Соціально-економічні відносини Франкської держави та її політичний лад

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Економічний розвиток Франкської держави

2. Соціальна структура франкського суспільства

3. Політичний устрій Франкської держави

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Протягом V століття німецькі народи розселилися на території Римської імперії. Зазвичай вони займали кращі землі, одну третину залишали раніше, званому "римському" населенню. На зайнятій території діяла подвійна система законів. "Римське" населення жило за римським правом, його положення відрізнялося від колишнього лише відсутністю податків, які не збиралися прибульцями, і державних повинностей - підводного, по ремонту доріг, мостів і т. д. "Варвари" жили за своїми власними правилами - відповідно зі звичайним правом. Церква намагалася якось регулювати це положення, але воно було вкрай аморфним, а більшість "варварських" королівств - неміцними. З усіх освічених германцями "держав" найдовше проіснувала і зіграла найважливішу роль держава франків. Може бути, це пояснюється тією обставиною, що франки селилися суцільними масами, повністю витісняючи "римське" населення з певних територій. Франкська держава найбільш типова, держави вандалів, лангобардів та ін. збігаються багато в чому з франкською, яка зазвичай розглядається найбільш докладно.

Таким чином, на прикладі франкської держави можна розглядати будь-яке інше варварське королівство. У державі франків в той момент відбувалися серйозні і незворотні процеси. Ці процеси були провісниками становлення феодальної держави. У франкському суспільстві відбувалися процеси соціального розшарування. Їх роль була воістину величезною і незаперечно важливою для всього процесу генезису феодалізму. Так у франкському суспільстві зароджувалися основні класи феодального населення: вільні і невільні общинники, раби, знать.

Актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що це перше сильне державне утворення після розпаду Західної Римської імперії на території Західної Європи. Саме Франкська держава найвідоміша серед так званих «варварських королівств», і тому саме на її прикладі можна виразно спостерігати за процесом феодалізації суспільства, розвитку економіки. «Салічна правда» - як джерело середньовічного права, була основою законів, за якими жило франкське суспільство. Тому дослідження соціально-економічного то політичного устрою Франкської держави на основі Салічної правди дуже важливо, оскільки саме цей документ є чи не єдиним писемним джерелом з вивчення даного питання. Джерело відображає звичаї народу що недавно переселився в порівняно слабо романізовані частини Галії, і тому зберіг в більш чистому вигляді норми свого життя. Римський вплив відобразився тут значно менше, ніж в інших варварських Правдах і це дозволяє більш чітко прослідкувати зміни, що відбувалися в суспільстві франків. Окрім того, Франкська держава - це перше державне утворення на землях колишньої Західної Римської імперії, яке проіснувало близько 400 років і вклало значний вклад в розвиток державних традицій серед германських племен, залишила відбиток в загальноєвропейській матеріальній і духовній культурі.

Об'єкт дослідження - соціально-економічні відносини Франкської держави та її політичний лад.

Предмет дослідження - основні види діяльності, община, види і форми власності на землю, соціальна структура франкського суспільства та правове становище різних соціальних верств.

Мета дослідження: виявити особливості економічного розвитку Франкської держави, прослідкувати процес феодалізації суспільства, охарактеризувати політичний лад держави франків, починаючи від Хлодвіга і закінчуючи підписанням Верденського договору 843р.

Завдання дослідження:

1. З'ясувати особливості економічного становища Франкської держави;

2. Охарактеризувати становище різних соціальних верств населення (вільні, напіввільні жителі та раби)

3. Проаналізувати характерні риси політичного устрою та адміністративно-територіального поділу держави.

Хронологічні рамки дослідження: 486 р. - утворення Франкської держави - 843 р. - Верденський договір, розділ Франкського королівства на три окремі держави.

Методи дослідження: метод аналізу і синтезу при дослідженні як окремих аспектів життя Франкського королівства, так і формування загальної картини суспільного ладу франків; історико-генетичний метод - при дослідженні франкського суспільства на різних етапах розвитку Франкського королівства; порівняльно-історичний метод про виявлення характерних рис франкського суспільства.

