Утворення Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

21

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

київський русь держава історія

Наш український народ живе на своїй землі дуже давно. Тисячу двісті або триста літ тому назад жили вже наші люди мало не по всій теперішній Україні. Але раніше, ще за якихось тисячу літ перед тим на наших широких степах понад Чорним морем, по дрімучих лісах, понад річками, жило багато диких племен, і кожне плем'я жило собі окремо. В історичному процесі одне плем'я змінювало інше. Найбільшим досягненням давніх племен було створення могутньої держави на теренах теперішньої України - Київської Русі.

Видатний російський історик В. Ключевський писав, що „історія Русі почалася в VI ст. на самому краю, в південно-західному куті нашої землі, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат”. Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттями .Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з'являються воєнні вожді-князі з дружинами. З іншої сторони, утримання дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть VI ст., починає зав'язуватися державне життя.

1. Виникнення держави «Київська Русь»

Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Останнім часом з'являються гіпотези, які в цій легенді бачать зернятко дійсності. Так, Д. Ліхачов комбінує показання никонівського літописця, що користувався старими літописними списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. .Б. Рибаков робить спробу датувати його князювання: він був сучасником Юстиніана , себто жив у VI ст.

Наприкінці ІХ навколо Києва починають об'єднуватися східнослов'янські племена, і за назвою столиці державу називають „Київською Руссю”. Існують дві основні теорії утворення держави на Русі. Однією з них є теорія походження держави на основі природно-історичного процесу.

В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську державу в половині IX ст. На існування її вказує запис у Бертикській хроніці 839 року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через володіння Людовіка«русам». Вони прибули від руського князя до Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зайняли землі, через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто були ті посли, і виявилося, що то були шведи.

Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез. Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути угри або болгари, а князем -- Київський князь. Можливо, що вислав він послами варягів - шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.

3 цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Європі ще не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й 30 років, як вона гучно повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську імперію -- Візантію. То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає, як у 860 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутності цісаря Михайла III, підступили до Царгороду, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Русі кораблі».

Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р. на Царгород напали руси. Безперечно, зорганізувати такий прихід могла тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріарха Фотія про те, що руси підкорили сусідні народи й „надмірно возгордившись, піднесли руку на Роменську імперію” Дуже важливим є питання про походження цієї Русі і величезного флоту, що міг прийти тільки від могутньої держави. Безліч фактів свідчить про те, що Руська держава була заснована діяльності Аскольда.

В організації першої Київської держави брали деяку участь нормани. VІП-ІХ ст. були добою, коли нормани, під назвою яких об'єднували населення Скандинавії -- шведів, норвегів, а також данів, на чолі з своїми ватажками-вікінгами, почали вдиратися до різних земель та плюндрувати й грабувати їх. Деякі з них осідали на захоплених землях, інші верталися додому з пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим військом. У VIII ст. нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і, підкоривши фінські племена -- мерю, мурому, мещеру -- опанували Волзький шлях, а далі почали освоювати території в межах українських земель. На основі цього існує норманська теорія, яку висували Байєр і Міллер.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане:

1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин;

2) поступовим, але невідворотним формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання);

3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави(Хозарський каганат, Візантія тощо);

4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен;

5) .економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію;

6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція.

2. Розвиток державності в Київській Русі

Історію Київської Русі можна розділити на такі основні етапи:

1) 882-978 рр. -- утворення та становлення східнослов'янської держави з центром у Києві;

2) 978-1054 рр. -- розквіт Київської Русі; зростання її політичної могутності, збільшення території, значні досягнення у сфері культури;

3) 1054-1360 рр. -- поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення, самостійних князівств.

Перший етап. У 862 р. варязький вождь (конунг) Рюрик стає князем у Новгороді, створивши базу подальшої варязької експансії. Після його смерті у 879 р. влада переходить до Олега (Хельга), який у 882 р. захоплює Київ, підступно вбиває Аскольда та Діра й об'єднує основні східнослов'янські землі. У своїй діяльності Олег досяг значних успіхів. У 907 р. він здійснив вдалий похід на Константинополь. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Константинополя і уклав досить вигідну угоду з Візантією (907 р.). Договір 907 р. був доповнений договором 911 р., згідно з яким врегульовувався розгляд кримінальних злочинів, здійснених громадянами однієї країни проти громадян іншої. Договір 907- 911 рр. Олега з Візантією свідчить, що Русь виступає в ньому як держава, яка не поступається Візантійській імперії, а східні слов'яни виходять на історичну арену як рівні з грекам.

