З історіографії проблеми політичних репресій щодо репатрійованих "переміщених осіб" на Півдні України в 1944-1953 pp.

Размещено на http://www.allbest.ru/

З історіографії проблеми політичних репресій щодо репатрійованих «переміщених осіб» на Півдні України в 1944-1953 pp.

Ліньов А.А.

Питання примусової репатріації з території Німеччини та окупованих нею країн, застосування репресивних заходів, зокрема щодо репатріантів, радянськими істориками з ідеологічних міркувань майже не розглядалися і відповідна проблематика в науці залишалася своєрідною «білою плямою». Окремі автори в своїх роботах торкалися деяких аспектів добровільної репатріації та проблеми «переміщених осіб», та ідеологічні і джерельні обмеження не сприяли ґрунтовності та об'єктивності робіт і визначали пропагандиський характер праць. Типовим прикладом останнього є перші повоєнні роботи М. Лєснова «Твой долг перед Родиной» та «Родина зовет» [6], де наведений в роботах фактичний матеріал лише ілюстрував твердження, що «люди убедились, как лживы были утверждения врагов Советской страны, что репатриированных будто-бы подвергают преследованию, что им не будут доверять...» [7,с. 15].

Окремо слід відзначити роботу одеського дослідника, демобілізованого полковника І.М. Тарана. Останній, на базі своїх фронтових нотатків, підготував в 1947 році публіцистичну книгу «Это мы: в грехе, подлости и ненависти»[17]. В праці, крім військових дій періоду Другої світової війни, детально описано функціонування кількох репатріаційних комісій в Польщі та фільтоаційних таборів на Одещині і Миколаївщині. Вказаним автором вперше було здійснено спробу висвітлення подій на основі власно створеної системи причинно-наслідкових зв'язків. Невідповідність бачення тих подій офіційній ідеологічній інтерпретації визначила долю праці та автора - І.М. Таран був репресований «за антирадянську агітацію та пропаганду» [18], а його книга конфіскована. Слід відмітити, що його праця більше 10 років поширювалася так званим «самвидавом».

Тільки з початком хрущовської «відлиги» колишні радянські військовополонені та остарбайтери отримали можливість друкувати свої спогади про час перебування за межами країни. Тоді ж почали з'являтися перші наукові статті та монографії, пов'язані із даною проблематикою. Ta необхідно відмітити, що вони не опиралися на архівні матеріали, закриті на той час, а по-друге, не торкалися питання післявоєнної долі репатріантів. В радянській історіографії до кінця 80-х років XX століття існувала тільки одна офіційна версія про добровільну репатріацію осіб, які прагнули повернутися з фашистської неволі на Батьківщину.

Періодичні спалахи наукового чи суспільного інтересу з боку європейської громадськості спричинили необхідність своєрідної відповіді - роз'яснення на проблемні питання. Нею стала монографія М.І. Павленка «Біженці та «переміщені особи» в політиці імперіалістичних держав. 1945-1950 рр.» [10]. Зазначена робота виконувалась в умовах обмеженої джерельної бази та ідеологічних рамок, що, відповідно, визначило неповноту дослідження та неможливість опрацювання та висвітлення автором більшості проблем.

Політичні метаморфози кінця 80- початку 90-х років, що поклали край тоталітарній системі, зробили можливою демократизацію суспільного життя та сприяли лібералізації державної архівної системи, зокрема відомчої, що, в свою чергу, сприяло активному розвитку історичної науки. Так, в 1990 році вперше були надруковані роботи В.М. Земскова «К вопросу о репатриации советских граждан в 1944-1951 годы», «Спецпоселенцы по документации НКВД - МВД СССР» та «ГУЛАГ (историко-социологический аспект)» [2], де у загальних рисах окреслене питання репатріації радянських громадян з Німеччини та окупованих нею територій і репресивні заходи, які по відношенню до них застосовувалися. Необхідно відзначити, що саме в них було вперше вказано та проаналізовано статистичні дані по досліджуваній категорії осіб.

Після розпаду Радянського Союзу вивчення проблеми політичних репресій, зокрема стосовно репатріантів, найбільш активно продовжилось в Російській Федерації, що об'єктивно пояснюється наявністю джерел - архівних фондів партійних та державних установ і відомств, причетних та відповідальних за здійснення відповідної політики.

В російських наукових роботах відповідної тематики на початку 90-х років XX століття з'явилося запозичене з європейської практики визначення «переміщені особи», тобто люди, які в ході різних подій Другої світової війни опинилися за межами країни, де мешкали. Відповідно, проблема «переміщених осіб» - це питання соціокультурної та економічної адаптації до нових умов проживання в новій країні. Втім, слід відзначити, що ряд дослідників, запозичуючи термін, не запозичують його значення та використовують його як синонім поняття «репатріант», тобто особу, яка повернулася в країну проживання.

