До витоків білінгвізму в Україні: мовний стан міст України у пострадянський період (спроба історико-політологічного аналізу)

Размещено на http://www.allbest.ru/

До витоків білінгвізму в Україні: мовний стан міст України у пострадянський період (спроба історико- політологічного аналізу)

Панасюк Л.В.

Проблема «людина і мова» та «мова і суспільство», що належать до найбільш привабливих для дослідників мовознавства, соціолінгвістики, етнополітики, історії, активно почала розроблятися в роботах соціологічного, по тому соціолінгвістичного напрямів, які розглядають мову насамперед як засіб комунікації людей в мовному колективі (Ш. Баллі, У. Лабов, А. Мейє, Е. Сепір, А. Сеше, Ф. де Соссюр, Д. Хаймс та ін.)

Характеризуючи вітчизняний науковий доробок з проблеми сучасних етномовних міжнаціональних відносин, зазначимо, що в 1990-ті роки цій проблематиці приділили увагу І. Іванченко, В. Наулко, М. Панчук, В. Тертичка, В. Боєчко, Ю. Войцехівський, І. Попова, М. Дмитрієнко, Д. Табачник, О. Тимошенко, Б. Чирко.

Нині активно досліджують питання взаємодії спільнот - взаємодії мов на загальноукраїнському тлі та в окремих регіонах Ю. Жлуктенко, Тараненко, Л. Масенко, В. Крисаченко, В. Котигоренко, В. Демченко, Попеску, Ю. Саплін, Є. Степанов, Н. Шумарова та ін. До дослідження окремих аспектів мовної політики на радянському та пострадянському просторі долучились іноземні дослідники: А. Каппелер, Е. Вілсон, Ю. Шевельов, В. Алпатов, Е. Борісьонок. Особливості функціонування мов у міському середовищі аналізують X. Розенкранц, X. Шенфельд, Б. Вечоркевич та ін.

Політичний досвід українства має цікаву особливість: в історичному проміжку формування нації українське місто не стало її постійною основою, лише на короткі періоди беручи на себе провід національного відродження, а, врешті, такий розвиток мав результатом протистояння зросійщеного (зпольщеного) міста українському селу, що й визначило мету дослідження: з'ясувати, за яких обставин українське суспільство змушене змінювати свої мовні норми, переходячи, в кращому випадку, від одномовного середовища до двомовного, білінгвістичного, а в гіршомудо одномовного (російськомовного), як ситуація двомовності впливає на сучасний український соціум.

Двомовність і багатомовність - це наявність і функціонування в межах одного суспільства (здебільшого - держави) двох або кількох мов, тому не дивно, що урбанізація, відзначає А. Загнітко, мала в Україні суто російськомовний характер, внаслідок чого витворювалося своєрідне протистояння міста і села, формування мовного бар'єру як константної величини. У силу відсутності української мови в місті тут не міг утворитися найбільш значущий елемент урбанізації мови - міський український наддіалект [1,с.194-195]. В політичному сенсі наслідки були ще невтіш- нішими, адже мовний бар'єр між українським містом і селом перетворив міські центри підросійської України, з Києвом включно, у провінцію Москви, викривив почуття національної ідентичності, що послабило до критичної межі почуття національної гідності й національної солідарності в українському соціумі [2,с.32].

Потрібно зазначити, що Україна відзначається не тільки високою вагою міського населення, але й значним числом великих міст з кількістю мешканців понад 100 тис. осіб (на 1989 - 50, в яких концентрувалося 57% міського населення У країни), серед них 5 міст з числом мешканців понад мільйон осіб [3,с.83]. За міжпереписний період ситуація практично не змінилась: незважаючи на зменшення міст з кількістю мешканців понад 100 тис. осіб (за переписом 2001 р. включно з «міліонерами» - 46), в них проживає 58% міського населення держави. За роки, що минули після перепису населення 1989 року, загальна кількість міст в У країні збільшилась на 20 і на дату Всеукраїнського перепису населення склала 454 міста. Серед загального числа міст 37 - це міста із кількістю населення від 100 до 500 тис. осіб, 9 міст налічували понад півмільйона жителів, у 5 з них кількість населення перевищувала мільйон осіб, в тому числі в столиці України м. Києві кількість населення становила більше 2,6 мільйона [4].

