До питання становища німецького населення в Україні в 1941-1949 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання становища німецького населення в Україні в 1941-1949 pp.

Айсфельд А,

Комплекс проблем щодо фільтрації, оперативного обліку та політичних репресій щодо етнічних німців - громадян СРСР, які мешкали на окупованій німецькими та союзними Німеччини військами під час Другої світової війни, до цього часу опрацьований недостатньо. Обмеженість даних про фактичний стан етнічних німців в окупаційний період та політична оцінка проблеми тодішнім керівництвом СРСР приводили та приводять до різного трактування питання. Це стосується як української, так і російської і німецької історіографії.

Відповідно і в даній роботі акцентовано увагу на питання правового статусу етнічних німців, тобто зарахування їх до категорії «фольксдойче» німецькими та радянськими органами, підстави та наслідки цього.

При цьому розглянуто питання про характер прийняття рішень етнічними німцями, зокрема, про добровільність прийняття рішень, що в правовому відношенні є важливим при визначені складу злочину та застережних заходів, вжитих органами НКВС після звільнення окупованих областей СРСР та репатріації «адміністративних переселенців».

До моменту вторгнення частин Вермахту на територію України у керівництва Німеччини та військового командування не було конкретного уявлення про кількість та стан німецького населення, яке там проживало. До цього висновку прийшов відомий німецький історик А. Ангрік, який вивчав службову переписку різних відомств та штабів з вказаного питання [1].

Розпорядження про реєстрацію осіб, які належали до німецької національності, на території європейської частини СРСР було видано 11 липня 1941 р. При цьому основна увага була звернена на райони, що розташовані поблизу Житомира та Вінниці як центру нової адміністративної одиниці - «Рейхскомісаріат Україна» (РКУ) [l,s.276],

У перші тижні етнічні німці брались німецькими органами лише під захист, в тому числі і від посягань с боку союзницьких румунських військових. Після того, як німецьким службам, а потім і громадськості стало відомо про Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 року про депортацію німців, які мешкали в районах Поволжя, інтерес зі сторони військового командування та урядових інституцій до етнічних німців різко підвищився.

Командування 11-ї німецької армії бачило відтепер свою задачу в їх перевихованні в дусі націонал-соціалізму. Групи СД та поліції ретельно прочісували населені пункти, виявляючи комуністів та осіб, причетних до репресій проти німецького населення, проводили показові суди проти них, приводили у виконання смертні вироки.

Водночас, вони призначали бургомістрів, ініціювали викладання в школах, забезпечували пропагандиськими матеріалами, організовували створення, матеріальне забезпечення та підготовку загонів самооборони [ I ,s.262--265].

Німецькі населені пункти Трансністрії (території між Бугом та Дністром) були взяті під контроль новоствореної 11 липня 1941 року командою CC «Р», яку очолив X. Гофмейєр. Вона прибула на зміну групам СД та поліції і до 9 жовтня 1941 року розташовувалась в німецьких населених пунктах. Штаб цієї команди розміщувався в с. Ландау Одеської, нині Миколаївської, області. На території Трансністрії було створено 18 районних команд (Bereichskommando), підпорядкованих штабу в Ландау. Команда CC «Р» складалася подекуди із спеціалістів, які приймали, як і сам Гофмейєр, участь у переселенні німецького населення з територій, віднесених до CPCP відповідно до радянсько-німецького договору від 28 вересня 1939 р. (договір про дружбу та кордон між CPCP та Німеччиною), і підпорядковувалася Управлінню щодо зв'язку з етнічними німцями / ФоМі/ (Volksdeutsche Mittelstelle, VoMi).

Команда CC «Р» за своїм складом була нечисленною. Вона спиралася на загони самооборони, створені для захисту німецьких населених пунктів від посягань зовні. А. Ангрік на основі вивченої ним службової документації та судово-слідчих справ учасників самооборони прийшов до висновку, що до 1943 року було створено всього 16 загонів самооборони, в яких пройшли навчання до 7 OOO осіб. За іншими даними в загони самооборони до весни 1942 року було залучено близько 20 000 осіб [4,s. 125--126].

Свою роботу члени загонів самооборони виконували в сільгоспвиробництві, крім того проходили військову підготовку та почергово несли охоронну службу. За складом, характером навчання та озброєнням ці загони для виконання інших завдань, крім караульної служби, були непридатні [ I,s.265].

При реєстрації німецького населення всіх охоплених поділяли на три відділи. До першого відділу Команда CC «Р» зараховувала осіб, які походили від німецьких батьків та мали німецьке подружжя. До другого відділу відносили німців, які жили в міжнаціональному шлюбі та їх дітей. До третього відділу відносили дітей від змішаних шлюбів, які, в свою чергу, самі знаходились в змішаному шлюбі [l,s.277].

Зазначені критерії відбору помітно відрізнялися від реєстру етнічних німців в Польщі і застосовувалися нетривалий час.

