Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

Зміст

1. Як виникла держава антів і які риси її характеризують

2. Які були наслідки монголо-татарської навали на українські землі

3. Розкрийте зміст Магдебурзького права. Яку роль воно відіграло у розвитку українських міст

4. Яким актом Московське царство порушило союз з державою Богдана Хмельницького

5. Чи було щось спільне в програмі визволення України Івана Мазепи та Івана Виговського

6. Складіть таблицю виникнення політичних партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. Визначить їх лідерів

7. Яке історичне рішення прийняв Трудовий Конгрес у січні 1919 р.

8. Коли німецькі війська окупували всю Україну

9. Назвіть характерні риси українського національного комунізму (20-30-роки ХХ ст.)

10. Що дав період “відлиги” Україні

11. Змоделюйте процес державотворення в Україні в перші роки незалежності (1991-1994 рр.)

1. Як виникла держава антів і які риси її характеризують

Про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайденні під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в державний союз група слов'янських племен - антів.

Хто ж такі анти? Як повідомляли тогочасні історики, анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375 р. н. е., остання - 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян. Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або просто слов'янами. На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти - прямі предки українського народу або навіть перші українці. Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень.

На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства. Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав увесь народ. Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин. На думку вчених, у цей період виникає перехідна (між докласовою і класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класовою поділу суспільства й утворення держави. Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом , дехто - короткочасним військовим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу. Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV - початок VII ст.).

В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни. Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великі відгалуження: східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етно-політичних утворень - союзів племен, перелік і розселення яких дається у славнозвісній “Повісті временних літ”.

2. Які були наслідки монголо-татарської навали на українські землі

Монголо-татарська навала та іго Золотої Орди, що послідувало за навалою зіграло величезну роль в історії нашої країни. Адже панування кочівників тривало майже два з половиною сторіччя й за цей час іго зуміло покласти істотний відбиток на долю руського народу. Цей період в історії нашої країни є дуже важливим, оскільки він визначив подальший розвиток Древньої Русі.

Навала кочівників супроводжувалася масовими руйнуваннями руських міст. Від багатьох міст та селищ залишилися лише назви в літописах. Впродовж 1239 року були розбиті багато міст, у тому числі Переславль і Чернігів. Узимку загарбники направилися в Крим. Потім в 1240 році підійшли до Києва, але за відсутністю достатньої для облоги кількості військ штурм було відкладено до осені. За цей час не було розпочато ніяких заходів, для того, щоб об'єднати сили князів для відбиття нападу. 6 грудня 1240 року після 9-денної облоги Київ пав.

Жителів безжалісно знищували або забирали у полон. Це привело до помітного занепаду руських міст - населення зменшувалося, життя городян ставало бідніше, занепали ремесла. Монголо-татарська навала завдала важкого удару основі міській культурі - ремісничому виробництву, так як руйнування міст супроводжувалося масовими відведеннями ремісників у Монголію й Золоту Орду. Разом з ремісничим населенням, руські міста втрачали багатовіковий виробничий досвід: майстри уносили із собою свої професійні секрети. Надовго зникають ремесла, їхнє відродження почалося лише через 15 років. Бідніше став зовнішній вигляд руських міст. Якість будівництва в наслідку також сильно понизилася.

Не менш важкої втрати нанесли завойовники руському селу, Русі, де жила більшість населення країни. Селян грабували всі: і ординські урядовці, і численні ханські посли. Страшним був збиток, нанесений монголо-татарами селянському господарству. У війні руйнувалися домівки й господарські будівлі. Робоча худоба захоплювалася й гналася в Орду. Ординські грабіжники часто вигрібали з комор весь врожай. Руські селяни - полонені були важливої статею "експорту" із Золотої Орди на Схід. Збиток, нанесений народному господарству Русі моноголо-татарскими завойовниками, не обмежувався спустошливими грабежами під час набігів. Величезні цінності викрадали із країни, постійний витік срібла й інших металів мав важкі наслідки для господарства. Срібла не вистачало для торгівлі, спостерігався навіть "срібний голод".

Монголо-татарські завоювання привели до значного погіршення міжнародного становища руських князівств. Древні торговельні й культурні зв'язки із сусідніми державами були насильно розірвані. Так, наприклад литовські феодали використали ослаблення Русі для грабіжницьких набігів. Підсилили наступ на Руські землі й німецьких феодалів. Руссю був втрачений шлях до Балтійського моря. Навіть були порушені зв'язки руських князівств із Візантією, занепала торгівля.

Монголо- татарські завоювання штучно затримували поширення товарно-грошових відносин. У той час як західноєвропейські держави, що не зазнали нападу поступово переходили від феодалізму до капіталізму, Русь, роздерта завойовниками зберегла феодальне господарство.

Навала нанесла сильний руйнівний удар культурі руських князівств. У вогні монголо-татарських навал загинули численні пам'ятники архітектури й іконопису. Завоювання призвело до тривалого занепаду руського літописання.

В 14-15 столітті Золота Орда занепадає і ось у 1480 році Русь повністю звільнилася від монголо-татарського іга.

