. Наливайко, Л. Довга, Л. Ушкалов, проте поки що не існує єдиного концептуального бачення розвитку ідей природного права в творчій спадщині українських мислителів XVII - XVIII ст., хоча відтворенню ідей природного права присвячено чимало праць О. Бандури, А. Бачиніна, І. Бичка, М. Братасюк, О. Гвоздіка, О. Данильяна, К. Жоля, М. Козюбри, М. Костицького, О. Манохи, О. Патлайчук, П. Рабіновича, В. Свінціцького, С. Сливки, В. Тація, М. Цвіка, В. Цвєткова, В. Шаповала, Б. Чміля та інших.

Отож, І. Галятовський - український мислитель, автор праць "Ключ розуміння", "Месія праведний", "Небо нове", "Скарбниця потребна", "Бесіда Білоцерківська", "Старий костел", "Либідь", "Алькоран", "Боги поганські" та ін., у котрих він вказує на сутність людини як дуалістичної істоти, що поєднує в собі тіло й душу, природне й надприродне. Розмірковуючи над сенсом життя людини, яке він вбачає у прагненні душі потрапити до раю, мислитель шлях до світлої вічності вбачає у моральному самовдосконаленні, у пошуках індивідом істини-правди та практичному її втіленні в реальність [3, с.113].

У своїх світоглядних уподобаннях Галятовський був яскравим представником реальної історичної доби, котрий цілком поділяв ілюзії своїх сучасників. У його поглядах можна простежити елементи соціальної утопії, що стосуються соціальної нерівності, тлумачення її причин та способів подолання. Так, скажімо, в констатації фактів поділу людей на бідних і багатих він вважав справедливим (а тому й радив заможним) поділити багатство на три частини: для бідних, для монастирів і лише третину залишити для себе. Мислитель вважав, що досягти цього можна шляхом переконання потенційних благодійників, що такі вчинки відповідають християнському тлумаченню справедливості. Особисту відповідальність індивіда за свої вчинки Галятовський покладав в основу гармонійного існування суспільства, а носієм суспільного зла вважав несправедливий суспільний устрій. Війни, що спрямовані на захист батьківщини і православної віри, Галятовський відносив до справедливих, а до несправедливих - внутрішні чвари та збройну боротьбу всередині країни. Загрозою ж суспільному порядку вважав несправедливе судочинство.

Окрім того, Іоаникія Галятовського можна вважати фундатором релігійно-філософського осягнення феномену правди, справедливості й правдивого життя в Україні XVII ст., адже лише через кілька десятиліть після виходу у світ пов'язаних з цією проблематикою творів Іоаникія Галятовського з'являються твори Д. Туптала, І. Максимовича, С. Яворського, Т. Прокоповича та інших українських православних мислителів, які продовжують розробку даної теми в православноантропологічному, морально-етичному та державно-політичному аспектах [3, с.116].

У творах Іоаникія Галятовського простежуються два трактування поняття справедливості. Справедливість як одна з чотирьох кардинальних доброчинностей, які осмислювалися ще античними філософами, пов'язана з ідеєю співмірності благ і злиднів цього життя, з доброчинністю й порядністю конкретної людини і ґрунтується на понятті рівності. Проте більш глибокий смисл справедливості розкривається через категорію правди. Справедливість при цьому розуміється як "життя по правді" чи "життя з правдою", а правда - як вищий, зразковий порядок буття й людських стосунків [4, с.8].

