Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Проблемі онтогенезу слов'янства. Прабатьківщина слов'ян

1.1 Онтогенез - індивідуальний розвиток з моменту зародження до смерті

Східнослов'янські племена -- група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V--VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI--IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства. Найвищої могутності анти досягають у першій половині V! ст., коли ведуть загалом переможні війни з Візантією в Придунав'ї та на Балканах. У цей час в антів відбувається інтенсивний розпад родоплемінних відносин. Суспільно-політичний лад антів -- так само, як і всіх слов'ян, -- греки називали демократією. "Ці племена, слов'яни і анти, -- писав у VI ст. візантійський історик П. Кесарійський, -- не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії: тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно".

У 60-х роках VI ст. анти зазнали поразки від кочівників-авар. Остання згадка про них у письмових джерелах стосується подій 602 р. За припущенням істориків, анти іноземних джерел -- це поляни давньоруських літописів, яких потім називатимуть русами. Визначний український історик М. Гру-шевський обґрунтував погляд на антів як на безпосередніх предків давніх русів та через них -- українців. Загалом, держава антів проіснувала три століття (кінець IV -- початок VIII ст.).

Археологічні дослідження показують, що у V-VI ст. н. «. у лісостеповій зоні України найбільш поширені слов'янські поселення. У цей час розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Балканський півострів, інша -- вздовж течії Дунаю. У колишній Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Там є один Київ, два Київці, п'ять поселень з назвою Києво. Ці назви пов'язані з переселенням на Балкани слов'янського населення з території України.

Слов'яни лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро-фіннами.

На великій території -- від Карпат до верхів'я Волги -- формуються східнослов'янські племена й племінні об'єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх -- склавінів і антів, включають у себе вже 15 різних племінних груп.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

2. Східні слов'яни в епоху Великого переселення народів

Велике переселення народів - у вузькому сенсі під Великим переселенням народів в сучасній історіографії розуміють рух племен і народів у 4-6 ст. н. е. в різних напрямках Європи, що розпочався з вторгнення племен гунів у північну частину Римської Імперії в 375 році н. е.

Міграція народів в II--V століттях.

Починаючи з нижнього Дунаю і території сьогоднішньої Західної України, цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські племена і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Беспосереднім наслідком цього процесу вважається загибель Римської Імперії.

В широкому сенсі -- Велике переселення народів розпочалось з кінця 3-го тисячоліття до Р.Хр, про що свідчать древні китайські та єгипетські джерела, -- з причини зростання населення, нестачі вільної землі, зміни клімату, тощо. Наслідком Великого переселення племен стало й виникнення на теренах Європи нових народів і нових держав.

Серед основних причин переселення племен IV-VI столітті дослідники називають: зміну клімату, збільшення населення і нестачу земель. Не в останню чергу рух племен могло спонукати прагнення до війни та пригод. Приводом до Великого переселення народів став наступ гунів, які у 375 році знищують державу остготів.

З 527 року анти, склавіни разом з гунами здійснювали часті походи на Константинополь. У 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку VII століття Далмацію та Істрію. З кінцем VII століття слов'яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. Велике переселення народів стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії.

2.1 Слов'яни під час Великого переселення народів

Від часів виділення праслов'ян з індоєвропейської спільноти відбувався безперервний процес формування слов'янства. Його поділяють на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький.

Зарубинецька людність була сусідом войовничих сарматів. Унаслідок їхніх постійних нападів праслов'яни переселялися на Десну, верхів'я Дніпра та Південного Бугу. У Європі вони були відомі як венеди. Батьківщина венедів, як описав її давньоримський історик Тацит, охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров'я й збігається з територією поширення зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). Кінець венедському етапу розвитку слов'янства поклало Велике переселення народів. Переселення охопило практично всю Європу й суттєво змінило її політичний, культурний та етнічний вигляд.