Частка міських жителів серед українців у 1989 р. становила 60,3%; серед росіян 87,5%; євреїв - 99,2; білорусів - 79,3; поляків - 67,3% (хоча деякі етнічні групи - кримські татари, болгари, гагаузи та інші - за рівнем урбанізації відстають від українців) [5,с. 184]. За переписом 2001 р. відповідні показники становили: серед українців - 63% (23651 тис. осіб), росіян - 86,8% (7234 тис. осіб); євреїв - 98,5%; білорусів - 77,8%; поляків - 69,1%; грузин - 87,2% [6,с. 11 -- 15].

Аналіз статистичних матеріалів дозволяє визначити територіальний (регіональний) та урбанізаційний аспекти масового (соціального) білінгвізму в Україні: пропорції українців та росіян (україномовного та російськомовного населення) в етнічній структурі різних регіонів не однакові. Російськомовне населення переважає в східних областях держави та Криму, україномовне - в західних [7,с.96]. До регіонального додається урбанізаційний аспект двомовності - значний відсоток міського населення у російськомовних Донецькій (90%), Луганській (86%) та Дніпропетровській (83%), Харківській (79%) та Запорізькій (76%) областях, блище до загальнодержавного (67,2%) - у Миколаївській, Одеській та Сумській областях; низький рівень (менше 50%) характерний для переважно україномовних Вінницької, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей [8]. Отже соціальна потужність русифікації набагато більша на Сході України, аніж українізації на Заході.

Схід і Південь держави значно населеніші ніж Захід та Північ. Східний регіон У країни найбільш урбанізований - 8843,1 тис. осіб мешкає в містах, на Півдні - 6260 тис. осіб, у Центрі - 6172 тис, осіб (окремо варто виділити Дніпропетровську область, де чисельність урбанізованого населелення складає половину загальної кількості мешканців центрального регіону). У західному регіоні країни в містах проживає 5289 тис, осіб, на Цівночі - 6010 тис, осіб. білінгвізм двомовність україна політичний

Отож, сумарно на Сході, Півдні та Центрі мешкає 21275,1 тис, городян, на Заході та Півдні - 11299 тис. За загальними показниками урбанізації південно-центрально-східний регіон України домінує над західно-північним практично вдвічі [8].

Як бачимо, кількість населення (особливо в порівнянні чисельності українців, та росіян серед міського населення, що яскраво засвідчує рівень русифікації українців Сходу та Півдня держави), його соціальний та національний склад, безперечно, впливають на мовну ситуацію, зумовлюючи дію «кількісних факторів», які разом з іншими - характером розвитку народної освіти, культурного життя, книговидавничої справи, роботою засобів масової інформації тощо - беруть участь у формуванні стереотипів комунікативної поведінки, створюючи специфічний мовний портрет міста.

Традиція спілкування російською мовою в багатьох містах має різну глибину і демографічну потужність внаслідок своєрідного історико- культурного та, додамо, політичного розвитку окремих регіонів. Для деяких, особливо невеликих міст, це надбання останніх десятиліть, пов'язане з певною національно-мовною політикою, з результатом постійних міграцій населення, урбанізацією та індустріалізацією, впливом НТП тощо, для інших - ще й логічний розвиток монокультурної структури соціуму, підвалини яком почали закладатися ще за часів Петра І [9,с.53,58].

Нинішнє урбаністичне середовище створює комфортні умови для російської мови. На сьогодні немає вибору мови спілкування в місті на Півдні чи на Сході України, оскільки неформальне міське середовище суворо детерміноване російськомовною атмосферою міст (при поблажливому ставленні до суржику, розпізнавання «свого») [ 1,с, 194--195].

Міста східної і південної України лишаються потужними центрами русифікації населення. Тривають процеси мовно-культурної креолізації, тобто змішування української і російської мов, що є глибоко деструктивним для суспільства явищем. Це має наслідком надмірне розростання здеградованих форм усного мовлення - гібридної російсько-української субмови, характерною рисою якої є обмежений словник і спрощені синтаксичні структури, а також не менш спрощеного і вкрай звульгаризованого варіанта російського усного мовлення. У сучасній Україні поширення зазначених люмпенізованих форм спілкування підтримується експансією російської масової культури в її гірших примітивних зразках, і якщо наше суспільство не змінить мовно-культурних орієнтацій, процеси соціокультурної деградації можуть набути незворотнього характеру [ 10,с, 157--158]. '

Реальна мовна ситуація в У країні, вважає Ю. Андрухович, виглядає ще похмуріше: фактичний українсько-російський білінгвізм існує вже тільки на Заході. Російської мови в Галичині хоч і відчутно менше, ніж української, проте жоден з її носіїв не має ніяких проблем щодо користування нею. Важко уявити дзеркальне відображення цього явища, наприклад, у Донецьку або Криму.

