Військово-політична ситуація на Київщині у першій половині 1919 р.

Розкриття "білих плям" соціально-політичної історії України і відновлення реального перебігу подій періоду Української революції та Визвольних змагань 1920-х рр. Розвиток повстанського руху в окремих регіонах України та протидія радянській владі.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 23.07.2013
Размер файла 24,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військово-політична ситуація на Київщині у першій половині 1919 р.

Демартино А.П

Сучасна вітчизняна наука у порівнянні із 1990-ми рр. значно просунулася на шляху розкриття «білих плям» соціально-політичної історії України і відновлення реального перебігу подій періоду Української революції та Визвольних змагань 1920-х рр. Свідченням цього є не лише цілий ряд досліджень таких відомих істориків як В. Солдатенко, В. Верстюк, О.Ганжа, С. Кульчицький та ін.[2;4; 11; 17], але й спеціальні розробки з історії повстанського руху Ю. Федоровського, В. Ревегука, Ю. Котляра та ін.[9;15;181. Разом з тим, ще залишається цілий ряд проблем, які до сих пір ще не були остаточно досліджені. Зокрема, це стосується поглиблення вивчення розвитку повстанського руху в окремих регіонах України. Одним із них залишається Середнє Подніпров'я, де соціально-політичні революційні процеси протікали найбільш інтенсивно. До складу цього ж регіону входить і Київ, навколо якого розгортаються геополітичні інтереси.

Саме на цій території, протидія радянській владі трималася найдовший період, існуючи від самого початку спроби її встановлення. Яскравим прикладом цього стала Чигиринщина. Представники радянської влади чітко усвідомлювали складність свого положення і своєї влади, що й відображалося ними у власних документах та оперативних зведеннях. Так, відмічалося, що особовий склад 1-го куреня Червоного Козацтва (штаб розміщався у Старій Осоті Чигиринського повіту), в якому на кінець лютого знаходилося «1095 солдат при 900 рушницях 12 кулеметах і 3 гарматах», був розпорошений по всьому Чигиринському повіті «для охорони і придушення всяких антирадянських виступів»[5,арк. 1]. Подібні застороги були виправдані, оскільки уже в січні-лютому 1919 р. в околицях містечка Златополя Чигиринського повіту діяв невідомий військовий загін, що «тероризував ... місцевість і наводнив його жахами». 16 лютого від Златопольського виконкому в Чигиринський ревком надійшла телеграма, що цей загін був роззброєний військовим формуванням, присланим зі станції Бобринська отаманом Н.Григор'євим[8,арк.32-33 зв.]. Туди ж відправився зі своїми козаками і отаман С.Коцур. І вже 21лютого на адресу Чигиринського ревкому надійшла телефонограма про доцільність відміни надзвичайного стану і припинення обшуків, арештів, реквізиції[6,арк. 131-131 зв.]. Однак, 22 лютого Златопільська рада депутатів направляє в Чигирин чергову телефонограму у зв'язку з небажаними діями загону С.Коцура і проханням «діяти в контакті із Совдепом>>[ 11,арк.32].

До середини березня 1919 р. на Київщині склалася вкрай напружена ситуація. Як зазначав В.Антонов-Овсієнко, «навколо Києва палали кулацькі повстання, що відбивалися на наших (радянських - Автор.) повстанських частинах... Часом Київ опинявся у кільці повсюдних хвилювань, і відрізана з усіх боків Реввоєнрада фронту зв'язувалася зі штабами армії тільки по радіо»[1,с.328]. He можна заперечити той факт, що частина збройних формувань могла мала і суто кримінальний характер. Так, 14 березня в Чигиринський ревком надійшли відомості про «страшний погром» у Лебедині, де «озброєні банди ... грабують завод і тероризують населення», та в 0ситняжці[7,арк.180-180 зв.]. У квітні невідомим озброєним загоном, найімовірніше - самими селянами, були захоплені село Оситняжка і Капітанівський завод, куди постягувалися «багато підвід і скуповують розграбовану пшеницю, до Оситняжки приєдналися шість сіл і загрожують дограбувати все, що залишилося в економії та заводі». Представник радянської влади Ястремський відправив 14 квітня повітовому виконкому телефонограму із викладенням цих подій: «... арешти і шомпола не діють, і я в силу необхідності вимушений буду розстрілювати... В Турії (Село у Чигиринському повіті. - Д.А.) розстріляно два бандита»[10,арк.177-177 зв.,180-180 зв.,181-181 зв.]. 27 квітня на Златополь здійснив напад невідомий загін до 100 чоловік чисельністю[10,арк.205].

