Історія формування структур прикордонної охорони на території сучасної України до початку 20-х років XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Історія формування структур прикордонної охорони на території сучасної України до початку 20-х років XX століття

Моця Б.О

Сучасна наука визначає державу як найвищу форму організації суспільства, яка забезпечує захист та погодження усіх інтересів за допомогою права на певній території означеної кордонами. Тож державний кордон - це концентрований вираз безпосередніх інтересів держави. Його охорона обумовлюється потребою захисту національних інтересів на зовнішніх межах. А забезпечення цих інтересів покладається на певні державні органи. Прикордонна охорона і є тим засобом, котрий покликаний здійснювати захист інтегральних (національних) інтересів.

Однак історія становлення й розвитку структур прикордонної охорони на території України, на жаль, поки що досить нерівномірно висвітлена в сучасній науці. Пов'язані з означеними процесами питання ще не ставали предметом узагальнюючого спеціального дослідження. Головна увага, з відомих причин, приділялася історії прикордонних військ за доби Радянського Союзу або у часи після здобуття У країною незалежності [ 1 ]. Таким чином, постає нагальна необхідність поточнити закономірності розвитку формувань прикордонної варти у попередні періоди розвитку державних утворень на території сучасної України, встановити роль їх історичного досвіду і практичного спадку у формуванні сучасної системи прикордонної охорони.

Оскільки прикордонна варта була і є складовою державних інститутів, діяльність яких часто має таємний характер, це мало наслідком централізування та втаємничування їх документації, що передбачає особливий рівень допуску до роботи з ними. В багатьох описах українських архівів можна віднайти лише записи про передачу матеріалів до союзних (нині російських) архівів. До зазначеного додались також негативи періоду кризи 90-х років, коли значна частина документальних фондів музеїв та книгозбірень була просто втрачена.

При цьому характерною особливістю масиву писемних джерел щодо піднятої проблеми є відсутність систематизованих і узагальнюючих даних, а переважна більшість з них має надзвичайно фрагментарний характер.

Основними писемними (літературними) джерелами, що містять відомості про процеси формування кордонів першої східнослов'янської держави, а також про заходи щодо їх охорони, є літописні зводи - Іпатієвський, Лаврентієвський, Радзивіловський, Галицько-Волинський та ін. Певну інформацію знаходимо в поемі «Слово о полку Ігоревім».

Для золотоординсько-литовсько-польських часів слід назвати повідомлення постдавньоруського періоду, білорусько-литовські та московські зводи, хроніки, а також деякі твори західноєвропейських авторів, зокрема І. де Плано Карпініта В. де Рубрука. Певну інформацію можна віднайти під час вивчення текстів Статутів Великого князівства Литовського - збірок правових норм 1529, 1566 та 1588 pp.

Традиції києво-руського та білорусько-литовського літописання знаходять логічне завершення у «козацьких літописах» XVII-початку ст. Праці Самовидця, Грабянки, Величка містять досить багато відомостей стосовно формування та розвитку в середовищі козацької старшини національної самосвідомості й відчуття державної окремішнос- ті, безпосередньої діяльності козаків щодо охорони кордонів.

Цінні відомості стосовно територій нинішньої України у цей період можна віднайти в описах цих земель і так званих «подорожних» записках, що належать перу іноземних авторів, переважно, німецьких та французьких, таких як Е.Лясота, П. Шевальє, Ж.-Б. Шерер та ін.

Оскільки інформація про події і явища, пов'язані з формуванням та розвитком структур прикордонної охорони, яка міститься в писемних джерелах, є доволі фрагментарною і неповною, її структуризація та конкретизація потребує залучення до аналізу додатково й інших типів джерел, зокрема, археологічних.

Археологічні джерела - це, в основному, матеріали, що зберігаються у Науковому архіві Інституту археології HAH України: звіти й польова документація за результатами досліджень укріплених поселень, військових поховань, укріплених центрів різних часів.

Такі матеріали, що мають важливе значення для вивчення питання прикордоння Київської Русі, почали накопичуватися ще з XIX ст. Ta основні дослідження відносяться вже до XX ст. Вивченню об'єктів містобудування й оборонного зодчества українського середньовіччя - доби козаччини, які мали безпосереднє відношення до охорони прикордонних регіонів, теж присвятили свою діяльність численні дослідники (Чигирин, Глухів, Меджибіж). Ta наймасштабнішими стали археологічні роботи в Батурині, що дало змогу реконструювати та відтворити укріплення міста, яке першопочатково було засноване як прикордонний укріплений пункт, а з часом набуло державного значення [2;3;4;5;6].