Важливим для осягнення розуміння правди Іоаникієм Галятовським є те, що справедливість як життя за правдою ґрунтується не на ідеї рівності, а на ідеї ієрархії як базовій для християнського світогляду. "Найглибшою основою ідеї справедливості є думка про той ієрархічний порядок, у якому розташовані стосовно одна одної цінності" [5, с.186]. Якщо над людиною немає нічого вищого, тоді ідея рівності випливає із абсолютної цінності людської особистості, з обожнення кожної людини і рівні "самодержці" потребують виконання й пошани своїх прав при взаємній повазі прав іншого [5, с.188]. Проте принцип ієрархії передбачає підпорядкування, при якому наслідування вищої правди є служінням їй. А тоді люди є рівними не у своїх правах і привілеях, а в праві на співучасть у спільному служінні правді Божій, і кожна людина має однакову гідність, коли вона займає належне їй місце в ієрархічному щаблі і тому виконує "єдине підґрунтя рівності - визначене їй служіння" [5, с.189].

У кожному з творів Іоаникія Галятовського правда розглядається в конкретному аспекті, адже вона трактується мислителем як складний багаторівневий концепт, що вбирає в себе і вищу Божественну правду, і істину науки й людського знання про світ і людину, і правду як соціальну справедливість (народну правду). Окрім цього, І. Галятовський виділяє в українській традиції світобачення правду-істину та правду-справедливість, перша з яких фіксує істини повсякденного буття і має ті переваги перед іншими істинами, що говорить про саме життя, а не про щось аналітично вичленоване з нього, а друга, не задовольняючись "об'єктивним" ставленням до світу, дає оцінку мірі його справедливості.

З такого екзистенціального розуміння правди випливає теорія "правдивого життя" Іоаникія Галятовського, тісно пов'язана з ідеалом людини й суспільного устрою. Щоб визначити власний шлях до правди, пересічна людина повинна мати в своєму розумі й серці зразок правдивої поведінки, ідеал правдивого життя. Тому в своїх казаннях І. Галятовський постійно апелює до ідеалу правдивої людини та ідеалу правдивого суспільного устрою, що мають, на його думку, запанувати в Україні.

Отже, правдиве життя, на думку Іоаникія Галятовського, не нав'язується людині природною необхідністю, людина формує його, спираючись на мораль та життєвий приклад, яким для неї стає певний ідеал. Випливає з цього і те, що існування суспільства пояснюється І. Галятовським не як збіг випадковостей, а як взаємообмін всім кращим, що створено й напрацьовано людьми на основі такого спільного ідеалу, котрий дозволяє знаходити порозуміння з іншими людьми. Саме тоді особистість набуває всіх властивих людині чеснот і моральних якостей, хоч конкретне їх співвідношення у кожного своє, індивідуальне. Але, вважає Іоаникій Галятовський, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не примушує йти шляхом досягнення вищої духовності і пізнання істини. Tаким чином, людина є вільною, має повну свободу вибору у житті, проте повинна намагатися досягти певної визначеності, яку можна синтезовано назвати правдивістю перед Богом. Бог, за І. Галятовським, - це невидима людиноподібна істота, котра все помічає, за всім стежить, про все думає, всьому допомагає, але навіть Він обирав і досягав реалізації свого вибору, а людині це має бути основним наказом щодо способу існування. Свідомий і розумний вибір відбувається в людині постійно, і лише з його допомогою людина може проникнути в Божі таємниці і внаслідок цього стати "соработником" Бога. Людина в усі часи усвідомлювала незрозумілу відкритість, одкровенність основ існування,". бо подобній єсть Бог зверцадлу." [6, с.63]. Така позиція Іоаникія Галятовського співзвучна традиції давньоруських мислителів, які вважали, що людина здатна сама вибирати свій земний шлях і має нести за цей вибір відповідальність перед Богом, людьми та рідною землею.

Ще одна особливість поглядів на правду Іоаникія Галятовського полягає в тому, що він намагається обійти розбіжності між біблійним розумінням правди як віри в істину і українським національним розумінням правди як істини буття, що має екзистенційний характер. Частково мислитель спирається на силу віри в істину, тому намагається цю силу ввести в реальний порядок буття, спрямовує людину до чистого або правдивого життя, яке можливе, на його думку, тільки як життя у вірі. Віра ж для нього є правдою існуючої дієвості, котра дає можливість переробити людину шляхом правильного вибору життя "богоподібного", отже, аксіоматичного [6, с, 145]. Окрім того, вважає православний мислитель, природа є справедливою, вона встановила такий порядок речей, при котрому ніхто нічим не обділений, тому щасливе життя доступне всім, головне для його досягнення - пізнати в собі людину. Звідси випливає, що самопізнання і є універсальним способом перебудови самої людини і світу відповідно до Богом даної першоправдивості.