Огляд літератури. Велику увагу вивченню «Салічної правди» як джерела, що характеризує господарський і суспільний устрій франків приділяли М.П. Граціанський, А.І. Неусихін, А.Я. Гуревич, Ф.Я. Полянський, які є провідними спеціалістами з даного питання. М.П. Граціанський в збірнику статей «Из социально-экономической истории западноевропейского средневековья» докладно розглядає «Салічну правду» як джерело правової думки тих часів. А.Я. Гуревич «Проблема генезиса феодализма в Западной Европе» допомагає прослідкувати процес розпаду родового устрою у варварів. Ф.Я. Полянський у своїй роботі «Экономическая история зарубежных стран» дає характеристику соціально-економічного та суспільного устрою франків. При дослідженні даної теми було також використано енциклопедію «Всемирная история. Т.7.» в якій дана загальна характеристика франкського суспільства.

Структура роботи:

Вступ

3 розділи

Висновки

Список використаної літератури із 8 позицій

Загальний обсяг роботи 18 сторінок

1. Економічний розвиток Франкської держави

Як класичний приклад еволюції феодального способу виробництва починають розглядати Північну Галлію, де у 486 р. виникла Франкська держава. У V--VII ст. н. е. тут правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. -- Каролінгів.

Про державу франків меровінзького періоду основні відомості можна почерпнути із судебника "Салічна правда" (кінець V ст.). У землеробстві панувало двопілля; вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2--3 рази, боронували, посіви пололи; почали застосовувати водяні млини. Розвивалося скотарство.

У франків у V--VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю тільки зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів -- дрібних вільних землевласників, які складали общину. Будівлі та присадибні ділянки перебували у приватній власності, проте вільно розпорядитися спадковими ділянками міг тільки колектив общини. Ліси, пустирі, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному володінні [1, с. 126].

Індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей -- алод -- у франків виникла наприкінці VI ст. Це вело до поглиблення майнової й соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона із колективу великих сімей перетворилася в сусідську общину-марку, до якої входили індивідуальні сім'ї. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське суспільство знало напіввільних рабів (літів).

Два шляхи розвитку були характерні для періоду формування великого землеволодіння. Перший -- за рахунок королівських земельних дарунків світській і духовній знаті. Другий -- за рахунок майнового розорення селян-алодів, що були вимушені віддаватися під патронат великих землевласників, які ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався комендацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність.

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII-- IX ст. Зростання великої земельної власності прискорилося, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, формувались основні класи феодального суспільства [2, с.102].

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартела (714--715). У зв'язку з вичерпаністю земельного фонду було встановлено, що земельні дарування-бенефіції робляться не навічно, а на термін служби або довічно і потім їх можна переказати іншій служивій людині. Протягом IX--X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.

Ця реформа, по-перше, зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації; по-друге, закріпила феодальну земельну власність і посилила селянську залежність, оскільки землю давали зазвичай разом із людьми на ній; по-третє, створила поземельні зв'язки між тим, хто дарує, та бенефіціарієм і сприяла встановленню васальних відносин. Васал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, давав останньому клятву на вірність і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності [7, с. 102]. франкська держава політичний соціальний

Паралельно формувався клас залежних селян. Коли вони розорялися, то легко потрапляли в поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Проте феодали не були заінтересовані в тому, щоб селян зганяли із землі, яка тоді була єдиним джерелом існування. Навіть втративши алод, селяни брали у феодалів землю в користування на умовах виконання певних повинностей. Так, одним із важливих засобів феодалізації стала передача землі в прекарії -- умовне земельне держання, яке великий власник передавав у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або платити оброк.

Було три види прекаріїв: а) держатель отримував усю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику й отримував її на умовах відробітку панщини та оброків, отримуючи при цьому захист і необхідну допомогу в разі потреби; в) віддаючи землю, держатель одержував більшу площу землі.

Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. До зростання особистої залежності вів акт комендації і концентрація політичної влади в руках великих землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від державця сеньйорам. Таке становище називалось імунітетом і фактично оформляло позаекономічний примус [5, с. 73].

