Позиція Англії і Франції щодо союзу Пілсудського-Петлюри проти більшовиків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Позиція Англії і Франції щодо союзу Пілсудського-Петлюри проти більшовиків

Чаїнський Ю.О.

Паризька мирна конференція залишила після себе чимало невирішених питань, що зовсім не сприяло нормалізації ситуації в Європі. Незважаючи на значну увагу з боку її учасників до польських територіальних проблем, більшість з них все ще залишались відкритими. Найскладнішою з них було питання її східних кордонів, про що свідчить декларація від 8 грудня 1919 р. про встановлення часткового східного кордону Польщі, тобто нездатність учасників конференції прийняти остаточне рішення по даній проблемі, що, багато в чому, пояснювалось невирішеністю російського питання. Ключовою подією, яка вплинула на остаточне встановлення східного кордону Польщі і розв'язання російського питання стала польсько-радянська війна 1920 p., початок якої був безпосередньо пов'язаний із укладенням пакту між Ю. Пілсудським і Є. Петлюрою проти більшовиків.

Перші праці, присвячені військово-політичному союзу Пілсудського-Петлюри проти більшовиків, з'явились у міжвоєнний період [1; 2]. Однак, тодішніми дослідниками фактично не порушувалося питання про позицію країн Антанти щодо нього, а радянські історики завжди трактували це об'єднання, як організацію «світовим імперіалізмом» чергового походу контрреволюції проти влади Рад за участю «білополяків» та їх «прислужників» - українських націоналістів [3; 4; 5]. По суті, першими, хто зробили спробу ґрунтовно і об'єктивно дослідити дане питання були західні історики - Н. Девіс, X. Елкок, М. Карлей [6; 7; 8]. Високої оцінки заслуговують публікації П. Вандича [9; 10; 11; 12 ] і Ю. Кукулки [13], які частково стосуються політики Франції до польсько-українського союзу, але й вони припускали певне суб'єктивне трактування позиції Заходу щодо цього союзу. Відзначаємо праці М. Новак-Кільбікової [14] і Я. Регіни-Захарського [15], які проаналізували політику Великобританії в даному питанні, а останній прийшов до висновку, що визначальний вплив на її позицію здійснювали торговельні переговори з більшовиками. Деякі аспекти нашої теми дослідження були порушені українським діаспорним істориком М. Палієм [16] і сучасними вітчизняними дослідниками М. Литвином [17], С. Литвином [18], О. Павлюком [19; 20] та іншими. В історіографічному дослідженні щодо союзу Пілсудського-Петлюри, В. Верстюк висловлює узагальнену позицію вітчизняних істориків щодо відсутності зовнішньополітичної підтримки з боку великих держав до акції Пілсудського, що зіграло не останню роль у поразці походу союзників [21].

Однак, загалом, питання, яку позицію займали провідні західні держави - Франція і Велика Британія щодо союзу Пілсудського-Петлюри проти більшовиків у 1920 р. і яким чином це вплинуло на хід цієї військово- дипломатичної операції, й досі залишається слабо вивченою, що особливо стосується його компаративістичних аспектів.

Зважаючи на це, в даній статті ми намагаємось, на основі порівняльного аналізу, виявити основні чинники формування зовнішньої політики Англії і Франції стосовно союзу Пілсудського-Петлюри проти більшовиків і з'ясувати, який це мало вплив на хід польсько-радянської війни 1920 р.

Зміна стратегічної ситуації в Росії в грудні 1919 p., яка була пов'язана із остаточними поразками Добровольчої армії А. Денікіна, змусила західні держави почати переглядати свою політику щодо Росії. Хоча одним з наріжних каменів західної дипломатії була потреба впровадження навколо неї політики «колючого дроту [10, с.138-139], втім, з огляду на економічну кризу і зацікавленість у стабілізації ситуації в Східній Європі, союзники почали виступали за відновлення торговельних відносин і збереження територіальної цілісності Росії, про що свідчить відповідні рішення Найвищої Ради від 16 січня [22,с.885-887] і 24 лютого 1920 р. [15,с.260]. Водночас, Лондон і Париж мали чимало розходжень в російському питанні.