Курс на зміцнення Русі намагався продовжити наступник Олега -- князь Ігор (Інгвар -- 912-945 рр.). Він приєднав територію уличів та тиверців між Дністром і Дунаєм, захопив Дербент на Каспійському морі, здійснив два походи на Візантію, проте не зовсім вдалі. У 944 р. він уклав нову угоду з Візантією, але менш вигідну, ніж та, що була укладена за Олега. Ігор змушений був зректися володінь на Чорному морі, платити мито за крам. Компенсувати втрати руська знать сподівалася посиленням збирання податків з підлеглих Києву племен. Данину збирали з населення, періодично об'їжджаючи країну (так зване «полюддя»). У листопаді князь із дружиною виходили з Києва, годувались у підлеглих племен і лише у квітні поверталися до Києва. Ігор загинув 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з деревлян, які, обурившись із цього приводу, вбили його.

Його вдова Ольга (Хельга), яка стала княгинею в945-964 рр., жорстоко помстилася за Ігоря, але зробила висновки з його невдач.

Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини -- „уроки”, місце їх збору --- «погости». Ольга передала владу своєму синові Святославу (964-972 рр.), який основну частину свого правління провів у походах. Він підкорив в'ятичів, розгромив Хозарський каганат, уключив у свої володіння землі Північного Кавказу. Упродовж 969-970 рр. київський князь завоював північно-східну Болгарію, вторгся у Фракію, яка належала Візантії. Але в 971 р. ситуація змінилася. Після переговорів Святослав змушений був відмовитися від завойованих земель. Проте візантійці, побоюючись Святослава, попередили печенігів про повернення русичів із трофеями. Печеніги, маючи значну перевагу. напали на невеликий загін Святослава, і він загинув у нерівній битві. Святослав активно розвивав міжнародні відносини, намагався відігравати в них провідну роль. Другий етап. Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978-1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

Володимир значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. Територія держави близько 1000 року досягла 800 тис. км² і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн. осіб. Великим досягненням було об'єднання всіх східнослов'янських племен в єдину державу. Враховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була поліетнічна держава. Крім слов'ян, до неї входило ще понад 20 різних народів.

Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, посадників). У такий спосіб він зміцнив центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк та ін.).Важливим кроком було запровадження 988 р. християнства. Володимир провів безліч реформ, які посприяли встановленню державності на Русі.

За князювання Великого князя Київського Ярослава Мудрого проведено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірника законів “Руська Правда”, які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями. Великим досягненням був розгром печенігів 1036 р. , які несли велику загрозу для існування Київської Русі. На місці битви 1037 р. було збудовано Софіївський собор. У 1054 р. князь узаконив “горизонтальну” практику успадкування великокнязівського столу (старшинство), призначив першого руського митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки і культури. У роки правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності. Помер Ярослав Мудрий у Вижгороді у 1054 р. Похований у Софійському соборі в Києві.

Третій етап. Після смерті Ярослава розпочинається поступовий занепад Київської Русі. Після смерті батька троє братів - Ізяслав, Святослав, Всеволод - утворюють тріумвірат, щоб спільно управляти державою. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє військо. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств. Кожне мало незалежний політичний, економічний i навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними і часто ворогували між собою, що значною мірою вплинуло на занепад Київської Русі.

Крім цього, занепаду посприяли :

- великі простори держави та етнічна неоднорідність;.

- зростання великого землеволодіння;

- відсутність чіткого незмінного механізму спадковості князівської влади;

- зміна торгової кон'юктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі;

- посилення експансії степових кочівників.

Все це створило умови , що Київська Русь припинила своє державне існування і на політичній арені більше не з'являлась.

3. Державний лад

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету - васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі -- його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів.

Князь

Він був носієм державної влади, її репрезентантом .Князем міг бути тільки член династії Рюриковичів. У розумінні людей ХІІ-ХІІІ ст.. державою правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності. Руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового права. Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою своїх синів, які цілком підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть ішла боротьба двох принципів наслідства: по черзі всіх братів, а потім -- по черзі синів старшого брата, або тільки по лінії старших синів, від батька старшому синові. Брак сталих норм наслідства викликав постійну боротьбу за Київський престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав більше прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче.

