Козацькі ради в історичній еволюції українського парламентаризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Козацькі ради в історичній еволюції українського парламентаризму

демократичний правовий січ рада

Становлення основ демократичної, правової, соціальної держави конституційний принцип державотворчого процесу в Україні. Проте на шляху його втілення необхідно подолати значні труднощі та бар'єри, що гальмують просування нашого суспільства вперед. Серед чинників, які ускладнюють цей процес незбалансованість елементів політичної системи, суперечності та конфлікти, що періодично загострюються між гілками влади та політичними інститутами. Одну з головних ролей у непростих відносинах між органами державної влади відіграє Верховна Рада У країни. З огляду на те, що в епіцентрі політичного протистояння перебуває парламент, виникає об'єктивна потреба системного аналізу самого інституту парламентаризму. Адже, якщо ми будуємо демократичну систему влади, то серцевиною її має стати цивілізований парламентаризм.

Проблеми функціонування та розвитку вітчизняного парламентаризму глибоко пов'язані з його історичним підґрунтям. Маючи досить давню і тривалу передісторію становлення, сучасний український парламентаризм має спиратися на відповідні політичні традиції та культуру. Однак ці якості набуваються завдяки глибокому вивченню відповідних явищ, процесів і тенденцій, що актуалізує дослідження історії вітчизняного парламентаризму. Лише в такий спосіб можна усвідомити важливість цієї інституції для української політичної дійсності та запропонувати шляхи її вдосконалення.

Історія вітчизняного парламентаризму викликає значну зацікавленість науковців. Проблематиці історичної еволюції парламентаризму, зокрема, присвячено праці В.Бебика, А.Георгіци, Л.Горьового, Ю.Древаля, В. Журавського, О.Копиленка, Р.Лащенка О.Мироненка, П.Кислого, В. Свєтової, П.Толочка, М.Томенка, В.Трипольського, С.Рябова, О.Ющика та ін. Однак серед дослідників політичної історії України немає одностайності щодо хронології парламентаризму на українських теренах і умовно їх можна поділити на декілька груп. Представники однієї вважають, що витоки українського парламентаризму слід шукати, починаючи ще з часів сармато-скіфської доби та антів, тобто задовго до виникнення Київської Русі. Прихильники іншої точки зору обґрунтовують можливість говорити про парламентаризм на вітчизняному ґрунті, починаючи саме з часів

Київської Русі, але не раніше. Нарешті, представники третьої наполягають на тому, що зародження парламентаризму на вітчизняному ґрунті відбулося не раніше як з часів Козацької республіки. При цьому переважна більшість дослідників схиляється до думки, згідно з якою про витоки національного парламентаризму можна говорити за наявності двох умов, а саме: інститутів народоправства та представницької влади.

Загалом же, досліджуючи це складне явище, слід мати на увазі й ще одну, до кінця не розв'язану проблему. Йдеться про дискусійність характеру державно-політичного ладу Київської Русі та правомірність вважати українськими ті політичні інститути, що були утворені народами неукраїнського етнічного походження, але які залишили глибокий слід в її політичній історії та культурі.

Тож продовжуючи пошук витоків українського парламентаризму, зупинимось у даній статті на аналізі політичних інститутів козацькогетьманської доби як передвісників вітчизняних парламентських установ.

У XV-XVII ст. на території України відбувався закономірний процес політичної диференціації та кристалізації. Поглиблювався становий поділ. Кількісно незначні страти населення вливались у більш потужні суспільні стани. Соціальні низи втрачали свої права, а верхівка набувала все більшої потуги. Формувався так званий третій стан міщанство: міська адміністрація, заможні купці, торговці, ремісники, священнослужителі, а також нужденні ремісники, студенти тощо. Політична, економічно-фінансова, військова та релігійна еліти суспільства прагнули стати базовими елементом формування представницьких органів влади. Але, в цей час на українських теренах формувався надзвичайно потужний суспільний чинник козацтво.