Так, Франція була проти підписання миру з більшовиками, але, одночасно, прем'єр Ж. Клемансо вирішив припинити проводити політику права націй на самовизначення і пропонував просто стежити за подіями [10,с.130]. Проте, від перемігшого на виборах у листопаді 1919 р. правоцентристського Національного блоку і нового прем'єра - А. Мільєрана, який представляв інтереси великого капіталу, можна було очікувати проведення більш жорсткої політики щодо більшовиків, відмову від політики компромісів у міжнародних відносинах і активнішого намагання посилити Польщу, як свого союзника у боротьбі за домінування в Європі. У той же час, Париж, при цьому, не пропонував Варшаві жодної військової допомоги.

У свою чергу, Великобританія була зацікавлена у припиненні воєн в Росії і встановленні надійних економічних відносин з владою цієї країни, незалежно від того, хто це буде - більшовики, чи білі. Втім, навіть в разі виникнення польсько-радянської війни, неминучість якої для Лондона була очевидною, прем'єр Д. Ллойд Джордж вважав, що вона б лише послабила її учасників, а це також повністю відповідало британській концепції балансу сил в Європі. Крім того, використання етнічного принципу, який було покладено в основу кордону між Росією і Польщею, дозволяло б британцям, під час майбутнього конфлікту, здійснювати тиск на будь-яку із сторін, війська якої перетнуть лінію. Все ж, він рекомендував полякам відступити до лінії від 8 грудня 1919 р. і підписати мир з Радянською Росією [23,с.803-805].

За умов, коли союзники не мали спільного плану щодо того, як повинна була діяти Польща, про що свідчив безрезультатний візит глави МЗС Польщі, С. Патека до Лондона і Парижа наприкінці січня 1920 p., Начальник держави - Ю. Пілсудський, по суті, вирішив відкинути мирну пропозицію більшовиків від 28 січня [24,с.177-180], скористатись тимчасовим послабленням більшовиків і здійснити швидкий наступ, кінцевою метою якого було створення федерації за участі Польщі, Білорусі, Литви і України [25,с.102-103]. Ці землі на схід від Польщі, зокрема українська держава, розглядались й як додаткова буферна зона навколо Польщі, в чому була зацікавлена не тільки Варшава, але й Париж [11,с.16].

Справді, Франція відігравала важливу роль в цьому питанні і Мільєран попереджав польського посла в Парижі М. Замойського, аби поляки не довіряли мирним пропозиціям більшовиків, і в разі агресії з їхнього боку, вони могли розраховувати на повну підтримку [ 10,с. 141]. Втім, всередині самої французької влади не було єдиної позиції щодо можливої війни Варшави з Москвою. Tак, Фош, схвально ставився до наступального плану Пілсудського, і рекомендував полякам наполягати на тому, щоб будь-які переговори з Москвою мали розпочатись тільки після відходу Червоної армії за лінію Двіна-Дніпро. He було сумніву, що Мільєран також розділяв таку точку зору. Натомість Кє д'Орсе й надалі було прихильником єдиної і неділимої Росії, проявляючи великий інтерес до останнього з білих генералів - П. Врангеля [ 10,с. 142]. Прихильниками ж федеративної ідеї Пілсудського були депутати М. і Л. Перолаз і Г. де Гайяр-Бансель, які в лютому і березні навіть зверталися до свого уряду, аби той визнав незалежну Україну [26, арк. 154].