Селянські виступи відбувалися на Чигиринщині і раніше. 6 квітня голова Чигиринського військово-революційного комітету М.Брайко сповіщав командира Чигиринського Радянського полку, що «завдяки військам, котрі залишилися, вдалося придушити контрреволюційний виступ в повіті»[ 10,арк. 175]. Очевидно, це був один із найперших виступів у районі Холодного Яру. Про це побічно свідчить документ, виданий якомусь Орельському 14 квітня, де зазначається, що він «коли вибухнуло повстання кулаків серед громадян с. Мельників і Головківки, організував Військово-Революційну Нараду, чим сприяв розгрому кулацьких банд» [7,арк.298]. До того ж, М.Брайко у своїй доповіді до ЦВК від 6 червня 1919 р. відзначав, що загони В.Чучупаки, в усякому разі не менше двох раз, виступали «проти коммуни та Совітської влади». Вдруге це сталося вже після Повітового З'їзду Рад, котрий відбувся 10-12 квітня[9,арк.З 7,40;10,арк.220-224]. Отже, П.Захарченко помиляється, що повстання під проводом Василя Чучупаки у Холодному Яру розпочалося чітко 10 квітня[ 13,с.95]. З вище викладеного випливає, що тут відбулося принаймні два виступи, але один - до 10 квітня, а другий - вже опісля.

У травні підняв повстання отаман Н.Григор'єв і до нього одразу приєдналися червоноармійці Чигиринського гарнізону. 11 травня вони виступили проти місцевої влади, розгромивши місцеве відділення ЧК. Одразу ж після цього Чигирин був зайнятий григор'євським загоном Я. Вівчаренка, що налічував до 200 чоловік. Ane не дивлячись на те, що караульний батальйон перейшов на сторону Григор'єва, Я.Вівчаренко наказав його роззброїти і «всю Чрезвичайку, а також Председателя і його товаришів большовиків комуністів в тюрми» зачинити[9,арк.37 зв.-38,40 зв.-41;10,арк.220 зв.-221,224 ЗВ.-225]. Караульний батальйон повстав і, напавши на григор'євський загін, «частину обеззброїли, частину перебили і перетопили в Тясьміні, а остання частина утікла вмісті з Вівчаренком>>[9,арк.38,41;10,арк.221-225]. Після цього червоноармійці караульного батальйону в ніч з 15 на 16 травня самі ж пограбували цейхгауз і, забравши із собою боєприпаси і спорядження, зникли у невідомому напрямі[8,арк.137].

Очевидно, у цій ситуації загони В.Чучупаки діяли у взаємодії із загонами Н.Григор'єва, зайнявши Черкаси. В цей час кількість об'єднаних військ, що діяла в цьому напрямі, досягала 2,5 тис.чол. Відступивши від Черкас вони захопили Чигирин. І тут була створена Революційна Рада. До неї увійшов колишній представник радянської влади есер О.Дзигарь. Радянський батальйон, що знаходився в цей час у Чигирині, відступив з гарматою на с. Яничі, де між противниками відбувся майже добовий бій. Через деякий час Чигирин вимушені були покинути і повстанські загони. Вони перемістилися в Холодний Яр і їх чисельність досягла 3-х тис. чол. За свідченнями представників радянської влади відступ супроводжувався пограбуванням міста і єврейським погромом.

6 червня 1919 р. у Чигирині до виконання своїх обов'язків знову приступив радянський виконавчий комітет на чолі з М.Брайком. У своєму звіті до ЦВК він сповіщав, що в повіті ще знаходяться два великих військових угруповання, одне з яких нараховує до 3-4 тис. чол., а інше - до 1 тис. чол., «котрі не сьогодня завтра можуть знову захватити Чигирин>>[9,арк.38-38 зв.,41-41 зв.; 10,арк.221-221 зв.,225-225 зв.]. Його слова виявилися майже пророчими. Адже вже 1 червня армія Директорії за наказом С.Петлюри як Головного Отамана перейшла в широкий наступ через Кам'янець-Подільський. Радянська влада покинула Чигиринщину. Однак на початку липня армія отримала дошкульного удару і змушена була відступити. Новий наступ вже через Проскурів розпочався 26 липня. І в цілому у серпні для військ УНР події розвивалися успішно. В цей час вони були активно підтримані і повстанцями, котрі виступали то проти червоноармійських формувань, то проти денікінських.