У VIII -- на початку IX ст. основою господарської організації франкського суспільства стала феодальна вотчина -- сеньйорія. Розміри її були різні: великі -- кілька сот гектарів і більше (3--4 тис. селянських дворів); середні (з 3--4 сотнями дворів); дрібні (кілька десятків дворів). Як засвідчує "Капітулярій про вілли" Карла Великого (кінець VIII ст.), земля у вотчині ділилася на дві частини -- на панську або домен (становила приблизно 25--30 % площі), до якої входили панські орні землі, і землю, яка перебувала в користуванні залежних селян і складалась із наділів. Землі вотчинника лежали черезсмужно з ділянками селян, тому панувала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2--3 рази на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт. Селянські господарства включали двір з будинком, будовами, орним наділом, інколи із садком і виноградником. Селяни користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами [8, с. 64].

Залежне селянство каролінзької вотчини ділилося на три групи: 1) колони -- їх було більшість -- особисто вільні, але перебували в поземельній залежності; 2) раби-серви -- поземельно й особисто залежні; 3) літи, які посідали проміжне становище, перебуваючи під патронатом якого-небудь феодала і тримаючи наділ у спадковому користуванні. Поступово ця різниця стиралася і селяни злились у єдину масу залежних, що платили оброк і відбували панщину.

Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним. Усю продукцію, за окремими винятками, споживали всередині вотчини, продавали періодично лише надлишки, а купували те, що не вироблялось у вотчині. Проте торгівля не справляла значного впливу на загальний рівень економічного життя.

Каролінзька імперія розпалась у 843 р. на Західно-франкське королівство, що поклало початок Німеччини і Середньої Франції, до якої входили землі вздовж Рейну, Рони та Італії. Розпад великої держави є свідченням завершення процесу феодалізації франкського суспільства. Будь-яка країна Європи являла собою систему вотчин, кожна з яких була за суттю суверенною державою. Феодальна роздробленість -- вагома ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізація -- це перетворення алоду в утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних та кріпосних держателів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів [7, с.66].

2. Соціальна структура франкського суспільства

Франкське суспільство цього періоду - це складний комплекс людських угрупувань, положення яких сильно змінюється за дії Салічної правди. Таким чином, у франкському суспільстві з'явилися елементи соціальної структури, і ми можемо виділити основні суспільні групи.

Знать (так звані кращі люди). До них відносились конунг, військові ватажки, старійшини і частина дружинників ("старші"). Ступінь їх знатності визначається за ступенем близькості до короля. Знать, таким чином, - це служиві особи при дворі: дружинники, наближені короля. Також в Салічній Правді закріплено розподіл на простих воїнів, що знаходяться в поході, і воїнів, що знаходяться в поході на службі короля. Таким чином, знатність визначається лише тим, чи служить общинник королю чи ні, а ієрархія королівської служби ще не відображена в законі.

Необхідно відзначити, що в ранніх списках Салічної Правди ще немає ніяких вказівок на існування церковної знаті. Лише в пізніших рукописах з'являються вказівки на підвищений вергельд за вбивство священиків і єпископів. Вергельд за їх вбивство став досить високий. 300 солідів за диякона, 600 за пресвітера, 900 за єпископа. Поява цього вергельда відноситься до IX століття. Це говорить про збільшення зв'язку між королівською і церковною владою. Також вперше саме в церкві з'явилася ієрархія служби [1, с. 129].

Окремо Салічна Правда виділяє антрустіонів. Про існування їх писав ще Тацит. Це воїни, які не живуть мирним життям. Відповідно, королівська влада спирається на силу воїнів і дружини. Дружинники займають тепер перше місце в суспільстві. За їхнє життя встановлюється підвищений вергельд, що відокремлює їх від простих общинників. Більше ні про що про життя дружинника ми судити не можемо. До того ж родова громада стала дробитися, з неї виділяються малі сім'ї, які вимагали постійної участі в господарстві. Служба стає все більш обтяжливою, частішають випадки неявки. Це відображено в пізніх титулах Салічної Правди, де вводяться покарання за неявку воїна на військовий збір. Частина вояків з часом припиняла землеробські заняття, концентруючись навколо короля. Вони ставали його охоронцями і з часом присягали йому. Антрустіони утворюють як би корпорацію, союз. Вони були єдиною регулярною військовою силою в державі. Крім них було лише народне ополчення.

