Українські землі у складі Великого Князівства Литовського
Устрій та побут на українських землях в складі Великого Князівства Литовського. Господарський розвиток українських земель під владою Литви. Зовнішня торгівля та аграрні відносини українських земель у складі ВКЛ. Особливості грошово-кредитних відносин.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 06.02.2013 |
| Размер файла | 25,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
РЕФЕРАТ
"Українські землі у складі Великого князівства Литовського"
Зміст
1. Устрій і побут на Українських землях в складі Великого Князівства Литовського
2. Господарський розвиток українських земель під владою Литви
3. Зовнішня торгівля українських земель
Література
1. Устрій і побут на Українських землях в складі Великого Князівства Литовського
Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.
І етап (1340--1362) -- «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230--1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга -- Гедиміна (1316--1341) -- почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва -- Волинь.
Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359-1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345--1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.
Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями -- претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».
II етап (1362--1385) -- «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії -- державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці»
Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу -- «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. -- свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.
Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377--1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап (1385--1480) -- втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».
Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392--1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств -- Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороде Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.
Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452--1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.
IV етап (1480--1569) -- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван ІІІ вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».
Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно -- 1500--1503, 1507-- 1508, 1512--1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.
Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава -- Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
2. Господарський розвиток українських земель під владою Литви
торгівля аграрний князівство литовський
У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, почався період недержавності українських земель, більшу частину яких (Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля, східну частину Волині) впродовж 1352-1362 рр. приєднало Велике князівство Литовське. Українські землі впродовж 1360- 1394 рр. мали статус удільних князівств-земель на чолі з представниками династії Гедиміновичів. Землі поділяли на повіти, на які князі призначали намісників - державців або старост, що виконували адміністративні, судові та військові функції. Адміністративна реформа кінця XIV ст. перетворила князівства на намісництва з литовською адміністрацією. Відновлення в середині XV ст. Київського та Волинського князівств було нетривалим. У кінці XV ст. адміністративний устрій охоплював Київське, Волинське, Брацлавське воєводства. Відбулася соціальна стратифікація, юридично уніфікувалися права таких соціальних верств, як шляхта (дрібна шляхта, або зем'яни, пани і пани-князі) та різних груп селянства. З великих феодалів-магнатів складалася великокнязівська рада ("пани-Рада"), за згодою якої великий князь видавав закони і розпорядження.
Галичину і Західну Волинь (Холмську і Белзьку землі) загарбала польська держава - Корона польського королівства. У 30-х роках XV ст. до Корони увійшло Західне Поділля. За адміністративною реформою, були створені Руське (Львівська, Галицька, Перемишльська, Саніцька землі) з Холмщиною, Белзьке з Буським повітом і Подільське воєводства. Українські землі впродовж майже ста років жили за руським правом. Але привілеями Владислава II Ягайла (Єдльніського у 1430 р. і Краківського у 1432 р.) на руські землі було поширено польське право: польський адміністративний і судовий устрій, шляхетське самоуправління. Руські бояри були зрівняні у правах з польською шляхтою. У кожній землі були запроваджені земський (шляхетський) і гродський (міський) суд, останній також у великих містах. Створені місцеві сеймики шляхти та Люблінський коронний трибунал. Польська колонізація стала важливим чинником впливу на господарство українських земель. Вона зумовила окатоличення та денаціоналізацію українського населення.
Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства.
Аграрні відносини на українських землях у Польському королівстві. Характеризувалися переходом княжих земель у власність польського короля (ввійшли до королівщини) або польської шляхти. Українські бояри мали підтвердити право на землю та отримати від короля ствердні грамоти. Однією з умов підтвердження власності на землю було прийняття католицької віри. Внаслідок цього бояри втрачали землі, емігрували до Литви. Частина бояр лише частково здобула право на шляхетство, утворивши групу "ходачкової" шляхти, інші стали замковими слугами, навіть селянами.
Руське боярство, не вдовольняючись своїм становищем, ініціювало зрівняння у правах з польською шляхтою. Привілеї короля Владислава П Ягайла в 1430-х роках поширили на галицьке боярство польське право, а на селян - німецьке право. Бояри отримали права польської шляхти: феодальну власність на землю, визначені умови військової служби, самоврядування (набули чинності шляхетські земські суди). Однак у маєтках галицького боярства селяни платили податки з кожного лану більші, ніж польські селяни, існувала також стація - безплатне утримання короля та його двору під час поїздок по країні.