В період з березня по липень 1919 р. на Київщині відбулося найбільше селянських виступів з-поміж усіх інших територій У країни. T ак, у квітні їх було 34, у першій половині травня - 13, а у першій половині червня - 111 [ 18,с. 192]. При відсутності точних цифр про кількість повстанських загонів і їх чисельність саме ці дані дають деяку уяву про розмах і динаміку руху. Крім того, в географічному плані про це свідчить і розповсюдженість повстань. Адже, фактично, не існувало повітів і волостей, які б не були ними зачеплені.

У цьому році найбільші повстанські загони діяли у Чигиринському повіті в районі урочища Холодний Яр, у Радомишльському на чолі з

О. Соколовським та Ю. Мордалевичем, в районі Трипілля - Обухів - Германівка - Кагарлик під командуванням Д. Терпила (Зеленого), у Васильківському повіті - під керівництвом отамана Гончара та інші. Але, разом з тим, в Україні діяла і значна кількість невеликих, суто локальних загонів, котрі розгортали свою діяльність в межах буквально кількох населених пунктів. Серед всіх операцій, проведених в цей період повстанцями, найбільшої уваги заслуговують дії навколо Києва, в районі Холодного Яру та межах Трипільсько - Ржищівського району. По-перше, тому що вони були найбільш масовими; по-друге, тому що вони мали суто місцевий характер і не були привнесені ззовні, з інших територій; по-третє, саме їх дії в основному виступали паралізатором діяльності радянської більшовицької влади і радянських більшовицьких військ.

Наприклад, загони Д.Терпила (Зеленого) за досить короткий час збільшилися до 30-35 тис. чол. і на території, що вони займали, радянська влада повністю припинила своє існування. Вперше свій загін отаман Зелений сформував ще у 1918 р. (як і С. Коцур, як і О. Соколовський та інші отамани). Його політична орієнтація найяскравіше відбиває процес політизації отаманщини і повстанського руху в Україні. Разом з тим, це є свідченням і внутрішнього протиріччя самої Української революції. Спочатку отаман Зелений виступив на стороні Директорії. Але вже у грудні 1918 р. під впливом УСДП (незалежників) він почав боротися за українську радянську владу і в січні 1919 р. його бунтівна Дніпровська дивізія відкочувала із Святошино під відповідними радянськими лозунгами і захопила (чи окупувала) район Трипілля[24,с.192]. Що знаменно, цей переворот отамана Зеленого тоді ж набув характер легітимності, оскільки його, по-перше, повністю підтримав окружний селянський з'їзд в селі Григор'ївці, а по-друге, були проведені вибори, під час яких він був обраний отаманом власної ж Дніпровської дивізії. Крім того, його повністю підтримав і новообраний там же революційний комітет (До цього органу, між іншим, ввійшли 7 комуністів, 2 соціалісти- революціонери та 2 соціал-демократи незалежники). І саме на основі цієї легітимності отаман оголосив загальну мобілізацію для чоловіків 18-45 років[15,с.19-20]. Тільки після цього він вступив у офіційні стосунки із радянсько-більшовицькою владою. 8 лютого отаман зустрівся у Києві із командармом В. Антоновим-Овсієнко. Останній так його описував: «Невеликого росту, коренастий, задумливого вигляду людина. Зелений створював враження типового українського семінара>>[1,с.263]. Отаман висловив своє бажання служити радянській владі. Ane зі свого боку він виставив деякі умови: збереження у недоторканності своєї дивізії, надання йому певної свободи у діях і надію на майбутній партійно-політичний плюралізм самої радянської влади. Зрозуміло, що подібні підходи були абсолютно неприйнятними для більшовиків. І отаман відразу отримав від В.Антонова-Овсієнка відмову. А невдовзі він вже активно воював з радянською владою. Вже у березні 1919 р. отаман повністю заволодів і контролював берегові схили, а відповідно, і весь річковий рух по Дніпру, поблизу Трипілля, захопив кілька пароплавів. Тому наприкінці цього місяця проти нього планувалося провести десантну операцію, потім її перенесено на початок квітня. Однак, висланий кавалерійський загін вже на підступах до Трипілля був роззброєний самими ж селянами, а десант з бронекатером, зустрівши відсіч, змушені були відійти, так і не виконавши завдання[21,с.133].