Від часу утворення, в середині XVI ст., Запорозької Січі вищим органом влади тут була військова Січова Рада. Цей орган набагато більше, аніж Пани-Радачи Сейм державні інститути Речі Посполитої, успадкував звичаї і традиції вічового права Київської Русі. Січова Рада, будучи формою прямого волевиявлення усіх (без винятку) повноправних представників козацької рицарської корпорації була актуальною не лише в межах Січі, а й за її межами, зберігаючи свою правомочність під час воєнних кампаній і походів. Як правило, Рада збиралась тричі на рік. Відбувались також надзвичайні позачергові зібрання військової Січової ради. Право участі в зібранні мали всі козаки. До компетенції Ради входили найважливіші питання: вибори кошового отамана, що відбувались щорічно, писаря, осавула, судді, курінних отаманів, пушкаря. Рада перерозподіляла земельні, лісові та водні угіддя серед куренів, старшин і козаків.

Кошовий отаман мав надзвичайні повноваження під час війни та миру, діяв з відома Ради і старшин. Контрольні функції з боку козацтва здійснювались через щорічний звіт отамана та його обрання. При кошовому діяла група радників, що формувалась із військової старшини похилого віку. Участь в ній була пожиттєвою. Додаткову контрольну функцію здійснювали курінні отамани. Кошовий був зобов'язаний вирішувати з ними усі значні політичні дії. Під час вирішення питань війни чи миру січовики обирали 20 представників, що проводили консультації між собою, їх рішення оголошувались козакам. У випадку згоди, останні підкидали шапки і вигукували схвальні слова ознака вічових традицій.

Січова рада виконувала також судові функції, що здійснювались за нормами звичаєвого права. Кількісний склад Січових рад коливався від 2-3 тис. осіб до 20 тисяч осіб[2,с.39-40]. Формально всі учасники Ради користувались рівними правами, однак реальна влада в ній належала козацькій старшині. Остання вправно маніпулювала присутніми, використовувала нечітко розроблену процедуру прийняття рішень, недосконалий регламент, відсутність механізмів реалізації спільних рішень тощо. Поступово ці недосконалі організаційні засади роботи Січової ради створили можливості для старшин перетворити її на Раду старшин, що мала також інші назви: Рада січової старшини, Рада куренів, Старшинська рада, Рада січової військової старшини. Ця інституція складалась з кошового, курінних отаманів, значкового товариства. У певних випадках проходили засідання у розширеному складі. Кількість учасників налічувала 50-60 осіб.

У період між Січовими радами Старшинська рада наділялась адміністративною та військовою функціями. Вона зосереджувала в собі також судову владу. Однак найважливіші її рішення повинні були затверджуватись вищою радою Січовою. З метою реалізації своїх рішень старійшина вдавалась до підкупу, нереальних обіцянок, маніпуляцій, але дослідники відзначають, що система органів військово-адміністративної влади в Запорозькій Січі характеризувалася «яскраво вираженим демократизмом» [3,с.50].

Необхідно зазначити, що державницькі засади козацького устрою формувалися в умовах Національно-визвольної війни, що велася проти Речі Посполитої; цим було обумовлено застосування системи полково-сотенної організації, очолюваної гетьманом. Однак гетьман керував не самостійно, він мав зважати на позицію загальновійськової Ради. За Зборівським та Білоцерківським договорами, укладеними між Б.Хмельницьким та польським королем, було сформульовано принципи, за якими мало здійснюватися управління Козацькою республікою. Главою держави, верховним головнокомандувачем та вищою судовою інстанцією визнавався гетьман. Він обирався загальновійськовою (Генеральною) радою, йому підпорядковувався Генеральний уряд з розпорядчо-виконавчими і судовими функціями. Гетьман видавав універсали акти загальнодержавного значення, накази та розпорядження, хоча його законодавчі права обмежувала Генеральна рада, що на той час вже була вищою становопредставницькою установою.

