"Комунізм для обраних": привілеї та пільги номенклатурної еліти УРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рівень прибутків, матеріального та соціального забезпечення керівництва завжди цікаве питання у вивченні владної еліти. Особливо, якщо порівнювати рівень життя верхівки з життям народних мас. Воно одразу розставляє крапки над «і» у запитаннях чи є влада народною; що є її головною метою самозабезпечення чи реалізація загальносуспільних інтересів? У випадку УРСР, забезпечення представників еліти викликає особливий інтерес. Адже, з одного боку, радянська влада позиціонувала себе як владу народну, яка і в «побуті» не відрізняється від рядових громадян. Тож вивчення життєвих умов верхівки (не декларованих, а реальних) одразу покаже, наскільки близьким до звичайних людей були керівники Радянської України. Крім того, в умовах планової економіки, коли фактично єдиним працедавцем була держава, державні пільги та привілеї, були одночасно і «пряником» (що приваблював людей на державну службу), і «батогом» (адже позбавлення забезпечення знаменувало практично моментальне падіння на дно соціальної ієрархії). Тож централізована система постачання керівних кадрів була одна з найважливіших складових номенклатурного механізму. За влучною думкою В.П.Мохова, система пільг та привілеїв головний стимулятор активності працівників, що призначалися за номенклатурою[ 1,с.35].

Становлення цієї системи мало тривалу історію. Як показав у своїй статті Мервін Метьюз, вона почала формуватися вже з перших місяців чи навіть тижнів після Жовтневої революції. Спочатку робилися спроби обмеження достатку нової еліти (шляхом введення партмаксимуму, заборони будівництва приватних маєтків-дач тощо). Однак все таки життєві реалії і намагання нового покоління керівників забезпечити собі достойний рівень життя перемогли первинний аскетизм більшовиків[2]. Тож за своїм способом життя вожді революції швидко почали нагадувати дореволюційну панівну верству.

Дослідження М.С.Дорошка та М.О.Фролова наочно продемонстрували, що владна верхівка Радянської України протягом 1920-х 1930-х років також не відставала від своїх колег з центру[3,с, 110-130;4,с.284-333].Забезпечення республіканської еліти будувалося затим же принципом, що й в Москві, відрізняючись лише обсягом тих благ, що надавалися. Тому на 1945р. в УРСР був вже значний досвід функціонування системи пільг.

На жаль, питання привілеїв повоєнної еліти УРСР не має значної історіографії. Найбільш ґрунтовним дослідженням є робота Т.С.Першиної, присвячена господарській номенклатурі 19431945рр.[5]. Окремі аспекти забезпечення керівників республіки висвітлили автори нарисів із історії державної служби України[6,с.431-449]. Ane в цілому можна констатувати відсутність комплексних розглядів системи пільг та привілеї номенклатурної еліти УРСР, що вимагає продовження наукового пошуку.

Найперша складова, з якої логічно розпочати розгляд матеріального становища владної верхівки УРСР, офіційна заробітна плата. За ставками для працівників управлінського апарату секретар ЦК КП(б)У заробляв 2300крб. на місяць, його заступник 2000, начальник управління ЦК від 1600 до 1900, завідуючий відділом ЦК 1400-1600крб. Зарплата голів Президії Верховної Ради та Ради міністрів становила 2300, міністрів 1600-1900крб. Ставка голови Верховного Суду складала 1500крб., його заступників 135крб. Приблизно тими ж були заробітки обласних керівників: першого секретаря обкому та голови облвиконкому( 1600-2000крб.) [7,с.153; 8,арк.6,10,22,33,246,295;9,арк.1-6].

В цей же час, після підвищення заробітної плати основним категоріям населення на початку 1950-х pp., службовці стали отримувати 400-700, вчителі та лікарі 700-1000, промислові робітники 600-1200, а малокваліфіковані робітники 250-400 крб.[10,с.9]. Якщо порівняти, рівень офіційних посадових окладів керівників УРСР (за винятком керівництва Академії наук) не мав великого розриву з середньою зарплатою в суспільстві, особливо зважаючи на статус постів, які вони обіймали. Це нагадує практику партмаксимуму, запровадженого 1922р., коли офіційні грошові прибутки владної еліти прив'язувалися до зарплати індустріальних робітників. На думку еліти, це співвідношення повинно було слугувати найкращим доказом «народності» влади та її безкорисливого служіння суспільству.