Зростало велике феодальне землеволодіння, насамперед польської шляхти. У львівській землі за період 1440-1480 рр. поляки стали власниками 2/5 поселень. Зміцніли економічні позиції католицької церкви. Православні священики сплачували податок - один злотий з церкви.
На селян поширилося "німецьке право" (в історіографії - ланова реформа). Були скасовані земельні права дворища, його відповідальність за сплату податків і виконання повинностей селянами, копний суд. Створювалися села з регулярною системою полів. Кожен селянський (кметський) двір отримував у користування лан землі (16,8 га) за трипільною системою, платив фіксовану грошову ренту (чинш) і виконував повинності. У громадах адміністративні та судові функції на основі локаційних грамот виконували старости (війти, солтиси). Вони отримували два лани землі, були звільнені від чиншу або сплачували лише шосту його частину, що стягувалася з населення на користь феодала, право будувати млин або корчму. У горах і передгір'ях, на землях, малопридатних для рільництва, селяни жили на основі "волоського права", сплачуючи натуральну ренту худобою та дичиною.
У другій половині XV ст. на українських землях у складі Польської корони почався розвиток фільваркової системи організації сільського господарства. Перебудова вотчинного господарства була пов'язана з розвитком товарно-грошових відносин у країнах Західної Європи і зростанням ринку сільськогосподарської продукції.
Феодальна залежність селян почала переростати у феодально-кріпосницьку. Загально-польське законодавство обмежувало свободу їхньої господарської діяльності та переходу, прикріплювало до землі. Термін переходу обмежувався різдвяними святами за умови виплати власнику землі викупу. Селянин, щоб залишити маєток феодала, мав посадити на свій наділ іншого господаря. Щотижневою стала відробіткова одноденна рента з лану.
Аграрні відносини українських земель у складі Великого Литовського князівства. Ґрунтувалися на сеньйорально-васальних відносинах. Великий князь вважався господарем усієї землі (поділ земель на власність князя (домен) і державні відбувся наприкінці XVI ст.). Феодали володіли землею на основі бенефіцію. Ієрархія сеньйорально-васальних відносин закріплювалася в угодах і присяжних грамотах. Землі надавалися "до волі і ласки господарской" або "до живота". їх могли передавати у спадок лише з дозволу сеньйора, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель - спадкові, куплені, вислужені. Військово-службовий стан (шляхта) утворювали різні соціальні прошарки, що бажали служити у війську князя і могли утримувати себе в період походів.
На українських землях руські феодали зберігали землі, на які були видані князівські грамоти, а вислужені та куплені землі - за умови документального підтвердження. Феодали зобов'язувались служити великому князеві як васали і коритись владі удільного князя. Після ліквідації уділів наприкінці XIV ст. землі на умовах бенефіцію отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-намісництва. У свою чергу вони розподіляли землі між старостами повітів, місцевими князями і боярами. В 1432 р. великий князь Сигізмунд І зрівняв у правах українських православних і литовських феодалів. У 1447 р. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю, в тому числі українських феодалів. Зростало велике землеволодіння феодалів і церкви.
Панівним типом селянського господарства залишався дим у складі дворища. За майновим і правовим становищем селяни поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових.
Данники, або похожі селяни, вели самостійне господарство на великокнязівській землі, користувалися широкими правами володіння на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, дарувати, закладати, однак не могли відчужувати землю без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися натуральним податком. "Тяглові", або "работні", селяни - це колишні закупи і холопи, які вели господарство на надільній землі на основі натуральної ренти або жили у дворі феодала і працювали в доменіальному господарстві. Службові селяни відбували службу, пов'язану з охороною кордонів, займались ремісництвом, крім виконання спеціальної служби, притягувалися до відробіткової ренти, сплачували натуральну ренту. У феодальних маєтках також використовували працю рабів, так званої "челяді невільної" та "паробків".
У другій половині XV ст. правовий статус селян уніфікувався, вони стали феодально-залежними, розпочався процес їх закріпачення. Селян стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими". Привілей 1447 р. Казимира IV забороняв феодалам приймати на свої землі "непохожих" селян, визначав останнім покарання за втечу, встановлював право вотчинного суду феодалів. Судебник 1468 р. остаточно закріпив судову залежність селян від феодала, передбачав страту підбурювачів до втечі або тих, хто виводив селян від власника землі, регулював покарання селян. За розгляд судових справ селяни платили грішми та збіжжям ("повежне", "потюремне", "поколодне"). У 1492 р. земський привілей великого князя Олександра Казимировича підтвердив права феодалів. Селянське господарство перестало бути самостійним суб'єктом господарювання.
