Життя та діяльність Павла Полуботка

Размещено на http://allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Реферат

на тему: «Павло Полуботок»

полуботок гетьман наказний історія

Київ 2011

Як і багато інших козацьких офіцерів, Павло Полуботок походив з давнього козацького роду. Відомо, що його дід Артемій був сотником чернігівського полку ще за часів гетьмана Д. Многогрішного. Батько - Леонтій Полуботок - дослужився при гетьманові Самойловичу до полковника переяславського та генерального бунчужного.

Народився в заможній козацько-старшинській родині, перші згадки про яку датують поч. XVII ст.

Павло навчався у КМА (1670-ті рр.). 1680 одружився з племінницею гетьмана І. Самойловича Євфимією. Службу у Війську Запорозькому розпочав у Чернігівському полку як військовий товариш, згодом отримав ранг значкового товариша. За гетьмана І. Мазепи разом з батьком був притягнутий до слідства 1692 у справі ченця Соломона за звинуваченням у державній зраді. Леонтія Полуботка ("промышлял о гетьманстве и желал гетьману и всем при нем будучим погубы и нестроения в народе") позбавлено полковницького уряду та значної частини маєтків, а перед його сином надовго було закрито шлях до високих урядів Гетьманщини. Лише на поч. XVIII ст. стосунки Полуботка з гетьманом нормалізувалися. У черв. 1703, "респектуючи на его, пана Полуботка, значеніе, шире и статечне в войску Запорожском роненіе услуги", І. Мазепа затвердив за ним придбані гранти Чернігівському полку, а 1705 погодився на обрання його чернігівським полковником. Але, навіть обійнявши цю посаду, Павло Полуботок не перестав ненавидіти Мазепу і вважати його за особистого ворога. Хоч це, мушу зауважити, до якихось різких випадів проти гетьмана не призводило. Та коли Мазепа перейшов до стану Карла ХП, Павло Полуботок першим прибув на поклик Петра І, щойно той оголосив скликання Ради козацької старшини, що відбулась у листопаді 1708 року.

Восени 1708 Полуботок не підтримав антиросійський виступ І. Мазепи і на Глухівській раді 6 грудня виступив одним з реальних претендентів на гетьманство в Україні. Однак проти його обрання рішуче виступив цар Петро І, за свідченням О. Ріґельмана, заявивши: "Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться". На цій Раді він мало не став гетьманом України. Коли І. Скоропадський, шануючи давній звичай, почав відмовлятися від булави, прихильники Полуботка враз висунули його кандидатуру. Проте агенти вже донесли Петрові І, що цей полковник, попри всі особисті незлагоди з Мазепою, є по суті, однодумцем "ізмєнніка ". І Петро І не погодився на Полуботка, заявивши, що з нього може вийти " ще один Мазепа". На гетьманський уряд було обрано І. Скоропадського.

Судячи з усього, Полуботок цареві цього не забув. Хоч обрання Скоропадського сприйняв спокійно. За цього гетьмана і далі був полковником чернігівським і в опозицію до нього не став. Скоропадський цінував це. І помираючи, він офіційно передав свої повноваження Павлові Полуботку, визнавши його за наказного гетьмана до обрання нового володаря булави. Проте його волі було мало. Потрібен був ще дозвіл царя на вибори. Полуботок послав по нього своїх представників. Козаки Петра І в столиці не застали. Мусили наздоганяти його аж в Астрахані, куди той подався на чолі війська, що рушило в Перський похід. Але потрібного дозволу не дістали. Цар зволікав. Заявив, що мова про це можлива лише після походу. З тим посланці Полуботка й повернулись в Україну. А він правильно оцінив ситуацію: цар узагалі не хоче виборів гетьмана, і Малоросійська колегія та все чиновництво поведуть тепер справу до остаточного знищення українського самоврядування.

Ще за життя Скоропадського з'явилися певні ознаки цього. Зокрема, усталилась тактика: щойно з якогось полку надходила скарга - цар негайно змінював керівника-українця на росіянина. Підтвердженням здогадів наказного гетьмана, була й особлива брутальність президента Малоросійської колегії Вельямінова в поводженні з українським офіцерством. Збереглося свідчення сучасника, що коли гінці повернулися од Петра ні з чим, Вельямінов кинув Полуботкові просто межи очі: "Що твоя служба проти моєї?! Ти бачиш, що я - бригадир і президент, а ти переді мною ніщо. 24.11.1708 цар надав йому "за верные и усерднорадетельные службы, как в войсковых действиях против неприятеля нашего, короля шведского, также й за показанную его непоколебимую к нам верность в настоящем случае измены нам, великому государю, бывшего гетьмана Мазепы" жалувану грамоту на кілька сіл, що раніше належали небожу І. Мазепи І. Обидовському. У грудні 1708 Полуботок отримав "в вечное владение... местечко Любеч с перевозом па Днепре Любецким и Лоевским с озеры, с преселками всеми, к тому местечку надлежащими, с лесы и с сенными покосы, с деревьями бортными и до борт потребными и со всякими угодьями", інші маєтності, що перед тим перебували у власності І. Мазепи та П. Орлика. П. також на власний кошт активно скуповував маєтності, осаджував слободи, споруджував численні млини, ґуральні, гути, рудні, успішно займався комерційною діяльністю, контролюючи торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку та проводячи широкомасштабні експортні операції.