«Воєкняження» супроводилося певними церемоніями. В літописучасто зустрічаються вказівки, що новий князь починав з того, що йшов до св. Софії, там приймав благословення митрополита і «сідав на столі дідів та отців». Очевидно, вживали при цьому коронаційного одягу й інсиґній. Характерно, що населення не уявляло собі державного життя без князя. «Тяжко бяше кияном, не остал бо ся у них ни един князь», -- писав літописець у 1155 році, і кияни запросили до себе княжити непопулярного Ізяслава Давидовича Чернігівського. Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціатива походів і їх організація. Походи проти половців підносили престиж князя, збільшували його авторитет. Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. Підтвердженням цього запровадження Ярославом метрополії. . Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення.

Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство. З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій.

Військовоорганізаційна діяльність князя у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військоводипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави.

Багато в чому йому допомагала дружина. Яка була його військовою опорою Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально залежних селян, завжди була однією з найголовніших.

Боярська рада

Прибічна рада бояр, а спочатку - дружини князя, була не відмінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше - з боярами, було моральним обов'язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружина завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею.

Коли Володимир Мстиславич , організовуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмовилася брати в ньому участь. У своєму «Поученії» Мономах вказує на наради з боярами, як на постійні, щоденні. Літопис з докором згадує князів, які уникали нарад з боярами: Святослав Всеволодович Чернігівський не обміркував плану війни з Ростиславичами в боярській раді, а тільки в приватній розмові з жінкою та улюбленцями; Святополк II, прийшовши до Києва, «не здума с большею дружиною отнею». Всеволод Ярославич в старості «любаше совітуних» (юних), а не старих бояр.

Іноді на раду запрошували князі єпископів, а також міське купецтво.

Не зважаючи на моральну обов'язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією,функціями, а в весь час мали характер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорювали питання, які стояли на черзі.

Віче Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Проте, один з перших дослідників історії віча в Київській Русі професор права В. Сергеєвич ще у ХІХ ст. доводив, що віче і князь - два однакових суттєвих елемента давньоруського суспільства

Ще Прокопій згадував про племінну самоуправу слов'ян. Згодом, з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коли влада князів київських занепадає, - знову прокидається віче. У Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни - супроти всяких прав - обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 -- знову всупереч праву -- закликали Володимира Мономаха, і т. д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а визнали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь». Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови. Дуже показова поведінка Ізяслава II: у боротьбі з Юрієм Довгоруким за Київ він кілька разів звертається до киян по підтримку і не ставить їм за злочин відмову воювати з «Мономаховичем», себто Юрієм. Навіть коли, знемігши в боротьбі, кияни просили його в 1149 році добровільно відступити Київ Юрієві -- Ізяслав покірно залишив його. Князі визнавали волю віча. як певного роду імператив.

Обраний населенням князь мусів «домовитися» з ним, укласти «ряд». Коли обраний вже князем Ростислав 1154 року пішов у похід, не уклавши «ряду», йому нагадували бояри, що ліпше «утвердитися з людьми», і мали рацію, бо він утратив престол

Змісту цих «рядів» ми точно не знаємо. Треба гадати, що то був договір не давати волі тіюнам, самому правити суд, входити в усі справи. Принаймні так виглядав «ряд» з Ігорем року 1146. Теорію обов'язків князя супроти людності дав у своєму «Поученії» Володимир Мономах, який повчав синів входити самим у всі деталі правління.

Віче в Україні не набуло таких певних форм, як то було в Новгороді та Пскові. Воно не мало ані окресленої компетенції, ані порядку скликання. Іноді скликав віче князь. Так, Святополк скликав віче, щоб знати думку киян з приводу обвинувачення Давидом Василька в 1097 році; 1146 року скликає віче Ігор і мирно домовляється з ним; 1147 року Ізяслав II доручив братові скликати віче, по згоді з митрополитом.

Таких фактів можна навести чимало. Поруч з такими, так би мовити, лояльними вічами, бачимо ще більше випадків, коли віче збирається без волі князя, стихійно, як було 1068 року в Києві, 1097 року в Володимирі, коли віче примусило Давида видати Ростилавичам бояр, що причинилися до осліплення Василька.

У Києві, якщо віче скликалося самочинно, то здебільшого збиралося воно на Подолі, на торговищу або біля Турової божниці, що їх скликали князі, відбувалися в княжому місті, на „Горі”. Не ясно, як проходили вічеві збори, хто головував. Можна припускати, що велися якісь записи, бо в літописах через сто років подається про що і як говорено на вічу. На вічах голосів не підраховували: перемагали ті, що їх було наявно більше. Участь у вічових зборах розумілась у Давній Русі, ймовірно, як право, яке належало усім вільним. Їх склад вказувався спочатку за назвою племені (племен), а згодом за назвою міста, землі . Право участі у вічі головного міста землі поширювалося і на жителів передмістя, інших мешканців землі. «...И все власти яко же на думу на веча сходятся, на что же старейшины сдумають, на том и пригороды стануть»(Лавр, 1176р.). Тож загальною нормою порядку вічових рішень головного міста була підлеглість їм населення землі.