У ІІ ст. у східному напрямку на Волинь просунулись германські племена ґотів, винищуючи місцеву слов'янську людність, а звідти долиною Південного Бугу вийшли в причорноморські степи. Рятуючись від ґотів, венеди тікали в Подністров'я та Подніпров'я. Відтак територія розселення праслов'ян була розрізана ґотами долиною Південного Бугу на східну та західну частини. Надалі вони розвивалися самостійно, набуваючи специфічних рис, що врешті-решт призвело до повстання антів Подніпров'я та склавинів Подністров'я й Волині.

У добу панування ґотів у Причорномор'ї поширилася черняхівська культура (ІІІ-ІV ст.). Її пов'язують із названою ґотським істориком Йорданом імперією Германаріха, до якої, окрім власне ґотів, входили слов'яни, фракійці й сармати.

2. Гунська навала і слов'яни

Ґотів із Причорномор'я вигнали в останній третині ІV ст. гуни. Приблизно в цей час припинила своє існування черняхівська культура. Правитель розбитих ґотів Вінітарій, ймовірно, відступаючи під тиском гунів на захід, розпочав війну з антами. Він убив їхнього князя Божа й розіп'яв на хрестах 70 антських старшин. Тоді гуни виступили на захист антів й убили Вінітарія. Більшість ґотів переселилася на Середній Дунай. Територія розселення антів у VІ ст., описана Йорданом, збігається з тією, де була поширена пеньківська культура, а склавинів - відповідає празько-корчацькій культурі (V-VІІ ст.). З антами пов'язане існування слов'янського воєнно-політичного об'єднання, яке називають Антським царством.

У цей час Західну Римську імперію заполонили племена варварів, які прийшли туди разом із гунами й утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Однак, унаслідок розгрому гунів на Каталаунських полях (451 р.) та смерті Аттіли (453 р.), ця держава розпалася. Складовою частиною наступного розселення народів стало Велике слов'янське розселення V-VІІ ст. Спочатку анти й склавини перейшли південний берег Дунаю та осіли на Балканах у візантійських володіннях. Вони започаткували південну гілку слов'ян. Склавини через деякий час рушили далі, уверх по Дунаю й просунулися у межигір'я Одри та Ельби, поступово інтегруючись із західними слов'янами.

3. Війни слов'ян з аварами

У середині VІ ст. через українські степи пройшла нова орда кочівників-аварів або обрів. За дозволом Візантії вони оселилися в Паннонії на середньому Дунаї, де заснували свою державу - Аварський каганат. Однак через деякий час авари почали напади на візантійські володіння. Від моменту своєї появи в причорноморських степах авари воювали з антами, оскільки землі останніх були форпостом осілих землеробів на межі зі степом. Ця боротьба була тривалою і виснажливою. Остання згадка про антів міститься у візантійських хроніках від 602 р. У цей рік каган (князь) аварів направив своє військо в землі антів й наказав винищити їх як союзників візантійців. Після цього рештки антського населення перейшли Дунай і оселилися у візантійських володіннях. Північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь у формуванні праукраїнської спільноти.

За часів правління імператора Іраклія (610-641 рр.) Візантія використовувала аварів для боротьби зі склавинами, щоб зупинити їх переселення на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари підкорили дулібів, які мешкали на Волині, й беззаперечно були склавинами. Вони сформували союз племен, відомий з арабських джерел як Валіняна, на чолі з князем Маджаком, який в VІІ ст. було знищено аварами.

Отже, слов'яни за своїм походженням є автохтонним (тим, що сформувалося на цій території) населенням українських земель індоєвропейського походження. Як окрема етнічна спільнота вони сформувалися на початку нашої ери. У VІІ-VІІІ ст. у східних слов'ян активно розгортається процес державотворення, що набув логічного завершення у ІХ ст. із виникненням Київської держави.

3. Побут та культура східнослов'янських племен

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Східнослов'янські племена населяли територію, на якій з давніх-давен розвивалося землеробство та скотарство. Слов'яни також вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.

Основу рільництва в населення степової та лісостепової зони складали зернові, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов'яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури -- льон і конопля.

Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Орні ділянки використовувалися до повного виснаження, після чого їх залишали на короткочасний або довготривалий переліг.