Проте, відповідь Варшави на мирні пропозиції більшовиків, яка містилась в резолюції комітету із закордонних справ Сейму від 24 лютого і 13 березня була детально викладена в ноті до послів союзних держав у Варшаві [10, с.143], і вказувала, що пропозиції Москви будуть розглянуті тільки у випадку її відмови від польських земель станом на 1772 p., викликала підозру у польському імперіалізмі не тільки в Лондоні, але й в Парижі. Варшава ще раз підтвердила таку позицію в ноті направленій до Москви від 27 березня, хоча й заявляла про готовність розпочати мирні переговори. Втім, це швидше слід розцінювати лише як тактичний хід з боку Пілсудського, аби відвернути увагу більшовиків від підготовки військової операції по втіленню федеративної концепції [27, с. 52-53].

Зміна у східній тактиці Великої Британії і Франції свідчила, що, насправді Польща була єдиною, на той час, державою, яка була зацікавлена у збереженні У як складової федеративного союзу з Польщею, Литвою і Білоруссю. Незважаючи на те, що переговори з Польщею, які розпочались на початку 1920 p., по суті, були лише єдиним шансом для голови української Директорії С. Петлюри продовжити боротьбу з більшовиками, вони проходили надзвичайно складно. Українці опиралися вимогам Варшави встановити польський контроль над українською армією і відмовитись від Східної Галичини, Волині і частини Поділля. Однак, критичне становище в якому перебувала УНР змусило її керівників піти на ці поступки [ 19, с.8]. Обґрунтовуючи свою позицію щодо підписання Варшавської угоди, чи як її ще називають «договір Пілсудського-Петлюри» від 21 квітня 1920 р. [28, с. 154; 20, с. 101], Петлюра писав, що побудувати українську державу можна було лише спираючись на береги Дніпра, і це був «тактичний хід для встановлення зв'язку з Європою» та «акт спасіння для подальшого впровадження нашої боротьби» [29, с. 223]. Загалом, сучасні українські історики констатують нерівноправність польської та української сторін в цій угоді [21, с. 6і-65]. Зокрема, Я. Грицак не втримався від запозичення іронічної думки Н. Девіса про те, що Пілсудський уклав перемир'я на зразок того, хто, прагнучи перетнути Сахару, винаймає якого-небудь звіра з горбом [28, с. 154].

Дана політична угода відкрила можливість до об'єднаного походу польсько-українських армій на схід. Разом з нею, 24 квітня було укладено й військову конвенцію, яка зобов'язувала українців узгоджувати свої дії з Варшавою, а та повинна була забезпечити фінансову і військову допомогу Петлюрі. Крім того, Польща уклала й договір з білоруським підрозділом на чолі з генералом С. Булак-Булаховичем щодо його входження до складу польської армії [10, с. 145].

25 квітня 1920 р. перейшовши Збруч, союзники розпочали масштабний наступ на Київ, що призвів до початку радянсько-польської війни, результати якої вплинули як на зміну кордонів обох держав, так й на подальшу долю України. Польсько-український наступ швидко розвивався, і вже 7 травня армія Пілсудського вступила у Київ, де, як писала британська «Тайме», «була зустріта з великим ентузіазмом з боку місцевого населення» [10, с. 145].

Хоч Ленін й говорив, що «значний вплив на польський уряд здійснюють французькі імперіалісти», успіх об'єднаних військ викликав на Заході, зокрема й серед французької влади, зовсім не тотожні оцінки. Tак, Мільєран не виявляв ентузіазму щодо підписання пакту Пілсудського-Петлюри, що пояснювалось його недовірою до останнього та його колишнє протистояння з Денікіним і Врангелем, яких Франція тоді підтримувала. Натомість, голова французької військової місії в Польщі, генерал П. Анріс, активно співпрацював з Варшавою протягом наступу, що викликало деяке занепокоєння з боку Парижа [10, с. 145-146].

Втім, новини про подальші польські успіхи викликали схвальний відгук в Парижі. 28 квітня, перебуваючи в Франції, Патек повідомив свого прем'єра, що новини із фронту, і навіть угода з Україною вже сприймаються в урядових колах з більшою симпатією, а Замойський коментував, що члени французького уряду, особливо - військові, не приховують свого задоволення [10, с. 147]. Новий посол Франції у Варшаві, X. де Панаф'є, привітав польського військового міністра К. Соснковського з перемогами в Україні, і навіть натякнув, що при вирішенні деяких майбутніх економічних питань необхідно буде враховувати позицію Парижа.