Звернення до питань правди і пошуку "месії правдивого" мало для Іоаникія Галятовського та українських мислителів його часу не лише повчально-філософський, а й особистий життєвий зміст. Актуалізація цієї теми саме в часи Руїни була зумовлена кризовими явищами в соціальній сфері, коли людина в Україні потерпала від відсутності сильної державної влади, суспільної стабільності, не мала жодних гарантій захисту з боку можновладців. Такий стан українського суспільства сприймався народом як несправедливість, відсутність правди, порушення Божої істини й людського закону [4, с.13].

Іоаникій Галятовський був одним із перших в Україні мислителів православного спрямування, які не лише вдавалися до християнсько - антропологічних та загально-філософських міркувань політикоправового змісту, а й нерідко підходили до самої ідеї української держави в її теоретичному вираженні. Такий підхід унеможливлює відхід від теорії людини як шукача правди. Галятовський та його оточення добре усвідомлювали, що ідея правди й справедливості, що діють у суспільстві й пов'язані з громадськими законами, за якими злочинець карається відповідно до вчиненого злочину, не тотожні заповідям Христа. Природна основа у трактуванні права, як основи життєвої правди - ось що в першу чергу цікавило Іоаникія Галятовського [3, с.124].

У суспільно-державному аспекті появу людини, здатної жити правдиво, Іоаникій Галятовський пов'язував із перспективою переходу суспільства від станово-шляхетської ієрархії, що базувалася на ієрархії матеріального багатства, до раціонально та морально умотивованої співпраці особистостей на основі їхніх моральних чеснот. Справедливим буде стверджувати, що вся філософія правдивого життя Чернігівського вченого гуртка XVII-XVIII ст. прагнула звеличувати раціональне начало в українській людині, яке, на їх думку, повинно служити моральному оновленню українського народу. В цьому він та чернігівські просвітники, до числа котрих належав і Галятовський, вбачали моральну перспективу, що вінчає індивідуальне існування. "Позорищем называется світ, - писав мислитель, - бояк на позорище многіє люде бігут до кресу назначеного, а тылко єден берет почесть, шату, албо корону, котрый найгорше прибе - жить до крессу замеренного, так на світі живучи люде всі бігуть до крессу смертельного" [5, с.241].

Характеризуючи соціальну нерівність у суспільстві, Іоаникій Галятовський підкреслював, що багатства "злымъ способомъ. набываютсд" і є основним мірилом людської гідності в неправедному суспільстві: "Поки чЬловЬкъ богатый, поты всЬ ег любятъ, кланяються ему, шанують ег, милостивымъ паном (ъ) называютъ и служити ему хотятъ, а гди чЬловЬкъ зостанетъ убогимъ, никто ег не любить, не глядить на него и не знаютъ ег" [5, с. 190].

галятовський природне право справедливість

Як більшість українських мислителів свого часу, Іоаникій Галятовський принципово засуджував власність, але при цьому особливо не драматизував існуючу економічну нерівність, бо, на його погляд, "це суто психологічна проблема, оскільки і багаті й бідні є жертвами того ж самого лиха. У них одна, спільна біда, поділена на дві нерівні частини. Суть її полягає у вмиранні, скам'янінні душі під тиском матеріальних,. економічних обставин: як багатство, так і бідність здатні занурити людей у земні клопоти, щоденні турботи й тим самим позбавити їх повноцінного духовного життя, що призводить до численних духовних хвороб як окремої особистості, так і суспільства в цілому" [5, с.222].