Деякі особливості охорони кордонів за часів Київської Русі містять билини «богатирського» циклу. їх географія, як і більшості новелістичних, пов'язана з Києвом і передстеповою смугою. Відгомони такого сказання збереглися на Україні як легенди про братів-ковалів, які перемогли змія, запрягли його у величезний плуг і проорали на переможеному змії гігантську борозну («Змієві вали»).

Для повного розуміння процесу еволюції кордонів державних утворень на території України великий масив інформації містять картографічні джерела, причому не тільки давні карти й схеми, але й сучасні наукові реконструкції. Зокрема, щодо часів козацької доби та розвитку стосунків на «Великому кордоні» значний масив інформації можна отримати з «Опису України» Г.Л. де Боплана [7].

На жаль, необхідно констатувати майже цілковиту відсутність в українських архівах фото- та кінодокументів, що мають відношення до формування структур прикордонної охорони. Вірогідно, що в архівах української діаспори (Національний архів Канади, Український історичний кабінет у Празі та ін.) можливо віднайти світлини складу та діяльності Окремого корпусу кордонної охорони, проте на сьогодні ця тема ще чекає на своїх дослідників.

На сьогоднішній день спробу узагальнити наявні відомості щодо розвитку системи прикордонної варти на території України здійснив лише один дослідник - М.І.Кабачинський. У своїх достатньо грунтовних науково-популярних працях [8;9], а також багатьох окремих статтях він зміг залучити значну кількість джерел, присвяченої різним періодам в історії У країни для окреслення поступової еволюції прикордонної варти від часів давніх слов'ян до початку 90-х pp. XX ст. Основна заслуга його полягає у здійсненні першої спроби узагальнення інформації, пов'язаної із вивченням традицій оборони нинішніх українських земель. Безперечно погоджуючись з ним в цьому аспекті та висловлюючи глибоку шану до його копіткої наукової праці необхідно, однак, зазначити, що вивчення проблем становлення і розвитку структур прикордонної охорони на сьогодні ставить питання щодо поглиблення вивчення деяких сторін цього явища, пов язаних з появою нових фактологічних та концептуальних праць, а також із можливістю залучення до досліджень більш широкого кола джерел.

Слід відзначити майже практичну відсутність наукових розробок цієї теми вітчизняними військовими спеціалістами, а також їх незначну кількість у цивільних авторів.

Найбільш ефективними стали ті наукові дослідження, в яких поєднувалися як свідчення письмових джерел, так і дані археологічних розкопок. Такий напрямок особливо набув розвитку в кінці XX - на початку XXI ст.

Історичною межею між києворуським та золотоординсько-литовсько- польським періодами вітчизняної історії стала монголо-татарська навала в 40-ві pp. XIII ст., коли власний розвиток державних структур, а, відтак, і організації охорони кордонів на сучасних українських землях на певний час призупинився.

Протистояння Речі Посполитої, Московського царства, Кримського ханату стає «каталізатором козаччини» - нового соціального стану, який сформувався в другій половині XV-середині XVII ст., а значних успіхів досяг у військовій справі під час гетьманування П.Конашевича-Сагайдачного.

Дослідженню різноманітних аспектів здійснення прикордонної охорони за доби козаччини приділяли увагу багато дослідників, починаючи від Д.І.Яворницького, який виклав основні принципи організації запорожцями охорони своїх «вольностей». Також значний матеріал стосовно несення запорозькими козаками прикордонної служби у XVIII ст. міститься в дослідженні А.Скальковського. Д.І.Багалій аналізував захист рубежів Російської імперії козацтвом Слобожанщини.

Сучасні науковці також ведуть мову стосовно охоронної, розвідувальної, сторожової діяльності козацтва на прикордонні їхніх земель [ 10; 11; 12 ]. Питання виникнення та розвитку козацької держави, а, відтак, і її кордонів розглядаються в одній з монографій В.А.Смолія та B.C.Степанкова [ 13] та інших працях.

Крім того, дослідження стосовно виникнення феномену українського козацтва саме на степовому прикордонні та порівняння з аналогічними утвореннями на порубіжжях інших державних утворень, ведуться такими авторами як С.А.Леп'явко, В.А.Брехуненко, В.О.Щербак, О.І.Гуржій та ін.

Наступні два століття характеризуються, в першу чергу, перебуванням сучасних українських земель у складі Російської, а також Австро- Угорської імперій. Стосовно вивчення теми прикордонної охорони тих часів вітчизняними дослідниками спостерігається практична відсутність фундаментальних робіт.