З 1994 року в академічних працях російських дослідників спостерігається концептуальна зміна, а саме - висвітлюючи долю репатрійованих осіб вони уникають вживання визначень «політичні репресії», «репресивні заходи» а лише зазначають, що мали місце добровільні та примусові трудові міграції, трудове використання осіб, в тому числі і стосовно людей, ув'язнених на 10 і більше років BTT [11]. Принципова зміна підходу до висвітлення історичного явища, на думку автора, може пояснюватися словами колишнього депутата Державної Думи Російської Федерації М. Кравцова: «Если мы признаєм всех репрессированных репрессированными, то будем обязаны всем оформлять доплаты до пен- стій, согласно закону. Так этого же никакой бюджет не выдержит, особенно, учитывая их количество» [4]. Відповідно, ґрунтовність та об'єктивність багатьох досліджень та їх висновків викликає чимало запитань, зокрема із боку інших російських науковців. Tому більшу цікавість представляють праці, які з різних причин є винятком з вищезазначеного. Серед них слід відзначити дослідження Е.В. Вєртілецької, П.М. Поляна, М.І. Семиряги, Є.А. Бродського [1].

В 1995 році полеміку з питання післявоєнного трудового використання репатріантів розгорнули на сторінках журналу «Россия XXI век» Г.Г. Вербицький та В.Н. Земсков. Сам факт того, що читачі журналу гостро реагували на появу тих чи інших статей відповідної тематики, свідчить про її актуальність [ 1,с.23].

Попри часткову лібералізацію архівної системи Російської Федерації, більшість звітних відомчих матеріалів центральних органів стосовно репресованих репатріантів є закритими, відповідно дослідники при визначенні кількості репресованих осіб, зокрема засланих до спецпоселень, користуються дотичними даними, які не відзначаються точною географічною прив'язкою, чисельною характеристикою людей, учасників тих процесів. Підрахунки репресованих репатріантів російськими дослідниками здійснювалися за звітними матеріалами військових комендатур, узагальненими даними управлінь з питань репатріації при Радах міністрів союзних республік про кількість виданих продуктових пайків, матеріалами з Міністерств внутрішніх справ окремих суб'єктів Російської Федерації. Вказані методи підрахунків надають цікаві матеріали, які, втім, некоректно, на думку автора, використовувати для висвітлення кількості репресованих та динаміки процесу, оскільки:

Військові комендатури фіксували переміщення на території їх контролю всієї кількості «спецконтингенту», не прослідковуючи окремо мешканців своїх територіальних одиниць. Очевидно тому в надрукованих деталізованих матеріалах підрахунків О.Т.Іванова зазначено, що з ініст- десятитисячного повоєнного м. Миколаєва було репресовано 90 тисяч кримських татар [20,с. 164].

Різними ланками фільтраційно-репатріаційної системи харчуванням забезпечувалися репатріанти, конвойні підрозділи НКВС, інтерновані німці, працівники фільтраційних та репатріаційних органів. Відповідно, підрахунки на основі пайків, навіть, якщо вони були представлені тільки сіллю, не можуть в повній мірі висвітлювати репатріаційний потік людей.

Підрахунки на основі архівних даних MBC Російської Федерації чи окремих її суб'єктів не можуть висвітлювати кількість репресованих репатріантів з окремих союзних республік, скажімо - України, так як лише відображають кількість ув'язнених, які перебували в спецпоселеннях чи BTT на контрольованих ними територіях. Своєрідним прикладом останнього є дослідження І. Вінніцкой, яка встановила, що кількість репресованих репатріантів Іркутської області (територія РФ) за матеріалами архіву MBC Російської Федерації в 60 раз перевищує число жителів області станом на січень 1940 року [1,с.123].

Більшість російських дослідників зазначає в своїх монографіях про недоліки та специфіку виведених ними цифр та характеристик історичного процесу, вказуючи, що об'єктивніших немає, з чим погоджуються і їх опоненти та українські і російські історики

Функціонування системи примусової міграції, спецпоселень, селян та сільського господарства додатково можна проілюструвати рядом робіт, які присвячені діяльності фіскальних органів, Держплану та інших державних інституцій. Серед них необхідно виділити дослідження В.П.Попова «Крестьянские налоги в 40-е годы» [12]. Зазначена робота є аналізом принципів аграрної політики держави, де розглянуто взаємовідносини між державою та селянством в галузі виробництва та розподілу продукції господарств.