Така практика була можлива тому, що попри показну зарплату республіканське керівництво мало як систему додаткових грошових виплат (суворо засекречену), так і цілісне матеріальне забезпечення. Tож офіційна ставка перетворювалася на своєрідні «кишенькові гроші» частину прибутку, що не відіграє ключової ролі у забезпеченні людини необхідним.

Збільшити свої грошові прибутки (що було особливо актуальним після відміни карткової системи) представники еліти могли кількома способами. Перший персональні оклади. Головною метою цих виплат було вирівнювання прибутків керівників різних галузей управління (в основному, партійно-радянських апаратників і «командирів виробництва» господарників) та відзначення особливо заслужених працівників. Існуюча в повоєнні роки система персональних окладів у розпорядженні Ради міністрів УРСР була запроваджена в 1939 р. і протягом 1939-1952 рр. переглядалася близько 70 разів. За рідкісним виключенням, кожен перегляд збільшував ліміт окладів для УРСР, довівши його у 1951р. до 1164 ставок[ 11,арк.41-48]. В теорії, весь ліміт призначався для розподілу між республіканською номенклатурою(близько 14,5 тисяч керівників). Однак левова його частина осідала у владній верхівці. В той же час, розростання управлінського апарату протягом повоєнних років породило проблему залучення кваліфікованих спеціалістів до тих галузей управління, де були відносно невисокі ставки зарплати та відсутня преміальна оплата праці (в першу чергу, в партійний апарат). Тому республіканські керівники настійливо домагалися збільшення ліміту персональних окладів. Голова Ради міністрів УРСР Д.С.Коротченко неодноразово звертався до центрального уряду з проханнями виділити нові кошти (головним чином, просилися «високі» ставки по 3000 та 2500крб.)[ 12,арк. 15-16].

Різновидом персональних окладів для тих керівників, що вже залишали роботу в апараті, були персональні пенсії. Вони поділялися на З рівні: союзні, республіканські та місцеві, що різнилися рівнем виплат. Призначенням кожної з пенсій займалася спеціальна комісія при Раді міністрів СРСР(союзна), У РСР(республіканська) та облвиконкомах(місцеві). Представники республіканської еліти прирівнювалися до «видатних діячів союзного рівня» і отримували право звертатися на отримання особливо високих пенсій. Наприклад, у 1952р. одразу 2 колишні міністри УРСР К.Г.Косько та А.О.Коваленко звернулися з проханням про призначення союзних пенсій. У листах-проханнях від імені Д.С.Коротченка вони просили встановити їм пенсії у розмірі 2000крб. Справедливості заради зауважимо, що комісія на чолі з М.Ф.Шкірятовим призначила їм 1000 та 1200крб. пенсії відповідно[ 13,арк.22-23,64-65].

Другим способом збільшити прибутки верхівки були додаткові виплати «у конверті». Найбільш поширеними вони були в партійному апараті, де традиційно отримували 105крб. дотації. Однак, як свідчать численні джерела, додаткові таємні виплати (попри офіційні «за вислугу», «за стаж» тощо) практикувалися в усіх ланках системи управління. Цікавий опис таких виплат залишив відомий дисидент М.Д.Руденко, що працював протягом повоєнних років у комсомольському апараті. «Номенклатурний працівник, згадував Микола Данилович, мав дві заробітні платні. Одну легальну, за яку він розписувався в загальній відомості серед своїх не номенклатурних колег, а другу таємну, про яку було відомо лише номенклатурним. Щомісяця в обумовлений день я заходив до кабінету головного бухгалтера цього наймогутнішого на Україні вїщавящтва[«Радянська Україна» О.Ш.] й отримував спеціально виготовлений конверт, за який розписувався в таємній відомості. He буду брехати, що ця процедура була мені неприємна. Головбухом тоді був статечний, лисоголовий Ямпольський, який не просто видавав конверт із грошима, а здійснював священний обряд. Його обличчя робилося поважним, можна сказати, державно значущим, наче то був не головбух видавництва, а принаймні міністр фінансів»[14,с.180].

У випадку смерті представника еліти його родина могла розраховувати на серйозну фінансову підтримку держави. Розмір одноразової допомоги для родичів померлого керівника прямо залежав від його статусу у вертикалі управління. Близькі народних комісарів-міністрів мали отримати від 15(якщо немає непрацездатних членів у родині) до 50 тисяч крб.(якщо або більше членів сім'ї були на утриманні); близькі заступників наркомів, перших секретарів обкомів партії, секретарів ЦК комсомолу та голів облвиконкомів від 10 до ЗО тисяч крб.; близькі осіб, відправлених для виконання спецзавдань від 5 до 15 тисяч крб. Крім одноразової допомоги, їм призначалася і персональна пенсія республіканського значення (200600 крб.)[15,арк.1-2]. Це були приблизні розміри фінансової підтримки з боку держави. Вони могли бути і значно більшими. Так, у 1946р. дружина покійного академіка О.О.Богомольця Ольга Герасимівна Богомолець отримала 70 тисяч крб. одноразової допомоги[16,с.1].