В першій половині XVIII ст., з метою посилення оборони, створюється Українська оборонна лінія. Але дещо пізніше після спорудження південних захисних ліній, розміщення на них ландміліційних поселень й поступового перенесення кордону на південь, необхідність в існуванні слобідських полків відпала. Надалі українські військові підрозділи діяли в системі імперської політики з охорони прикордонної межі.

З науковців, які опрацьовували часи XVIII ст., варто відзначити роботу Г.Г.Шпитальова, присвячену розгляду ролі та місця військової служби запорозького козацтва в часи існування Нової Січі, а також дослідження С.Ф.Плецького, в якому піднімається досить цікава тема - психологія сприйняття козацтвом самого поняття «кордон». Крім того, своєрідною «білою плямою» постсічової історії запорожців є нетривале перебування частини козаків у межах Військового Кордону Австрійської імперії.

Окремішним можна вважати період кінця XIX - початку XX ст., коли на охороні кордонів Російської імперії постав Окремий корпус прикордонної сторожі - формування військового зразка, подібно до якого будувались прикордонні структури до початку XXI ст. Крім того, різними дослідниками також аналізувалися окремі питання службово-бойової діяльності, навчання нижчих чинів, застосування засобів сигналізації та зв'язку.

Історію функціонування частин і підрозділів Окремого корпусу прикордонної сторожі на теренах України в загальному відслідковував вже згаданий М.І.Кабачинський [14]. Аналізу складових функціонування митного відомства, яке до початку 1890-х pp. опікувалось і прикордонною вартою на території Правобережної України у 60-х pp. XIX ст. - 1914 р. вже присвячена окрема дисертація [15].

Революційна ситуація на початку XX ст. знову повернула українську державність на спробу утворити власні прикордонні структури підчас діяльності У країнської Народної Республіки та Гетьманату П. Скоропадського. Дослідженню української прикордонної історії доби визвольних змагань 1917-1921 pp. і, зокрема, формуванню Окремого корпусу кордонної охорони, присвячене окреме дослідження [16], яке і на сьогодні є одним з найгрунтовніших стосовно вказаного періоду. Крім того, дотично питання встановлення кордонів, формування і розвитку структур їх охорони за часів УНР, Гетьманської держави П.Скоропадського та Директорії затор- кнуто в працях, що вийшли останнім часом у цілого ряду авторів.

Розпочинаючи розгляд особливостей формування кордону та його захисту вважається за найдоцільніше здійснювати його у відповідності до сучасної періодизації вітчизняної історії, а саме - від часів Київської Русі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, через вдосконалення засобів охорони за доби козаччини, набуття позитивного досвіду та подальше виокремлення прикордонної варти Російської і Австро-Угорської імперій, до діяльності відповідних формувань часів Української Народної Республіки, що сприятиме правильному розумінню процесів формування українського кордону та структур його охорони.

Основною особливістю політичної системи державного утворення, яке у публікаціях означене назвами «Київська Русь» або «Русь-Україна», було те, що його функції головним чином виконувалися військовою організацією - князівською дружиною. В більшості випадків сам «руський» термін означав землю, територіальне ядро первісної Русі - її межі окон- турювалися басейнами pp. Сули, Росі, Горині, Прип'яті, середньої Десни, а також верхів'ями Сейму та Псла. Подальша викристалізація кордонів проходила кілька етапів.

На Русі активно використовувався військовий досвід передових країн тих часів. Зокрема, прослідковуються аналогії з основними тенденціями ведення бойових дій, які застосовувалися у Візантійській імперії, а саме - від результатів боїв навколо міст великою мірою залежала доля окремої воєнної кампанії або загального результату стратегічного протистояння конфліктуючих сторін [17,с.409].

Виходячи з потреби прикриття центрального ядра держави та її головних населених пунктів від набігів, в основному з боку кочівницького Степу, була вибудувана протяжна система дерево-земляних укріплень - городищ і оборонних ліній, найвідоміші з яких Курська, Посульська та Пороська, а також «Змійові вали».

Для їх захисту та кордонів Київської Русі князі вдавалися до масових переселень людності з інших регіонів, а також полонених. На більш пізньому етапі вони надавали можливість осісти на небезпечних територіях так званим «своїм поганим» - кочівникам, які визнавали залежність від давньоруських князів.

