Аграрна історія України на межі ХІХ–ХХ ст.: зміна парадигми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аграрна історія України на межі ХІХ-ХХ ст.: зміна парадигми

Сучасні дослідження аграрної історії України передусім стосуються проблем, які перебували поза увагою радянських науковців. І це цілком виправдано.

З початку 1990-х рр. вітчизняна історична наука здійснила справжній інформаційний і світоглядний прорив. На сьогодні ми можемо говорити про відновлення української історичної науки, яке розпочалося з вивчення тем, що за радянської доби знаходилися за межами дозволеного. Досвід вивчення аграрної історії ХІХ-ХХ ст. - яскравий приклад зміни дослідницької парадигми на межі вже ХХ-ХХІ ст. Аналіз процесів у сільському господарстві пореформеної та передреволюційної доби має важливе значення як для розуміння Української революції та її наслідків, так і для проникнення в сутність сучасних проблем аграрного розвитку в державі. Радянські історики досліджували аграрну історію крізь призму «передумов Великої жовтневої соціалістичної революції». Попри ідеологічну заангажованість, ці дослідження відіграли роль у збагаченні історичного знання. Зокрема, праці М. Лещенка «Селянський рух на Правобережній Україні в період революції 1905-1907 рр.», «Селянський рух на Україні в роки першої російської революції», «Крестьянское движение в связи с проведением реформ 1861 г.» стали вагомим внеском у вивчення історії українського селянства. Одне з найкращих досліджень історії сільськогосподарського пролетаріату півдня України належить О. Луговій. Дослідниця висвітлила характерні риси розвитку великого землеволодіння, формування сільськогосподарських робітників, організацію сільськогосподарського виробництва, матеріально-технічне забезпечення господарств, способи запровадження в них найманої робочої сили тощо. І. Гуржій у монографії «Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст.» показав розширення економічної діяльності України в 60-90-ті роки ХІХ ст. Автор відзначив, що зростанню експорту сільськогосподарських продуктів з України сприяли зміни, які відбулися в сільському господарстві після скасування в 1861 р. кріпацтва, та швидке будування залізниць, які сполучали землеробські регіони з морськими портами та сухопутними митницями. Тема сільського господарства в українських губерніях присутня в працях, присвячених проблемам села в Російській імперії. У них вказується на кризовий стан як поміщицьких маєтків, так і селянських господарств. М. Дружинін звернувся до передісторії реформи 1861 р., зазначивши, що вже від звільнення селян очікувався поштовх до аграрного розвитку. Проте реальність виявилась дещо іншою - поміщики зіткнулися з рядом складних проблем: браком оборотних коштів; зниженням вартості цінних паперів внаслідок надмірно великої пропозиції; відсутністю агрономічних знань у землевласників; низьким рівнем кваліфікації сільськогосподарських робітників; непристосованістю до ринкової економіки; споживацьким способом життя багатьох поміщиків. Автор характеризує особливості окремих регіонів Росії та України. В узагальнюючій праці «Сельское хозяйство и крестьянство России в период империализма» С. Дубровський, як і інші автори, аналізував становище аграрного сектора в контексті проблеми передумов революцій у Росії. Зокрема, він відзначив: «Збереження напівкріпацьких відробіткових господарств становить основну передумову першого демократичного етапу революції, розвиток капіталістичного поміщицького господарства за перемоги пролетарської соціалістичної революції відіграв свою роль в організації великого соціалістичного сільського господарства». Узагальненням вивчення соціально-економічних проблем стало видання двотомних праць «Історія робітничого класу Української РСР» та «Історія селянства Української РСР». Аграрна історія посіла чільне місце і у 8-томній «Історії Української РСР». Унікальним виданням стала «Історія міст і сіл Української РСР», до створення якої були залучені не лише професійні історики, а й близько 100 тис. краєзнавців-аматорів. У цілому, на справедливе зауваження Я. Калакури, мало місце механічне перенесення схеми історії Росії в Україну, що, безперечно, збіднювало науковий пошук. Досить показовим у контексті аграрної історії є вивчення поміщицького землеволодіння. За радянської доби проблема поміщицького господарства періоду капіталізму практично зникла зі сторінок історичної літератури. Під пресом ідеологічних стереотипів довгий час вважалося недоцільним вивчати верству суспільства, знищену в результаті здійснення аграрної політики більшовицької диктатури. Неупереджений аналіз функціонування поміщицького господарства був небезпечним для існуючої колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві. Відновлення уваги до проблеми припало на кінець 1950-х - початок 1960-х рр. Поштовхом стали загальносоюзні аграрні симпозіуми, перший з яких проведено в 1958 р. Праці російських істориків - М. Дружиніна, С. Дубровського, А. Анфімова - стосувалися поміщицького господарства Європейської Росії в цілому, українські губернії згадувалися лише як ілюстрація. Серед українських авторів, роботи яких присвячені цій проблемі, можна назвати Л. Іванова, Р. Попову. У статті Л. Іванова «Розподіл земель в Україні напередодні революції 1905-1907» центральним постає питання про перевагу відробіткової чи капіталістичної системи в поміщицьких господарствах