По суті, такі успіхи наступальних дій, з огляду на підписану 24 квітня в Сан Ремо французько-британську нафтову угоду, яка чітко закладала між ними конкуренцію в питанні здобуття нафтових концесій на території бувшої Російської імперії, підштовхували Париж розглядати Польщу як агента свого економічного проникнення в Росію [10, с. 147]. Крім того, Мільєран проявив інтерес до України й в контексті питання виплати царських боргів [13, с. 177]. Водночас, уряд все ж не хотів себе компрометувати відкритою підтримкою поляків і Мільєран радив їм бути розсудливими.

Стосовно позиції Лондона до даного союзу і його успіхів у наступальних діях, слід зазначити, що ще протягом березня-квітня британське МЗС у нотах до Варшави чітко висловлювало свою негативну позицію до ідеї підписання такого пакту [14, с. 145; 30, с.147]. Втім, успіхи польського наступу виявили, що серед британського керівництва також не було єдиної позиції з цього питання. Tак, прем'єр Ллойд Джордж вважав, що Польща загрожує миру в Європі, глава МЗС А. Керзон називав польські воєнні дії справедливими, а король Великобританії Георг V, навіть, надіслав Пілсудському привітальну телеграму [31, с. 23]. Цей факт часто використовувався радянськими істориками як підтвердження антиросійських планів Лондона. Насправді ідея з надсиланням цього привітання належить британському представнику у Польщі, Г. Румбольду, який хотів таким чином пом'якшити британсько-польські протиріччя, що надто загострились до того часу [30, с. 151].

Свій вплив на британське ставлення щодо польсько-українських успіхів здійснювали й заплановані торговельні переговори з Москвою і вважалось, що цей наступ міг послабити позицію радянської делегації в ході ведення переговорів. Втім, підготовка до цих переговорів в першій половині травня свідчила, що ще під час успіхів Пілсудського-Петлюри, всередині британського уряду все сильніше почали позначатися тенденції, аби Україна опинилася під владою більшовиків. Тоді торговельний трактат з Радянською Росією, напевно, повинен був би надати британцям право на експлуатацію У країни. Tака ситуація була дуже цікавою, адже станом на 18 травня Київ і всю правобережну Україну контролювали польсько- українські війська [15, с. 261]. У таких умовах, пропозиції британців щодо охоплення трактатом й У країни можна розцінити як оголошення про можливу дипломатичну інтервенцію Лондона, з метою, щоб польські війська відійшли на захід. Водночас, можна припустити, що Лондон прагнув, через врахування в трактаті України, й зберегти для себе місце для маневру, в разі перемоги в Росії білого руху на чолі з П. Врангелем.

Водночас, такій агресивній політиці Польщі посприяла саме військова допомога з боку Антанти. За офіційними радянськими даними вже до весни 1920 р. Великобританія, Франція і СІЛА направили до Польщі 1494 гармат, 2800 кулеметів, близько 700 літаків, 200 броньованих машин тощо [32, с.32]. Звісно ж, що основний відсоток допомоги йшов від Франції. Ллойд Джордж так описує ці події: "Створення великої Польщі відповідало французькій політиці - і чим більше вона буде, тим краще для Франції... Декілька мільйонів чоловік - українців, литовців і білорусів, включених до складу Польщі, означали відповідне посилення східних кордонів Франції" [33, с. 270].

Між тим стратегічна ситуація швидко змінювалась, і з 25 травня Червона армія, організувавши успішний контрнаступ, перехопила стратегічну ініціативу, що змусило поляків 12 червня евакуюватися з Києва [34, с. 47-51]. 9 червня, у зв'язку із поразками на фронті, уряд Л. Скульського пішов у відставку, на зміну якому прийшов кабінет Є. Грабського, який, у свою чергу, не протримавшись трьох тижнів, поступився місцем В. Вітосу. Водночас, бажаючи зменшити свою відповідальність за можливу поразку у війні, Пілсудський підкинув Грабському ідею створити надзвичайний орган - Раду захисту держави, яка була наділена всією повнотою законодавчої, виконавчої та військової влади [13, с. 192].