12 грудня 1941 року між румунським і німецьким урядами було досягнемо згоди про розмежування повноважень стосовно німецького населення Трансністрії. ФоМі зобов'язувалася до 28 вересня 1942 року надати кожному етнічному німцю відповідне посвідчення.

Жителі німецьких населених пунктів в Трансністрії отримали посвідчення про їх статус «фольксдойче», в якому на німецькій та румунській мовах були вказані прізвища, ім'я, дата і місце народження, а також нагадувалось про те, що власник посвідчення, як «фольксдойче», знаходиться під захистом Великогерманського рейха («...ist Volksdeutscher. Er steht unter dem Schutz des Grossdeutschen Reiches»).

Реєстрація етнічних німців в РКУ на першому етапі проводилась ФоМі через апарати цивільного управління гебітскомісаріатів, що видавали зареєстрованим посвідчення.

Етнічні німці, які мешкали на території РКУ, з квітня 1942 року були звільнені від виплати податку з прибутків [9]. Рішенням генерал- комісарів вони могли бути звільнені від виплати місцевих податків та зборів [И,с.].

Розпорядженням рейхскомісара Koxa від 15 вересня 1942 року етнічні німці, які мешкали на території РКУ, відносилися до осіб німецької національної спільноти («geh ren zur deutschen Volksgemeinschaft>>), та це не означало надання їм німецького громадянства (§1) [8,s.l 11].

За повідомленням із різних частин РКУ етнічні німці подекуди знаходилися в бідуючому становищі, голодували, не мали можливості заробити на харчування своїх родин. 22 вересня 1942 року було оприлюднене розпорядження РКУ про надання допомоги продуктами харчування німцям, які проживали в містах та сільській місцевості і були неспроможними себе повністю забезпечити. З керівників сільгосппідприємств вимагалося надання етнічним німцям необхідної допомоги, щоби їх положення невдовзі покращилося [12].

Циркуляром Імперського міністерства окупованих східних територій від 1 грудня 1942 року зверталася увага на те, що німецькі піддані і «фольксдойче» мають різний правовий статус. Уточнювалось, що «фольксдойче» - це особи німецької національності, які не мають німецького громадянства [13,s.87].

Етнічним німцям, як і іншому населенню, було заборонено без дозволу влади залишати своє робоче місце чи змінювати своє місце проживання. Однак, збереження «громадських господарств» та збільшення навантаження на сільське населення, з однієї сторони, і потреба окупаційної влади в перекладачах та кваліфікованих працівниках на підприємствах і транспорті, які оплачувалися краще, ніж сільське населення, з іншої сторони, були причинами збільшення відтоку працездатного населення з сіл. Крім того, до кінця 1942 року 9 OOO - 10 000 німців України завербувалися на роботу в Німеччину в якості «остарбайтерів» [4,s. 183].

Циркуляр РКУ від 5 серпня 1942 р. вимагав створення самооборони в населених пунктах з німецьким населенням [7,s.261]. На початку вересня 1943 року за розпорядженням Гітлера 3 000 членів самооборони були передані CC для поповнення значних втрат кавалерійської дивізії [ і ,s.291 ]. Вербування добровольців для служби в CC та Вермахті у німців Трансністрії помітного ентузіазму не викликала - за 1944 р. було всього близько 4 000 добровольців [4,s.146]. Останнім не підтверджується оцінка російських авторів, які вважають, що можливість вступу на службу до CC і Вермахту є привілеєм для етнічних німців [31,с.606]. Особливо, враховуючи факт, що на території РКУ до кінця 1943 року також були сформовані 45 українських батальйонів допоміжної поліції, які, крім несення охоронної служби, використовувались і в анти партизанських операціях. Частина українських поліцейських батальйонів в квітні 1943 року була включена в стрілецькі полки №№31-35, а частина учасників самооборони німецьких населених пунктів - до складу 38-го поліцейського стрілецького полку [23]. Крім них були сформовані частини Ваффен - CC, що комплектувалися з прибалтійських, кавказьких та середньоазіатських національностей, а в числі «власовців» були представники цілого ряду національностей СРСР, в тому числі росіяни, українці, німці та євреї. Етнічні німці, які вступали на службу до CC чи Вермахту, не отримували за це німецького громадянства, як це було при вступі до німецької армії в 1918 році. Воно надавалось їм лише з запровадженням в чинність особистих законів, переважно - у 1944-1945 pp.

22 листопада 1942 р. в МВС Німеччини було прийнято рішення про надання німецького підданства особам, які пройшли реєстрацію та внесених до реєстру «Етнічні німці України». Відповідне розпорядження MBC очікувалося в січні 1943 року. До того часу було вирішено посвідчення нового зразка не видавати. 15 січня такого розпорядження все ще не було [32,арк.608].