Органи управління

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові - печатникові , який не лише прикладав печать, але й виступав із складними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у передкнязівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутності князя були його заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десяцькі. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти фінансовий характер.

Судові функції виконували княжі тіюни та посадники. Нижчісудові урядовці звалися вирниками, метальниками, мечниками, отроками.

Військо

Головну частину війська становила княжа дружина, початок якої треба шукати ще в часах варязьких князів. Дружина була зв'язана безпосередньо з князем, і він її утримував, забезпечуючи зброєю, кіньми, одягом. Старші дружинники діставали в нагороду землю, а дружина -- пайку з військової здобичі. Другу частину війська становили «вої» -- земське військо, зокрема із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти -- добровольців, що йшли з власною зброєю, на власних конях. На відмінну від дружини, вої часто вирушали в похід пішо. У перших відомостях про походи Руси-України згадується про фльоту. Вона складалася з невеликих видовбаних із стовбура, дуже легких на ходу та поворотах «однодеревень» (греки звали їх «моноксилями»), урухомлюваних вітрилами й гребцями. Поруч з «однодеревнями» були й більші -- «лодії» чи «суда», які вміщали від 40 до 100 осіб. З такими суднами ходили українці на Царгород, на Каспій. Аскольд мав 200 «лодій», таким чином залога його фльоти становила до 8000 чоловіка. Так писав патріарх Фотій. Року 913 на Каспійське море йшло 500 судів, на кожному по 100 чоловіка.

Суходільні війська поділялися на кінноту та піше військо. До першого роду належала княжа дружина. Кіннота поділялася на тяжкозбройну та легку. Тяжкозбройна мала панцери, шоломи, щити, списи та мечі. Легка кіннота, або стрільці, з'явилися пізніше -- у XII ст. -- на зразок степовиків. Вона була озброєна луками і виконувала розвідувальну службу, або їдучи попереду іншого війська, розпочинала бій і переслідувала ворога.

Піхота поділялася також на тяжко збройну та легку. Тяжкозбройна піхота була озброєна так само, як і кіннота: панцери, шоломи, списи, мечі. Зброю їх везли на возах, їх називали „копійники”

Тяжко встановити навіть приблизно кількість княжого війська. У Святослава в другому поході на Болгарію було 60 000 вояків, з того числа полягло 38 000. З Борисом на печенігів ішло 8 000

Судові органи

У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду -- "княжий двір". Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації -- посадники, волостелі та їх помічники. У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодальне залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу.

4. Суспільний устрій

Людність українських земель поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напіввільних.

Верхівку вільних людей становили члени княжої дружини, -- зрозуміло, не всі дружинники, а так звані «княжі мужі», еліта, що виступали як дорадники, співучасники всієї діяльності князя. Головною ознакою дружини була добровільність; кожен з «княжих мужів» міг «без зради» покинути князя і перейти на службу до іншого . З-поміж княжих мужів обирав князь воєвод та інших урядовців. Спочатку верхівка дружини відрізнялася від земської верхівки -- боярства старовинного, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну -- боярство; княжі мужі об'єдналися в групу значних землеволодільців, впливових у політичному відношенні, що брали участь в боярських радах князя, на вічах, в адміністрації, де посідали вищі пости. Біля князя утворюються династії бояр, які з діда-батька займали вищі посади. Наприклад, династія Свекельда-Добркні-Вишати дала 7 поколінь осіб на вищих постах; Шимон-варяг дав 4 покоління.

Верства бояр поділялася на різні групи, але всі вони були упривілейованою частиною людності, і всі злочини, заподіяні супроти бояр, каралося вищою мірою, ніж злочини супроти інших людей. Значніші бояри, як Свенельд, Ратибор, тисяцький Володимира Мономаха, мали свої власні дружини.

Взагалі верства бояр не була чимось ізольованим, кастою. До неї завжди міг пройти смерд за якісь заслуги. Серед бояр були діти й унуки «поповичів», були чужинці -- варяги, половці, торки і т. д.