Хоча зміна на фронтах, пов'язана з наступом більшовиків, й викликала на Заході велике занепокоєння, все ж головним ініціатором і агресором у війні з Росією вважалась Польща. Особливо негативно до дій Пілсудського ставились на туманному альбіоні. Британське суспільство прагнуло миру, а не війни, а щодо Форін Офісу і Ллойд Джорджа - вони завжди виступали проти будь-яких ідей стосовно створення нових держав за рахунок Росії. В найкращому разі вони вважали федеративні ідеї Пілсудського як авантюрні, короткотривалі і небезпечні для європейської стабільності [35, с. 558-569]. Париж також не приховував своєї критичної позиції щодо київської авантюри, але, водночас, вважав, що Польщі вже слід було надати допомогу.

Мільєран, не бажаючи втягувати Францію у бойові дії та йти на контакт з більшовиками, вирішив відступити і передати розгляд польських справ Ллойд Джорджу, що можна пояснити й сподіванням Парижа на поступки Лондона при розгляді питання німецьких репарацій.

Відтак, Ллойд Джордж був нічим необмежений при вирішенні цієї проблеми. За такої вигідної для нього ситуації, він виступив за концепцію чисто етнічної Польщі, без жодної федерації, а також за встановлення відносин з Росією. Тому, всі намагання представників Петлюри зацікавити учасників конференції українськими справами виявились марними [15,с.266-269]. Поза тим, порозуміння в Cna втратило свою важливість, оскільки 17 липня більшовики відкинули всі пропозиції про перемир'я і 24 липня їхні війська перетнули північну частину лінії від 8 грудня 1919 р.

Обмін нотами між Лондоном і Москвою від 11, 17 і 20 липня та перебування на туманному альбіоні радянської торговельної місії, свідчили, що Франція і Велика Британія мали різні погляди щодо майбутнього Росії. Натомість, запропонована Керзоном лінія кордону, яка базувалась на поділі від 8 грудня 1919 p., що відповідав кордону 1795 р. та спільна французько-британська конференція, які відбулась 8-9 серпня в Хізі [10, с. 170], показала, що союзники мали спільний погляд на необхідність створення Польщі в межах її етнічних кордонів, що означало відкидання ними обома ідеї федерації Польщі з Україною. Однак, ця нарада не принесла жодних гарантій як для Польщі, так й для стабільного існування в Європі, а її незначущість проявилась на засіданнях британського уряду і під час дебатів в Палаті общин, які показали, що Ллойд Джордж був готовий змиритися з поразкою Польщі і, перш за все, виступав за якнайшвидше укладення торговельної угоди з більшовиками [15, с. 269].

Мільєран був розлючений такою прорадянською політикою Ллойд Джорджа і обіцяв Варшаві повну підтримку [36, с. 587-591], яка проявилась у активізації французьких військових спеціалістів та участі генерал Вейгана у ході підготовки і реалізації успішного польського контрнаступу під Варшавою, внесок якого у цю перемогу згодом перебільшувався польськими націонал-демократами (ендеками) [6; 9]. Водночас, визнання Францією 11 серпня уряду Врангеля можна оцінити не лише як усвідомлення можливої поразки поляків, віру у перемогу білих сил в Росії, спробу підважити авторитет більшовицького уряду і сплутати плани британцям, але й як те, що Париж й досі не визначився із своїм основним союзником у Східній Європі.