різних регіонів України. Р. Попова звернула увагу на зв'язок поміщицьких економій з селянськими господарствами, показавши, що багато поміщицьких маєтків продавали селянам насіннєвий матеріал, а селяни мали змогу переймати досвід застосування машин та способів обробки ґрунту. Розвиток поміщицьких винокурень та цукроварень стимулював розширення посівів технічних культур на селянських полях, а також розширювало застосування робочої сили, або, висловлюючись сучасною термінологією, створювало додаткові робочі місця на селі. Але всі ці позитивні тенденції гасилися реакційними формами організації господарства. Отже, протягом 1950-1980-х рр. був зібраний великий фактичний матеріал, що дозволило з'ясувати характер і рівень сільськогосподарського виробництва. Не заперечуючи досягнень радянських істориків у цьому напрямку, слід відзначити, що їх робота мала однобічний характер. Вони зосередили увагу на питанні щодо передумов «Великої жовтневої соціалістичної революції». Такий підхід зумовив ігнорування цілого ряду важливих аспектів, без яких історія українського села залишалася неповною. Водночас значення праць радянських науковців полягає в накопиченні фактичного матеріалу з проблеми, запровадженні в обіг нових документів, у розробці принципів оцінки селянських та поміщицьких господарств. В останнє десятиліття минулого століття аграрна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. почала вивчатися передусім з тих сюжетів, що ігнорувалися або фальсифікувалися радянськими науковцями. В. Борисенко, приділивши достатню увагу перетворенням у сільському господарстві, торкнувся конфліктів між селянами й поміщиками. Він, зокрема, зазначив, що після скасування кріпацтва виступи селян відзначалися більшою цивілізованістю і зменшенням посягань на життя й майно. Головною причиною кризи в сільському господарстві автори роботи «Аграрна історія України» П. Панченко та В. Шмарчук вважають надвиробництво сільськогосподарської продукції [12]. Фрагменти, пов'язані з поміщицьким господарством, займають значну частину вказаної роботи. Автори відзначають позитивний вплив на це господарство реформи 1861 р. і торкаються проблеми, яка визначила характер радянської літератури з проблеми - співвідношення капіталістичної та відробіткової систем господарювання й шляхів розвитку капіталізму. Вони стверджують наявність двох тенденцій у капіталістичному розвитку: еволюційної й революційної, жодна з яких не перемогла. Шлях реформування сільського господарства визначають як специфічний російський, який характеризувався багатоукладністю. На наш погляд, варто було б виділити українську специфіку поступу аграрного сектора. У роботах істориків значна увага приділена постаті П. Столипіна й реформі, яку він започаткував. Дослідники неоднозначно оцінюють наслідки перетворень початку ХХ ст. Так, у цілому позитивно оцінюючи підсумки Столипінської реформи, автори «Історії України» відзначають її обмеженість та відсутність впливу на поміщицькі господарства. На думку автора статті, це не так, оскільки розширення господарської ініціативи селян внаслідок підриву общини активізувало виробництво. Селянське господарство конкурувало з поміщицьким, особливо з малопотужним і сприяло підриву позицій останнього. На противагу їм П. Панченко й В. Шмарчук, характеризуючи столипінську реформу, звернули увагу на те, що в ході її проведення руйнації зазнавало й поміщицьке землеволодіння. Саме цим вони пояснюють негативне ставлення до реформатора імператорського двору. На думку авторів, велике приватне господарство повинно було скласти основу розвитку сільського господарства по-столипінськи. На прикладі Кам'янського маєтку Давидових (Чигиринського повіту Київської губернії) Л. Горенко простежена історія формування та капіталістична еволюція великого поміщицького господарства. Характерною рисою розвитку поміщицьких господарств була їхня переорієнтація з аграрного на промислово-аграрне. Кількома роками пізніше автор разом з Ю. Присяжнюком спробували з'ясувати особливості менталітету поміщиків у пореформені роки. Фактично це перша в українській історіографії спроба пов'язати причини повільної буржуазної еволюції села з консервативністю психології. Це надзвичайно цікавий аспект і з огляду перспектив перетворень у сучасному українському селі. Автори справедливо пов'язують консерватизм сільського жителя з високою родючістю тутешніх ґрунтів. У кінцевому підсумку консерватизм мислення зумовив повільні темпи перебудови поміщицьких господарств України в перші пореформені десятиліття. Але слід звернути увагу на недоцільність характеристики як консервативного мислення абсолютно всіх поміщиків. Не можемо погодитися з твердженням, що поміщицьке господарство не мало прогресивного впливу на селянське через консерватизм першого. По-перше, слід визначитися, які категорії селянських і поміщицьких господарств порівнюються. Очевидно, не зовсім коректно співставляти потужні селянські господарства зі слабкими поміщицькими економіями. У цілому ж за такими показниками, як застосування сільськогосподарської техніки, впровадження агрономічних досягнень, рівень врожайності, поміщицьке господарство випереджало селянське; розвинені поміщицькі маєтки позитивно впливали на селянське господарство, наприклад, через продаж насіннєвого матеріалу, шляхом поширення досвіду застосування раціональних сівозмін тощо. Звичайно, не варто й перебільшувати цей вплив.