У березні отаман Зелений також намагався розагітувати і переманити на свою сторону 1-ий Золотоніський полк, а на початку квітня його загони вели бої з цим же полком на Переяславщині, зокрема в районі Воронкова.

Однією з найбільш вагомих військових операцій отамана Зеленого у цей час стала організація повстання на Куренівці з метою захоплення Києва[ 15,с.20]. Хоч вона і завершилася провалом, але за своєю нахабністю мабуть не знала рівних серед інших операцій цього періоду. На початку квітня відбувся виступ «контрреволюційних банд» в районі Вишгород - Нові Петрівці Київського повіту, котрий успішно перекинувся на Поділ у самому Києві[ 19,с.53-56]. При цьому слід відмітити активну участь у цьому навколишніх сіл і селян (Нові Петрівці, Вишгород, Гостомель, Старосілля та інші). А разом з ними активну діяльність у виступі взяли й отамани зі своїми загонами із різних регіонів України - зокрема, з Полтавської та Чернігівської губерній [25,арк.35;26,арк.65-66]. Ця унікальна для визвольних змагань операція хоч і завершилася фіаско тільки завдяки пущеним у хід «червоноармійським» загонам китайців-»інтернаціоналістів»[ 13,с.97] (мабуть, саме так і слід розцінювати інтернаціоналізм - як абсолютну бездушність і безпринципність відносно проблем іншої нації; а по суті, ці загони - просто звичайні найманці), проте засвідчила найважливіший факт періоду Української революції: селянство і повстанський рух були її найпотужнішою силою.

Як бачимо із вищевикладеного, фактично, отаман Зелений із радянською владою більшовиків не мав абсолютно нічого спільного, навіть ідеологічно, оскільки його радянські лозунги суперечили радянській більшовицькій ідеології (це очевидно, хоча б, на прикладі відношення до питання партійного плюралізму). І все ж таки, не дивлячись на всі його хитання, не можна відмовити отаману в його українській державницькій орієнтації. Оцінюючи діяльність у цей час Зеленого та інших отаманів, В.Винниченко зауважував, «що з певностю можна сказати, так це те, що всі вони діяли цілком самостійно, кожен на власну руку, що вони не були поєднані одною спільною всім програмою, планом, тактикою. Це свідчить про те, що були серед них і ідейні люди, й просто невдоволені або бандити>>[3,с.432]. Ane якщо В.Винниченко у 1920 р. уникав однозначної оцінки із-за відсутності точних документальних даних, то для радянської влади більшовиків визначення «бандит» було однозначним. Тому-то командир фронту В. Антонов-Овсієнко 29 березня з приводу отамана Зеленого і розіслав наказ по всіх штабах і воєнкомах, що декретом PHK він оголошувався поза законом «і повинен бути знищений, як зрадник народної свободи>>[1,с.339]. Хоча як можна називати зрадником того, хто ніколи не був твоїм офіційним союзником? Проте, таке ставлення, звичайно, зрозуміле, оскільки ворог є ворог. І його досить характеристично підкреслює телеграма за підписом голови PHK Х.Раковського та наркома військових справ І.Подвойського, надіслана із Києва до Чигирина 1 квітня 1919 p.: «...в районі Василькова Київської губ. Називаючий себе членом партії незалежних с.д. Зелений організував зграю грабіжників і насильників котрі тероризують мирне населення проводячи розстріли і ведучи людиноненависницьку пропаганду проти євреїв за бунт проти робітничо-селян. Уряду і трудівників державного порядку що виразилося [у] насильствах і грабунках мирного населення. Грабіжник насильник Зелений оголошується поза законом».

