Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук

Реферат

з історії України

на тему: Гетьман П.Скоропадський

Київ 2009

Зміст

Вступ

1. Біографія

1.1 Молоді роки

1.2 Сім'я

2. Військова кар'єра

2.1 Утворення гетьманського уряду

3. Політичні партії та гетьманський режим

3.1 Aгpapнa політика уряду

3.2 Національно-культурна політика

4. Падіння гетьманського режиму

4.1Ставлення білогвардійців до української державності

4.2 Утворення Українського національного союзу

4.3 Відречення гетьмана від гасла самостійної України

4.4 Утворення Директорії

5. Нагороди

Список джерел та літератури

Вступ

Павло Петрович Скоропадський народився 3 (16) травня 1873 року у Вісбадені, де його мати, Марія Андріївна Скоропадська (в дівоцтві Миклашевська), відпочивала на мінеральних водах Німеччини. Скоропадські - один з найшляхетніших українських родів, який упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній і культурницькій історії. Рід Скоропадських був пов'язаний шлюбними зв'язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими родинами, як Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Дуніпи-Борковські, Забіли, Закревські, Кочубеї, Кулябки, Лизогуби, Лисеики, Лобакевичі, Маркевичі, Миклашевські, Милорадовичі, Новицькі, Полуботки, Посудевські, Розумовські, Сулими, Тарнавські, Туманські і Чарниші.

1. Біографія

1.1 Молоді роки

Освіту Павло розпочав з Стародубської гімназії. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. Військова кар'єра приваблювала і його самого. 1886 року Павло вступив до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчив його у 1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалергардського полку, де він тимчасово виконував обов'язки командира ескадрону. За два роки Павло отримав призначення на посаду полкового ад'ютанта цього полку, а у грудні 1897 року став поручником.

Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало - молодий гвардієць отримував чергові звання. Але настав 1904 рік, а з ним і російсько-японська війна на Далекому Сході. Під час війни П. Скоропадський вирушив на фронт на чолі сотні Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість (1905 р.). На початку Першої світової війни він був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня.

(1914 р.). Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Після вступу військ Директорії до Києва Скоропадський деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Німеччини. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Вандеє біля Берліна. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Заходами П. Скоропадського у 1926 р. створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії, похований у м. Меттен (Баварія).

1.2 Сім'я

11 січня 1898 року Павло Скоропадський одружився з російською аристократкою Олександрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта Петра Дурново і його дружини Марії, уродженої княгині Кочубей.

Подружжя Скоропадських мало шестеро дітей:

· Марія Скоропадська (1898-1959; по чоловікові графиня Монтрезор),

· Єлизавета Скоропадська (1899-1975; по чоловікові Кужім),

· Петро Скоропадський (1900-1956), був хворий на епілепсію,

· Данило Скоропадський (1906-1957)

· Павло Скоропадський (1915-1918), помер у дитинстві внаслідок хвороби.

· Олена Скоропадська (1919 - ; по чоловікові - спочатку Гіндер, потім - Отт).

2. Військова кар'єра

Павло Петрович Скоропадський (1873-1945) походив із старовинного роду. Його засновником був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Б. Хмельницького і поліг у бою під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708-1722 pp. був гетьманом України. Прямий предок Скоропадського, брат цього гетьмана - Василь, дослужився до чина генерального бунчужного, а його син Михайло займав посаду генерального підскарбія за гетьмана Кирила Розумовського.

Павло Скоропадський виховувався в пошані до української старовини і культури. Закінчив найбільш привілейований навчальний заклад при царському дворі - Пажеський корпус. Під час світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Улітку 1917 р. українізував 40-тисячний Перший корпус і перетворив його в серйозну бойову силу. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом Вільного козацтва України.

Керівники Центральної Ради ставилися до цього енергійного, ініціативного і популярного генерала-монархіста недоброзичливо, бо справедливо вбачали у зростанні його впливу загрозу демократи. Скоропадський змушений був залишити службу, після чого зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з Першого Українського корпусу і Вільного козацтва утворили "Українську народну громаду". Ця організація почала пропагувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їхній погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана - генерал Скоропадський.

Сприяючи діям Скоропадського, німецьке командування внесло власну частку в підготовку перевороту. Фельдмаршал Ейхгорн оприлюднив наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. За його розпорядженням у Києві було роззброєно одну з найбоєздатніших військових частин УНР - дивізію синьожупанників. У свій час вона формувалася в Німеччині з військовополонених українців. А 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увірвалися німецькі солдати, наказали всім підняти руки вгору, обшукали їх і заарештували двох міністрів.