Тож керівники республіки мали змогу за рахунок доплат та спецокладів збільшити свої фінансові прибутки у кілька разів. Однак гроші самі собою не мають особливої цінності. Важливим є те, що за них можна купити. Інакше кажучи, вирішальне значення має не сума коштів, а розмір споживацького кошика, який можна придбати за них. В цьому відношенні представники еліти мали величезну перевагу перед звичайними громадянами. В їх розпорядженні була спеціальна система магазинів та ресторанів «Особторг», утворена в І944р. і призначена для задоволення потреб керівних працівників, «...у нас вся торгівля проходить за лінією закритих розподільників, як продуктових, так і промислових товарів, констатував заступник Голови PHK УРСР К.С.Караваєв. В першу чергу забезпечується найбільш важливий контингент працівників, який має вирішальне та провідне значення у нашій державі» [ 17,арк.2]. За визначенням

І.С.Сєніна та доповідача Хохлова, особторг це «магазин, який, з одного боку, повинен задовольнити потоеби в товарах найбільш заможної частини населення, і, з іншого боку, мобілізувати у цього населення якнайбільше грошей». А лімітні книжки дозволять «отримувати знижку, купуючи товари хорошої якості і широкого асортименту. Лімітні книжки це сурогат грошей»[5,с.83]. Особторг завжди був у центрі уваги республіканського керівництва. Лише протягом 1944-1945рр. його проблемам було присвячено, як мінімум, 5 нарад у заступника Голови PHK УРСР.

Доступ до особторгу та спецресторанів за лімітними книжками дозволяв купувати дефіцитні товари за зниженими цінами. Досить, наприклад, порівняти ціни Особторгу для лімітників та для всіх інших покупців[ 18,арк. 19-21 ].

централізований номенклатурний механізм еліта

Таблиця

В мережі Особторгу можна було знайти не лише продукти, але й товари широкого вжитку одяг, взуття, засоби гігієни. За нормами 1946р., секретарі ЦК та перші секретарі обкомів компартій союзних республік отримували 2000крб. промтоварного ліміту на квартал, секретарі обкомів ВКП(б) 1500крб.[ 19,с.148]. За тим же принципом, що й для продуктів, ціни на промтовари були значно нижчими, ніж для звичайних покупців. Цьому виду спецпостачання також приділялася значна увага керівників УРСР. В листах особторгівців щодо плану поставок продукції легкої промисловості до спецмагазинів незмінно фігурує принцип, з яким керівники українського уряду погоджувалися: «Першочергове, повне та рівномірне виконання плану поставок універмагам Особторгу». В 1945р. до цієї мережі були прикріплені найкращі ательє та майстерні індивідуального пошиву для виготовлення якісного одягу та взуття[201. Тож товари легкої промисловості, які отримували привілейовані особторгівські покупці були не лише дешевими, але й значно якіснішими за товари для більшості населення «ширпотребу».

Окрім грошових виплат, номенклатурна еліта повоєнної України перебувала на державному забезпеченні як продуктами, так і товарами широкого вжитку. Цей вид матеріальних пайків отримав назву «продуктове та промтоварне постачання» і становив одну з найбільш вагомих складових прибутку керівників.

В умовах повоєнної розрухи на першому місці стояло забезпечення продуктами. Згідно з постановою PHK CPCP «Про постачання керівних працівників партійних, комсомольських, радянських, господарчих та профспілкових організацій» (12 липня 1943р.) встановлювалися 3 головні категорії керівників, кожній з яких відповідав певний продуктовий пайок. Представники владної верхівки УРСР потрапили до першої категорії, що забезпечувалася за підвищеними нормами. Для них передбачалися сніданки, літерні обіди «А» та «Б», сухі пайки. Ці літерні обіди призначалися для досить широкого кола управлінців та інтелігенції, що відігравали важливу роль у суспільному житті республіки. Представники еліти та члени їх родин також отримували це харчування, однак зі значним доповненням. Досить, наприклад, подивитися на меню сніданків для наркомів, їх заступників та членів колегій наркоматів УРСР. Для їх приготування використовувалися не лише звичайні, а й дефіцитні продукти: ікра, голландський сир, балик тощо. В цей же час робітники та інваліди війни харчувалися крупами та зрідка м'ясом чи консервами[5,с.80-81]. Норми літер передбачалися лише для приготування обідів на 1 особу. За схожими рознарядками повоєнних років місячна продуктова норма окремих категорій робітників в цілому становила менше 2кг м'яса чи риби, 1,2кг крупи та макаронів, 400г жирів[2!с.27]. Окремі верстви населення більшість селян, робітники без нормованого постачання взагалі голодували та мерли з голоду. «... біда у нас. писав у 1946р. донецький робітник Карандашов. Якби воно не було, я забійник, рубаю вугілля, але я голодний, і вся моя родина. Діти до 13 років хліба не отримують, утриманцям норму урізали. Як жити, що робити далі, я не знаю...».