Виробничими одиницями феодального маєтку (вотчини, держави) були домен і селянське господарство.
Селянські господарства були головним джерелом доходів вотчини. Селяни вели господарство на надільній землі, мали певну господарську ініціативу. Феодальна залежність охоплювала феодальну ренту та повинності. Грошовий чинш становив 12 грошей у XIV ст. і 24-48 - у XV ст. Натуральна рента у вигляді сільськогосподарських продуктів і виробів домашньої промисловості коштувала 2-3 гроша. Грошові платежі були також пов'язані з судово-адміністративними штрафами. Праця селян у доменіальному господарстві мала характер періодичної, а з кінця XIV ст. - регулярної відробіткової ренти (польові роботи, сінокоси) та виконання повинностей, зокрема гужової, будівництва, збирання ягід, риболовлі тощо.
Сільське господарство, зокрема зернова галузь, залишалося основою економіки українських земель. Почалася народна колонізація степу. Розширилися площі орних земель, поліпшувався обробіток ґрунту. Поширеною системою рільництва було трипілля. Посіви за структурою мали у своєму складі зернові, технічні, бобові, городні культури. У XIV ст. почали застосовувати добрива. У тваринництві переважало скотарство і пасовищне свинарство. У великих маєтках розвивалося конярство. Важливе значення мали промисли. У XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.
3. Зовнішня торгівля українських земель
Мала три спрямування: західноєвропейське, середземноморське і східне. Центрами як міжнародної, так і транзитної торгівлі були Львів, Луцьк, Київ, Кам'янець.
Товарна структура експортної торгівлі практично не змінилася. Вона охоплювала продукцію лісових промислів і ремесел, рабів. У XV ст. почали вивозити за кордон худобу, зерно, деревину. З європейських країн ввозили італійські та англійські тканини, полотна, залізо, сталь, металеві вироби, зброю, золото, ювелірні та кришталеві вироби, віконне скло, папір, вина, оселедці. Зі Сходу надходили шовкові та парчові тканини, оксамит, саф'ян, килими, коні, збруя, прянощі, барвники, ліки, благовонні масла, фрукти. З Криму та чорноморського узбережжя ввозили сіль. З Росії постачали хутра, металеві та дерев'яні вироби, одяг.
Основні негативні чинники, що впливали на стан торгівлі на українських землях, були такими:
велика кількість внутрішніх і прикордонних митних комор, передача митного права відкупникам, що значно збільшувало вартість мита;
державна політика Великого князівства Литовського та Польського королівства, які на відміну від країн Західної Європи, забезпечували інтереси магнатів і шляхти, що брали активну участь у торгівлі. Феодали звільнялися від сплати мита, отримували право збирати його у своїх володіннях;
польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Українських купців обмежували у праві займатися торгівлею. Вони зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі громили українські крамниці;
окремі міста, торгові та ремісничі корпорації мали спеціальні привілеї, що перешкоджало вільному розвиткові торгівлі. Складське право і шляховий примус зобов'язували купців перевозити товар тільки визначеними шляхами;
дискримінації з боку королівської адміністрації зазнавали вірменські, єврейські та московські купці. їх примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями, стягували непомірно високі мита, під різними приводами арештовували і вимагали викупу.
Розвивалися грошово-кредитні відносини. У XIV-XV ст. на українських землях у грошовому обігу були литовські динарії, чеські, татарські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети, золотоординські дірхеми, але переважав празький грош (3,7 г чистого срібла); 64 гроші становили празьку гривню, що витіснила з ринків Східної Європи інші монети та стала основою польської грошової системи. Краківський монетний двір у 1336 р. почав карбувати грош за взірцем празького.
Монетарна реформа Казимира III у 1367р. запровадила лічильну гривню з польських 48 грошів. Внаслідок обезцінення (зменшення кількості срібла) польських грошів у XV ст., поширився угорський дукат (3,5 г чистого золота). У Польщі він отримав назву "червоний злотий". Розвиток лихварства зумовив появу в XV ст. перших банківсько-торгових домів, які проводили кредитні операції. Кредит надавали під заставу майна. Зародилася іпотечна система (землю приймали в заставу). З'явилися векселі. Процентні ставки були високими (50- 100 %); державне законодавство намагалося їх регулювати. Для фінансово-податкової системи характерним було становлення постійних податків.