Здавалось би, до літа 1919 р. вже сам по собі, своїм спротивом радянській владі, повстанський рух повинен був би піднести процес державотворення до найвищої точки. Однак, справедливо зауважує І. Мазепа, що «українська боротьба соборним фронтом, досягнувши своєї найвищої точки влітку 1919 року, коли наша армія взяла столицю України - Київ, вже через два місяці закінчилася катастрофою»[П,с.5] (Виділено мною,- Д.А.). Перебіг усіх цих подій досить детально був розглянутий істориками, з різних позицій і підходів. І якщо більшість із них листопад 1919 р. вважає «найтрагічнішою сторінкою історії України», як, наприклад, В.Солдатенко, «остаточною межею боротьби за національне відродження»[22,с.824], то не можна в такому разі, не зауважити, що лише повстанський рух залишився єдиним джерелом дальших змагань за українську державність. Водночас, начебто, і В.Солдатенко дотримується також думки, але дослідник розглядає цей факт під занадто скептичним кутом зору, і, на його думку, «спроби змінити ситуацію в Україні, в усякому разі протидіяти торжеству радянської влади ... за своєю метою, конкретними завданнями, методами боротьби вони настільки суттєво відрізнялись від початкових ідеалів Української революції, що про беззастережне її продовження не наважується говорити жоден серйозний історик>>[22,с.825].

До середини 1919 р. повстанський рух в Україні носив переважно стихійний характер. В усякому разі серйозної організаційної роботи по його спрямуванню у конкретному напрямі фактично не проводилося. Хоча окремі спроби, очевидно, і були: спостерігалося лише певне підпорядкування окремих повстанських загонів окремим політичним силам. Найбільшим впливом на них користувалися партії українських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів. Більше того, саме з їх середовища вийшла і була реалізована ідея утворення єдиного органу, котрий здійснював би загальне керівництво українським повстанським рухом. Ним став так званий «ЦУПКом» - Центральний український повстанський комітет - котрий влітку 1919 р. очолив член ЦК партії українських соціалістів-революціонерів Назар Петренко[ 15,с.38]. Однак, не дивлячись на такі спроби організаційного урегулювання повстанського руху сам він, усе ж, як справедливо зауважує П.Захарченко, «у 1919 році, розвивався за тільки йому притаманними внутрішніми законами. В їх основі, як завжди, лежав руйнівний протестний елемент: жодна опозиційна більшовикам політична сила, в тому числі й Директорія УНР та її уряд, попри близькість політичних гасел, не спромоглися консолідувати партизансько-повстанський рух, у низці чинників антибільшовицького спрямування належно оцінити його. Відтак, відсутність централізованого потужного підпільного центру перешкоджала формуванню єдиного національного антирадянського фронту, здатного ліквідувати нав'язаний ззовні режим>>[13,с.115-116]. І не тільки у 1919 p., але і в подальші часи боротьби неодноразово були спроби організувати єдиний центр керівництва повстанським рухом з єдиною системою командування, єдиною ієрархією і єдиною циркуляцією документів. Однак, в кінцевому рахунку це ні до чого не призводило, оскільки при побудові цієї системи не враховувався суто людський фактор, а самі ці центри були занадто далекі від місцевих організацій, як в географічному, так і в соціально-ідеологічному розумінні.

Таким чином, можна стверджувати, що військово-політична ситуація на південній Київщині мала водночас напружений і стихійний характер, зумовлений боротьбою за владу угруповань різної політичної спрямованості. Основними протиборствуючими силами у цьому були прибічники уряду Директорії та прибічники радянської влади, а частина повстанців при цьому коливалася між ними. В цілому ж для цього періоду характерна стихійність виникнення та дій повстанських загонів.

український революція повстанський радянський

Список використаних джерел

1. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. - Т.З. - M.-JL, 1932.

2. Верстюк В. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы // Украина в 1917-1921 гг.: Некоторые проблемы истории. - К., 1991.

3. Винниченко В. Відродження нації. - Частина III. - К., 1990.

4. Ганжа О. Опір селян становленню тоталітарного режиму в УСРР. - K., 1996.

5. Державний архів Черкаської області. - Ф.Р529. - Оп.1. - Спр.1.

6. Там само. - Спр.6.

7. Там само. - Спр.7.

8. Там само. - Спр.8.

9. Там само. - Спр. 10.

10. Там само. - Спр.22.