Строкатість форм проведення Генеральних рад та неусталеність їх правових засад створює певні складнощі для адекватної реконструкції картини їх засідань. Однак можна стверджувати, що Генеральна рада мала деякі ознаки, характерні для парламентських установ. Провідна роль тут належала козацькій старшині. При зміні гетьмана переважна частина старшини залишалась на посадах. Будучи колегіальним органом, Генеральна рада скликалась для вирішення найважливіших питань зовнішнього та внутрішнього життя Козацької держави. В цей період вона обирала гетьмана та Генеральний уряд, оголошувала стан війни та миру, укладала дипломатичні угоди тощо. Про скликання Ради оголошувалось через гетьманські універсали. Писані документи щодо порядку її проведення, тобто регламентні норми, були відсутні, а тому засідання відбувалися за усталеними звичаями. Рішення приймались «на око і слух», аїх виконання забезпечували гетьман та Генеральний уряд. Маючи певні паралелі з парламентськими інституціями польської держави, такі як: станово-представницький характер, виборність, певна регулярність зібрань, законодавчі функції тощо, вони ще називались «сеймами» на польський або «соймами» на литовський лад. Це дає підстави розглядати Генеральну раду як зародок козацького парламентаризму, як альтернативу шляхетській установі подібного типу.

Щодо представництва в козацьких радах, то в них брали участь не лише вихідці з козацької верстви, а й також посполиті та духовенство. Це свідчить про тенденцію розширення станового представництва і може розглядатися як шлях до можливої трансформації за сприятливіших умов Козацької ради на парламентський орган влади. Проте в умовах війни гетьмани часто перебирали майже всю владу на себе, що призводило по посилення авторитарних тенденцій з боку гетьманської влади. Особливо такі тенденції відчувалися за часів гетьманів з так званими харизматичними рисами, серед яких були Б.Хмельницький, І.Виговський, П.Дорошенко. Перший із них навіть мріяв про заснування спадкового гетьманства аналога монаршої влади, але цим планам не судилося здійснитися. Проте сам факт такої спроби дав привід у майбутньому деяким вітчизняним політикам та ідеологам обґрунтувати концепцію «українського монархізму», уособленням якого мав стати гетьман. Палким прихильником такої ідеї був видатний політичний мислитель та діяч початку XX ст. В.Липинський.

У часи послаблення гетьманської влади, а також у періоди міжгетьманства, різко підсилювалася політична активність генеральної старшини, у засіданнях якої брав участь і гетьман. Рішення у більшості випадків приймались консенсусом і гетьман мусив враховувати думки інших при оголошенні своїх універсалів.

Паралельно з цією інституцією функціонували, як зазначалося, ще й Старшинські ради. Так само до їх складу входили, як генеральна, так і полкова та сотенна старшина. До роботи залучались також «старші козаки», яких надсилали окремі населенні пункти чи території. Старшинську раду можна вважати розширеним різновидом Ради генеральної старшини. Один з іноземців, що був присутнім на такій раді, назвав її, навіть, сенатом. Він відзначав, що тут козаки обмірковують свої справи, дискутують, підтримують слушні думки[4,с.20].

Історик Д.Дорошенко вважав, що в досліджуваний період існували три різновиди козацьких рад, це: Рада старшин, Козацька рада і так звана «Чорна рада». Останню науковець кваліфікував інституцією, яка найбільше відповідає суті парламентаризму, очевидно, виходячи з того, що за звичай парламент відігравав роль опозиційної щодо виконавчої влади політичної установи. А Чорна рада якраз і була органом опозиційно налаштованого козацтва, його найбільш демократичних верств. Крім того, тут радились представники всіх станів: козаки, міщани, посполиті. Оскільки вони репрезентували думку переважної кількості населення, то це, на його погляд, був станово-представницький орган державної влади в Україні[1,с.533-535].

За змістом і характером свого представництва «чорна рада» найближче стояла до інституту народного віча, але на цій підставі робити висновок про її тотожність парламентським установам, на наш погляд, безпідставно. Це були лише окремі прояви парламентаризму, а не її класична форма. He більше і не менше.

У добу Гетьманщини період з другої половини 60-х pp. XVII ст. до середини XVIII ст. демократизм козацького управління поступово зникає. Лише частково зберігається колегіальність при прийнятті рішень місцевого значення. Відносини з Московською державою спочатку, як правило, ґрунтувалися на писемних актах та документах, оформлених у вигляді, так званих статей, що їх кожного разу підписував новообраний гетьман з представниками царської адміністрації. Відомі з історії гетьмансько-московських відносин «коломацькі», «глухівські» та інші статті, якими регламентувалися відносини між Російським царством і Військом Запорозьким та визначалася сфера гетьманської компетенції.