Схід У країни на сьогодні вже не білінгвістичний, він російськомовний, а суржик там, де йому й належить бути - там, де й сам білінгвізм. Тобто вже не на Сході, а на Заході. Суржиком нині спілкується значна частина західноукраїнської людності, включно зі «свідомими галичанами». При цьому він справді зникає на Сході - разом із «неперспективними» селами і містечками. Суржик крокує на Захід, супроводжуючи великий похід російської мови, мові українській відступати нікуди - не до Польщі ж і не до Словаччини з Угорщиною [11,с.2-41!

З іншої сторони, теза про вільний вибір мови спілкування в загальноміській комунікації - зазначає JI. Масенко - це фікція. Насправді мовна поведінка особистості в розмаїтих ситуаціях неформального міського спілкування суворо детермінована російськомовною атмосферою наших міст (крім Заходу держави), яка породжує ефект мовного диктату середовища.

Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфорті для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську мовою протистояння [ 10,с. 133--134].

Загострює ситуацію мовного розколу в Україні низький економічний і соціальний статус української мови в Східній У країні, уособлений у відповідному становищі її носіїв [ 12,с.2-4]. Лише в західних регіонах України, приєднаних до неї після 1939 - 1945 pp., - вважає О. Ткаченко - пощастило цю неповноту усунути. Тут українська мова поширена не тільки в селі і малому місті, а й у великих містах, не лише серед селян, а й робітників та інтелігенції. На Сході України українська мова, нерозривно пов'язана із твореною нею або завдяки ній українською культурою, масово поширена лише на селі або в невеличких містах, залишаючись здобутком тільки вузьких прошарків у великих містах, таких як Київ, Харків, Донецьк, Луганськ, Дніпропетровськ, Одеса. Оскільки ж у таких містах, де головним чином і має творитися національна культура, розвиватися національна мова, переважна частина їхніх мешканців і досі користується російською мовою, то й українська мова з українською культурою перебуває у стані постійної анемії, недокрів'я.

Ці обставини гальмують розвиток української культури в цілому, а разом з тим і мови, яка мала б обслуговувати весь загал українського народу, а обслуговує лише загал його україномовної частини, не знаходячи контактів із великою кількістю російськомовців, серед яких значну частину становлять російськомовні українці [ 13,с. 133].

Треба бути свідомим, що проголошення державного статусу мови, елітарність мови не засвідчує її універсальність, повноту функцій. Для консолідації суспільства необхідно, щоб відповідною мовою користувалася більшість і визнавала право цієї мови на покриття усіх визначальних сфер для держави. Саме в цьому полягає одне з найактуальніших завдань розширення сфери української мови, її простору.

Навіть у столиці, не говорячи вже про великі міста Сходу й Півдня, російська домінує в побутовому спілкуванні, а відтак майбутнє української мови лишається загроженим, оскільки розмовно-побутове мовлення, зокрема в родинній сфері, належить до базових у функціонуванні й розвитку кожної мови.

Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілкування, не врятує від забуття створена нею культура, якою б елітарною та досконалою вона не була [ 10,с. 131 ]. Тому вимога «українізації» чи, скажімо, «суворішого дотримання державного статусу української мови» є лише загостреною реакцією на дальше тривання русифікації, яке є найкращим доказом того, що реальної рівноправності двох мов (не кажучи про якісь там міфічні переваги української) в Україні поки що не досягнуто. Мігруючи до великих міст (заради кращої освіти, престижнішої праці і, взагалі, «вищої» цивілізації), провінційні українофони й далі русифікуються - і то не лише тому, що російська мова, як і за совєтських часів, відкриває перед ними кращі кар'єрні можливості, а й тому, що вона є психологічно комфортнішою: побутова «українофонофобія» є й досі масовим явищем у російськомовних містах [І4,с. 124--125]. Продовжуючи аналіз психологічних особливостей переходу до російської мови варто згадати думку Ю.Андруховича щодо непривабливості вигляду власної держави в очах більшості громадян - відтак і мова цієї держави стає непривабливою та непотрібною [ 11,с.2-4].