Вільні франки. Це були ті родичі, які мали земельні наділи і або обробляли їх, або воювали. Вергельд за них дорівнював 200 солідів. Вони були наймасовішою частиною суспільства. Вони ще не піддаються експлуатації з боку якого-небудь панівного класу. Всі вільні франки вільні в однаковій мірі, але в їхньому середовищі є майнова диференціація, на що вказують описані в Салічній Правді випадки пограбування та боргових зобов'язань. Але майнове розшарування ще не досягло того ступеня, коли сильно поділяються більш заможні і більш бідні общинники і останні вступають в залежність від більш багатих [3].

Напіввільні (літи) - ті, хто вийшов з рабського стану, але залишався в залежності. Їх фігура дуже відособлена, тобто вони не відносяться ні до вільних, ні до рабів, так як мають господаря і можуть бути відпущені на волю. Але за них сплачується вергельд в 100 солідів, коли за раба лише штраф, рівний вартості. Літи захищені більшим штрафом, ніж раби, в разі пограбування. Їх фігура іноді прирівнюється до фігур римлян. Вони не володіють землею, не перебувають при особі короля. Не зовсім зрозуміло їх походження. Ймовірно, це варвари, завойовані франками при вторгненні в Галлію. Не франкське походження зближує їх з римлянами. У літів було майно і свій будинок. Швидше за все, це людина, що сидить на землі, за що віддає частину свого врожаю. На відміну від рабів у літів є свої права, наприклад, право виступати в суді. Літ також має право виступати в похід з господарем. Поступово відбувається процес покріпачення літа. Літи стоять найближче до групи вільних. Літів можна було відпускати на волю [2, с.103].

Раби. Рабство було патріархальним, тимчасовим. Раби, по числу згадок, стоять першими після вільних общинників. Всі титули говорять, що раб безправний, підлягає купівлі та продажу. Вергельд за нього встановлюється штрафом в 30 солідів. На користь господаря. Раб не має сім'ї і власності. Все це належить господареві. Шлюб з вільним призводить вільного в рабський стан. Раби зі спеціальністю цінуються дорожче - до 75 солідів. Раби використовуються в основному у великих господарствах і не є основним виробником. Ніде раби не згадуються як прості трударі, а маса їх неоднорідна: одні мають спеціальність, отримують високі посади, а інші ні. З раба не знімається матеріальна відповідальність за злочин, отже, у них є майно. Їх можна було відпускати на волю, як і рабів. Подібні люди називалися вільновідпущениками, статус яких ніде не охарактеризований.

Поряд з франками в їх державі жило колишнє, галло-римське населення. Окремо можна виділити пункти про римлян. У Салічній Правді є прямі вказівки на те, що римляни були єдиними платниками податків. Також згадуються раби зі спеціальністю, що обслуговують ці господарства, крадіжка яких карається. Відповідно можна припустити, що серед римлян були власники великих земельних наділів (латифундій). А головні трудівники латифундій - раби.

Крім старої римської знаті, яка втрачає свої сили, відзначаються і середні римляни. Все це свідчить про те, що у франкському суспільстві того періоду існували як знатні франки, так і знатні римляни, як середні франки, так і середні римляни. За Салічною Правдою всі ці групи мали однакові права щодо володіння алодом. Втричі менша сума вергельда пояснюється тим, що римляни не входили в громаду, на користь якої зазвичай платилася частина вергельда [7, с. 62].

3. Політичний устрій Франкської держави

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті).

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем [4, с. 203].

Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.

Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”).

Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

- посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало;

- нагородою за службу були земельні пожалування, а також право залишати собі частину зборів з населення;

- було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було [2, с. 104].

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб - міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і особистим королівським майном, загальнодержавні питання розглядались як особисті справи королівського дому. А тому міністеріали фактично очолили державне управління і суд. Поступово вони стають власниками великих латифундій.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

- майордом - керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;

- пфальцграф - спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;

- тезаурарій - королівський скарбник;

- маршал - спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;

- архіканелан - духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

Традиційне самоуправління вільних франків там, де вони проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб - уповноважених короля [7, с. 103].

Вся територія держави була поділена на округи - паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги.

Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою - центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював його владу в сотні.

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, зберігали самоуправління [4, 241].