Питання харчування перших фігур номенклатурної еліти України членів політбюро ЦК КП(б)У перебувало під постійним контролем спеціального шостого відділу Наркомату держбезпеки УРСР. Роботу спецбази гастроному, що відповідала за приготування їжі, контролювали З співробітники держбезпеки. Здійснювався хімічний та бактеріологічний аналіз продуктів[23,арк.6]. В лютому 1945р. згідно з пропозиціями українських чекістів спецбазу харчування підпорядкували безпосередньо шостому відділу, створили в її складі підсобне господарство та майстерні з ремонту взуття та одягу. Відповідальність за роботу спецбази була покладена безпосередньо на наркома торгівлі[7,с. 121 -122]. Нагадаємо, що база призначалася для харчування всього 5 осіб: М.С.Хрущова, Д.С.Коротченка, М.С.Гречухи, Л.Р.Корнійця, Д.З.Мануїльського та О.І.Кириченка.

Обчислити загальну вартість неафішованого матеріального постачання номенклатурної еліти досить складно, адже документація, що його обслуговувала, збереглася фрагментарно. Скласти уявлення про його обсяги можна, проаналізувавши матеріали стосовно спроби переведення управлінського апарату на переважно грошове жалування. Під час відміни карткової системи, коли було суттєво скорочено (не ліквідовано взагалі, а лише скорочено) матеріальне забезпечення еліти, компенсувати його мали тимчасові грошові виплати. У діловодстві вони отримали назву «денежные довольствия». За директивним листом ЦК ВКП(б) та Ради міністрів СРСР з 1 січня 1948р. передбачалося замінити відпуск продуктів та товарів для керівних діячів держави тимчасовими виплатами у розмірі 2-3 посадові оклади. Відтак представник номенклатурної еліти отримував від 4000 до 6000крб. для додаткової купівлі продуктів харчування та предметів широкого вжитку[19,с.153-154]. Зважаючи на те, що це жалування мало компенсувати не повністю все матеріальне забезпечення, а лише його частину, неафішовані «дотації» продуктами та товарами були, як мінімум, в 4-5 разів вищими офіційної заробітної платні керівника. Ці тимчасові виплати зберігалися протягом всього повоєнного періоду, зазнавши лише в 1952р.скорочення на 1/3.

Важливе місце серед життєво важливих потреб займає житлове питання, невирішеність якого, як відзначав класик, здатна зіпсувати не одну людину. Особливо гостро питання житла стояло для повоєнних років, коли значна частина житлового фонду республіки (в першу чергу столиці Києва) була зруйнована. Дефіцит квадратних метрів відчували навіть відносно забезпечені посадовці середньої ланки управління. ІЦодо ж нижчих шарів номенклатури та звичайних людей, то для них питання даху над головою ставало однією з головних проблем життєзабезпечення. Документи Ради народних комісарів-міністрів УРСР містять чимало звернень посадовців досить високого рангу заступників міністрів, начальників управлінь які скаржилися на незадовільні умови життя. Щодо звичайних людей, то отримання ними кращих квадратних метрів було досить віддаленою перспективою.

Однак представники номенклатурної еліти могли не перейматися цим питанням. Микита Хрущов після повернення до Києва оселився маєтку Осіївська, буд. 14 (зараз вул. Герцена, 14-16). До революції будинок належав аптекарю Октавіану Бєльському, який прибудував до існуючого ще будинок з 2 п'ятикімнатними квартирами. Після націоналізації маєтку в 1934р. його господарем став нарком внутрішніх справ УРСР Всеволод Балицький. В.А.Балицький вклав велику кількість державних грошей у облаштування маєтку близько 1 млн. крб., які пішли на оформлення зоологічного саду, оранжереї, загальний ремонт будинку та прикрашення його картинами та антикварними речами[4,с.291]. Після його загибелі у 1937р., садиба кілька років використовувалася як дитячий садок для дітей співробітників НКВС. З 1943р. новим господарем Осіївської, 14 став М.С.Хрущов, що користувався ним до від'їзду в Москву в 1949р. Крім того, для Микити Сергійовича в Києві призначалася дача Межигір'я, розташована на місці зруйнованого Межигірського монастиря.