Реєстр «Етнічні німці України» передбачав в своїй основі чотири відділи. До 1 -го відділу були віднесені особи, які походили від обох німецьких батьків та зберегли німецьку мову і спосіб життя. До 2-го відділу входили жителі, які відповідали критеріям 1-го відділу, але знаходилися в шлюбі з представниками інших національностей. Подружжя та діти від змішаних шлюбів також зараховувалися до 2-го відділу при умові, що вони уже до 21 червня 1941 року тяжіли до німецького способу життя. В 3-тій відділ зараховувались чистокровні німці, які перейняли мову та спосіб життя інонаціонального подружжя. До цього ж відділу відносилися особи, які мали лише одного з батьків німця, але не тяжіли до німецької культури і не відносили себе до німецької національності. Для 4-го відділу осіб німецької національності не залишалось. Вказані критерії помітно відрізнялися від критеріїв оцінки етнічних німців Польщі та Данцига, що застосовувались при внесенні їх до реєстру «Етнічні німці Польщі» та зазнали часткових змін.

Проведення реєстрації етнічних німців із включенням їх до реєстру етнічних німців України («Deutsche Volksliste Ukraine») вело до отримання посвідчень («Ausweis der Deutschen Volksliste der Ukraine»), якими засвідчувалось включення в реєстр та надання німецького громадянства («besitzt die deutsche Staatsangehorigkeit») [22,арк.4]. Однак це також не означало надання рівних прав з «рейхсдойче» особам, які були включені до реєстру.

Головною ціллю реєстрації етнічних німців було визначення їх придатності для використання при реалізації «Генерального плану Ост», зокрема, в частині «германізації» завойованих територій Центрально-Східної та Східної Європи. Придатних для використання при колонізації цих територій зараховували до групи «О» (Ost-Falle). Люди, за оцінкою Головного расового та переселенського відомства CC (Rasse- und Siedlungshauptamt der SS), непридатні для використання при колонізації, відносилися до категорії «А» (Altreich-Falle). Зазначені особи призначалися для відправки на територію рейха для укріплення їх «національних» якостей на трудовій службі (Arbeitsdienst) і подальшого використання для «германізації». Адміністративним переселенцям категорії «А» в посвідченні переселенця додавалася приписка: «дійсно тільки для старої території Рейха» («Nur fur das Altreich giiltig *>) [16].

Крім вказаного, частина етнічних німців вважалася «недостатньо кваліфікованою для співжиття з німецькими підданими в Німеччині» («ungenugend qualifiziert fur die Beriilirung mit Reichsdeutschen in Deutschland»).

Ixзараховували до групи «S» (Saininellager-Falle) і передбачали направляти до збірних таборів для примусової праці з ціллю підготовки до сумісного проживання з «рейхсдойче» в націонал-соціалістичній Німеччини («durch Indoktrination und Zwangsarbeit auf das Zusammenleben mit dem nationalsozialistischen Deutschland vorbereiten») [6,s.211-214].

9 квітня 1943 p. рейхскомісар з укріплення німецької народності розпорядженням № 4/1/43 конкретизував коло осіб, які могли отримати статус і, відповідно, посвідчення переселенця (Umsiedlerausweis). До них були віднесені «фольксдойче», які мешкали до 22 червня 1941 р. на окупованій радянській території (крім територій, з яких було проведено переселення до початку війни) і переселені ФоМі на територію рейха чи генерал-губернаторства, а також біженці і остарбайтери, які потрапили на територію Німеччини і допущені ФоМі для поселення [33,арк.1].

19 травня 1943 року Гітлер підписав указ про надання німецького громадянства етнічним німцям (не громадянам Німеччини), які вже служили в частинах Вермахту, CC, поліції чи організації Тодт. Особам, які вступлять на службу в ці частини після введення в дію цього указу, німецьке громадянство надавалося із дня зарахування до служби [3,s.93],

Того ж дня, 19 травня 1943 р. було оприлюднено розпорядження міністра внутрішніх справ і міністра окупованих східних територій про надання німецького громадянства особам, включеним до розділів 1 і 2 реєстру «Етнічні німці України». Етнічні німці, включені до розділу З, отримували німецьке громадянство тимчасово, терміном на 10 років, протягом яких могли «виправдати виявлену їм довіру». У випадку, якщо вони цю довіру виправдовували до закінчення 10-літнього терміну, громадянство могло надаватися раніше [ 10,s.93--94].

Особи, віднесені до розділів 1 і 2 реєстру «Етнічні німці України», отримували посвідчення синього кольору, а особи, включені до розділу З реєстру - зеленого кольору. В синіх посвідченнях фіксувався запис, що підтверджував німецьке громадянство власника посвідчення. В зелених посвідченнях стояв штамп, що підтверджував отримання власником посвідчення німецького громадянства на випробувальний термін («Inhaber besitzt die deutsche Staatsangehorigkeit auf Widerraf») [2,s.514],

Надання німецького громадянства, однак, не означало надання рівних з «рейхсдойче» прав. Так, циркуляром РКУ від 18 вересня 1943 р. з посиланням на різницю прожиткового мінімуму в Німеччині та Україні, вимагалося не прирівнювати заробітну плату етнічних німців до платні німецьких підданих до затвердження відповідних інструкцій [5,s. 120].