На думку Іоаникія Галятовського, бути заможним надзвичайно невигідно й просто-таки небезпечно. Багатії - майже пропащі люди, "бо они от Бога отдаляются, а служат мамон, то єсть богацтвам своим" [5, с.88]. Щоб досягнути правдивого життя й "доступити неба", письменник радить розділяти своє багатство на три часті і віддавати одну частину своїх прибутків бідним, другу - ченцям, а лише третю залишати на власні потреби [5, с. 192]. Причому головним для філософа був не справедливий розподіл матеріальних благ, а "психологічний ефект" подібного вчинку, адже "той, хто відмовляється навіть від частини свого багатства, долає пожадливість, переконується у перевазі духовних цінностей над матеріальними" [5, с. 195].

Особливе місце у своїй релігійно-філософській концепції Галятовський відводить проблемі гріховності. Визнаючи право кожного на вільний вибір, він стверджує, що людина може зробити неправильно, внаслідок чого виникає гріховне діяння. На його думку, до гріха може призвести не тільки порушення канонів віри, а й недотримання законів розуму. Це означає, що гріх - це наслідок порушення гармонії між вірою та розумом, і обидва ці компоненти мають неабияке значення. Гріх у його розумінні стає дестабілізуючим чинником, причиною всіляких "противних природі і духу" подій і вчинків - від елементарних негараздів на побутовому рівні до соціальних катастроф. Війни, епідемії, різні форми соціальної несправедливості І. Галятовський тлумачить як наслідок гріха, кару за нього.

Tаким чином, можна стверджувати, що Іоаникій Галятовський формує релігійно-ідеалістичне тлумачення соціального життя і процесів суспільного розвитку, проте повне відхилення і критика його поглядів були б неправомірними, оскільки він - людина свого часу, що солідаризувалася з мислителями передових на той період Франції, Англії та інших країн, котрі дотримувалися аналогічних поглядів, вважаючи, що люди живуть погано тому, що не знають, як треба і як можна жити краще, а єдиним шляхом поліпшення соціокультурної ситуації вважали просвітництво, зокрема моральне виховання й перевиховання людини.

Як бачимо, звернення до норм, цінностей і змісту природно-правових установок ніколи не було чужим для філософської думки України. На кожному етапі свого становлення мислителі зверталися до трактування міри справедливості того, що встановлюється суспільством, до співвідношення такої міри із нормативно-ціннісними принципами, які панують у світі і від яких повинен відштовхуватись весь фізичний і соціальний світ. Тож при переосмисленні і переоцінці застарілих державно-правових поглядів, котре здійснюється сьогодні, варто оглянутися на зовсім не застарілі погляди мислителів минулого, що подають загальнолюдські стандарти суспільного розвитку. Саме ці стандарти можуть стати нормами державного права у країні, котра прагне стати повноправним членом світового співтовариства.

Список використаних джерел

1. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М.: Юридическая література, 1991. - 160 с.

2. Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). - K.: ПАРАПАН, 2002. - 396 с.

3. Історія української педагогіки: Іоаникій Галятовський. - Умань: Софія, 2007. - 155 с.

4. Левченко Т.Л. "Ключ розуміння" Іоаникія Галятовського як явище риторичної культури бароко: Автореферат дис. к. ф. н.: 10.01.01/ Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2003. - 18 с.

5. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9-ти т. - Т.З. - Кн.1/ Упор.В. Шевчук. - K.: Дніпро, 2001. - 504 с.

6. Соломаха І.Г., Богачевська І.В. Християнська антропологія Іоаникія Галятовського. - Чернігів: Чернігівські обереги, 2008. - 180 с.

7. Ісаєвич Я.Д. Освітній рух в Україні XVII ст.: східна традиція і західні впливи // Київська старовина. - 1995. - № 1.

8. Русин М.Ю., Огородник І.В. Історія української філософії. - K.: Академвидав, 2008.

Размещено на Allbest.ru