Наступного дня відбулося останнє засідання Центральної Ради. Розуміючи, що у них небагато часу, депутати без обговорення затвердили розроблену підготовчою комісією Конституцію УНР. За спогадами (протокольний запис засідання не встигли закінчити), М. Грушевський був проголошений президентом УНР. У затвердженій перед цим Конституції УНР посади президента не передбачалося. Така суперечність, однак, вже не мала жодного значення. скоропадський гетьман держава директорія

Цього ж дня у найбільшому в місті приміщенні цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло майже 8 тис. делегатів. Як тільки у ложі з'явився Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки "Хай живе гетьман!" Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім, що вони довірили йому владу. На цьому процедура "виборів" завершилася. У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради - галицькими січовими стрільцями - загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився.

2.1 Утворення гетьманського уряду

У найбільшому в місті приміщенні цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло майже 8 тис. делегатів. Як тільки у ложі з'явився Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки "Хай живе гетьман!" Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім, що вони довірили йому владу. На цьому процедура "виборів" завершилася. У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради - галицькими січовими стрільцями - загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився. Прийшовши до влади, Скоропадський задекларував свій маніфест. У ньому містилося зобов'язання "негайно збудувати державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалося право приватної власності "як фундаменту культури й цивілізації".

Одночасно з маніфестом було опубліковано "Закони про тимчасовий державний устрій України". З них випливало, що УНР як демократична форма української державності ліквідується. Замість УНР поставала Українська Держава. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у гетьмана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.

Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Ф. Лизогуб.

Батько Ф. Лизогуба - А. Лизогуб був одним із найближчих друзів Т. Шевченка, а старшого брата, революціонера-народовольця, царський уряд стратив у 1879 р. Сам Ф. Лизогуб обрав безпечну кар'єру земського діяча, був головою земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю - октябристом.

Міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко.

Д. Дорошенко також походив з козацько-дворянського роду на Глухівщині, здобув освіту історика. У студентські роки брав участь у діяльності Революційної української партії (РУЛ), під час світової війни дістав призначення крайового комісара Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. Улітку 1917 р. Центральна Рада доручила Дорошенку формування Генерального секретаріату, але через розходження у поглядах з Грушевським він відмовився від цього.

Міністром освіти став М. Василенко.

М. Василенко, за фахом історик і юрист, походив із селян Чернігівської губернії. Написав фундаментальні наукові праці з історії Гетьманщини, активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові і викладав у Київському університеті. За партійною приналежністю - кадет. Короткий час був членом Тимчасового уряду Росії, виконуючи обов'язки заступника міністра освіти.

М. Чубинський очолив міністерство юстиції.

Батько М. Чубинського був відомим українським етнографом і громадським діячем. Стояв на правих позиціях, але до політичних партій не належав.

Інші члени гетьманського кабінету міністрів також були не політичними діячами, а фахівцями у своїй галузі. Деякі досвідчені спеціалісти поваленого кабінету В. Голубовича залишилися в уряді на відповідальних посадах, але жодного представника українських соціалістичних партій Скоропадський до складу уряду не включив.

Центральні держави розраховували одержати з України необхідні для продовження війни з Антантою продовольчі та інші ресурси. Тому вони були заінтересовані в утвердженні влади, здатної покінчити з анархією. Ставка кайзерівського уряду на консервативні кола в українському суспільстві призвела до виникнення режиму "сильної руки" гетьмана П. Скоропадського.

Присутність в Україні окупаційної армії перервала революційний процес. Проте втрата соціальних здобутків трудящих і загибель демократичної УHP були тимчасовим явищем, зумовленим дією зовнішнього чинника. Потенціал національної революції ще залишався високим.

3. Політичні партії та гетьманський режим

Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і відновив цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого самоврядування.

Ще до перевороту в столицю почали з'їжджатися делегати II Всеукраїнського селянського з'їзду (перший відбувся у травні 1917 p.). Гетьманська варта (поліція) і німці заарештували президію з'їзду і розігнали делегатів. Останні зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені переважної більшості сільського населення - безземельних і малоземельних селян - вони заявили, що не визнають обраного поміщиками гетьмана. З'їзд висловився за збереження УНР і негайне скликання Установчих зборів. Для захисту здобутків революції було прийнято рішення утворити в повітах бойові дружини.