За короткий час став одним з найзаможніших і найвпливовіших людей Гетьманщини. Його володіння розляглися на теренах Чернігівщини, Лубенщини, Гадяцька, Ніжина, Сумщини й Охтирських полків. Полуботкові належало близько 3200 селян, дворів. Він мав двоповерховий кам'яний будинок у центрі Чернігова, садибу на його околиці, а також "двори з хоромами" у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах та ін. містечках і селах Лівобережжжі та Слобідській України. Полуботкові належала одна з найкращих бібліотека в Україні поч. XVIII ст., яка налічувала за описом "печатних книг всяких, латинських й польських, 54, в том числе Евангелий два, непокрыты, а в них листы золоченые.., Калепин, Тезаврус, Помон, Кнатеус, Спекулум Саксонум, Твардовский, Конституция, Мир с Богом, Сообразование воли человеческой с божественной". Полуботок колекціонував також картини, стародавні ікони, коштовну зброю, прикраси. Цікавився вітчизняною історією. За свідченням його зятя, автора "Дневных записок" Я. Марковича, Полуботок упорядкував стислу історичну "Кроніку", що охоплювала події в Україні протягом 1452-1715. Щедрими були надання Полуботка українським церквам. Особливою його прихильністю користувався Чернігівський Вознесенський собор, куди він передав придбані власним коштом дзвін, срібні чаші, потири, богослужбові книги в коштовних окладах тощо.

Як наказний гетьман 1721 водив 10-тис. козацький загін на "канальні роботи" на Ладогу. Протягом І-ї пол. 1722 за відсутності гетьмана І. Скоропадського виконував обов'язки наказного гетьмана України. Після смерті останнього 4.07.1722 старшина ще до оголошення нових виборів обрала Полуботка наказним гетьманом. Діяльність Полуботка протікала в умовах жорстокого протистояння з створеної імперської Петром І 28.06.1722 Малоросійської колегії С. Вельяміновим, на якого покладалося завдання зосередити у своїх руках всю повноту влади в Україні з тим, щоб ліквідувати українську автономію, уніфікувати державні порядки гетьманату із загальноімперськими нормами. Прагнучи протидіяти російському наступові на українську автономію, Полуботок намагався реформувати державний устрій гетьманату, поліпшити діяльність системи судочинства, впорядкувати соціальні відносини в суспільстві, посилити відповідальність старшини за службові зловживання.

19.08.1722 він видав універсал, який серед іншого зобов'язував: "абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги". Крім того, докум. передбачав реформування укр. судочинства: "А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает..." Встановлювався чіткий порядок подачі судових апеляцій, регламентації процесу судочинства. Особливу увагу Полуботок приділяв питанням проведення нових гетьманських виборів і скасування фінансування підпорядкування України Малоросійській колегії. З цією метою він неодноразово подавав до імператорської канцелярії та Сенату відповідні клопотання, організовував подання колективних, від імені всього укр. народу, чолобитних, саботував розпорядження Малоросійської колегії тощо. За відсутності в країні імп. Петра І. Полуботокові восени 1722 вдалося на короткий час загальмувати хід інкорпораційної реформи, домогтися від Сенату скасування деяких розпоряджень С. Вельямінова, які завдавали явної шкоди українському суспільству. Проте імператорський указ 16.04.1723 ще більше розширював повноваження Малоросійської колегії, звужуючи натомість прерогативи гетьман. уряду. 22.05.1723 Полуботок та ген. старшину за організацію опозиційної діяльності "для ответу" викликали до Петербурга, а указ Петра І від 23.06.1723 заборонив надалі навіть порушувати питання щодо проведення нових гетьманських виборів.