Слід зазначити, що двомовна група «апатії», яка становить більшість в українському суспільстві і прагматично ставиться до вживання мови, не усвідомлює ступеня загроженості української мови [ 10,с. 149]. Навіть російські науковці звернули увагу на звуження функцій української мови у 90-х pp. XXct., особливо на Півдні держави [ 15,с. 109-110], зазначаючи, що урбанізація нівелює етнічну та мовну своєрідність, призводить до втрати не тільки діалектів, а й інших традиційних форм спілкування [ 16,с. 165]. Це засвідчують соціологічні дослідження, за якими, з 80 % міських інформантів, що визнають українську мову рідною, користується своїм етнічним кодом лише третина. Хоча в контексті української культури, зазначає В. Демченко, російська мова є все ж таки зовнішньою, бо основна частина населення - українці за національністю [ 17,с.41].

Як бачимо, розширення сфер міського спілкування звужує використання української мови, і навіть діти з україномовних родин у позасімейних контактах переважно переходять на російську. Дуже важливо за таких умов максимально розширити вживання української мови у засобах масової інформації - на телебаченні й радіо, у масовій пресі й популярній літературі, активізуючи в такий спосіб рецептивне її сприйняття, що стимулюватиме й поступове розширення вживання державної мови в основній її функції - функції засобу щоденного спілкування С.75 761.

Поширення суржику засвідчує масштаби розгортання мовної хвороби. Протистояти дальшій суржикізації і пов'язаному з нею соціальному приниженню державної мови могло б створення в українських містах впливових осередків, передусім молодіжних, з виключно україномовним спілкуванням, яке б оберігало державну мову від розкладового впливу домінуючої російської. Наявність середовищ одномовців, які б не зазнавали впливу другої мови, є обов'язковою передумовою збереження мови в ситуації масового білінгвізму [2,с.32]. А виховання молодшого покоління українців в атмосфері потужного впливу російської мови і попкульту- ри може вже протягом наступних двох десятиліть підвести Україну до білоруського варіанта мовно-культурного розвитку, а разом з цим і до політичної інтеграції з Росією.

Майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань - проукраїнського і проросійського. Боротьба точиться за вплив на людність, поведінку якої значною мірою характеризує апатія, спричинена втратою мовної стійкості у попередній колоніальний період. Можливо, українській інтелектуальній еліті додасть сил усвідомлення того, що доля держави залежить від її здатності до солідарності, стійкості й організованого опору у боротьбі з новітнім мовно-культурним імперіалізмом.

Сформована в колоніальний період російськомовна атмосфера міських центрів східної й південної У країни чинить стихійний опір поширенню живого українського мовлення. Це передбачає адекватне збільшення зусиль, що їх мають докласти владні структури і громадські організації для зміни конфліктної ситуації на користь української мови, добре продуманої і контрольованої мовно-культурної політики, поєднання наполегливості у її впровадженні із вмінням маневрувати. Для наукового забезпечення державної політики в мовній сфері слід вивчити досвід національного будівництва інших держав, передусім тих, яким вдалося здолати наслідки асиміляції і повернути своїй національній мові повноту державотворчих функцій [ 10,с. 157-158], утвердити національну мову в містах, адже урбанізація у сучасній етнополітиці розглядається як одна з найважливіших причин політизації етнічності [18,с.16].

Політичний і мовно-культурний розвиток держави - це взаємопов'язані і взаємообумовлені процеси, відтак немає нічого дивного в тому, що східно- і південноукраїнські регіони обирають до владних структур осіб, вихованих на здеградованих зразках російської культури з відповідним мовленням, менталітетом і поведінковими стереотипами.

За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населення Сходу й Півдня, а частково й центральних регіонів, що включив у дію механізм суспільної самоасиміляції, без державної підтримки українськомовної культури фактор більшої комунікативної потужності російської мови, про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, «працюватиме» на дальшу русифікацію країни й утримування її в зоні впливу російського інформаційного простору [10,с.136].