У середині травня до Києва з'їхалися ті делегати Всеукраїнського робітничого з'їзду, яким пощастило уникнути арешту. У своїй відозві вони сформулювали найголовніші завдання, що стояли перед пролетаріатом: захист незалежної УНР, скликання Українських Установчих зборів, передача землі без викупу в руки трудового народу.

Одночасно відбувся, також у нелегальних умовах, черговий конгрес Української соціал-демократичної робітничої партії. Ухвалена на ньому програма майже цілком збігалася з програмою робітничого з'їзду. Українська соціал-демократія вперше відмежувалася від гасла федерації України і Росії. На її думку, це гасло в нових умовах загрожувало відновленням "єдиної і неділимої" Росії.

Найвпливовіша в Україні партія есерів у цей час також провела у лісових околицях Києва свій нелегальний з'їзд. На ньому партія розкололася на два крила. Праве крило вважало революцію закінченою. Тому воно висловилося за здійснення поміркованішої соціально-економічної політики, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліві есери протестували проти підміни класової боротьби культурницькою аполітичною роботою "верхів" партії і закликали піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу проти гетьманщини та окупантів. До складу ЦК майже без винятку було обрано представників лівого крила. Користуючись цим, нове керівництво розпустило місцеві організації і перевело партію на нелегальне становище. Українські есери, що згуртувалися навколо нелегального тижневика "Боротьба", дістали пізніше назву "боротьбистів". Праві есери утворили власний організаційний центр і оформили самостійну партію. За нею залишилася попередня назва.

Кількість більшовиків в Україні у травні 1918 р. не перевищувала й тисячі. Однак в умовах зростаючого невдоволення окупаційним режимом ця партія, що завжди стояла на крайніх лівих позиціях, почала швидко зростати. За перші місяці окупації виникло понад 200 підпільних організацій, груп і осередків, з них більше третини - у сільській місцевості.

На відміну від інших соціалістичних партій, які проводили свої з'їзди у нелегальних умовах, але в Україні, І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України відбувся в липні 1918 р. у Москві. Якщо на підготовчій до з'їзду нараді йшлося про утворення незалежної від РКП(б) Комуністичної партії, то на з'їзді в Москві ідею самостійності українських більшовиків було відхилено. КП(б)У створювалася як складова частина РКП(б) і одержувала не більше прав, ніж будь-яка обласна партійна організація. З'їзд обрав ЦК, секретарем якого став Г. П'ятаков.

В Україні пройшли з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, партія конституційних демократів І зібралася у Києві на свій крайовий з'їзд. В його роботі брали участь три міністри-кадети гетьманського уряду. "Найвищі інтереси краю,-- проголошувалося на з'їзді,-- примушують нас і пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст". Це пристосування, висловлюючись мовою кадетських поборників "єдиної і неділимої" Росії, полягало у визнанні тимчасового характеру самостійності України.

За підтримки уряду в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів-фінансистів і поміщиків. Його організаторами були представники великого капіталу граф О. Бобринський, князь А. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Делегати вітали відновлення приватної власності на землю, вимагали знайти державні кредити на "відбудову продуктивності" великих маєтків, а також сприяти поміщикам у поверненні конфіскованого майна "разом з відшкодуванням". Одночасно вимагали переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган - Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).

3.1 Aгpapнa політика уряду

На зустрічі з делегацією хліборобів Скоропадський заперечив чутки про те, що земля залишиться у поміщиків. Він заявив, що максимум земельного наділу становитиме 25 гектарів на одну особу, а поміщикам буде надано право продавати землю державному банкові. Відповідний закон, запевняв гетьман, уже розробляється, але "не можна його одразу видати, не рахуючись з історичною та юридичною стороною питання". Та ці слова пролунали непереконливо. Дійсність спростувала їх.

Гетьманські старости та окупаційні коменданти силою відбирали у селян майно, передане їм земельними комітетами відповідно до законодавства Центральної Ради. Поміщики дістали можливість викликати для захисту своїх маєтків військові команди. Почалися екзекуції, селян били різками, ув'язнювали, розстрілювали.

3.2 Національно-культурна політика

Реакційна соціальна політика гетьмана зумовлювалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської воєнної адміністрації, яка дивилася на Україну тільки як на джерело сировини. Однак у сфері національно-культурної політики Скоропадський мав певну свободу дій. Він намагався створити умови для національно-культурного відродження України.

Спроби гетьмана за короткий строк українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників -"українофобів", свідчили про те, що його національна політика не була лицемірною. Наприклад, військовому міністерству наказувалося вести діловодство державною мовою, а в усіх установах і частинах негайно утворити курси українознавства.