Як землеробські знаряддя праці на рубежі нашої ери використовували дерев'яні рала, залізні слабко вигнуті асиметричні серпи латенського типу та серпоподібні ножі. Іноді використовувалися й залізні коси.

Розвиток тваринництва у давніх слов'ян був також досить важливою галуззю господарства. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м'ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування.

Найбільшого поширення набуло розведення великої рогатої худоби, свиней та дрібної рогатої худоби. Осілий спосіб життя східних слов'ян зумовлював стійлово-вигінний тип тваринництва.

Чимале значення в економіці давніх слов'ян мали різні промисли, пов'язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. Хутра та шкури диких звірів, крім того, що вони використовувалися для пошиття одягу чи окремих його елементів, служили й предметом торгівлі. Значного розвитку набуло також бортництво.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада передається у спадок. Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Вже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України. Основними пам'ятками культури слов'янської давнини є священні пісні, перекази, міфи, хоча більшість учених вважають, що тексти давньослов'янських священних пісень, міфів загинули християнізації Русі.

До цих пір ведуться суперечки про сутність згадуються в літописах слов'янських богів. І тим не менш висловлено думку, що найдавніший пласт слов'янських міфів зберігся краще грецьких, індійських або біблійних. Причина тому - особливий шлях розвитку слов'янської культури. Міфічні оповіді інших народів спотворювалися при записі і обробці вже в найдавніше час. Слов'янський фольклор - це жива усна традиція, в меншій мірі зазнала зміни під впливом писемної культури.

Скарби слов'янського фольклору - народні пісні, казки, билини, духовні вірші - починають інтенсивно збирати й записувати тільки в першій половині XIX ст.

Велесова книга-пам'ятник складний і ємний. Вона дозволяє давня суперечка про походження слов'ян. Вона описує долі різних племен, які брали участь у слов'янському етногенезі. Найдавніше подія, представлене в ній, - результат індоєвропейських племен із Семиріччя, області біля озера Балхаш, і сьогодні носить таку назву через семи річок, що впадають у нього. За даними археологів, міграція індоєвропейських племен з середньої Азії відбувалася в останній третині II тисячоліття до н.е. на великої території від Балкан до Єнісею (елліни-дорійці) і Північного Китаю (массагети і саки). Велесова книга описує події міфічної і найдавнішої історії слов'ян кінця II тисячоліття до н.е. - Кінця I тисячоліття н.е.

За Велесовій книзі у стародавніх слов'ян існувала архаїчна Трійця - Триглав: Сварог (Сварожич) - небесний бог, Перун - громовержець, Велес (Волос) - бог руйнівник Всесвіту, хоча різні жрецькі школи слов'ян неоднаково розуміли таємницю Трійці.

З широким розповсюдженням материнських культів пов'язане шанування жіночих предків. В епоху патріархату материнські культи трансформуються в жіночі іпостасі богів і набувають якусь єдину функцію - стають покровительками будинку, вогнища, вогню, території, країни, людини, сім'ї, кохання у вигляді господинь, бабусь, матерів. Проте в цілому жіночі культи, в якій би модифікації вони не зустрічалися, завжди тяжіють до одного з двох своїх проявів: вони уособлюють світ любові або небесної (слов'янська Леле), або земної (слов'янська Мати сиру земля).

Рівень духовної зрілості древніх слов'ян, їх філософські погляди можна реконструювати за їх космогонічними міфами. З ім'ям Сварога пов'язаний стародавній космогонічний міф слов'ян про створення Землі Прабатьком нашим - Родом - джерел Всесвіту.

3.2 Світ у представленні стародавніх слов'ян

Світ тодішніх язичників складалася з чотирьох частин: землі, двох небес і підземно-водної зони.