На думку Е.Вілсона, щоб змінити недбале ставлення українців своєї держави, нових українців-городян треба долучати до нової, живої та модерної української культури, здатної подолати ностальгію за радянськими часами, щоб міста і містечка ставали глибинно європейськими. У багатьох сферах вистачить просто бути успішним. Українці охочіше асоціюватимуть себе з «національною ідеєю», якщо вона стане більш ніж просто ідеєю: асоціюватиметься з потужнішою економікою, з новою, а не «відродженою» старою культурою; із спортивними та мистецькими здобутками; коли національні герої розмовлятимуть українською мовою. З іншого боку, проблема полягає в тому, щоб культивувати й модернізувати щось національно унікальне, адже, в кінцевому підсумку, тільки це зможе витіснити радянсько-російську культуру. Україна мусить стати сама собою, а не просто «заходом Сходу чи сходом Заходу» [19,с.345].

Проблема функціонування двох мов в Україні (повільне відродження української та домінування російської) залишається вкрай актуальною для формування української ідентичності та української сучасної державності, адже саме розмовна мова великих міст - зауважує Ґ. Нещименко - може стати підгунтям формування загальноетнічної розмовної мови [20,с. 138].

Список використаних джерел

1. Загнітко А. П. Сучасні лінгвістичні теорії: Монографія / А. П. Загнітко. - Вид. 2-ге, випр. і доп. - Донецьк: TOB «Юго-Восток, Лтд», 2007. - 219 с.

2. Масенко JI. Т. Мова і політика. / JI.Т. Масенко. - K.: Соняшник, 1999. - 100 с.

3. Глуханова Г. JI. Демографические аспекты урбанизации УРСР в 1959- 1989гг. // Россия и ее соседи. Соотнесение национальных интересов внутри СНГ: Проблемно-тематический сборник /РАН. ИНИОН, Центр глобальных и региональных проблем. Отдел Восточной Европы. Отв. Ред. Литвинова А.Н. - М., 1999. - С, 83-91

4. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/ city/

5. Україна: друга половина XX століття. Нариси історії. // Панченко П.П., Плющ М.Р., Шевченко Л.А. - K.: «Либідь», 1997. - 350 с.

6. Державний комітет статистики України. Національний склад населення України та його мовні ознаки заданими Всеукраїнського перепису наслення 2001 року. //За ред. О.Г.Осауленка. - K., 2003. - 245 с.

7. Кононов І. Ф. Етнос. Цінності. Комунікація. (Донбас в етнокультурних координатах України). / І. Ф. Кононов. - Луганськ: Альма-матер, 2000. - 494с.

8. Хомра А., Русанова Т., Москаленко Л. Население Украины в 1989 - 2001 годах (к опубликованию предварительных итогов Всеукраинской переписи населения 2001 года)/yhttp://demoscope.ru/weekly/2002/073/analit01.php; Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/urban-rural/

9. Шумарова Н.П. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму: Монографія. / Н.П. Шумарова. - K.: Київський державний лінгвістичний університет, 2000. - 283 с.

10. Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. / Л. Т. Масенко. - К: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 163 с.

11. Андрухович Ю. «Орім свій переліг... і сіймо слово». // Урок української. -

2001. - № 7. - С.2-4.

12. Ткаченко О. Б. Якщо держава хоче жити...(про сучасну мовну ситуацію в Україні) // Урок української. - 2001. - № 2. - С.2-4

13. Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу / О. Б. Ткаченко. - K.: Спалах, 2004. - 272 с.

14. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворен- ня. / М. Рябчук. - K.: «Критика», 2000. - 303 с.

15. Алпатов В. М. 150 языков иполитика. 1917 - 1997. Социолингвистические проблемы СССР и постсоветского пространства / В. М. Алпатов. - М.: Институт востоковедения РАН, 1997. - 192 с.

16. Мечковская Н. Б. Общее языкознание. Структурная и социальная типология языков: учеб. пособие дня студентов филологических и лингвистических специальностей / Н.Б. Мечковская. - 5-е изд. - М.: Флинта: Наука, 2007.-312 с.

17. Демченко В. Мовне середовище. Екстралінгвістичний нарис про Південь України: Монографія. / В. Демченко. - Херсон: АЙЛАНТ, 2001. - 210с

18. Картунов О. Політизація етнічності: характер, умови, результати // Наукові записки ІШЕНД. - Вип.6. - K., 1998. - С. 14--19.

19. Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Е. Вілсон; пер. з англійської. - K., «К.І.С.», 2004. - 552 с.

20. Нещименко Г. П. Языковая ситуация в славянских странах: Опыт описания. Анализ концепций / Г.П. Нещименко; Ин-т славяноведения. - М.: Наука, 2003. - 279 с.

Размещено на Allbest.ru