Охорона рубежів тоді носила воєнно-оборонний характер, ставлячи за мету захист країни від вторгнення експансивних сусідів. В першу чергу вона здійснювалася на торговельних шляхах. В таких місцях ставилися рухомі вартові пости та застави, котрі повинні були своєчасно виявляти загрозу. Вірогідно використовувалися й деякі тактичні методи - дозори, засідки (засади), секрети. З плином часу способи виконання службових завдань з охорони державних меж набули подальшого розвитку, але в своїх класичних формах вони беруть початок з тих перших етапів становлення державності. В місцевостях, де обов'язки сторожової служби виконували гарнізони прикордонних фортець, функціонували особливі дозори із завданнями спостережного й розвідувального характеру.

Саме за часів Київської Русі оформлюється система охорони прикордонної лінії, спрямована на захист головних центрів держави та її внутрішніх (центральних) регіонів від зовнішньої загрози, яка практично без змін проіснувала до XIX ст., закладаються підвалини системи раннього оповіщення стосовно небезпеки ворожого нападу світловими та димовими сигналами від кордону до центру. У цей час постають головні завдання прикордонних охоронних структур, що є актуальним і донині - вчасно виявити пересування ворожих збройних формувань до державного кордону, попередити метрополію про виникнення безпосередньої воєнної загрози, встановити вірогідні маршрути руху атакуючих, вступити з ними в бойовий контакт і своїми діями затримати на час, необхідний для розгортання (відмобілізації) основних військових сил держави для надання відсічі супротивнику.

У другій чверті XIII ст. Київська Русь припинила своє існування в результаті навали орд хана Батия, який вщент зруйнував старий державний лад. Давньоруські території виявилися включеними у величезні території Золотої Орди. Але в перші десятиліття XIV ст. ці землі поступово перейшли під протекторат Литви та Польщі.

Впродовж другої половини XIII--XVII ст. визначилася поземельна структура колишнього територіального ядра Київської Русі. Тоді, політично, означені землі увійшли в нові державні структури як окремі напівавтономні князівства. Пізніше вони були трансформовані у воєводства. Внаслідок експансії Великого князівства Литовського колишні південноруські землі на 100 років раніше звільнилися від монгольського іга, ніж землі Північно-Східної Русі. Кордони даного утворення сягнули гирла Дніпра і Дністра, а на південному сході - басейнів Ворскли та Тихої Сосни [18].

Далі на території вилюдненої Південної Київщини та Переяславщини поступово створювалася так звана буферна зона між нащадками золото- ординських ханів і володіннями князів місцевих династій. Подібні зони виникали також у Галицькому Пониззі та у верхів'ях Західного Бугу. У ці часи кордони тогочасної України викристалізовуються в рамках литовської державної системи майже по всім напрямкам, що потребувало відповідних заходів по їх охороні й утриманні.

На рубежі XV - XVI ст. почало інтенсивно зростати населення на південно-східних кордонах У країни. T ам, з метою встановлення перепон татарським набігам, були збудовані замки, які служили місцями перебування адміністрації староств і залог різної чисельності. Окрім того, для зміцнення південних кордонів Великого князівства Литовського використовувалися також підрозділи васально залежних татар і вихідців із Кавказу, яких поселяли поблизу Черкас, Канева та в інших місцевостях.

Традиції литовської держави у захисті кордонів та участі в цьому процесі українських військових підрозділів були продовжені й розвинуті в рамках вже нової держави - Речі Посполитої. Крім того, в другій половині XV ст. на території так званого «Великого кордону» джерела фіксують появу українського козацтва.

Протягом розлянутого періоду Україна була лише об'єктом для прикладання зовнішньополітичних намагань її сусідів. За таких умов не могло бути й мови про стабільність кордонів навіть в межах існуючих державних утворень та їх охорони. Особливості політичного устрою Речі Посполитої не дозволяли мобілізувати навіть наявні можливості для вжиття цілеспрямованих заходів для покращення ситуації на південному прикордонні. Охорона кордонів українських територій цього державного утворення здійснювалась із недостатньою ефективністю, щоб протистояти постійній загрозі з боку Степу та інших зовнішніх ворогів. Але історичний процес в цілому давав змогу накопичувати певний досвід для розвитку майбутньої самостійної держави й відпрацювати деякі методи в охороні її кордонів.

Причини, які призвели до виникнення явища українського козацтва, мали комплексний характер. Ta потрібен був певний час, щоб запорожці усвідомили своє значення і місце в тогочасному політичному процесі. Виняток становила тільки така важлива функція, як захист кордонів України від вторгнень орд Кримського ханату. По суті, ще задовго до утворення Запорозької Січі козаки виступили тією військовою структурою, що стримувала агресивні устремління татар щодо українського народу.