Хоча ця група робіт статистично-економічного характеру надає роз'яснення стосовно причин та наслідків застосування репресій щодо репатріантів, необхідно констатувати, що більшість українських та частина російських дослідників не використовує вказані матеріали при висвітленні відповідної тематики, що, в свою чергу, зумовлює певну концептуальну неповноту системи причинно-наслідкових зв'язків при розгляді досліджуваного історичного процесу.

В цілому, з 1990-го року по 2008 рік російськими науковцями опрацьовано в загальних рисах питання репатріації, методи її проведення, правовому положенні репатріантів, медичному обслуговуванню, використанню їх в народногосподарському комплексі країни та застосування до них окремих репресивних заходів.

Доля репатрійованих до СРСР «переміщених осіб» викликала і викликає інтерес у науковців та пересічних жителів інших держав світу, насамперед з країн Європи, СІЛА. Ініціаторами та авторами багатьох робіт є представники українських емігрантських спільнот. Обмеженість джерельної бази, зокрема відсутність архівних матеріалів, впливала на факт ілюстрування робіт окремими нетиповими випадками та визначала неспроможність авторів аналізувати та цілісно розглядати досліджуваний історичний процес.

Першим науковим роботам в Україні, які присвячені відповідній тематиці, передували чисельні краєзнавчі публікації у виданнях початку 90-х років, що відзначаються емоційним підходом, де дослідники, особливо журналісти, на основі окремих фактів та особистого їх сприйняття намагалися висвітлити весь процес репатріації та здійснення політичних репресій щодо репатрійованих осіб. Слід відмітити, що саме в них вперше було окреслено проблему репресованих народів, зокрема радянських німців - жителів України.

Обмеженість доступу до матеріалів з архівних фондів MBC України визначила факт відсутності відповідної тематики в дослідженнях регіонального та республіканського рівня, присвячених проблемам політичних репресій в СРСР щодо репатріантів до 2002 року.

Окремі аспекти досліджуваної автором теми знайшли своє висвітлення, але в контексті іншої проблематики. Наприклад, в книзі І. Біласа, про функціонування репресивно-карального апарату в У країні, де простежено процес його утворення в тісному зв'язку з формуванням тоталітарної системи СРСР; роботах Ю. Макара, С. Рудика та інших авторів [8].

В 1998 році вийшли друком ряд робіт Л. Стрільчук [ 16], де акцентовано увагу на проблемах добровільної та примусової репатріації громадян СРСР, функціонуванні репатріаційно-фільтраційної системи.

Особливої уваги заслуговує монографія М. Куницького «Примусова репатріації громадян до СРСР після Другої світової війни (український вектор») [5]. Аргументація дослідника, який наголошує на тому, що одним з головних політичних та соціально-економічних чинників несприйняття репатріантами радянської дійсності, були факти політичних репресій в 1920-ті- 1930-ті роки, зокрема проти 250 тисяч працівників Академії наук України [5,с.38], викликає закономірні запитання, як щодо гіперболізованих цифр, так і щодо аргументації. Крім того, присвятивши цілий розділ монографії долі репатріантів після повернення до СРСР, де автор торкнувся і політичних репресій стосовно вказаних осіб, дослідник не зважив за доцільне ознайомитися та навести приклад бодай однієї справи репресованого репатріанта, де факт репатріації з окупаційної зони чи іншої країни наводився як звинувачення. Попри всі недоліки, дослідження представлене актуальним матеріалом, зокрема щодо питань діяльності репатріаційних місій на територіях західноєвропейських країн.

З робіт регіонального рівня доцільно виділити праці О. Серединського [15], М. Медчук [9], М.І. Питюка [19], А. Карпової, Л. Виноградової [3], Т. Пронь. Остання в своїх дослідженнях, зокрема, «Спецколонізація і спецпереселенці українського Степу в 30-40-х роках XX ст.», «Повоєнний рух репатріантів та реемігрантів на батьківщину» [13;14], розглянула специфіку перебування та пересування територією Півдня У країни репатріантів та функціонування на ній спецпоселень.

Аналізуючи роботи українських істориків, слід відмітити майже повну відсутність використання дослідниками результатів роботи обласних редакційно-видавничих груп видання «Реабілітовані історією», якими опрацьовано більшість фондів галузевих архівів СБУ, MBC України, центральних та обласних державних архівів, пов'язаних з політичними репресіями, створені електронні та друковані бази даних на осіб, які зазнали політичних репресій. Працівниками редакційно-видавничих груп проведені заходи щодо систематизації, хронологічної, географічної та тематичної градації матеріалів стосовно репресованих громадян, зокрема і репатріантів. Незважаючи на ці напрацювання, переважна більшість українських істориків не використовують результати роботи цих організацій, де еквівалентом кожної цифри є відповідна кількість особових чи архівно-слідчих справ репресованих осіб, які реабілітовані відповідно до чинного законодавства. Відповідно, спроби реконструювання історичного процесу з ілюструванням цифр, що отримані на основі інших методик, викликають і викликатимуть сумніви в їх науковій коректності та визначатимуть, за словами професора М. Черно, «їх маргінальність в концептуальному розрізі» [20,с.34].