11. Там само. - Ф.Р3068. - Оп.1. - Спр.1.

12. Там само. - Ф.Р1046. - Оп.2. - Спр.22.

13. Захарченко П., Земзюліна H., Нестеров О. У поході за волею. - K., 2000.

14. Котляр Ю. Повстансько-партизанський рух українських селян у 1919 - на початку 1920 рр. (на матеріалах Півдня України). Автореф. дис.... к.і.н. - Одеса, 1997.

15. Козельский Б. Шлях зрадництва й авантур авантур (петлюрівське повстанство). - X.: Держ.вид-во України, 1927.

16. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К, 1996. '

17. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. - Т.2. - Мюнхен, 1951.

18. Малик Я. Впровадження радянського режиму в українському селі (1919-1920).-Львів,1996.

19. На защите революции. - К., 1971.

20. Ревегук В. У боротьбі за волю України (Визвольні змагання на Полтавщині 1920-1925 pp.). - Полтава, 2000.

21. Смирнов П. Днепровская воєнная флотилия // Гражданская война: Боевые действия на морях, речных и озерных системах. - Т.ІІІ. - Л., 1925.

22. Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. - К., 1999.

23. Федоровський Ю. Повстанський рух в Донбасі та Махно. Автореф. дис.... к.і.н. - Донецьк, 2000.

24. Френкин М. Трагедия крестьянских восстаний в России. - Иерусалим, 1987.

25. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.5. - Оп.1. - Спр.154.

26. Там само. - Спр.223.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Загальні тенденції суспільного та культурного розвитку України. Етнічні складники формування української культури. Політика українізації, її позитивні результати. Розвиток видавничої справи та друкарство книг. Літературний процес після революції.

    реферат [30,4 K], добавлен 24.01.2014

  • Програма революційних перетворень. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Друга війна більшовицької Росії проти України. Кінцевий етап визвольних змагань. Втрата української державності: причини і наслідки. Відновлення Української народної Республіки.

    презентация [2,5 M], добавлен 20.05.2014

  • Утворення Української радянської республіки та зародження права УРСР, як передумова створення першої Конституції України. Конституція України 1919 року: політико-правовий аспект. Вплив Конституції України 1919 р. на подальший розвиток радянської України.

    дипломная работа [108,7 K], добавлен 14.08.2010

  • Смерть Б. Хмельницького як поворотний момент в історії Української національної революції. Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом. Хронологія періоду, його характеристика.

    реферат [55,7 K], добавлен 07.11.2015

  • Особливості перебігу бойових дій на території України в роки Першої світової війни. Плани ворогуючих сторін щодо України, бойові дії на її території. Галицька битва, Карпатська та Горлицька операції, Брусилівський прорив. Втрати в Першій світовій війні.

    курсовая работа [101,6 K], добавлен 12.09.2014

  • 1917-1920 рр. як період створення системи вищої педагогічної освіти України. Підготовка вчителів, строк навчання, обов’язкові предмети. Роль Огієнко у відкритті ВУЗів в Києві. Перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи в 1919 р.

    реферат [14,0 K], добавлен 10.12.2010

  • Південно-західні руські землі, захоплені Литовською державою у другій половині XIV ст. Сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. Турецько-татарські напади XV ст. Утворення Російської держави та її роль в історії українського народу.

    реферат [23,6 K], добавлен 30.10.2010

  • Зародження дисидентського руху в Радянському Союзі та зовнішні фактори формування інакодумства. Найяскравіші представники осередку українських шістдесятників. Культурне життя періоду "застою", діяльність української Гельсінкської групи та руху опору.

    реферат [36,5 K], добавлен 17.12.2010

  • Тенденції консолідації української нації у складі Російської імперії. Розвиток українського національного руху наприкінці XIX ст. Роки революцій, розвиток командно-адміністративної системи України в складі СРСР. Українська еміграція. Сталінські репресії.

    шпаргалка [77,5 K], добавлен 12.12.2010

  • Новий етап розвитку української культури. Національно-культурне відродження в Україні. Ідея громадське - політичної значимості освіти. Розвиток шкільної освіти наприкінці XVI - першій половині XVII ст. Єзуїтські колегіуми. Острозька школа-академія.

    творческая работа [25,5 K], добавлен 29.07.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.