Національно-визвольна війна докорінно змінила становище козацтва, що перетворилося на панівну верству тогочасного суспільства. А серед старшини утверджується погляд на контрольовані Військом Запорозьким терени як окреме державне утворення. Назва «Україна» закріплювалась за територіями витвореної держави, а, відтак, набувала політичного змісту [19.С..254].

Ведучи мову про інститути охорони кордону в ці часи, необхідно відзначити, що, враховуючи специфіку процесів поширення державної влади, досить важко віднайти в джерелах характеристику особливостей здійснення саме прикордонної охорони. В такій ситуації найбільш вірогідно припустити, що заходи з убезпечення рубежів від нападів супротивника у сусідів не відрізнялися кардинально. Татарські напади на південні регіони сусідніх державних утворень вимагали заходів з їх охорони, створення системи попередження внутрішніх, більш залюднених областей, їх активної протидії. В тогочасних умовах вести мову про стабільні кордони Запорожжя, яке слугувало своєрідним репером поширення впливу Речі Посполитої на південь, ще не доводиться.

З об'єднанням північно-східних князівств на їх територіях утворюється Московська держава. Протягом тривалого часу тут зберігалась, в основному, стара схема охорони територій - з допомогою системи фортець, які оточували центр князівства. В цей час найбільша увага приділяється південно-східному кордону, де існує постійна загроза ординських нападів. Як і за часів Київської Русі, до охорони кордонів знову заохочують і самих татар, а також українське козацтво.

Остаточно сторожова служба була організована при І.Грозному. З часом поліпшується організація несення прикордонної служби, особливо це стосується періоду кінця XVII - XVIII ст. В 1713 р. Петром І створюється українська ландміліція - спеціальні військові поселення, призначені для військово-прикордонної служби, як додаток до вже існуючих інститутів форпостної служби, залучення населення прикордонних областей до охорони кордонів тощо, що проіснувала до 1775 р.

Держави, чий вплив поширювався на українські землі, формували на своїх кордонах структури для захисту територій як свої зусиллями, так і використовуючи місцеве населення. Проте, якщо в середовищі української еліти та в панівних колах польсько-литовської держави проблема східної частини Дикого поля й оптимізації відносин з козацтвом в контексті залучення його для охорони державного кордону так і не була вирішена, то Московське царство розглядало експансію в Степ та інтеграцію козацьких спільнот як одну з ключових державних справ [20,с. 131].

З розширенням території Росії у XVIII ст. правова основа діяльності прикордонної служби вже не відповідала вимогам часу. Якщо в XV-XVII ст. у Московській державі кордони на місцевості визначалися за допомогою природних рубежів або ж шляхом зведення штучних укріплень, то в останній третині XVIII-на початку XIX ст. вже зафіксовано спорудження прикордонних знаків і сторожових стовпів. Але ставлення московського уряду до сторожової служби українського козацтва не було однозначним.

Водночас із централізацією прикордонної служби провадилось об'єднання російських полків й українського козацького війська на регулярній основі. Розквартировані в Україні гарнізони спочатку в деяких містах поступово підпорядковували собі контроль за станом прикордонної служби (але не безпосередньо виконували її). Впродовж практично всього

ст. реальною силою в охороні та обороні кордонів України були лівобережні й слобідські полки та січове військо.

Крім того, на протиріччя між російськими владними структурами та запорозьким козацтвом часів Нової Січі значним чином вплинув і психологічний фактор, а саме - уявлення козацької маси про власне поняття «кордон» та способи традиційного існування/господарювання в умовах прикордоння. Реалії запорозько-татарського прикордоння та спосіб життя запорозького козацтва обумовили те, що для більшості запорозького товариства кордон був їхнім життєвим простором з вельми розмитими межами. В часи ж Нової Січі традиційне для запорожців уявлення про кордон вступило в протиріччя з нововведеннями і стало одним із дестабілізуючих факторів [21,с.244--248].

У 70-80-ті pp. XVIII ст. формування ландміліції були ліквідовані (як і форпостні команди), а охорона кордону була покладена на митні органи. Вони фактично мали досить обмежене завдання - лише боротьбу з контрабандою, причому себе так і не виправдали. За умов значного збільшення загальної протяжності кордонів поставало питання про створення спеціальної прикордонної служби. В кінці XVIII ст. знову повернулися до стану, коли організацією прикордонної охорони займалися два відомства: воєнне міністерство та департамент зовнішньої торгівлі.

В першій половині XIX ст. інститут військових поселень, як структур охорони кордону другого ешелону, набув подальшого розвитку, але якщо ландміліційні формування носили іррегулярний характер, то військові поселення кавалерії, розташовані на українських землях, були стоуктурни- ми підрозділами російської армії, що існували на засадах самозабезпечення та самокомплектування. Поступово, із втратою ними воєнної актуальності, військові поселення до 1868 р. були поступово ліквідовані.