Для проживання більшості керівників УРСР у Києві призначалися так звані «відомчі» будинки. Один з таких будинок працівників Ради народних комісарів знаходився на розі вулиць Шовковичної та Інститутської. До його мешканців належали члени політбюро Д.С.Коротченко (у 19371941рр.), Д.З.Мануїльський (у 1944-1959рр.). Прокурор УРСР Роман Руденко займав 4-кімнатну квартиру загальною площею 101 кв.м. у подібному будинку на вулиці КЛібкнехта, 6. У 1948р. він звернувся з проханням знайти йому схожу квартиру на 2-му поверсі, яку йому досить оперативно підшукали[24,арк. 135].

Подібним за призначенням був «Роліт» житловий будинок для провідних письменників Радянської України в Києві (перехрестя вулиць Б.Хмельницького і М.Коцюбинського). Збудований у 1930-х pp., він став оселею для класиків радянської літератури: П.Тичини, М.Бажана, О.Корнійчука, Ю.Яновського, М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка, О.Гончара та багатьох інших провідних літераторів. За описом, будинок призначався для «обраних серед обраних». «Вхід до під'їзду з вулиці (не з подвір'я!), пишуть дослідники історії спецбудинку С.Цалик та П.Селігей, просторий вестибюль із колонами, ліфт..., високі стелі у квартирах 4 метри... Помешкання в правому крилі під'їзду п'ятикімнатні, площею 120,9 кв. м, у лівому чотирикімнатні, площею 97,6 кв.м, із просторими робочими кабінетами (22-25 кв.м). Ane найістотніша відмінність полягає в тому, що проектом передбачена наявність у мешканців прислуги: в кожній квартирі запроектовані спеціальні кімнатки для проживання хатньої робітниці, а з кухні обладнаний чорний хід на подвір'я (теж, звичайно, для прислуги, а тому значно скромніший від основних сходів і, звичайно, без ліфту прислуга ходитиме й пішки)»[25].

Як правило, більшість квартир, які надавалися представникам еліти, залишалися у державній власності. Зміна місця роботи керівника призводила до зміни і місця проживання. Так, наприклад, розкішна дачна резиденція М.С.Хрущова «Межигір'я» після від'їзду останнього до Москви тривалий час слугувала резиденцією перших секретарів ЦК КПУ. Однак це не означало, що колишні керівники залишалися без даху над головою. Як правило, їм або виділяли нові приміщення, або залишали деякі з маєтків, якими вони користувалися при владі. Д.З.Мануїльський продовжував проживати у будинку працівників Ради міністрів УРСР і після своєї відставки в 1953р. Інший відомий діяч колишній секретар ЦК ЛКСМУ О.Бойченко у 1949р. звернувся з проханням залишити йому його службовий «особняк» (так у листі) у довічне користування. Київська міська влада будинок йому не залишила, однак включила колишнього керівника комсомолу до списку розподілу нових дач на хуторі Нивки, які призначалися вже для передачі у постійне користування функціонерів та їх родин[26,арк.62-63].

У повоєнні роки в УРСР офіційна норма квадратних метрів на 1 людину становила 13,65 кв.м, реальна ж 5-7[ 10,с. 10]. Величезна кількість людей гостро потребували нових приміщень, в тому числі і понад 27 тисяч інвалідів найбільш постраждалих від воєнного лихоліття[27,с.31].

Тож житлове питання не було проблемою для представників номенклатурної еліти УРСР. Доступ до важелів командно-адміністративної системи дозволяв їм легко вирішувати складне питання даху над головою навіть в умовах надзвичайно гострого житлового дефіциту, коли тисячі людей продовжували жити в сараях, бараках, тіснилися на кількох квадратних метрах комуналок та гуртожитків.