В цілому, проблема добровільної та примусової репатріації громадян, які в ході подій 1941-1944 років опинилися за межами країни та застосування щодо них репресивних заходів на політичному підґрунті, не отримала відповідного висвітлення в історіографії. Залишається вона доволі актуальною і в сучасній історичній науці, так як відсутні узагальнені дослідження регіонального чи державного рівня. Сьогодні існують різні думки на окремі аспекти проблеми, які помітно відрізняються як одна від іншої, так і від інтерпретацій зарубіжних істориків, що яскраво прослідковується у відношенні республіканських та регіональних даних національного складу репатріантів, вивченні режиму та умов утримання людей в перевірочно-фільтраційних таборах, спеціально створених для них BTT та спецпоселеннях.

Своєрідною складністю вивчення вказаної проблематики є необхідність окремого вивчення та аналізу походження і об'єктивності даних статистичного характеру: джерельної основи та методів підрахунку.

репатріація німеччина репресія

Список використаних джерел

1. И.В. Винницкая. Репатрианты в Иркутской области в 1944 - начале 1950-х годов,- М., 2004. - 243 с.

2. В.И. Земсков. К вопросу о репатриации советских граждан в 1944-1951 годы // История СССР. - 1990. - № 4; Спецпоселенцы по документации НКВД - МВД СССР\ Социологические исследования. - 1990 - № 11. - С.3-23; ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Социологические исследования. 1991, №.6. - С,10-27; 1991, №.7. - С,3-16.

3. Л.Виноградова, А.Карпова. Документа з фільтраційних справ остарбайтерів Херсонщини // Архіви України. - 2005. - № 1-3. - С.431-438.

4. Кравцов. Бюджетная политика // Новое слово. - Хабаровск, 1995. - № 3.

5. М.Куницький. Примусова репатріації громадян до СРСР після Другої світової війни (український вектор). - Луцьк. - 2007. - 248 с.

6. М. Леснов. Твой долг перед родиной. - М., 1945. - 36 с.; Родина зовет. - М., 1946, - 54 с.

7. М.Леснов. Твой долг перед родиной. - М., 1945.

8. Ю.І. Макар, С.Я. Рудик. Проблема видачі українських втікачів іперемі- щеиих осіб Радянському Союзові після Другої світової війни // Питання нової та новітньої історії країн Європи і Північної Америки. Вип. 4.Ч.2. - Чернівці, 1995.-С,141-146.

9. М.Медчук. З листів та спогадів примусових робітників Третього Рейху (за фондами Держархіву Миколаївської області) // Архіви України. - 2005. - № 1-3.-С,418-426.

10. М.І. Павленко. «Біженці» та «переміщені особи» в політиці імперіалістичних держав. 1945-1950 pp. - K., 1970. - 123 с.

11. П.Полян. «OST»bi - жертвы двух диктатур // Родина. - 1994. - № 2. - С,51-57.

12. В. П. Попов. Крестьянские налоги в 40-е годы // Социологические исследования. - 1997. - № 2. - С.95-107.

13. Т.М. Пронь. Повоєнний рух репатріантів та реемігрантів та батьківщину // Гілея. - 2005. - № 3. - С,132-141.

14. Т.М. Пронь. Спецколонізація і спецпереселенці українського степу в 30-40-х роках XX століття // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Вип. 19. - Херсон, 2005. - С. 194-200.

15. О.Серединський. Документи примусових робітників Третього Рейху (за фондами Держархіву Миколаївської області) // Архіви України. -

- № 1-3. - С,403-418.

16. Л.Стрільчук. Примусова репатріація радянських громадян та створення таборів для переміщених осіб у перші повоєнні роки // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. - Луцьк. - Вип. 3. - 1998. - С.129-133; Стрільчук Л. Доля військовополонених і депортованих громадян СРСР у роки Другої світової війни та після її закінчення // Науковий вісник Волинського державного університету. Історичні науки. - Луцьк. - 1998. - С.94-98.

17. И.М. Таран. Это мы: в грехе, подлости и ненависти. - Одеса: Самиздат. - 1947 г.-453 с.

18. 18.1.М.Таран. Облікова картка громадянина, що зазнав політичних репресій. Архів редакційно-видавничої групи «Реабілітовані історією» при Миколаївській облдержадміністрації.

19. М.Шитюк. Масові політичні репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки XX століття - K., 2000. - 533 с.

20. М.Черно. Нариси з української історіографії. - K., 2007.

Размещено на Allbest.ru