У зазначений період починається й процес становлення морського кордону України (початком його слід вважати останню третину XVIII ст.). В подальшому для охорони узбережжя Чорного та Азовського морів, як і на сухопутному кордоні, виділяються команди об'їзників. У зв'язку з такими заходами в справі морського нагляду, було здійснено упорядкування морської прикордонної служби на Чорному морі. Встановлено порядок, згідно якому митному догляду підлягали всі судна, що прибували з-за кордону. Такі заходи й інструкції діяли як в кінці XIX, так і на початку XX ст. [22,с.52].

В останній чверті XIX ст. різко зросли обсяги міжнародної торгівлі, а паралельно з ними активізувалася і контрабанда. Ane методи і засоби боротьби з нею не були адекватними вимогам часу, тож визрівала проблема реформування прикордонної служби. Це трапилося у 1893 p., коли замість прикордонної варти був утворений Окремий корпус прикордонної варти зі статутом військового характеру.

На початку 60-х pp. XIX ст. прикордонна варта, як і інші війська, почала комплектуватися із новобранців за призовом. З цього часу служба в прикордонній варті стає одним із видів відбуття військової повинності. Вже у цей час в службі охорони кордону більш чітко проявляється тенденція до викристалізації двох її видів - розвідувальної та вартової. Практика засвідчила, що в прикордонній службі найбільш прийнятливою виявилася організація її на воєнних засадах і за воєнним зразком - як спеціальне військо, що здатне проводити приховані (розвідувальні) й відкриті (військові) дії, володіючи при цьому цілковитою автономністю у веденні прикордонного нагляду. Основним видом служби при цьому стає розвідувальна.

Незвичайною структурою була в 1867 - 1918 pp. Австро-Угорщина. Будучи однієї державою, вона складалася з двох країн. У складі збройних сил перебували сухопутні війська, військово-морський флот, територіальна оборона (ландвер) і ополчення (ландштурм). У складі загальних піхотних формувань Австро-Угорщині станом на 1914 р. налічувалося 6 імператорських і королівських боснійсько-герцеговинських рот прикордонної варти; а в складі формувань жандармерії в 1917 р. був сформований імператорський і королівський військово-поліцейський корпус прикордонної варти.

З розвитком структур прикордонної охорони Австрійської території пов'язана подальша доля частини запорозьких козаків після ліквідації Російською імперією Запорозької Січі - деяка їх кількість досить нетривалий час перебувала у межах Військового Кордону Австрійської імперії, в областях Банат та Бачка. Численні групи запорожців масово з'являються тут у 1785 р. Вважається, що вони несли службу у складі граничарських полків.

До кінця XIX ст. прикордонна охорона в Російській імперії отримала повністю закінчену й чітку організацію військового типу зі спеціальними функціями. В Австро-Угорщині це трапилося лише в 1914 р., при чому Імператорський і королівський військово-поліцейський корпус прикордонної варти (у складі формувань жандармерії) мав переважно, риси військової частини, призначеної для ведення бойових дій у складі регулярної армії.

Сучасний державний кордон У країни є підсумком тривалого процесу його визначення у XX ст.

Перша світова війна прискорила політичні зміни в Центральній і Східній Європі, які особливо активізувались після Лютневої революції 1917 р. в Росії. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. При цьому основним принципом при визначенні територіальних меж України у переговорах Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом та урядом більшовиків став етнографічний.

Такий критерій визначення кордонів українських територій був використаний і на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-У горщиноюу Брест-Литовську [23,с. 139]. Уряд П.Скоропадського продовжував лінію УЦР щодо питання про організацію державної території згідно із розселенням українців. Після підписання Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу кордони між Росією та Україною мали визначитися в ході переговорів. 12 червня 1918 р. уповноважені представники підписали договір, за яким Росія де-юре визнавала суверенітет і незалежність Української держави.

Крім того, уряд !!.Скоропадського розпочав переговори щодо кордонів Української Держави з урядами Білорусі та Всевеликого Війська Донського, з Кубанською Народною Республікою. Складними були взаємовідносини з Кримом. Наприкінці вересня 1918 р. умови приєднання були узгоджені, але повалення влади гетьмана унеможливило реалізацію задуманого. Об'єктом суперечностей з Румунією стала Бесарабія. В стосунках України та Польщі протиріччя викликало питання щодо західноукраїнських земель.