3. Розкрийте зміст Магдебурзького права. Яку роль воно відіграло у розвитку українських міст

Магдебурзьке право - середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів - купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі.

Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо.

Протягом 13-18 ст. Магдебурзьке право поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти - на територію Білорусі та України. Українські міста Магдебурзьке право одержували від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Уперше в Україні Магдебурзьке право отримали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок 1339, тепер Польща). Львову Магдебурзьке право надано 1356, Кременцю - 1374, Берестю - 1390, Києву - 1494-1497, Станіславові (тепер Івано-Франківськ) - 1663. У 15-17 ст. Магдебурзьке право поширилося у більшості міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання Магдебурзького права супроводилося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав українського населення.

Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, були юридично вільними. Вони виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, що визначала міська влада. Магдебурзьке право звільняло місто не тільки від судової, а й від адміністративної влади власника, на землі якого це місто знаходилося. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодержавних повинностей головною була військова. Місто виставляло певну кількість ратників, сплачувало податки на військові потреби - «серебщину» та «ординщину». Частина прибутків міста йшла на купівлю пороху, свинцю, набоїв. На містах лежав також обов'язок утримання розквартированого на їх території війська. Магістрат забезпечував військо продуктами, квартирами, транспортом. На жителів покладались утримання міської адміністрації, сплата податків духівництву та на ремонтні роботи в місті.

Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, одержували ряд привілеїв. Так, вони мали право будувати ратушу з годинником і тримати трубача при ній. У нижніх приміщеннях ратуші дозволялося розміщувати крамницю, хлібні засіки, «діжку мірну» (для сипучих продуктів) і «мірницю мідну» (для рідких), доходи з яких використовувалися для загальноміських потреб. У містах, до яких приїжджало багато купців, дозволялося будувати гостинний двір. Міста мали право на «посполиту лазню», «посполиту кухню» (шинок), млин. Усі доходи надходили до міської казни, скарбниці (скрині), ключ від якої знаходився у одного з бурмистрів. Із цієї скрині йшла оплата за Магдебурзьке право, вносилися податки та покривалися інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які надавало Магдебурзьке право, було право «складу»: купці, котрі привозили товари до міста, повинні були продавати їх тільки в цьому місті й лише оптом. Роздрібна купівля-продаж була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки у дні ярмарків. Ярмарки і торги, які влаштовувались у містах, сприяли їх економічному розвитку, збагаченню міських жителів. Кількість ярмарків, які мало право проводити місто, зазначалась у грамотах на самоврядування. Так, Чернігів мав право проводити 3 ярмарки щороку.

Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правителів-землевласників і набували нового правового статусу. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

магдебурзький державотворення татарський незалежність

4. Яким актом Московське царство порушило союз з державою Богдана Хмельницького

а) Віленським перемир'ям (24 жовтня 1656 р.);

б) Андрусівським перемир'ям (30 січня 1667 р.);

в) Вічним миром (6 травня 1686 р.);

г) Глухівськими статтями (3 березня 1669 р.).

24 жовтня 1656 р. Москва уклала зрадницьку, щодо України, Віленську угоду з Польщею. Не повідомивши Богдана Хмельницького, не запросивши українських представників на польсько-московські переговори, царський уряд по суті змовницьки (з ворогом України) вирішував її долю.

У Богдана Хмельницького виникла думка зовсім відійти від Москви. Він шукав нових союзників, інших політичних комбінацій. Найбільше значення мали для нього стосунки зі Швецією, яка довгий час вела війни з Польщею. Шведський король прагнув вплинути на Хмельницького, щоб він негайно розірвав з Москвою, доводячи, що царський уряд через свій самодержавний устрій «не потерпить у себе вільного народу». Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.

Ще в серпні, в місті Вільно почалися переговори Москви з Польщею без української делегації. Стало відомо, що на переговорах дискутувалося питання про повернення України під владу Польщі.

Віленське перемир'я розцінили в Чигирині як зраду царя. В жовтні 1656 р. у гетьманській резиденції відбулася генеральна рада, яку охопило загальне обурення Москвою, котра понад головами українців укладала договори з ворогом і влаштовувала торги за українські землі. Багато старшини дорікали Хмельницькому за московські справи. Гетьман на ці нарікання, як доносив Іван Виговський московським боярам, «прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви й шукати собі іншої помочі». За свідченням очевидців, на завершення ради «усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть».

Гетьман через свого посла-полковника Тетерю, якого він відправив у 1657 р. до Москви, заявив, що не приймає Віленську угоду. Й не тому, що не хоче миру, а хоче війни, а тому, що цю угоду вважає «несправедливою», крім того, вони мають відомості, що цар хоче козаків «уступити по-старому коруні польській».

На дорікання гетьману з боку царського посла Ф. Бутурліна за укладення договору з Ракочі та допомогу шведам проти Москви Богдан Хмельницький заявив про самостійність своїх рішень у міжнародній політиці й звинуватив царя в шкідливому для України замиренні, з Річчю Посполитою: «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи -- люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А великий государь вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну».