По мірі наступу Червової Армії все більша частина України передавалась до військової адміністрації, а РКУ зупиняв свою діяльність на цій території. Було докладено максимум зусиль для того, щоб зібрати врожай, а потім починалась евакуація цивільного населення. На нараді в штабі РКУ 13 листопада 1943 р. було відзначено, що «фольксдойче» всього РКУ знаходяться в русі. Західну частину РКУ перетинають обози чисельністю біля 150 000 осіб. Обоз чисельністю близько 85 000 чоловік, які раніше мешкали поблизу Грунау, Гальбштадта, Прішиба і Кронау, розтягся від м. Вознесенська (Миколаївська область) до Вінниці. Окремі особи зі складу цього обозу переселялися вже втретє. Спостерігалося небажання продовжувати рух до районів розміщення на Поділлі. Люди бажали осісти в районі Бугу. Гебітскомісарам все складніше було забезпечити просування цього обозу [32,арк.692].

З січня 1944 р. в такій же ситуації опинилися і німці Трансністрії. Офіційно евакуація розпочалася 12 березня. Наказ про евакуацію окремих населених пунктів надходив здебільшого тоді, коли вже було чути гул наближаючого фронту. Обози формувались швидко та прискореним темпом направлялись до Дністра. Більше 108000 чоловік змушені були по весняному бездоріжжю осилити шлях до Вартегау довжиною біля 2000 км [4,s.224], При евакуації бережанських колоній частина німецького населення або евакуюватися не встигла, чи від евакуації ухилилася. Частина людей вказаного потоку, а також з районів, прилеглих до Одеси, переправитися через Дністер уже не змогла, оскільки переправи були вже зруйновані.

Вказана евакуація проводилась за рішенням окупаційної влади і отримала назву «адміністративне переселення». У населення практично не було вибору, так як переселення проходило під управлінням і охороною окупаційної влади, що слідкувала за тим, щоб всі німці та члени їх родин, тобто «фольксдойче», зайняли належне для них місце в обозі. Що ж стосується самих етнічних німців, то у них ще були свіжі в пам'яті роз- куркулювання початку 1930-х і чистки 1937-1939 pp. Tак, в ході так званої «німецької операції» (наказ HKBC CPCP №00439 від 25 липня 1937 р.) [27,с.35--75] в Донецькій області арештовано 4265 німців, з яких 3608 були розстріляні [34,с. 104]. В Дніпропетровській області з червня 1937 по квітень 1938 р. було арештовано 4189 німців [34,с. 108]. В Одеській області в 1937-1938 pp. за попередніми даними товариства «Меморіал» було арештовано 4002 німця, із яких більше 47% розстріляно [33]. Практично в кожній родині хтось був арештований і повернення HKBC нічого доброго етнічним німцям не передбачало.

Суперечливість політики німецької влади по відношенню до етнічних німців на окупованих територіях CPCP не дає підстав стверджувати про їх привілейоване становище. He маючи вибору, вони стали частиною тих людських ресурсів, які використовувались політичним та військовим керівництвом Німеччини для досягнення своїх цілей. Воля самих етнічних німців мала значення тільки в тих випадках, коли вона співпадала з визначеною для них роллю.

По звільненню українських територій від окупації, першими до лабет HKBC потрапили як раз ті етнічні німці, які не захотіли залишати свою Батьківщину та ухилились від адміністративного переселення і залишились в Україні. Іще до початку адміністративного переселення з території Трансністрії, 7 січня 1944 р. Л. Берія підписав наказ про організацію на базі Чорногорської колонії HKBC в Красноярському краї (нині - Російська Федерація) спеціального табору HKBC для «фольксдойче», знайдених на різних територіях України [31,с.609-610]. Прийняття німецького громадянства, відповідно до рішення Особливої наради HKBC СРСР, каралося направленням до зазначеного спецтабору, а пізніше - в Новосибірську область терміном на 5 років. Члени родин таких громадян висилались на спецпоселення без визначення терміну [21 ,арк.220].

Оскільки мова йшла про осіб, які не покинули Україну, то ймовірніше всього, на думку автора, при розгляді справи малось на увазі не отримання німецького громадянства, а посвідчення про приналежність до групи етнічних німців «Volkstumsausweis».

Російський історик В. Земсков звернув увагу на те, що до категорії «фольксдойче» були віднесені і депортовані, перш за все, члени родин німців, які мешкали в Київській, Вінницькій, Дніпропетровській, Житомирській, Одеській та Миколаївській областях [24,с.115].