Опір у педагогів і батьківських комітетів викликала українізація загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтв М. Василенко пішов шляхом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради: замість того щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько півтори сотні українських гімназій, у тому

числі сільських. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 380 іменних стипендій - імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та інших видатних письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.

При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського було створено комісію у справах вищих шкіл та наукових інституцій. За її рішенням утворений в 1917 р. народний університет у Києві було реорганізовано в державний український університет, який діяв паралельно з російськомовним університетом Святого Володимира. У новий університет було зараховано 3 тис. чоловік.

Услід за київським відкрився український університет в Кам'янці-Подільському, куди записалося понад 1 тис. чоловік. Передбачалося заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривалися українознавчі кафедри - української мови, літератури, історії, права. У приватному російському університеті в Катеринославі, що почав діяти у 1918 p., також мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д. Яворницького.

Навесні 1917 р. з ініціативи Українського наукового товариства в Києві почалися підготовчі роботи по заснуванню Академії наук. Громадянська війна спинила їх. М. Василенко взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Скликана ним комісія, до складу якої входили найвидатніші вчені, розробила структуру Академії та її статут. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу - Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному - В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутковський; по відділу соціальних наук - М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. Президентом Академії наук став В. Вернадський, ученим секретарем - А. Кримський.

Гетьман не шкодував коштів на організацію великих культурних закладів. У серпні 1918 р. було започатковано Національну бібліотеку України, в яку збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу - як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом П. Саксаганського), "Молодий театр" (під керівництвом Леся Курбаса).

Здобутки Української Держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Однак далеко не все, що започаткував П. Скоропадський за півроку свого гетьманування, зберігалося й надалі.

Опозиційність майже всіх політичних сил гетьманському режиму виявила його внутрішню нестабільність і цілковиту залежність від кайзерівських багнетів. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації була відверто контрреволюційною.

Нав'язаний Україні гетьманат не мав глибоких коренів у суспільстві. Боротьба на селі і в місті набула найбільш гострих форм і спрямовувалася проти окупаційного режиму і пов'язаної з ним влади гетьмана. Отже, вона руйнівно впливала на підвалини гетьманської державності.

У процесі національного державотворення гетьманат П. Скоропадського не був прогресивним явищем. Він послаблював український державотворчий потенціал, хоч сам гетьман щиро прагнув посилити його. Успіхом Скоропадського можна назвати тільки його політику в галузі розвитку національної культури.

4. Падіння гетьманського режиму

4.1 Ставлення білогвардійців до української державності

Коли в Центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найзручнішим плацдармом для організації антикомуністичного опору був Південь Росії. Противників більшовизму підтримували заможні верстви служилого стану - донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники "білої справи", тобто відновлення царської влади: білий колір символізував монархію. З допомогою Антанти генерал Л. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася з офіцерських частин - білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізації, назва "білогвардійці" закріпилася й за солдатами. Після загибелі в бою Корнілова Добровольчу армію очолив А. Денікін.

Ті, хто увійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, додержувалися різних поглядів щодо майбутнього політичного ладу. Одні відстоювали самодержавство, інші - конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло "єдиної і неділимої" Росії об'єднувало всіх прибічників "білої справи" - від крайніх правих до кадетів.

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася від політики білогвардійських урядів. Та "єдинонеділимці" не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України "Київський національний центр", який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: "Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі". Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. Мілкжов, він розвинув антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію в тому, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що увійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, доки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край претензіям України на незалежність. Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу "витівкою німців". Поразку Німеччини неважко було передбачити, а тому Скоропадський старався не відповідати на антиукраїнські випади "єдинонеділимців" і терпів активність численних організацій білогвардійського напряму. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти їх виїзду на Дон і всіляко намагався налагодити відносини з Денікіним.

4.2 Утворення Українського національного союзу

Відносини Скоропадського з українськими політичними партіями не складалися. Менш ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було утворено опозиційний Національно-державний союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами. Гетьмана звинувачували в тому, що при формуванні кабінету міністрів він обійшов представників українських партій і зробив ставку на представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. При формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких добирав особисто незалежно від їх партійної чи національної приналежності.

В опозицію став також Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. У червні 1918 р. Земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика "безоглядної реакції та реставрації старого ладу". З'їзд поставив вимогу негайно скликати законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів. Скоропадський відповів репресіями. Петлюру було ув'язнено.