Наступним пунктом в системі забезпечення владної верхівки УРСР було право на якісне та практично безкоштовне медичне та санаторнокурортне обслуговування. Піклування про здоров'я керівних діячів УРСР покладалося на Лікувально-санаторне управління (Ліксанупр) Міністерства охорони здоров'я УРСР. В обов'язки управління входило надання висококваліфікованої медичної та санаторно-курортної допомоги керівним працівникам ЦК КП(б)У, Ради міністрів, Верховної Ради, міністерств та інших партійних та радянських організацій УРСР. До його складу входила поліклініка, лікарня, амбулаторія при ЦК КП(б)У, дитячий санаторій, їдальня лікувального харчування, санаторій для дорослих[28,арк.102,107]. Лікування хворих проводили комісії з провідних фахівців-медиків: професори О.Я.Губергріц (відомий терапевт), М.Д.Стражеско (фахівець з серцево-судинних захворювань), Я.О.Шварцберг (завідувач ЛОР-кафедри Київського медичного інституту) та інші світила радянської медицини. Всі хвороби важливих хворих детально описувалися і зберігалися[29,арк.1-78].

Для відпочинку керівників передбачалася мережа спеціальних санаторіїв, підпорядкована безпосередньо Управлінню справами ЦК ВКП(б). Заклади оздоровлення знаходилися в Сочі («Примор'я», ім. Фрунзе), Кисловодську та Залізноводську (ім. 10 років Жовтня, ім. Сталіна). Однак український істеблішмент, як правило, віддавав перевагу кримським курортам: Форосу та палацу Дюльбер[ 19,с. 149]. Ці місця відпочинку належали безпосередньо центральному партійному органу. В 1946р. розпочав свою роботу «свій власний» санаторій партійно-радянського керівництва УРСР Ялта-Харакс, розрахований на 60 осіб[30,арк.206].

Невід'ємною частиною системи обслуговування еліти було забезпечення транспортом та засобами зв'язку. He забуваючи відомого вислову, що автомобіль не розкіш, а засіб пересування республіканські органи намагалися впорядкувати порядок розподілу та користування автотранспортом. Цю мету переслідувала спільна постанова ЦК КП(б)У та Ради міністрів УРСР «Про порядок обслуговування легковими машинами керівних працівників Української РСР» 14 січня 1948р. За нею, за кожним членом політбюро ЦК закріплювалися 2 автомашини: одна для перевезень самого діяча, друга для поїздок родини. Секретарі ЦК, заступники голови Президії Верховної Ради та заступники голови Ради міністрів отримували по одній машині для службових поїздок. Так само міністри УРСР та інші керівники республіканських організацій, перші секретарі обкомів та голови облвиконкомів мусили обходитися однією службовою машиною. Крім того, передбачалися додаткові транспортні засоби для обслуговування делегацій, що приїжджали до Києва та на випадок ремонту основного парку. Технічне забезпечення цього транспорту повністю покладалося на державу[ 7,с. 153-154]. Окрім авто, представники еліти могли за державний кошт подорожувати залізничним, водним та повітряним транспортом, де існувала спеціальна «урядова бронь».

Висока посада давала також доступ до якісного зв'язку та засобів інформації. Наприклад, апарат Ради міністрів УРСР запланував на 1949р. 13 тисяч крб. на телефонні розмови 10 керівних урядовців, ЗО тисяч на телеграф, 150 тисяч на поштові витрати і 35 тисяч на виписку журналів та газет для голови уряду та його заступників[31,арк.1-71]. Приблизно такими ж були витрати ЦК КП(б)У і дещо меншими міністерств та республіканських організацій.

Ще один привілей номенклатурної еліти вільний доступ до будь-яких культурних установ. Якщо звичайні люди або взагалі не могли дозволити собі похід до театру чи кіно, або дуже рідко відвідували подібні заклади, то на представників верхівки завжди чекала спеціальна «бронь». Так, для членів політбюро ЦК та їх родичів в театрі опери і балету призначалися 20 місць, ім. І.Я.Франка 20, російської драми теж 20, музкомедії 15, філармонії 15 місць. Крім того, на стадіоні «Динамо» їм було заброньовано 40, а на стадіоні ім.Хрущова 50 місць[7,с.122].