Після гетьмана І.Мазепи, роль колегіальних органів управління на Гетьманщині істотно звузилася. Генеральна рада по суті не скликалася, так само не обирався й Гетьманський уряд, він просто призначався рішенням гетьмана за погодженням із царською адміністрацією. Полковники призначалися самим царем, без відома гетьмана. Заснована Петром І Малоросійська колегія, що складалася наполовину з росіян та українців, поставила майже під повний контроль політичну ситуацію на Гетьманщині. У цей час припинила діяльність і Рада старшин. Однак, у 1722р. офіційний Петербург пішов на деякі поступки: спочатку відновив діяльність Старшинської, а в 1728р. і Генеральної рад. Остання знову одержала право, але за згодою імператора, обирати гетьмана. Відновлені ради формувались з урядових посадових осіб, полковників та сотників, кандидатури яких узгоджувалися як із монархом, так і з гетьманом. Однак вже за часів імператриці Анни Іоанівни ці права були зведені майже нанівець, і лише її наступниця імператриця Єлизавета Петрівна 1750р. дозволила проведення Генеральної ради з метою обрання гетьмана Лівобережної України, яким став її фаворит Кирило Розумовський. Оскільки останній мало цікавився державними справами, то Гетьманщиною фактично правила Рада старшин на чолі з генеральним обозним та Генеральна канцелярія, які, звичайно, перебували під адміністративним контролем царського намісника. Рада здійснювала законодавчі, виконавчі та судові функції; найважливіші рішення виносились на з'їзди старшини. Прагнення останньої до більшого усамостійнення мали наслідком появу указу Катерини 1764р. про скасування гетьманства в Україні. Припинила роботу й Рада старшин.

Підсумовуючи, слід сказати, що діяльність козацьких рад продемонструвала живучість представницьких традицій в Україні, коріння яких сягає епохи вічового ладу. Крім того виникнення в добу національновизвольних змагань та боротьби за незалежність таких інституцій було своєрідною альтернативою політичного розвитку тим установам і тенденціям, що їх засновували та впроваджували в Україні пануючі на українських землях чужоземні еліти. Відмінною рисою «козацького конституціоналізму» було те, що тут давалися взнаки насамперед вічові традиції, які відзначалися значно більшим демократизмом, аніж будь-деінде. Але за умов несформованої державності, такий демократизм часто межував з анархією та свавіллям, що перешкоджало не лише утвердженню засад реального парламентаризму, а й самої державності. Тож козацькі ради так і не стали постійно діючими інститутами законодавчої і представницької влади з відповідними функціями, що належать до повноважень та прерогатив парламентаризму. А отже вважати їх парламентами у власному розумінні цього слова немає підстав, оскільки їх місце та роль в політичному житті не збігається з системними характеристиками парламентаризму як такого.

Як свідчить реальна практика функціонування і розвитку парламентаризму в рамках незалежної України, цей інститут потребує не лише удосконалення своєї діяльності, а й подальшого дослідження не тільки практики вітчизняного парламентаризму, а й його витоків та історичних передумов. Зокрема цим зумовлені перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

Список використаних джерел

1.Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Д.І.Дорошенко. Львів : Світ, 1991. 576с.

2.Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / Аркуша О.Г., Біла С.О., Верстюк В.Ф. та ін.; за заг. ред. В.М.Литвина. K.: Ніка-Центр, 2008. 988с.

3.Український парламентаризм: минуле і сучасне / за ред. Ю.С.Шемшученка. K.: Парлам. вид-во, 1999. 368с.

4.Федоренко Г. Український парламентаризм: історичні паралелі / Г.Федоренко // Віче. 1998. № 4. С.49-55.

5.Шуст Р. Козацька рада чигиринського періоду: почин українського державного парламентаризму / Р.Шуст // Хроніка 2000. K., 1998. Вип. 23-24: Український парламентаризм : історія і сучасність. С.15-21.

Размещено на Allbest.ru