Справді, український гетьман, хоч поки й не розриває явно з Москвою, не бажаючи вступати з нею зразу в збройну боротьбу, однак дуже енергійно займається утворенням коаліції зі Швецією, Семиграддям, Брандербургом, Молдавією, Волощиною та Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі та Криму, а також певною мірою й проти Москви. Беручи в ній участь, Богдан Хмельницький мав на меті відвоювати у Речі Посполитої загарбані нею західноукраїнські землі, котрі ще не ввійшли до складу Гетьманської Української держави.

6. Складіть таблицю виникнення політичних партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. Визначить їх лідерів

7. Яке історичне рішення прийняв Трудовий Конгрес у січні 1919 р

22 січня 1919 року дві суверенні українські держави - Українська Народна Республіка (УНР) і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) - об'єдналися в одну самостійну соборну державу. Ця подія назавжди залишилася в історії українського народу як символ Соборності. Акт Злуки 1919 р. втілював споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу.

Акт злуки було проголошено 22 січня на Софійському майдані у Києві. Він сповіщав «український народ про велику подію в історії землі нашої Української»: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна».

Акт Злуки мав велике історичне значення, адже століттями розірваний між імперіями український народ знову возз'єднався в єдину державу. День Соборності - це нагадування про те, що сила нашої держави - в єдності українських земель. Тепер щорічно відзначається День Злуки українських земель.

8. Коли німецькі війська окупували всю Україну

22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. Територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзників протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942 р.).

Після окупації України було встановлено нацистський “новий порядок”, який означав масовий терор проти представників радянської влади, комуністів та взагалі проти “неповноцінних народів”: слов'ян, євреїв, циган.

В Україні діяли каральні органи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили нестримний терор мирного населення. Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: “Тільки для німців”, “Українцям вхід заборонено”. Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи і ВЗО. Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність, людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почався безсоромний грабунок матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. Експонати вивозилися до Німеччини, так само як чорнозем і фруктові дерева.

Радянський народ, зокрема український, зазнав величезних людських жертв, витратив величезні матеріальні ресурси, щоб визволити Україну від німецько-фашистських окупантів. 28 жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія була звільнена. Перемога дісталася страхітливою ціною.

9. Назвіть характерні риси українського національного комунізму (20-30-роки ХХ ст.)

Саме українські, а також грузинські та тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у 1917--1920 рр. й першими зробили кроки в цьому напрямі, започаткувавши явище національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами, які щиро вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях порятунку для людства. Разом із тим вони вважали, що для досягнення оптимальних результатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Це означало, що російський шлях не був єдиним і що підходи, обрані іншими народами, мають рівне право на існування. Інакше кажучи, слід було залучити до будівництва комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне «національне обличчя».

Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським національним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи -- Василь Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) -- піддали партію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не матимемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також незалежний центр партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скандал.

З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову вийшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами його основних ідеологів.

Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Переконаний інтернаціоналіст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи взяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, у даному випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику партії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішив викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Каганович.

Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову комуністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і продовжували нав'язувати народові соціально-економічні та політичні зміни -- настільки всеохоплюючі та радикальні, що їх часто називають «другою революцією». Та поряд із масовими зрушеннями 1930-х років відбулося повернення до деяких традиційних аспектів російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний «шлях до комунізму». Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй історії, були змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили.

10. Що дав період “відлиги” Україні

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Незважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану на передову індустріальну технологію.

Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Поступово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керівництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява нового багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу утримувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюрократи, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та купували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і політичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.

11. Змоделюйте процес державотворення в Україні в перші роки незалежності (1991-1994 рр.)

24 серпня 1991 р. був прийнятий Акт незалежності України, що був підтверджений на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. У цей же день відбулися президентські вибори: першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук.

Створення незалежної Української держави почалося в дуже складних умовах: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і створення нових, які відповідали би потребам незалежної держави.

За короткий період існування незалежної України були прийняті найважливіші законодавчі акти: Декларація прав національностей України, Закон “Про громадянство України”, Закон “Про свободу совісті і релігійних організацій”, Закон “Про вибори народних депутатів України” та ін.

У 1992 р. були затверджені атрибути державності: Гімн, Прапор і малий герб-тризуб.

Важливим кроком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 р. Основного Закону Української держави - Конституції України. Прийняття Конституції заклало основи становлення України як демократичної правової держави.

За роки незалежності були прийняті нові Карний, Сімейний кодекси України.

Слід зазначити, що на момент здобуття незалежності політична еліта України не була готова керувати незалежною державою. Тому необхідно було провести адміністративну реформу. Концепція адміністративної реформи була визначена тільки в 1998 р., хоча її основи були закладені ще в 1994 р. Президентом України.

Адміністративна реформа припускає ефективну роботу органів виконавчої влади, конструктивне співробітництво виконавчої та законодавчої гілок влади.

В Україні створений Конституційний суд - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України й законів України.

Важливим фактором у державному будівництві є створення збройних сил України, систем митної і прикордонної служби. На процесі державотворення позначається перегрупування політичних сил у Верховній Раді України.

Размещено на Allbest.ru