В доповідній записці заступника міністра внутрішніх справ C. Рясного і заступника начальника Відділу спецпоселень MBC СРСР Лютого на ім'я міністра внутрішніх справ С.Н. Круглова від 22 жовтня 1949 року зверталася увага на те, що: <<В 1944 г. по решениям Особою совещания НКВД СССР были направлены в места заключения и в ссылку на срок от 5 лет и более бывшие немецкие пособники, принявшие в период немецкой оккупации германское гражданство «фольксдейч», а члены их семей были направлены на спецпоселение, причем срок высылки последним установлен не был... До мая 1949 г. часть «фольксдейч» состояла на учете спецпоселений, а часть их, как ссыльные, состояла на учете по линии первого спецотдела МВД СССР.

В соответствии с распоряжением МВД СССР № 1/6193 от 7 мая 1949 г. все административно-ссыльные «фольксдейч» были переведены на положение спецпереселенцев. В данное время на учете спецпоселений состоит 1663 семьи «фольксдейч» в количестве 3122 чел., в том числе: 509 мужчин, 1793 женщин и 820 детей.

В связи с окончанием в текущем году сроков заключения и ссылки некоторой части «фольксдейч» и учитывая их социальную опасность, полагали бы целесообразным: осужденных «фольксдейч», относящихся к национальностям, перечисленным в Указе Президиума Верховного Совета СССР от 26 ноября 1948 г., по окончании сроков заключения или ссылки не освобождать, а переводить на положение выселенцев, распространив на них и членов их семей, находящихся на спецпоселении, действие этого указа» [35,с. 626].

В зв'язку з вказаним переобліком в 1949 p. MBC СРСР передав до MBC союзних та автономних республік та УМВС країв і областей трофейні матеріали, що знаходились до цього в його розпорядженні. Ці трофейні матеріали, до яких відносилися всякого роду посвідчення та списки, видані та складені в окупаційних період, слугували приводом для нових перевірок спец-поселенців, тобто нової фільтрації. При цьому MBC України використовував виданий в 1949 р. «Справочник - список на фольксдойче и рейхсдойче, проживавших на Украине в период немецко-фашистской оккупации (1941-1944 г.г.)», в якому вміщувалось визначення групи «фольксдойче», що не мало нічого спільного з процедурою перевірки етнічних німців німецькими органами і надання їм статусу «фольксдойче». За тлумаченням MBC УРСР: «...на Украине оказалось очень мало чистокровных немцев, они представляли из себя незначительную силу. Это сужало агентуру немецких захватчиков. Необходимо было ее расширить за счет вовлечения в фольксдойче побольше людей. Поэтому оккупантам пришлось отступить от принципа строгого подбора по крови, провозглашенного раньше, и открыт ь более широкий досту п в ряды фол ьксдойче.

Начался формальный набор в число фольксдойче всех желающих, всех кому были близки идеи гитлеризма, кто мог без угрызения совести отказаться от своей Родины, от обычаев и традиций своего народа.

Открывая такой широкий доступ в число фольксдойче, немецкие захватчики стремились создать себе опору среди населения за счет кучки продажных и антисоветских элементов, организовав их и взяв под свое покровительство и контроль» [30,с.4].

Зазначене трактування поняття «фольксдойче», як і методів та критеріїв визначення кола осіб, включених окупаційної владою до цієї категорії, були, як показує наведений вище аналіз окупаційної політики, було міфом МВС, що не мав під собою реальної основи. HKBC та Особливі наради HKBC використовували це трактування при визначенні міри покарання фольксдойче, кваліфікуючи цей факт як особливо тяжкий злочин - зрада Батьківщини.

Наприкінці серпня 1944 p. HKBC УРСР отримав розпорядження про створення на кордоні перших перевірочно-фільтраційних таборів (ПФТ). В листопаді-грудні 1944 року в складі ряду фронтів були сформовані збірні та збірно-пересильні пункти (ЗПП) і табори, до яких направляли репатріантів. Армійські ЗПП займалися, в основному, колишніми військовополоненими, фронтові - цивільними особами. Вздовж кордонів CPCP функціонувало 15 ПФП HKBC і 35 ЗПП Народного комісаріату оборони (HKO) [26,с.49].

6 жовтня 1944 р. було оприлюднено інструкцію Уповноваженого PHK у справах репатрійованих громадян CPCP генерал-лейтенанта Голікова «в отношении обрашения с выявленными советскими гражданами по военным советам фронтов по образованнымрепатриаицотым группам». He викликаючи підозр чоловіки призивного віку, незалежно від того, чи були вони звільненими з полону червоноармійцями чи остарбайтерами, повинні були передаватися військовій адміністрації для їх подальшого використання. Військовополонені та цивільні особи, які викликали підозри, повинні були передаватися до спецтаборів НКВС. Військовозобов'язані, непридатні до військової служби, особи непризовного віку, а також жінки і діти після перевірки в фільтраційних таборах повинні бути направленими до місць колишнього проживання. Фільтрація не повинна була тривати більше 3-5 днів [14.С..213, 216].