Перемога під Варшавою і подальший частковий успіх поляків, які відповідали інтересам Франції, хоча стратегічно й Британії, знову поставили на порядок денний питання встановлення кордону між воюючими сторонами і давали можливість оцінити міцність союзу поляків з Петлюрою. Проте, Мінська мирній конференції, яка відкрилась 17 серпня, за участю Польщі та УCCP і РСФСР, засвідчила, що сторони були схильними до поступок і, що Варшава більше не збиралася відкрито підтримувати Петлюру.

Польща була змушена зайняти таку позицію у зв'язку з тим, що західні держави, й навіть Франція [13, с. 236], побоюючись зіпсувати стосунки з Врангелем, і з остаточною перемогою, з огляду на економічну кризу та розмаху руху «Руки геть від Росії», позиції переходу на проведення більш поміркованої політики щодо більшовиків, яка полягала у ізоляції Росії шляхом створення на її західних кордонах «санітарної зони» за рахунок й території Польщі, вимагали від поляків відмовитись від надмірних територіальних претензій щодо Росії. Така позиція Заходу підривала сподівання Петлюри щодо незалежності, або хоча б федерації з Польщею.

Лондон, до того моменту, вже залишив в минулому плани щодо знищення більшовиків і негативно ставився навіть до незначного вересневого просування польської армії. Позиція Британії, висловлена полковником Кішом, звучала чітко: «самостійна Україна є абсурдом і (...) в українських питаннях можна або стояти на стороні більшовиків, або Врангеля, які однаково відкидають ідею самостійності України» [15, с. 270]. Натомість, Франція все ще розраховувала на співпрацю з Петлюрою, але тільки як на союзника Врангеля у війні з більшовиками [37, арк. 108-110].

Польський уряд готовий був піти на поступки й через важку економічну та політичну ситуацію [23, с. 745]. Тому, Пілсудський, розуміючи, що втомлена від війни нація не бажає знову втягуватись в українську авантюру, вирішив розірвати військові і політичні стосунки з Петлюрою [13, с. 241 ]. Все ж, заради справедливості слід вказати, що в Ризі вже не стільки Пілсудський впливав на визначення політики польської делегації, скільки члени делегації від Сейму, в основному ендеки, на чолі з Є. Грабським.

Незважаючи на те, що 21 вересня польська делегація визнала повноваження Української Радянської Республіки [38, с. 77-78], переговори, які було перенесено в Ригу, проходили повільно і важко, і лише 12 жовтня 1919 р. були завершені підписанням попередніх умов майбутнього мирного договору між Польщею і радянськими республіками - Російською та У країнською та досягненням порозуміння в справі перемир'я, яке вступило в силу 18 жовтня 1920. Зокрема, в цьому документі йшлося, що обидві сторони визнавали незалежність України та Білорусі, і не дозволяли створення та перебування на своїй території організацій, які «присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території» [39, с. 245-252]. Це означало неможливість подальшої відкритої підтримки Петлюри з боку Варшави, провал плану федерації і перемогу інкорпораційної концепції Дмовського в східній політиці Польщі [12, с. 277]. Остаточно, сподівання на існування УНР зникли 18 березня 1921 p., коли було підписано Ризький мирний договір.

Таким чином, виснаження західних держав за роки світової війни, які переживали економічну кризу, були розчарованими поразками білих сил і мали рахуватися із потужним рухом «Руки геть від Росії», не сприяло здійсненню федеративної концепції Пілсудського та боротьбі українського народу за незалежність. Тому, союз Пілсудського-Петлюри розглядався Заходом як деструктивний фактор у нормалізації ситуації в Східній Європі.

Всередині французького керівництва не було єдиної позиції стосовно польського-українського союзу проти більшовиків, що пояснювалось розбіжностями у поглядах політичних, військових і дипломатичних кіл, перш за все, щодо російського питання, а отже, щодо того, хто буде її союзником проти Німеччини у Східній Європі - Польща чи консервативна Росія. Однак, не змігши, в ході воєнних дій, досягнути військового союзу між білими і Польщею, Франція не зважилася офіційно підтримати союз Пілсудського-Петлюри. Одночасно розуміючи безперспективність подальших військових дій, які не принесли очікуваних результатів, Париж змирився з укладенням Ризького миру, розглядаючи тепер Петлюру тільки як союзника Врангеля у подальшій боротьбі з більшовизмом.