У багатьох народів земля зображувалася як округла площину, оточена водою. Вода конкретизувалася чи як море, або ж у вигляді двох річок, що омивають землю, що, може бути, архаїчний і локальні - де б людина не був, він завжди перебував між будь-яких двох річок чи річок, обмежують його найближче сухопутне простір. Судячи з фольклору, слов'янські уявлення про море не мали закінченого вигляду. Море десь на краю землі. Воно може бути на півночі, де на скляних горах знаходиться кришталевий палац Кощія Безсмертного, блискучий всіма кольорами веселки. Це - відображення пізнішого знайомства з Льодовитим океаном і північним сяйвом. Море може бути звичайним, без цих арктичних ознак. Тут ловлять рибу, плавають на кораблях, тут знаходиться дівоче царство (сарматів) з кам'яними містами; звідси, від морських берегів Змій Горинич, уособлення степовиків, направляють у свої нальоти на святу Русь. Це - реальна історична чорноморсько-Азовське море, здавна відоме слов'янам і навіть носила часом назва "Російського моря". До цього моря від лісостепової околиці слов'янської прабатьківщини або (що те ж саме) від південної околиці слов'янських царств можна доскочити "швидку ездою", як казали в 16 в., Всього лише за три дні.

Для язичників був дуже важливий аграрний аспект землі: земля - ґрунт, яка народжує врожай, "Мати - сиру - земля", ґрунт, насичена вологою, живильної коріння рослин, "матінка-земля", з якою пов'язаний цілий ряд обрядів і заклинань. Тут майже невідчутна грань з уявлюваним підземним казковим світом. Богинею плодоносної землі - ґрунту, "матір'ю урожай" була Макошь, введена в 980 р. до пантеону найважливіших російських божеств, як богиня родючості.

Небо, в прямій залежності від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми: мисливці палеоліту, які представляли світ як би плоским, одноярусними, не цікавилися небом, не зображували сонця, займаючись лише площиною своєї тундри і тваринами, на яких вони полювали. Мисливці мезоліту, роз'єднані на невеликі групи, загублені в нескінченній тайзі, мимоволі звернулися до нього, до зірок, що допомагали їм орієнтуватися у лісової пущі під час тривалого переслідування оленів. Було зроблено важливе астрономічне спостереження: виявилося, що серед незліченної кількості повільно рухаються по небу зірок є нерухома Полярна зірка, завжди яка вказує Північ.

Небо, в прямій залежності від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми. Уявлення хліборобів про небо і його ролі в природі і в людському житті суттєво відрізнялися від поглядів мисливців. Якщо мисливцям потрібно було знати зірки й вітри, то хліборобів цікавили хмари ("гладкі", сприяють родючості дощові хмари) і сонце. Непізнаність процесу випаровування земної води, утворення хмар і туману ("роси") призвела до своєрідного поданням про постійні запасах води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, в непередбачуваний час, може прийняти вид хмар і пролитися на землю у вигляді дощу, "утучніть" її і сприяти росту трав і врожаю. Звідси один крок до уявлень про господаря небесної води, розпоряджався дощами, грозовими зливами й блискавками. На додаток до двох архаїчним рожаницам з'явився могутній Рід, повелитель неба і всього Всесвіту, великий жізнедавец вдихається життя у все живе за допомогою дощових крапель.

Сонце теж було ценимо хліборобами, як джерело світла і тепла і умова проростання усього в природі, але тут був виключений елемент випадковості, елемент примх божественної волі - сонце було втіленням закономірності. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований 12 сонячним місяцях. Сонце в образотворчому мистецтві всіх століть було для хліборобів символом добра, знаком світла, що розганяє темряву. Стародавні слов'яни, як і багато інших народів, брали геоцентричну модель світу.

3.3 Пантеон богів

При воцаріння у Києві Володимира Красне Сонечко (980-1015) була проведена свого роду язичницька реформа. Прагнучи підняти народні вірування до рівня державної релігії, поруч зі своїми теремами, на пагорбі, князь наказав поставити дерев'яні кумири шести богів: Перуна зі срібною головою і золотими вусами, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Семаргла і Мороші. Відповідно до древніх легенд Володимир встановив навіть людські жертвопринесення цим богам, що повинно було надавати їх культу трагічний, але в той же час і дуже урочистих характер. Культ головного бога дружинної знаті - Перуна був введений в Новгороді Добринею, вихователем Володимира. Навколо ідола Перуна горіло вісім невгасимий багать, а пам'ять про це вічному вогні збереглася у місцевого населення аж до XVII ст.