Після закінчення перевірки репатріантам, біографія яких не викликала сумнівів, передбачалося видавати паспорти на загальних підставах та в установленому порядку. Ti, хто проходив фільтрацію в прикордонних перевірочно-фільтраційних пунктах, додатковій перевірці в місцевих органах НКВС-НКДБ за місцем проживання не підлягали. їх ставили на облік в порядку, передбаченому наказом HKBC CPCP № 001063 від 28 серпня 1944 р. [15,с.85].

Після інструкції Уповноваженого PHK Ф.Голікова від 6 жовтня послідував наказ HKBC про виділення німців-громадян CPCP з загального потоку репатріантів. В циркулярі Відділу ПФТ начальникам ПФП HKBC та головам комісій ПФП HKBC з копією на адресу HKBC УРСР, МРСР, Литовської РСР, Білоруської РСР, У HKBC Ленінградської області від 24 березня 1945 р. етнічні німці були відокремлені із загального потоку репатріантів:

1. При поступлении на пункт отечественных немцев, как мужчин, так и женщин, принявших германское подданство, при отсутствии достаточных для ареста материалов - направлять ... в ПФЛ НКВД СССР.

2. При поступлении немцев, не принявших германского подданства, при отсутствии достаточных для ареста материалов направлять - мужчин в ПФЛ НКВД, женщин в Карагандинскую область Казахской ССР.

3. При поступлении смешанных семей - немцев направлять, как указано в п.п. 1 и 2. Членов семей не немецкой национальности - проверять в обычном порядке.

В случаях, когда поступают семьи немцев с детьми, надлежит - при аресте обоих родителей или направлении их в ПФЛ НКВД, - детей через Отделы по борьбе с детской беспризорностью, имеющиеся при НКВД- УНКВД, и через местные советские органы устраивать в детские дома, ясли и т.д.» [18,арк.41].

Після цього циркуляру інструкція Уповноваженого РНК Голікова від 6 жовтня 1944 р. і рішення фільтраційних комісій про направлення етнічних німців в місця їх проживання до війни автоматично втрачали свою силу.

14 травня 1945 р. нарком внутрішніх справ Л.П. Берія підписав наказ «О проверке и фильтрации освобождаемых нашими войсками советских граждан на фронтовых сборочно-пересылочных пунктах», згідно якого організовувались перевірочно-фільтраційні комісії із представників НКВС, контррозвідки «СМЕРШ» HKO та НКДБ [26,с.50]. Подальший шлях вказаних громадян визначала постанова ДКО № 8670сс від 22 травня 1945 р. Вони (виключаючи колишніх військовослужбовців Червоної Армії) після проходження реєстрації у фронтових збірно-пересильних пунктах і таборах для репатрійованих радянських громадян направлялись до місця їх довоєнного проживання. Перевірка та фільтрація репатріантів після прибуття їх до місця проживання покладалась на територіальні органи НКВС-НКДБ [ 17,арк.89]. При цій фільтрації виявлялися в тому числі і ті українські німці, яким за збігом обставин, незважаючи на циркуляр Відділу ПФТ НКВС СРСР від 24 березня 1945 p., все таки вдавалося повернутися до місць свого колишнього проживання.

Протягом літа 1945 p. НКВС і НКДБ неодноразово поверталися до питання проведення фільтрації. Так, 16 червня був підписаний наказ № 00706/00268 «О порядке проверки и фильтрации по месту постоянного жительства возвращающихся на родину репатриируемых советских граждан» [17,арк.89], а наказом НКВС № 00865 від 21 липня 1945 р. введена в дію «Инструкция о порядке учета и регистрации репатриированных советских граждан» [ 19,арк.95-97 зв]. Приплив репатрійованих німців до України після цього, як здається, тривав. За даними на 20 лютого 1945 р. на території України знаходилось 2214 репатрійованих німців, яких, на думку заступника Берії В.В.Чернишева, слідувало переселити до Комі АРСР і в Молотовську область [25,с.76].

Мабуть, що директива НКВС СРСР № 181 від 11 жовтня 1945 р. з'явилася саме з цього приводу. «В зв'язку з запитами НКВС-УНКВС про порядок обліку і оперативно-чекістського обслуговування прибулих в місця поселення репатрійованих громадян німецької національності» вимагалося поставити їх на облік у спецкомендатурах НКВС. Всі наявні в них документи, що підтверджували їх особистість, підлягали вилученню, а нові належало видавати на загальних підставах, як і іншим спецпереселенцям. На кожного репатрійованого у віці від 10 років і більше необхідно було заповнювати картку персонального обліку, що направлялася до Відділу перевірочно-фільтраційних таборів НКВС. Після цього, відповідно до п.п.8 і 9 цієї директиви, наступала повторна фільтрація і «чекістське обслуговування» всіх репатріантів, які викликали підозри [35,с..473-474].