Загалом, після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-1921 pp. у наступні два десятиліття українські етнічні землі знову було поділено між чотирма країнами (Польща, Чехословаччина, Румунія, СРСР).

У 1917 р. в російській армії розпочинається українізація, що певною мірою торкнулась і прикордонних частин, зокрема, в 397-му Запорізькому полку було демобілізовано росіян, а українців зведено в Запорізький ударний курінь. Були зукраїнізованими Проскурівський і Хотинський окремі прикордонні полки. У 1918 р. саме кадри цих полків увійшли до складу Окремого корпусу кордонної охорони [16,с.64].

Проте утворення такого корпусу, враховуючи специфічний характер цього роду військ, проходило з великими труднощами. Загальна нестабільність політичного й економічного характеру, позиція німців, австрійців ще більш ускладнювали ситуацію. Після перевороту 29 квітня 1918 р. план організації цього формування, розроблений за часів Центральної Ради, втілювався у життя урядом гетьманської Української Держави.

Наприкінці весни - на початку літа 1918 року укомплектування прикордонних частин проходило досить активно. Колишні прикордонні частини часто виступали своєрідною базою для новостворюваних.

Напрямками діяльності прикордонної варти було: по-перше, охорона кордону; по-друге - попередження незаконного ввозу та вивозу зброї, боєприпасів, товарів і т.п.; по-третє - затримання дезертирів, кримінальних елементів, контрабандистів та інших осіб, які намагаються перетнути державний кордон без відповідних документів; по-четверте - виконання на кордоні карантинної та поліційної служб. На кінцевих залізничних станціях, які розташовувались кордонні пункти, а в їх тилу - окремі дозорні пункти. Ці організаційно-контрольні структури діяли на підставі тимчасового статуту і були підпорядковані на місцях відповідним губернським старостам, а по вертикалі - Департаменту Державної варти МВС. Перевірка документів пасажирів і пропуск їх через кордон здійснювались на основі типових для міжнародних відносин паспортних правил та особливої інструкції МВС. Пункти пропуску та митні застави стали основними елементами системи охорони кордону. Tаким чином, фактично прикордонна варта гетьманської Української держави за цих умов виконувала функції митниці разом з режимними і спостережними.

Проте, з поваленням кайзерівського режиму в Німеччині і розвалом Австро-Угорської імперії, уряд більшовицької Росії анулював Брестський мирний договір.

Зі вступом до Києва у грудні 1918 р. Директорії проблеми охорони кордону не тільки не зникли, а ще більше ускладнились. Головною причиною було те, що в умовах бойових дій територія УНР обмежувалась зоною стратегічного впливу армії. Кордони в цей час були рухомими, нестійкими, нечіткою була їх політично-етнографічна окресленість, що відповідно впливало на організацію прикордонної охорони. Воєнна обстановка, у якій постійно знаходилась У HP, не давала можливості розвивати прикордонні структури, а вимагала в першу чергу поповнювати армію, оскільки саме на фронтах вирішувалась доля країни.

Керівництво УНР протягом І919 - 1920 pp. здійснило ще кілька спроб щодо відновлення Окремого корпусу кордонної охорони. У червні 1919 р. в нові частини корпусу влились залишки Подільської, Волинської та Курської прикордонних бригад. В період в наказах по армїї УНР вперше фігурують прикордонники як окремий рід військ. Однак постійні бойові дії знову не дали змоги командуванню завершити створення корпусу кордонної охорони.

У березні 1920 р. в наказі по армії УНР прикордонні частини знов фігурують як окремий рід військ. Але й ця спроба закінчилась невдачею.

Тож з багатьох вагомих причин початок XX ст. не став початком незалежного існування, проте історичний досвід, накопичений під час визвольних змагань того часу, ліг у фундамент сучасної Української державності.

Становлення кордону та структур його охорони для представників усіх суспільств, в тому числі й нинішнього українського, тісно пов'язане із загальною історією державності. Потреба охорони кордону на землях півдня Східної Європи виникла насамперед із потреби захисту місцевого населення в часи Київської Русі, і в першу від нападів кочових орд.

Історія еволюції кордону й прикордонної служби на території сучасної України від давньоруських часів і до 20-х років XX ст. свідчить, що найактивнішу участь в його охороні брало населення прикордонних територій. Становлення кордону й прикордонної охорони України підтверджує дію діалектичної закономірності, згідно якої простежується логіка історії - зміна об'єктивних умов викликає зміну значення охорони кордону і привнесення нових нюансів в ці процеси, нових аспектів в зміст діяльності прикордонної охорони.