У Польському королівстві стягували прямий земельний податок з селянського лану в розмірі 12 грошів, за Кошицьким привілеєм (1374 р.) - 2 гроші, на українських землях - 4. В XV ст. держава повернулася до старих податкових ставок. Селяни платили земельний податок як складову феодальних платежів. Церковна десятина мала традиційну форму снопової десятини (селянин не міг звозити врожай з поля до її сплати) або стабільного платежу грішми чи продуктами, розміри якого не поступалися чиншу. Стація перетворилася на податок для утримання польського війська. Справлялися податки на млини, корчми, рудники, з людей, які займалися вівчарством, працювали за наймом. Міське населення платило податок з рухомого і нерухомого майна - шос у розмірі 4 % від суми, на яку було оцінено майно. Непрямий податок - акциз - з'явився в 1459 р., ним обкладалися алкогольні напої.
У Великому князівстві Литовському сукупною податковою одиницею було дворище. Головним загальнодержавним щорічним податком був земельний (серебщина, подимщина, воловщина, поголовщина). Селяни виконували державні повинності. Поступово стація стала постійним податком і збиралася грішми. На користь церкви селяни сплачували десятину.
В 1447 р. за привілеєм польського короля і великого литовського князя Казимира ІІІ шляхетських і міщанських підданих було звільнено від сплати серебщини, гужової повинності, косіння сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір якого встановлював великий князь за радою феодалів на утримання війська і підготовку до війни. Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і посилив його залежність від феодалів.
Література
1. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Устрій українських земель. Політика Литви в українських землях. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Кревська унія. Ліквідація удільного устрою. Люблінська унія та її наслідки.
реферат [25,0 K], добавлен 26.02.2009Приєднання українських земель до Литви. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Формування українського козацтва і Запорозька Січ. Берестейська унія і її вплив на українське суспільство.
курсовая работа [72,9 K], добавлен 29.04.2009Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського. "Оксамитова" литовська експансія, "ослов'янення" литовських правителів. Польська експансія на Україну. Кревська унія 1385 року та її наслідки. Процес закріпачення українських селян.
контрольная работа [38,8 K], добавлен 27.03.2016Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського. Судова реформа 1564-1566 р. Гродські, підкоморські суди. Копні суди як інститут руського-українського звичаєвого права. Судовий процес на українських землях князівства.
диссертация [227,1 K], добавлен 12.05.2011Суміжні Україні держави. Реформа феодального землеволодіння. Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу. Головніпричини виникнення козацтва. Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви.
реферат [32,8 K], добавлен 21.12.2008Становище українських земель у складі Великого Князівства Литовського. Політичний устрій Гетьманщини наприкінці ХVІІ - першій половині ХVІІІ ст. Голод 1932-1933 рр.: причини і наслідки. Соціально-політичне та культурне життя на Україні в 1945-1953 рр.
реферат [43,9 K], добавлен 28.10.2010Діяльність Гедиміна на території України. Похід великого литовського князя Гедиміна в українські землі та його наслідки. Українські землі в складі Великого князівства Литовського. Аналіз процесу і сутності входження до складу Литовської держави.
реферат [49,7 K], добавлен 15.11.2022Українські землі у складі Великого Князівства Литовського; під владою Речі Посполитої; у складі Угорщини, Османської імперії, Московської держави, Кримського ханства. Виникнення Українського козацтва і Запорізької Січі. Соціально-економічні процеси.
презентация [334,2 K], добавлен 06.01.2014Структурна зміна суспільного устрою у новому державному утворенні – Великому Князівстві Литовському. Особливості становища верств населення, які входили до вершини соціально-станової ієрархії. Середній прошарок населення, духовенство, міщани та селянство.
реферат [26,0 K], добавлен 30.10.2011Аналіз системи прямого оподаткування на українських землях під владою Литви, Польщі та Речі Посполитої в середині XIV-XVII ст. Основні види податків: данина, подимщина, серебщина, стація. Зближення Великого князівства Литовського з Королівством Польським.
статья [27,9 K], добавлен 11.08.2017