У свою чергу, тривалі торговельні переговори з радянською місією в Лондоні свідчили, що британська влада зробила ставку в Росії на більшовиків, а тому союз Пілсудського-Петлюри проти останніх не міг знайти в Британії підтримку. Негативна позиція Лондона щодо цього союзу проявилась відразу після переходу більшовиків у контрнаступ, зокрема, у намаганні змусити воюючі сторони прийняти лінію Керзона як варіант радянсько-польського кордону, що свідчило про їхнє визнання територій, які знаходились на схід від цієї лінії за Росією, а згодом і про готовність Ллойд Джорджа на початку серпня змиритися із поразкою Польщі. Зрештою, успіх польського контрнаступу під Варшавою також відповідав їхній стратегії балансу сил, а тому, британці були задоволені відмовою Польщі від федеративної концепції і підписання попереднього мирного договору в Ризі.

Нарешті, ставлення Великобританії і Франції щодо Польщі під час радянсько-польської війни, зокрема у період битви за Варшаву, показали справжнє значення цієї країни для Лондона та Парижа, і змусили Польщу остаточно переорієнтуватися на Францію. В іншому питанні, рішення польського уряду щодо розриву Варшавського договору і співробітництва з урядом УНР напередодні першого етапу Ризької мирної конференції, фактом визнання повноважень делегації УCPP на Ризьких мирних переговорах та підписанням прелімінарного мирного договору з радянською Росією і Україною, фактично означало, незважаючи ще на деякі спроби Петлюри, зникнення питання союзу Пілсудського-Петлюри з орбіти зовнішньої політики Великобританії і Франції та міжнародних відносин.

Подальші перспективи розвитку цього питання, на наш погляд, полягають у з'ясуванні деталей франко-британського економічного протистояння за У країну у період наступу союзних польсько-українських військ проти більшовиків та визначенні впливу союзу Пілсудського-Петлюри і його провалу на політику Англії і Франції щодо Східної Галичини.

Список використаних джерел

союз пілсудський петлюра більшовик

1. Шелухин С. Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 р. - Прага, 1926. -40 с.

2. Kutrzeba Т. Wyprawa Kijowska 1920. - Warszawa, 1937. - 358 s.

3. Зуев Ф.Г. Международный империализм - организатор нападения панской Полыни на Совесткую Россию (1919-1920 гг.). - М., 1954. - 232 с.

4. Ольшанский П.Н. Рижский мир: Из истории борьбы Советского правительства за установление мирних отношений с Польшей, конец 1918 - март 1921 г. - М., -260 с.

5. Симоненко Р.Г. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (II пол. березень 1921 р.). - К., 1965. - 303 с.

6. Davies N. Wliite Eagle, Red Star: The Polish-Soviet War, 1919-1920. - London, 1972.-320 p.

7. Eicock H..T. Britain and the Russo-Polish Frontier, 1919-1921 // The Historical Journal. - 1969.-110. I. - P. 137-154.

8. Cariey M..T. The Politics of Anti-Bolshevism: The French Govenmient and the Russo-Polisli War, December 1919 to May 1920//Historical Journal. - 1976. - vol. 19. - P. 163-189.

9. Wandycz P. General Weygand and the Battle of Warsaw of 1920 // Journal of Central EuropeanAffairs. - 1960. - vol. XIX. - no. 4. - P. 357-365.

10. WandyczP France and her Eastern Allies. 1918-1925. Frencli-Czeclioslovak-Polish Relations from Paris Peace Conference to Locarno. - Minneapolis, 1962. - 454 p.

11. Wandycz P. Z zagadnien wspolpracy polsko-ukrainskiej w latach 1919-1920 // Zeszyty historyczny. - 1967. - №9. - S. 3-24.