Список використаних джерел

прикордонна варта служба

Кабачинський М.І. Становлення та розбудова прикордонних військ України в 1991 - 2003 роках: історичний аспект. Автореф. дис.... д-ра іст. наук. - Чернівці, 2006. - 22 с.

Коваленко В.П., Кондратьев І.В., Моця О.П., Петраускас А.В., Сарачев LI., Ситий Ю.М. Науковий звіт про археологічні роботи 1995 р. на території смт. Батурина Бахмацького району Чернігівської області та археологічні розвідки на Чернігівському Задесенні. - 1995/68. - 26 с.

Ситий Ю, Васюта O., Єгорова H., Кобець O., Коваленко В., Луценко P., Мезенцева В., Моця О., Семенченко Б., Солобай І. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» в смт. Батурин Бахмацького p-ну Чернігівської обл. в 2004 р. -2004/196а. - 27 с.

Ситий Ю., Васюта О., Даменцева O., Кобець O., Коваленко В., Комар O., Луценко Р., Мезенцев В., Моця О., Семенченко Б., Хамайко Н. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» в смт Батурин Бахмацького p-ну Чернігівської обл. в 2003 р.-2003/195.-28 с.

Ситий Ю., Васюта O., Єгорова H., Коваленко В., Луценко Р., Мезенцев В., Моця О., Семенченко Б., Скороход В., Солобай І., Терещенко О. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» в смт. Батурин Бахмацького р-иу Чернігівської обл. в 2005 р. - Том 1 (Замок. Фортеця.). - 2005/125. - 27 с.

Ситий Ю., Васюта O., Єгорова H., Коваленко В., Луценко Р., Мезенцев В., Моця О., Семенченко Б., Скороход В., Солобай І., Терещенко О. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» в смт. Батурин Бахмацького p-ну Чернігівської обл. в 2005 р. - Том 2 (Палац). - 2005/126. - 25 с.

Боплан Г. Л. Опис України. - K.: Наукова думка, 1990. - 256 с.

Кабачинський М.І. Історія кордонів та Прикордонних військ України. - Хмельницький: видавництво Хмельницької міської друкарні, 2000. -216 с.

Кабачинський М.І. Історія охорони кордонів України. - Хмельницький: видавництво Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б.Хмельницького, 2005. - 355 с.

Аланович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. - K., Наукова думка, 1969. - 223 с.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К, Вища школа, 1994. - 539 с.

Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України. - K.: Українська видавнича спілка, 2000. - 432 с.

СмолійВ.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. - К: Либідь, 1995. - 624 с.

Кабачинський М.І. Окремий корпус прикордонної стражі напередодні Першої світової війни // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2004. - Вип. 2. - С,52-57.

Поташнікова Г.В. Розвиток митної справи на Правобережній Україні в умовах становлення ринкової економіки (60-ті pp. XIX ст. - 1914 p.). Автореф. дис.... кан. іст. наук. - Чернівці, 2009. - 20 с.

Буравченков А.О., Савченко Г.П. Боротьба за українську державність та спроби організувати прикордонну варту в 1917-1920 роках.// Прикордонні війська України: історія і сучасність. - Хмельницький: видавництво Академії ПВУ, 1997. - С,61-71.

Кучма В. В. Воєнная организация Византийской империи. - СПб: Алетея, 2001. - 268 с.

Шабульдо Ф. Синьоводська битва 1362 р. в сучасній науковій інтерпритації // Синьоводська проблема в новітніх дослідженнях. - К.: Інститут історії України HAH України, 2005. - С,9-27.

Смолій В.А., Степанков B.C. Формування української державної ідеї та її особливості // Історія українського козацтва: нариси у двох томах. Том перший. - K.: видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - С.238-254.

Брехуненко В.А. Українське козацтво в колі східноєвропейських християнських козацьких спільно // Історія українського козацтва: нариси у двох томах. Том перший. - K.: видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006.-С,115-143.

Плецький С.Ф. Уявлення запорозьких козаків про кордон за часів Нової Січі // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII - XIX ст. - Запоріжжя: PA «Тандем-У», 2003. - Вип. 7. - С.244-248.

Іванченко І.Г., Моця Б.О. Охорона кордонів України в складі Російської імперії // Прикордонні війська України: історія і сучасність. - Хмельницький: видавництво Академії ПВУ, 1997. - С.48-60.

Єфіменко Г.Г., Кульчицький С.В. Кордони державні України, принципи та історична практика їх визначення // Енциклопедія історії України. - Т.5. - K., Наукова думка, 2008. - С. 137-148.

Размещено на Allbest.ru