Проте прибувши до Санкт-Петербурга, Полуботок продовжував пошук шляхів повернення Україні автономних прав, апелював з приводу неправомірних дій Малоросійської колегії до імператора та Сенату та вимагав її закриття та пропонував запровадити на її місце "Генеральний суд в семи персонах". У вересні 1723 розпочалися допити Полуботка в Таємній канцелярії. Після отримання в С.-Петербурзі "Коломацької чолобитної", ініційованої Полуботком і витвореної під керівництвом Д. Апостола від імені всього Війська Запорозького, щодо проведення нових гетьманських виборів і ліквідації нововведених Малоросійською колегією статей оподаткування, Петро І 10.11.1723 "з великим гнівом" і "ярості" наказав ув'язнити Полуботка та старшину, "хто за им ассистовал", до каземату Петропавлівської фортеці. Щоб якось допомогти наказному гетьманові та його товаришам, миргородський полковник Данило Апостол зібрав величезну кількість підписів під своєю петицією на ім'я Імператора, в якій знову ж таки оскаржував дії Малоросійської колегії та просив призначити вибори гетьмана. Відчувши, що така петиція може дати поштовх до масових антиросійських виступів в Україні, Петро І вирішив провчити українців. І почав з тих, що вже були в нього під руками: піддав Полуботка з товариством щонайжорстокішим допитам і тортурам і кинув до Петропавловської в'язниці.

Деякі дослідники вважають, що вони стали першими політичними в'язнями жахливих Петропавловських казематів. Понад рік тривали допити, і в 2-й пол. 1724 справу передано на розгляд Вищого суду. Однак до судового процесу не дійшло: Полуботок важко захворів, і о третій годині дня 18.12.1724 його не стало. Похований на цвинтарі церкви Св. Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в С.-Петербурзі. Про смерть Полуботка в Україні стало відомо 17.02.1725 від його обслуги, що повернулася зі столиці. 29.02.1725 в одній з глухівських церков було відправлено панахиду по Полуботку. Трагічна загибель гетьмана породила в Україні низку переказів, що передавалися із покоління в покоління й справили помітний вплив на розвиток вітчизняної історичної та суспільно-політичної думки. Зокрема, широко відомою стала промова гетьмана, яку начебто він виголосив у присутності Петра І. В момент арешту, а також записаний Д. Бантиш-Каменським переказ відповіді смертельно хворого гетьмана присланому імператором лікареві: "Нашто мнъ жизнъ, когда я не могу быть полезным отчизнъ".

Підлотність імператора Петра І та його урядовців полягала не тільки в тому, що вони позбавили Україну її законного уряду, а й у тому, що російська пропаганда ще довго-довго по смерті Полуботка поширювала версію, ніби він та інші українські урядовці зверталися до царя з вимогами поліпшити їм власне становище, допоминалися винагород та маєтностей, а простий народ усіляко визискували. Отож, він, цар-батюшка, і став на захист цього народу від "ізмєнніка Полуботка". Заарештованих разом з Полуботком українських урядовців звільнила з тюрми вже Катерина І, - після тривалих і наполегливих петицій з боку української старшини.

Полуботок був двічі одружений. З першою дружиною Єфимією Самойловичевою (п. у лют.1717) мав п'ятьох дітей: Андрія, Якова, Олену, Ганну-старшу та Ганну-молодшу. У лист. 1717 одружився вдруге з дочкою ніжинського полкового судді Ганною Лазаревичевою, вдовою військового товариша Р Жураківського. Видавши дочку Олену заміж за улюбленого небожа гетьманші Анастасії Скоропадської, Полуботок породичався з Марковичами та Скоропадськими. У 2-й пол. ХVIII ст. рід Полуботків згас.

Виступ Павла Полуботка на захист "прав та вольностей", здобутих українським суспільством у ході тривалої виснажливої боротьби, закінчився цілковитою поразкою. Вміло граючи в політиці Полуботок розумів всю ситуацію. Роз'єднане глибокими соціальними суперечностями, на яких вправно грали російські урядовці, воно виявилося нездатним згуртуватися навколо національно-державної ідеї. В історичній перспективі це спричинилося втратою її позицій у політичному житті краю, власного культурного обличчя, поступовим розчиненням у середовищі російського дворянства. Консолідуючу роль за цих обставин могло відіграти хіба що православне українське духовенство, але в особі своїх вищих ієрархів воно остаточно втратило смак до самостійного буття й воліло обіпертися на державну міць Росії. Все це, зрештою, й зумовило поразку Полуботка, як незадовго до нього Мазепи, які, на мій погляд, однаково вболівали за долю Гетьманщини. Але дотримувалися різних поглядів щодо форм та методів боротьби, а відтак репрезентували два головні напрямки в українському національно-визвольному русі автономістичний і сепаратистський.

Перемога Малоросійської колегії слухняного знаряддя централізаторської політики Петра І означала фактичну ліквідацію автономного устрою Гетьманщини, і хоча згодом він начебто відроджувався за Данила Апостола і Кирила Розумовського, це не ставило під сумнів напрям політики царату в Україні.

Размещено на Allbest.ru