12. Wandycz P. Soviet-Polisli relations, 1917-1921. - Cambridge: Harvard University Press, 1969. - 398 p.

13. Kukulka J. Francia a Polska po traktacie wersalskim: (1919 - 1922). - Warszawa -623 s.

14. Nowak-KielbikowaM. Polska-WielkaBrytaniawlatach 1918-1923. - Warszawa, 1975.-445 s.

15. Reginia-Zacliarski J. Sprawa ukrainska w polityce Wielkiej Brytanii w latach 1917- 1923. - Torun: Adam Marszalek, 2005. - 400 s.

16. Palij M. The Ukrainian-PolisliDefensiveAlliance, 1919-1921: AnAspect of the UkrainianRevolution. - Toronto, 1995. - 391 p.

17. Литвин M. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. - Львів: Інститут українознавства HAH України, Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. - 488 с.

18. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана. - K.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. - 640 с.

19. Павлюк О. Українсько-польський союз і політика США щодо УНР у 1920 р. // Український історичний журнал. - 2000. - №6. - С. 3-16.

20. Павлюк О.В. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). -- К, 1996.- 187 с.

21. ВерстюкВ.Ф. Союз Ю. Пілсудського - С. Петлюри 1920 р. в сучасній українській історіографії // Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. - 2005. - Т. 41. - С. 61-66.

22. United States Department of State Papers relating to the foreign relations of the United States, The Paris Peace Conference, 1919. - Washington, D.C.: U.S. Govenmient Printing Office, 1919. - vol. IX. - 1053 p.

23. Docimients on British Foreign Policy 1919-1939. 64 v. - London: His Majesty's Stationery Office, 1949. - First Series, 1919. - vol. 3. - 909 p.

24. Degras J. SovietDocurnents on Foreign Policy, 1917-1941. 3 v. -Oxford: Oxford University Press, 1951. - vol. I: (1917-1924). -501 p.

25. Наленч Д., Наленч Т. Юзеф Пилсудский: легенды и факты. - М.: Политиздат, 1990.-399 с.

26. Центральний державний архів виконавчих органів та управління України (далі - ЦДАВОВУ). - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.404.

27. Karski J. Wielkie mocarstwa wobec Polski 1919-1945. Od Wersalu do Jalty. - Warszawa, 1992. - 547 s.

28. Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX - XX столітття: навчальний посібник для учнів гум. гімназій, ліцеїв, студ. іст. фак-тів вузів. -K.: Генеза, 2000. - 358 с.

29. Петлюра С. Лист до генерала-хорунжого Миколи Удовенка // Статті. - K., 1993.-411 с.

30. Piszczkowski Т. Anglia a Polska (1914-1939). -L., 1975. -456 s.

31. Рыжиков В.А. Советско-английские отношения. Основные этапы истории. - М., 1987.-280 с.

32. Манусевич А.Я. Трудный путь к Рижскому мирному договру 1921 г. // Новая и Новейшая история. - 1991. -№ 1. -С. 19-43.

33. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах: В 2-х т. - М., 1957. - Т. I. - 656 с.

34. SwitalskiK. Diariusz 1919-1935. - Warszawa: Czytelnik, 1992. - 836 s.

35. G^siorowski Z. Jozeph Pilsudski in the Light of British Reports // The Slavic and EastEuropeanReview. - 1972. -t. I. -nr. 121. -S. 558-569.

36. Millerand A. Au secours de la Pologne // Revue de France. - 1932. - z. IV. - P. 587-591.

37. ЦДАВОВУ. - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.379.

38. Dbski J. Pokoj Ryski. Wsponmienia, pertraktacje, tajne uklady z Joffem, listy. - Wroclaw: Profil, 1990. - 224 s.

39. Документы внешней политики СССР: В 24 т. / Под ред. А. А. Громыко. - М.: Госполитиздат, 1959. - Т. 3: (1 июля 1920 г. - 18 марта 1921 г.). - 702 с.

Размещено на Allbest.ru