У цікавому ракурсі розглянута соціально-економічна історія В. Ковалинським. Це своєрідна збірка історико-краєзнавчих нарисів, кілька з яких присвячені доброчинній діяльності великих поміщиків: графа О. Бобринського, П. Галагана, Демидових-Сан-Донато, Бродських, Терещенків, Ханенків. Акцентуючи увагу на меценатській діяльності, автор подає біографічні відомості, дає характеристику виробничій діяльності поміщиків. Фактично ця праця заклала основи нової традиції в оцінці поміщиків, які показані не експлуататорами, а громадянами своєї країни, які маючи матеріальні можливості, спрямовували їх частково на добробут суспільства. До подібної групи робіт слід також віднести дисертації О. Ткаченко «Підприємницька та меценатська діяльність родини Терещенків на Україні (1861-1917 рр.)» та О. Донік «Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини Терещенків в Україні». Законодавчому підґрунтю поземельних відносин у Правобережжі присвячена монографія С.О. Борисевича. Показово, що автор торкнувся проблеми, яка раніше активно експлуатувалась, але спеціально не вивчалася. Як показує дослідник, у пореформений період законодавча діяльність спрямовувалася на земельне питання, зокрема збереження великих поміщицьких господарств і підвищення їхньої ефективності. У монографії зауважено, що Російській імперії знадобилося майже століття для законодавчого врегулювання поземельних відносин у Правобережжі. Таку розтягнутість у часі автор пояснює небажанням влади радикально втручатися у приватні права землевласників. Слушно дослідник виокремив фактори формування законодавства: політичний, економічний, соціальний, етнічний, внаслідок дії яких поземельні відносини еволюціонували в напрямі «ротації земельних власників», «концентрації сільськогосподарського виробництва». Велику зацікавленість дослідників викликає вивчення змін в аграрній сфері у другій половині XIX ст., зокрема кооперації, розвитку кредитно-банківської системи, торговельних відносин, соціально-економічної діяльності земств тощо.

Як бачимо, сучасні дослідження аграрної історії України передусім стосуються проблем, які перебували поза увагою радянських науковців. І це цілком виправдано. Серед них - діяльність земств, здійснення й наслідки столипінської аграрної реформи, функціонування поміщицького господарства, роль підприємців у розвитку промисловості, розвиток різних форм кооперації, доброчинно-меценатська діяльність економічної еліти тощо. Водночас ряд аспектів залишається не висвітленими повною мірою. Звісно, актуальність дослідження зумовлюється передусім його новизною, але слід пригадати вислів А. Грамші про те, що кожне покоління наново інтерпретує історію відповідно до поглядів свого часу. Не зважаючи на досить широку представленість аграрної проблематики в радянській науковій літературі, з огляду на певну співзвучність перетворень в економіці України межі ХІХ - ХХ ст. та ХХ - ХХІ ст., існує потреба наново підняти весь комплекс проблем аграрного розвитку пореформеної та передреволюційної доби: історії українського селянства, соціальних конфліктів, розвитку торгівлі, діяльності банківської системи в аграрному секторі, етно-демографічних процесів, організації соціально-побутового життя. Нині назріла необхідність здійснення дослідження сільського господарства в цілому на українських землях у межах Австро-Угорської та Російської імперій, визначення загальних рис і особливостей. Адже соціально-економічні процеси, які не мають географічних меж, готували підґрунтя для революційних перетворень в Україні в цілому. Подальшого вивчення потребують такі аспекти, як законодавство обох імперій щодо селянства і поміщицтва; перепрофілювання сільського господарства на потреби промисловості й зовнішнього ринку в XIX ст.; особливості землеволодіння та земельної оренди в різних національних групах; повсякденне життя сільського населення.

сільський революція пролетаріат поміщицький

Размещено на Allbest.ru