Влітку позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це привело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав можливості мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони увійшли до Національно-державного союзу й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву - Український національний союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом.

Національний союз очолив В. Винниченко. Він негайно вступив у контакт з Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли допомогу Національному союзу, коли той організує повстання проти гетьмана.

4.3 Відречення гетьмана від гасла самостійної України

Коли стало зрозуміло, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників. Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформований за їх участю. Національний союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на основі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і прийняття демократичного виборчого закону. Союз запропонував список кандидатів на посади міністрів у найважливіших міністерствах.

Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, які виступали за самостійність України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола запротестували. Вони відкинули програму Українського національного союзу і вимагали негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за "єдинонеділимцями" стояла Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. У результаті склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним: у ньому були кандидати як Національного союзу, так і Протофісу.

Цим компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративний союз з Росією. Йшлося про білогвардійську Росію. Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути прихильність антантівських дипломатів. Але гетьманат уже доживав останні дні.

4.4 Утворення Директорії

У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Центральної. Ради і створили п'ятиособовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію, її головою став соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який зайняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР. Звільнений з тюрми, Петлюра негайно вирушив у Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, стрільці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана - полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорозької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії.

Сили гетьманату танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю встановлювала контроль над територією України. На початку грудня війська С. Петлюри вступили в Одесу.

У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, головним чином більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод "Арсенал", військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади. До міста увійшли загони січових стрільців.

Кілька днів колишній гетьман переховувався у місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера він виїхав до Берліна, у вигнання.

Незважаючи на подібність соціальних програм гетьмана П. Скоропадського і прибічників "білої справи", політичне зближення Української Держави з білогвардійською Росією здавалося неможливим. В очах білогвардійців гетьман залишався сепаратистом, зрадником.

Коли окреслилася поразка кайзерівської Німеччини у війні, П. Скоропадський почав шукати нових союзників. Його заява про федеративний союз з білогвардійською Росією засвідчила штучність самих підвалин гетьманської України, нездатність гетьмана стати національним лідером.

Відродження УНР під час антигетьманського повстання було цілком закономірним. Однак ситуація, в якій довелося діяти Директорії, виявилася вкрай несприятливою для української справи.

5. Нагороди

· Орден Святої Ганни 3-го ступеню з мечами і бантом

Російсько-японська війна (1904--1905)

осавул 3-го Верхньоудінського полку Забайкальського козачого війська.

нагороджений за найвищим наказом Миколи II від 29 жовтня 1904 року за заслуги у боях проти японців з 20 квітня по 4 липня 1904 року[1].

· Орден Святого Георгія 4-го ступеню.

Перша світова війна (1914--1917)

генерал-майор, почет Його Імператорської величності, командир 1-ї бригади 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії

нагороджений за найвищим наказом Миколи II від 13 жовтня 1914 року за відмінне командування лейб-гвардії Кінним полком[3] з формулюванням: "керуючи в бою 6 серпня під Краупішкеном центром бойового порядку, незважаючи на лютий артилерійській і рушничний вогонь противника, захопив частину позиції противника і утримав її, не допустивши навіть німців відійти без величезних втрат, завдяки чому вельми сприяв кінцевому успіху"[4][5].

· Орден Червоного орла, Великий хрест.

за нормалізацію українсько-німецьких відносин (1918)

Список джерел та літератури

1. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 - грудень 1918) - Київ - Філадельфія, 1995.

2. Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914-1920). - Мюнхен, 1969.

3. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр.: Українська гетьманська держава 1918 року. - Ужгород, 1930.

4. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. - Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954--1989.

5. Олександр Реєнт: Павло Скоропадський. - К.: Видавничий дім "Альтернативи", 2003. - 304 с.

6. Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873--1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ; - Філадельфія, 1995. - С.35-43.

7. Гавриленко О.А., Логвиненко І. А. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р.: причини та наслідки // Актуальні проблеми юридичної науки у дослідженнях вчених: науково-практичний збірник. - К., 2000. - № 3. - С. 2-10.

8. Лановик Б.Д., Матейко Р.М,, Матисякевич З.М.: Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д, Лановик. - 2-ге вид., перероб. - К.: Товариство "Знання", КОО, 1999. - 574 с.

9. Лариса Масенко "Феномен малоросійства: Павло Скоропадський" (з книги "Мова і політика")

10. Георгій Папакін. Невідомий щоденник Павла Скоропадського періоду російсько-японської війни 1904-1905 рр.

Размещено на Allbest.ru