Останню групу привілеїв складали особливості юридичного та соціального статусу еліти. Конституція УРСР 1937р. проголошувала рівність усіх громадян перед законом, незалежно від їх національності, статі, віросповідання тощо (статті 98-113)[32,с. 18-21]. Однак декларовані принципи розходилися з реаліями суспільного життя в Україні зокрема та СРСР взагалі. Приналежність до верхівки або ж тісні зв'язки з її представниками виділяли людину серед інших громадян. В першу чергу, це стосувалося партійного керівництва. Ще з 1921р. діяла норма про «подвійну відповідальність» комуністів: за вчинені злочини комуніст відповідає, передовсім, перед партією і лише потім перед судом. Тому для порушення кримінальної справи у відношенні члена партії або його арешту (за рідкісними виключеннями) необхідно отримати згоду його парткому[33,с.385-386]. В роки «Великого терору» її не завжди чітко дотримувалися, однак після закінчення хвилі репресій, подвійна відповідальність комуністів була відновлена. Якщо для арешту рядового партійця отримати дозвіл було досить просто, то у відношенні членів обласних, республіканських чи союзних комітетів Компартії ситуація значно ускладнювалася. Дозвіл на арешт надавали колеги підозрюваного або ж його безпосереднє керівництво. Тому представник еліти, який не потрапив у немилість, міг відчувати себе спокійно, навіть порушуючи існуючі закони. В 1938р. ця норма була доповнена забороною вербувати агентів та «осведомителей» серед керівних працівників партійних, радянських, господарчих, професійних та громадських організацій. Причому не дозволялося вербувати як самих керівників, так і їх найближче оточення[33,с.600-601].

Щоправда, у повоєнні роки союзне керівництво не вітало порушень навіть моральних норм, не кажучи вже про кримінальні. Тож окремих республіканських керівників могли принести в жертву під час кампаній з наведення порядку. Цодібний випадок мав місце в 1946р., коли звільнили першого секретаря Сумського обкому КП(б) України В.Д.Чучукала. Як зазначалося у довідці комісії з розслідування його діяльності, головною його провиною було грубе адміністрування, особисте ображання підлеглих та розпусний стиль життя[34,арк.25]. Ta крапку в кар'єрі колишнього голови Сумської області це не поставило, адже наступним його призначенням стала посада другого секретаря Рівненського обкому КП(б)У, а з 1949р. першого.

Судове переслідування загрожувало лише тим керівникам, що потрапляли в опалу до своїх патронів. Яскравим свідченням може бути справа ленінградських керівників. Ленінградці (Вознесенський, Кузнецов, Родіонов, Попков) викликали недовіру Сталіна та були репресовані за надуманим злочином (незаконна організація в Ленінграді Всесоюзної оптової ярмарки, відрив Ленінградської парторганізації від ЦК ВКП(б), групівщина). Ta дослідники справжньою причиною розгрому значної групи номенклатурної еліти вважають підозри Сталіна, що керівники «другої столиці» прагнули відсторонити диктатора від влади[35,с.6]. Наслідком цього стала загибель досить впливових членів союзної верхівки.

Інший показовий випадок про особливості положення еліти в суспільстві мав місце з М.Д.Багіровим першим секретарем ЦК КП(б) Азербайджану. В 1948р. комісія з Міністерства держконтролю виявила значні фінансові порушення в республіці. Однак це не стало причиною арешту чи бодай відсторонення голови республіки від посади. Прихильність Сталіна дозволила не лише уникнути відповідальності М.Д.Багірову, але й призвела до суттєвого обмеження повноважень контролерів[36,р.260]. Тож високий статус членів номенклатурної еліти УРСР слугував їм надійним захистом від судових переслідувань. Водночас вони були досить залежними від сприятливого відношення до них представників центральної верхівки.

Крім певного юридичного імунітету, номенклатурна еліта мала важливі зв'язки у всіх ланках системи управління те, що дослідники називають соціальним капіталом. Найбільш поширеним проявом цих зв'язків було так зване «телефонне право» звернення до різноманітних інстанцій для вирішення як державних, так і особистих проблем з опорою на авторитет посади. Тож запити чи прохання керівників республіки, як правило, задовольнялися досить швидко. «Така то була система, згадував дисидент Микола Руденко, Розпорядження з ЦК надходили телефоном, і їх належало виконувати без обговорень...»[ 14,с.202]. Це визнавали й представники самої верхівки. «Дуже багато можна навести прикладів, ділився досвідом роботи заступник голови PHK УРСР К.С.Караваєв, підеш з листом до Микити Сергійовича, підпишеш отримаєш, не підеш не отримаєш. Ось всі їдять білий хліб високої якості. А як він з'явився? Пішов я з листом на ім'я Лазаря Мойсейовича, Микита Сергійович підписав і хліб з'явився»[17,арк. 17].

Таким чином, розгляд системи забезпечення номенклатурної еліти УРСР наочно показує, що між способом та умовами життя керівників республіки та звичайних громадян існувала величезна різниця, підсилена труднощами та дефіцитом повоєнних років. В той час, коли більшість суспільства жила у складних, часом взагалі нелюдських умовах, владна верхівка Радянської У країни користувалася цілісною системою благ та привілеїв, що охоплювали всі сторони людського життя. Тож будівництво комунізму в окремо взятій країні радянська еліта розпочала, перш за все, із власного забезпечення.