У пантеоні Володимира, язичницькі божества були розставлені в порядку їх старшества і кожному з них були умовно протиставлені античні боги і християнські святі.

ПЕРУН. Глава княжого пантеону, російський Зевс-громовержець, що висувається на перше місце в умовах військових походів на Балкани в 4в. і в процесі створення державності Київської Русі 9-10 вв. як покровитель воїнів, зброї, воєн. Після християнізації уподібнений пророка Іллі.

СТРИБОГ - Род - Святовит - Сварог ("Небесний"). Давнє головне божество неба і Всесвіту, "бог-батько". Уподібнив християнському богу-творцю Савоафу. У грецькій міфології йому приблизно відповідає Уран.

Дажбог - Сонце - син Сварогів. Древнє божество Природи, сонячності, "білого світу", подавач благ. Повністю відповідає античному Аполлону і протиставлявся християнському богу-сину. Дажбог і Стрибог обидва були небесними богами.

Макоша. Давня богиня землі і родючості. Доповненням до неї служать "вила" - русалки, що забезпечують зрошення ланів росою. Може бути прирівняна до грецької Деметру ("Землі-матері") і християнської матері божої. Часто зображувалася з турьім "рогом достатку".

Семаргл. Божество насіння, паростків і коренів рослин. Охоронець пагонів і зеленій. У більш широкому сенсі - символ "збройного добра". Посередник між верховним божеством неба і землею, його посланець. Мав пряме відношення до Макоши, як божество рослинності, пов'язаної з грунтом.

ХОРС. Божество сонячного світила. Представляв собою якесь невіддільне доповнення до образу Дажбога-Сонця. З ім'ям Хорса пов'язані ритуальні "хороводи" і російське наріччя "добре" - "сонячно". Ставлення Хорса до Дажьбогу можна визначити аналогією з Геліосом і Аполлоном у греків.

У результаті з'являються як би три розряди богів: на першому місці стоїть загальнодержавний князівський бог Перун, сприймалася не тільки як бог грози, але і як бог зброї, воїнів і князів. Другий розряд становлять древні божества неба, землі і "білого світла" - Стрибог, Макошь і Дажбог. У третій розряд потрапляють божества додаткового характеру: Хорс доповнює Дажьбога, і Семаргл - Макошь.

Великою різноманітністю відрізнялися поганські обряди і святкування. У результаті багатовікових спостережень слов'янами створили свій календар, в якому особливо яскраво виділялися наступні свята, пов'язані з землеобробним циклом:

1. Свято перших паростків - 2 травня.

2. Моління про дощ - з 20 по 30 травня

3. Ярилин день - 4 червня.

4. Моління про дощ - з 11 по 20 червня.

5. Свято Купала - 24 червня.

6. Моління про дощ - з 4 по 6 липня.

7. Відбір жертв для свята Перуна - 12 липня.

8. Моління про дощ - з 15 по 18 липня.

9. Свято Перуна - 20 липня.

10. Початок жнив - 24 липня. Моління про припинення дощів.

11. "Зажинки", закінчення жнив - 7 серпня.

Список використаної літератури

Кіндер Г., Хільгеман В. «Всесвітня історія:dtv-Atlas»:Пер. з нім. - К.:Знання-Прес, 2001.

Малий словник з історії України/ Відповідальний редактор Валерій Смолій-- К.: Либідь, 1997.

Смолій В.А. - Історія України - К., 1997.

А.И. Немировский - История Древнего Мира, Т. 1 - М., 2000.

Орлов С.А., Георгієв В.А., Георгієва Н.Г., Сівохіна Т.А. Історія України.-М.1999

Рибаков Б.А. Язичництво древньої Русі. М., 1987.

Размещено на Allbest.ru