Відповідно до проаналізованих А.А. Ліньовим [28] архівних фондів Одеського, Миколаївського та Херсонського обласних управлінь MBC України, з 27 тис. репатрійованих в 1944-1946 pp. німців 26,3 тис. було вислано до спецпоселень в різні регіони СРСР, зокрема, найбільше до Алтайського краю - 1508, Акмолинської - 1602, Карагандинської - 3610, Кемеровської - 689, Новосибірської області - 1009, Комі APCP - 2801 чоловік.

15 березня 1946 p. MBC СРСР, оприлюднило директиву № 63, на основі якої при реєстрації репатрійованих фіксувалося їх громадянство. Таким чином, в систематиці (класифікації) і обліку MBC з'явилася категорія осіб - громадян СРСР, які прийняли під час війни німецьке громадянство [ 19,арк. 194 195].

«Згідно наказу MBC СРСР № 00193 за 1946 р. по всім призупиненим слідчим справам, відкладеним в органах MBC на осіб, які уникнули агентурної розробки, було терміново організовано активний місцевий розшук», що тривав до 3-х місяців. Опісля оголошувався всесоюзний розшук [15,с.104]. Фільтрації в місцях спецпоселення підлягали і ті німці-репатріанти, які за розпорядженням HKBC СРСР в 1945 р. з-за завантаженості прикордонних ПФП перетинали кордон без повторної перевірки і були направлені на поселення «по списку».

Подальша доля репатрійованих, їх правовий статус змінювались залежно від політичних та економічних чинників. Наприклад, на думку колегії MBC СРСР, висловлену в листопаді 1951 p., репатріанти являли собою особливо небезпечну групу. В обґрунтуванні мовилось: <<В связи с тем, что некоторая часть репатриированных немцев являлась немецкими пособниками, в период отступления немецкой армии добровольно выезжала в Германию, проживала в американской и английской зонах оккупации и, исходя из интересов государственной безопасности, целесообразно всех репатриированных немцев оставить в местах поселения навечно» [20,арк.468].

Відомо, що відповідно до наказу ПВР СРСР від 13 грудня 1955 р. в першій половині 1956 р. відбулося зняття переважної більшості спецпоселенців з обліку спецпоселення МВС. Однак це не означало зняття їх з оперативного обліку КДБ.

Tаким чином можна зазначити, що безапеляційне твердження тодішніх радянських партійних та відомчих керівників про добровільний масовий перехід німців СРСР в «фольксдойче» і прийняття ними німецького громадянства не відповідало дійсності, хоча і було причиною застосування щодо німців різних заходів примусово - репресивного характеру, зокрема, виселення до спецпоселень, обмеження в правах та ін.

Економічні та соціокультурні причини та наслідки зазначених заходів в житті країни чи окремих регіонів є доволі актуальними темами для подальшого вивчення.

політичний репресія етнічний німець

Список використаних джерел

LA. Angrick. Besatzimgspolitik imd Masseimiord. Die Einsatzgruppe D in der stidlichen Sowjetunion 1941-1943. - Hamburg, 2003.

2. Aufnalmie der Volksdeutsclien in die Deutsche Volksiiste und Ausliandigimg der Volkstumsausweise // Zentralblatt des Reicliskonmiissariats fur die Ukraine. Nr. 31. (3. Juli 1943).

3. ErlaB des Fiihrers tiber den Erwerb der deutschen Staatsangehorigkeit durch Einstellimg in die deutsche Welirmacht, die Waffen-SS, die deutsche Polizei oder die Organisation Todt vom 19. Mai 1943 // Verordnimgsblatt des Reichskonmiissars flir die Ukraine. Teii I (Verordnungen). Nr. 12 (25. Juni 1943).

4.1. Fleischhauer. Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion. Scliriftenreilie der Vierteljalireshefte flir Zeitgeschichte. Nr. 46. - Stuttgart, 1983.

5. Lolm- und Arbeitsbedingimgen der Angehorigen der Deutschen Voiksliste Ukraine vom 18. September 1943 // Verordnimgsblatt des Reichskonmiissars flir die Ukraine. Teii I (Verordnungen). Nr. 12 (25. Juni 1943).

6. I. Fleiscliliauer., B. Pinkus. Die Deutschen in der Sowjetunion. Gescliichte einer nationalen Minderheitim 20. Jahrhundert. Hrsg.: K.-H. Ruffmaim. - Baden-Baden, 1987.

7. Selbstschutz flir Volksdeutsche. RunderiaB vom 5. August 1942 // Zentraiblatt des Reichskonmiissars flir die Ukraine. Nr. 15(15. August 1942).

8. Verordnung tiber die Aufnaimie der Volksdeutschen im Reichskonmiissariat Ukraine in die deutsche Volksgemeinschaft // Verordnimgsblatt des Reichskonmiissars fur die Ukraine. Nr. 19/1942.