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення.

Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Їх форма на протязі декількох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судова влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг - збори вільних людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного голови - тунгіна. У його склад вибирались, як правило, заможні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чо-ловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за правильністю судочинства.

Поступово люди короля (його уповноважені) стають головами судів замість тунгінів. Їх посланці - місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду - скабінів [6, с.45]

Обов`язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений.

Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрисдикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви.

Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціативи потерпілого. Він був зобов`язаний дати суду докази скоєного, привести співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати “суд божий” (ордалії) - випробування розпеченим залізом або кропом. Заможний франк міг відкупитися від “суду божого”. Третина всіх судових штрафів ішла на користь короля.

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала надійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями.

На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Карл Великий невдовзі перед смертю розділив імперію між своїми силами. Корона імператора дісталась Людовіку Благочестивому. Його сили, зібравшись у Вердені 843 р., поділили імперію на три частини: східна частина дісталась Людовіку Німецькому, західна - Карлу Лисому, середня - франкське королівство (північна Італія) - Лотарю. Лотар одержав корону імператора.

Верденський договір поклав початок самостійному існуванню трьох європейських держав - Німеччини, Франції, Італії [6, с.47]

Висновки

Таким чином, економічний розвиток франкського суспільства за даними «Салічної правди» був на більш високому рівні, ніж у стародавніх германців. Про це свідчать зміни, що відбулися в господарському житті франків. За Судебником можна простежити прогрес в сфері агрокультури: розширився асортимент вирощуваних культур, стали більш досконалими сільськогосподарські знаряддя та прийоми обробки землі, використовуються різні види робочої худоби. З'являються нові галузі господарства: садівництво, культура овочів, виноградарство. Очевидно, землеробська культура зробила великі успіхи.

За даними «Салічної правди» можна зробити висновок, що значно розвинулося і скотарство. За ним можна судити, що франки тримали у великій кількості велику рогату і дрібну худобу, а також різні види домашньої птиці, займалися полюванням, рибальством, бджільництвом.

Разом з тим Судебник дає певні дані про общинний лад, еволюції форм власності та соціальну структуру франкського королівства того часу, які також відображають зміни в житті стародавніх германців, які зробили великий крок вперед. Громада представляла собою перехідний етап від «землеробської», де зберігалася колективна власність роду на всю землю, включаючи і орні наділи великих сімей, до сусідської громади-марки, в якій вже панує індивідуальна власність малих сімей на надільну орну землю при збереженні общинної власності на основний фонд лісів, луків, пусток, пасовищ тощо.

Положення різних прошарків франкського суспільства (король і військово-посадова знать, рядові вільні общинники, напіввільні - літи і раби), а також статус різних верств підкореного галло-романського населення, досить точно відображає шкала вергельда (викупів за вбивство). Надалі ця неоднорідність зіграла важливу роль в процесі феодалізації.

Список використаної літератури

1. Всемирная история в 24 т. Т.7. Ранне Средневековье/ А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. - Минск: Харвест, 2001. - 512с.

2. Гуревич А.Я. О генезисе феодального государства/А.Я. Гуревич // Вестник древней истории. - 1990. -№1. - С.101 - 106

3. Калиничева Г.И. Экономическая история [електрон. ресурс]/ Г.И. Калиничева. - К.:МАУП, 2001. - 96с. - режим доступа: http://tourlib.net/books_others/kalinicheva.htm

4. Лебек С. Происхождение франков. V--IX века; [перевод с франц. В. Павлова. -- М.: Скарабей, 1993. -- Т. 1. -- 352 с.

5. Леоненко П.М. Економічна історія: [навч. посібник] / П.М. Леоненко, П.І. Юхименко. - К.: Знання-Прес, 2004. - 357с.

6. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн: курс лекцій /І.Д. Мудрак. - Ірпінь, 2001. - 175с.

7. Сидоров А.И. Каролингская аристократия глазами современников/А.И. Сидоров // Французский ежегодник. - 2001. - №1. - С. 59-67

8. Хрестоматия по истории средних веков: в 2т. -[упор. С.Д. Сказкин]. - М., 1961. - Т.1. -594с.

Размещено на Allbest.ru