У Києві і взагалі в Україні боярська верства не відокремилася від багатого купецтва, промисловців. Специфічні умови торгівлі в Х-ХІІІ ст. вимагали, щоб купець був завжди готовий збройно охороняти свій крам від нападів печенігів, половців, і це рівняло їх з військовими людьми. Від старих часів встановилося два терміни:

купця -- для кожного, хто торгує, і спеціально «гостя» -- для того, хто веде закордонну торгівлю. Купці і гості перебували під особливою опікою князя, і в «Руській Правді» поставлено їх поруч з дружинниками.

Уже в Х ст. згадується «старців градських», «нарочитих мужів».У ХІ-ХІІ ст. вже багато бояр зв'язують свою долю з містом; Так, у 1146 році літопис згадує імена бояр, прихильників Ольговичів, арештованих Ізяславом II: Данила Великого, Гюргея Прокопича, Івора Гюргевича, Мирославля унука, Мирослава Хилича унука. Ратибора, відомого з 1079 року, 1113 року згадується як тисяцького Києва. Відомі його сини Ільбех та Фома, посадник Червена (1121 р.). Чудин «держав» у 1072 р. Вишгород, а син його Іван брав участь в нараді у Берестові 1113 року. Син воєводи Вишати Ян був тисяцьким Києва, а син Яна -- Варлаам -- ігуменом Києво Печерського монастиря. Так окреслюється досить значна група бояр, що мешкали в Києві й були його патриціатом. Є факти, які свідчать, що в XII ст. оця міська еліта більше зв'язана була з містом, ніж з особою князя. Наприклад, київський тисяцький Улеб займав цю посаду за Всеволода, його брата Ігоря та Ізяслава II

Українські міста і, головним чином, найбільший, найбагатший Київ, переживали той самий процес боротьби з князівською владою та патриціатом, який відбувався в Західній Європі і привів до утворення вільних міських громад у Франції, Німеччині, Італії, із стислих слів літопису можна зробити висновки, що такою боротьбою була «перша революція 1068 року». Безперечно, боротьба киян з Ізяславом почалася до вибуху 1068 року: літопис каже, що повстанці звільнили в'язнів з «поруба». Мабуть, були якісь заворушення до розгрому княжого війська половцями. На масовий характер повстання вказує помста Мстислава, який стратив 70 чоловіка «чаді», а багатьох без слідства осліпив. В опозиції Ізяславові стояла частина ченців Києво-Печерського монастиря. Антоній, на якого «почав гніватися Ізяслав із-за Всеслава», примушений був втекти до Чернігова. В подіях 1068 року вперше виступають «люди» -- населення міста, при чому спільно і міські низи, і купецтво, для якого захоплення степів половцями означало припинення торгівлі з Візантією.

Середню групу вільних людей давали міста, хоч „ліпші”, „вяці” люди, заможніше купецтво та гості, ще не оформилися й зливалися з боярством. Решта міської людності називалася „чернь” або просто „люди”. Юридично всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від цих патриціїв, капіталістів.

У великих містах, як Київ, Чернігів, Володимир, Галич, Холм, широко розвинулося ремісництво. Ремісники становили поважний відсоток населення. У великих містах, як Київ, ремісники різних фахів жили окремо, на Подолі, де цілі дільниці носили назви різних ремесел: Ганчар, Кожем'яки і т. д. Там знайдено рештки будинків, також знаряддя виробництва, гончарні печі і т. п. В Києві на «Горі», в княжому місті було багато майстерень, які виробляли найкоштовніші речі: золотникарські, косторізні, де обробляли слонові ікла, металообробні, скляні. Очевидно, то були майстерні, які працювали для князя, при чому вироби їх часто позначалися тавром з тризубом.

Нижчу групу вільного населення становили селяни -- смерди. Вони володіли власним сільським господарством, полем, двором, худобою. Смерди платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. „Руська Правда” охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти, боярина чи «княжа мужа». В ХІІ-ХІІ ст. по всій Україні поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Навпаки: зростає група смердів, залежних від землевласника, які працюють на боярській землі, залишаючись вільними.

Напіввільні люди

В Україні-Русі Х-ХШ століть існувала досить численна група напіввільних людей -- «закупів». Так називали людей, які з різних причин тимчасово втратили свою волю, але могли її знову здобути. Це були насамперед наймити, які, вступаючи на працю, брали плату наперед, або відробляли позичені гроші. «Закуп» міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав по закону. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан продав закупа в холопство -- закуп діставав волю, а пан за це відповідав. Але всі ці закони слабо охороняли права закупа. Становище закупа було дуже тяжке: пан мав право карати його, бити «про діло»; закуп ніс відповідальність за реманент, за всякі втрати в господарстві.

Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, продаж при свідках, шлюб з холопкою -- «робою», вступлення на службу без «ряда», продаж збанкрутованого купця, втеча закупа та крадіж: закупом. Закон застерігав умови, коли холоп міг стати вільним: якщо він викупиться на волю, якщо пан звільнить його, а крім того -- для жінки-рабині, якщо пан зґвалтував рабиню -- тоді. після смерті пана, діставали волю і жінка і її діти. Холоп був позбавлений всіх прав, і його трактував закон нарівні з худобою. За злочин, заподіяний холопові, діставав відшкодування пан. За злочин холопа відповідав пан. Холоп не мав власності, ні майна, ні двора; він був власністю свого пана. З поширенням християнства становище холопів трохи покращало: церква закликала до пом'якшення в ставленні до рабів, радила відпускати на волю рабів «на спомин душі»; їх тоді називали «задушні». Оці «відпущеники» переходили в іншу категорію населення -- ізгоїв.

Ізгоями вважали людей, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В Церковному Уставі великого князя Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. До цих трьох груп ізгоїв штучно приєднано четверту -- «коли князь завчасно осиротіє». Про стан і практику, яка встановилася супроти князів-ізгоїв, мова була вище. Звичай вживати терміну «ізгої» у відношенні до князів був тільки аналогією зі становищем справжні ізгоїв, які перебували під опікою Церкви. Головна маса ізгоїв походила з холопів, що дістали волю згідно з тестаментами їх панів. Таких ізгоїв мав на увазі Устав великого князя Всеволода та пам'ятки церковної літератури.

Висновок

Київська Русь залишила блискучу спадщину на терені Східної Європи. Її величезна політична традиція визначила на багато століть напрямок історичного розвитку багатьох держав східноєвропейських народів. Київська Русь являла собою відносно цілісну політично-федеральну єдність недовго. Створивши сприятливі умови для зростання соціально-економічних регіонів, вона розпалась на окремі князівства-держави. З впевненістю можна сказати, що Київська Русь витворила за часи свого існування могутню силу, яка тримала в єдності східнослов'янський світ і в часи дроблення його на князівства-держави, і в часи найбільших лихоліть. За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету - васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі -- його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Ця держава мала складний процес становлення державності. Розпочалося все з невеличких племен, які поступово об'єднувались. Поступово з них утворилась велика, могутня держава - Київська Русь. Могутність її була настільки великою, що сусіди постійно з загарбницькими намірами прибували на її територію. В процесі розвитку суспільство набуло розшарованого характеру. Людність українських земель поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напіввільних. Під впливом внутрішніх протиріч і зовнішньої загрози Київська Русь припинила своє існування, проте залишила помітний слід в історії .

Використана література

1. Бойко. Історія України. Запитання і відповіді. - К., 1997 р.

2. Греков Б.Д. Киевская Русь.-М.: Государственное издательство политической литературы, 1953 г.-568 с.

3. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.-К.: Наукова думка, 1992 р., 544 с.

4. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

5. Давня історія України. У 2х кн. -- Кн. 2. (Толочко П.П. -- керівник авт. колективу). К, 1995. -- С. 146--147.

6. Довідник з історії України. За редакцією І.Підкови та Р.Шуста. - К.,

7. Крип'якевич І.П. Історія України.-Львів: Світ, 1990 р.- 520 с.

8. Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. Л., 1985. -- С. 5.

9. Орест Субтельний : Історія України. - К., 1993 р.

10. 3. Полонська-Василенко Наталія: Історія України (Том 1) - К., 1995 р.

11. Приходнюк О.М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская Русь. К., 1989. -- С. 58--89;

12. Рибалка І.К. Історія України. -- С. 53.

13. Серафим Юшков. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі

14. Славяне ЮгоВосточной Европы в предгосударственный период.-- С. 363--432.

15. Толочко П.П. Древнерусский город. К.. 1989. -- С. 35.

16. Толочко П.П. Древний Киев. К, 1983. -- С. 30.

17. Фроянов И.Я. Киевская Русь: очерки отечественной историографии. Л, 1990 -- С. 6--29.

18. Шаскольский И.П. Антинорманизм и его судьба. / Пробл. отеч истории и всеобщей истории. -- 1983.

Размещено на Allbest.ru