9. Verordnung tiber die steuerlichen Vergtinstigungen flir Volksdeutsche im Gebiet des Reichskonmiissariats fur die Ukraine // Das Reeht der besetzten Ostgebiete. Estland. Lettland. Litauen. WeiBruthenienundUkraine. Hrsg. von Dr. AlfredNeyer. Mtmchen-Berlin, 1943, UIV.

10. Verordnung tiber die Verleiliung der deutschen Staatsangehorigkeit an die in die Deutsche Volksliste der Ukraine eingetragenen Personen vom 19. Mai 1943// Verordnimg sblatt des Reichskonmiissars fur die Ukraine. Teil I (Verordnungen). Nr. 12 (25. Jimi 1943).

11. Verordnimg tiber steuerliche Vergtinstigungen flir Volksdeutsche im Gebiet des Reichskonmiissars flir die Ukraine // Verordnungsblatt des Reichskonmiissars flir die Ukraine. Nr. 2/1942.

12. Versorgung der Volksdeutschen. RunderlaB vom 22. September f 942 // Zentralblatt des Reichskonmiissars fur die Ukraine. Nr. 22 (3. Oktober f 942), S. 384.

f 3. Verwendung des Ausdrucks «Volksdeutscher» // Zentralblatt des Reichskonmiissariats fur die Ukraine. Nr. 7 (6. Februar 1943).

14. Н.Ю. Арзамаскина. Деятельность советских военных органов репатриации в Германии в 1945-1950 гг.: Дисс. к. и. н. (рукопись). - М., 2007.

15. Е.В. Вертилецкая Репатрианты в Свердловской области в 1943 - начале 1950-х гг. - Дисс. к.и.н. (рукопись). - Екатеринбург, 2004.

16. А.А. Герман, TC. Иларионова, И.P Плеве. История немцев России: Хрестоматия. Приложение к учебному пособию «История немцев России». - М., 2005. -С. 298. Впорядники хрестоматії хибно прокоментували посвідчення етнічного німця, назначивши що це «Паспорт гражданина Германии, выданный советскому немцу Якову Фелъде, оказавшемуся на оккупированной германскими войсками территории и переселенному в Вартегау».

17. Державний архів Російської Федерації. - Ф.Р - 9408. - Оп.1. - Спр.2.

18. Там само. - Ф.Р-9408. - Оп.1. - Спр.7.

19. Там само. - Ф.Р-9479с. - Оп.1. - Спр.215.

20. Там само. - Ф.Р-9479с. - Оп.1. - Спр.372.

21. Там само. - Ф.Р-9479с. - Оп.1. - Спр.836.

22. Державний архів Миколаївської області. - Ф. р-5859. - Оп.1. -Спр.24973.

23. С.П. Дробязко. Под знамёнами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооруженных сил. 1941-1945. - М., 2005. - С.266-267.

24. В.Н. Земсков. Спецпоселенцы в СССР, 1930-1960. - М.: Наука, 2003. - 306

25. Иосиф Сталин - Лаврентию Берии: «Их надо депортировать»: Документы, факты, комментарии. - М., 1992. - 288 с.

26. И.Ю. Молодова. Проверочно-фильтрационные дела в Госархиве документов новейшей истории Калужской области // Отечественные архивы. - 2003 - № 1.

27. И. Охотин, А. Рогинский. Из истории «немецкой операции» НКВД 1937-1938 гг. // Репрессии против российских немцев. Наказанный народ. - М., 1999.

28. Підраховано за фондами Державного архіву Одеської області. - Ф.Р-8065. - Он. I. - С пр. 14-101; ДА УСБУ по Одеській області. - Спр. 1121. - Т. 1-9; BIT УМВСУ в Миколаївській області. - Ф.9. - On. I. - Спр.5-382; ДА УСБУ в Миколаївській області. - Спр.13150, 13153 - Т.1-26; ВІТ УМСУ в Херсонській області. - Спр.9811. - Tl--4.

29. Підраховано за: Одеський мартиролог. / Сост.: Л.В.Ковальчук, Г.О.Разумов. - Tl.-Одеса. -1997.-799С.

30. Справочник-список на фольксдойче и рейхсдойче, проживавших на Украине в период немецко-фашистской оккупации (1941 - 1944 гг.). - Том I. Часть первая: «А»-«Г».-К., 1949. -295 с.

31. Сталинские депортации 1928-1953: Документы / Сост. Н.Л. Поболь, П.М. Полян. - М., 2005. - 904 с.

32. Центральний державний архів вищих органів України. - Ф.3206. - Оп.5. - Спр. 15.

33. Там само. - Ф.3206. - Оп.6. - Спр.279.

34. В.В. Ченцов. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920-е - 1930-е годы. - М., 1998. - 208 с.

Размещено на Allbest.ru