Список використаних джерел

1.Мохов В.П. Номенклатура как политический институт в истории советского общества второй половины XX века / В.П.Мохов // Номенклатура и номенклатурная организация власти в России XX века. Пермь: ПГТУ, 2004. С.33-50.

2.Метьюз М. Становление системы привилегий в Советском государстве / М.Метьюз // Вопросы истории. 1992. №2-3. С.45-61.

3.Дорошко М.С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (19171938рр.): монографія / М.С.Дорошко. K.: Ніка-Центр, 2008. 368с.

4.Фролов М.О. Компартійно-радянська еліта в Україні: особливості існування та функціонування в 1923-1928рр. / М.О.Фролов. Запоріжжя: Прем'єр, 2004. 800с.

5.Першина Т.С. Господарська номенклатура в Україні 1943-1945рр. / Т.С.Першина. К: Інститут історії України НАНУ, 1997. 114с.

6.Нариси історії державної служби в Україні / HAH України. Інститут історії України; Голов, упр. держ. служби України. K.: Ніка-Центр, 2008. 536с.

7.Политическое руководство Украины. 1938-1989 / Сост. В.Ю.Васильев, Р.Ю.Подкур, Х.Куромия, Ю.И.Шаповал, А.Вайнер. М.: Росспэн, 2006. 544с.

8.Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України). Ф.Р-2. Оп.7. Спр.4133.

9.Э.Державний архів Запорізької області. Ф.П-102. Оп.2. Спр.338.

10.Герасимова М. С. Повсякденне життя населення Донбасу в 19451953рр.: автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.01 / М.С.Герасимова. Донецьк, 2007. 20с.

11.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.8. Спр.7508.

12.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.8. Спр.2313.

13.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.8. Спр.7255.

14.Руденко М. Найбільше диво життя: Спогади / Микола Руденко. K.; Едмонтон; Торонто: Таксон, 1998. 558с.

15.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.2820.

16.Правда Украины. 1946. 20 июля.

17.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.836.

18.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.4097.

19.ЦК ВКП(б) и региональные партийные комитеты. 1945-1953 / Сост.: В. Денисов, А.В.Квашонкин, Л.Н.Малашенко, А.И.Минюк, М.Ю.Прозуменщиков, О.В.Хлевнюк. М.: Росспэн, 2004. 496с.

20.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.4104.

21.Ковпак JI.В. Соціально-побутові умови життя населения України в другій половині XX ст. (1945-2000рр.). / JI.В.Ковпак. K.: Інститут історії України НАНУ, 2003. 250с.

22.Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали / В.А.Смолій (ред.),

О.М.Веселова (упоряд.). K.: Вид-во М.П.Коць, 1996. 375с.

23.Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України). Ф.1. Оп.23. Спр.2414.

24.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.6056.

25.Цалик C., Селігей П. Літературний материк у «Київській Швейцарії» /

B.Цалик, П.Селігей // Дзеркало тижня. 2002. 28 червня 5 липня. №24 (399).

26.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.8081.

27.ГордієнкоГ.М. Заходи Радянської держави щодо соціального забезпечення інвалідів Вітчизняної війни в УРСР в 1942-1948рр. / Г.М.Гордієнко // Наука. Релігія. Суспільство. 2008. №2. С.26-32.

28.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.3905.

29.ЦДАГО України. Ф.1. Оп.23. Спр.5226.

30.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.4088.

31.ЦДАВО України. Ф.Р-2. Оп.7. Спр.10083.

32.Конституция ( Основной Закон) Украинской Советской Социалистической Республики. С изменениями и дополнениями, принятыми I, II, IVIVIIVI сессиями Верховного Совета УССР. Харьков: Укр. гос. изд-во, 1945. 23с.

33.Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917-1991. Справочник. Под ред. акад. А.Н.Яковлева. М.: МФД, 2003. 768с.

34.ЦДАГО України. Ф.1. Оп.46. Спр.1509.

35.Пихоя Р.Г. О внутриполитической борьбе в советском руководстве. 19451958гг. / Р.Г.Пихоя // Новая и новейшая история. 1995. №6. С.3-14.

36.Хлевнюк О.В. Система Центр регионы в 1930-1950-е годы. Предпосылки политизации номенклатуры / О. В.Хлевнюк // Cahiers du Monde russe. 2003. Avrilseptembre. 44(2-3). P.253-267.

Размещено на Allbest.ru