М. Грушевський – великий патріот українства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Грушевський був особистістю, яка не лише мала високі ідейні переконання, а й звичайні людські риси характеру, емоції і пристрасті, честолюбні амбіції, симпатії й антипатії, душевні потрясіння, певні слабкості й болючі помилки. А ще він був людиною своєї епохи -- часів гострих соціальних суперечностей і жорстокого національного гніту з боку імперської влади стосовно українського народу і його еліти, до нього особисто як одного з найпомітніших її представників.

Він і його сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих умов (наприклад у 1917--1918 рр.) "Я був стомлений... -- згадував М. Грушевський, -- боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу... вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в ніч... При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і под". Грушевський спадщина історичний визвольний

До цього слід іще додати, що ні сам Михайло Грушевський, ні його найближчі соратники в Українській Центральній раді не мали жодного досвіду парламентської, а тим більше державотворчої діяльності. Підґрунтям цієї звитяжної праці стали його політичні або політологічні концепції, відзначає відомий грушевськознавець Любомир Винар, "тісно пов'язані з його історіософією й історичними концепціями, з наголошенням змагання українського народу до свободи і незалежності".

Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині, а з 1905 р. й у Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню його окремих ідей щодо розбудови незалежної України, саме на Грушевського й випала нелегка доля очолити не лише Центральну раду майже відразу по її постанню, а й увесь той великий потік до волі й визволення з-під московського ярма 1917--1920-х років.

Один із сучасників Грушевського Б. Мартос писав, що вибір упав на Грушевського тому, що "всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру". Окрім того, серед усіх діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися на вірність українській незалежній державі.

Грушевський був великим патріотом України й українства, але ж він був і великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного, зокрема між слов'янськими народами, роз'єднання, проти пропагування ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти "московської орієнтації". Він закликав своїх сучасників визволитися "від "песького обов'язку '' супроти Московщини".

Ми всі повинні пам'ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом.

Тільки з урахуванням усіх цих моментів і обставин можна зрозуміти й об'єктивно оцінити стосунки Грушевського з людьми.

Цілком закономірно, що в нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й затятих ворогів. Але тут ми не будемо говорити про непримиренних політичних супротивників М.С. Грушевського з "білого" або "червоного" табору, що обстоювали "єдину, неділиму Росію" з відповідними до цих кольорів відмінностями її "облаштування". Під терміном "опоненти" ми маємо на увазі тих діячів, що уособлювали альтернативу Грушевському у самому українському визвольному русі. Адже далеко не всі з навіть найближчих його соратників, скажімо в Українській Центральній раді і її у ряді, поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії й практики розбудови української державності.

Представлені у цій книзі особи належали до різних українських політичних партій, громадських організацій, течій суспільної й історичної думки. По-різному вони осмислювали історичне минуле України й "конструювали" її політичне майбутнє, зокрема розв'язання складного сплетіння завдань національного та соціального визволення. По-різному дивилися вони і на багато інших проблем національно-державного будівництва: місце України в міжнародному співтоваристві, зокрема її взаємини із своїм сусідом і "старшим братом" -- Росією, розв'язання проблем національних меншин у незалежній Україні, створення власних збройних сил та ін. Різними були й ті шляхи та засоби, якими вони прагнули досягти своєї мети.

Звичайно, усе це відповідним чином впливало на особисті стосунки згадуваних діячів з М.С. Грушевським, що складалися по-різному, часто проходили певну еволюцію, часом кардинально змінювалися через причини об'єктивні й суб'єктивні. Частина прихильників і однодумців Грушевського з плином часу і за певних обставин суспільно-політичного життя опинялися у таборі його опонентів і, навпаки, колишні опоненти ставали щирими друзями й надійними сподвижниками. Чимало цих діячів були одночасно однодумцями й опонентами М.С. Грушевського, беззастережно підтримували його у розв'язанні одних проблем і палко полемізували з ним з приводу інших.

Звичайно, в цій книзі ніяк неможна вмістити відомостей про всіх осіб, з якими співпрацював і спілкувався М.С. Грушевський, у кого він вчився і кого вчив сам, створивши власну велику школу в українській історичній науці.

Вміщені тут персоналії лише репрезентують оточення М.С. Грушевського у різні періоди його життя й діяльності та ті громадсько-політичні організації й державні установи, які очолював і в яких працював цей великий українець (Наукове товариство їм. Шевченка, Українське наукове товариство, Українська партія соціалістів-революціонерів. Українська Центральна рада. Всеукраїнська Академія наук, її інститути, комісії, кафедри, Український соціологічний інститут у Відні та інші зарубіжні наукові й освітні установи тощо).

Усіх цих людей, різних за професіями, віком, характерами об'єднує насамперед те, що вони присвятили себе служінню українській національній ідеї, розв'язанню "українського питання", віддавши цій справі весь свій розум і працю. Усі вони -- непересічні особистості, що відіграли різну за масштабами, але загалом досить помітну роль в українському русі творенні й захисті незалежної державності, пропаганді її у багатьох країнах світу., написанні її історії тощо.

Усі вони присягнули Україні, її народу своїм життям, поклавши "душу й тіло" у підмурівок її незалежності, а тому гідні пам'яті й пошани нащадків. Писати й розповідати про них - професійний і громадянський обов'язок істориків, краєзнавців, митців. Це тим більше необхідно, що переважна більшість з них й донині мало відомі широкому загалу, а деякі "не знайомі" навіть фахівцям-історикам. Адже офіційна ідеологія і пропаганда протягом багатьох десятиріч робили все, щоб "викреслити" їх з історії.

Багатьох з них було фізично знищено у жорнах репресивної тоталітарної державної машини. Інші врятувалися на еміграції. Якщо прізвища деяких з цих діячів (з неодмінними ярликами "контрреволюціонерів", "буржуазних націоналістів" тощо) були більш-менш відомі, то біографії переважної більшості з них публікувалися лише в літературі, що виходила за кордоном. На жаль, і в незалежній Україні ще недостатньо зроблено для ліквідації цієї прогалини.

У Львові Михайло Грушевський очолив дослідницьку роботу Наукового товариства імені Шевченка. Саме завдяки йому було видано десятки книг у різних серіях цього товариства. В них описано фактичний матеріал з історії, культури, господарської діяльності в різних регіонах України. Ці матеріали послужили для подальших досліджень та узагальнень.

Вболіваючи за освітянську справу, Грушевський закликав відкривати в Галичині українські приватні гімназії, не чекаючи дозволу галицького сейму. Він розумів, що заборона української мови затримує розвиток культури, освіти, школи, призводить до денаціоналізації народу. Найбільше страждає україномовне сільське населення, яке змушене вчити своїх дітей нерідною мовою.

Низка статей, опублікованих у газеті «Село» (1909--1910), порушувала злободенні питання навчання у поширених в сільській місцевості початкових школах та інші питання освіти. Згодом вони вийшли друком у книжці «Про українську мову та українську школу».

Про тематику цієї добірки красномовно свідчать назви статей: «Шкільна мова», «Законопроект про ученнє українською мовою», «Українське письменство», «Не порозумнішали», «Не позволяти», «Колишня освіта і теперішня темнота», «Шкільна справа в Галичині», «За український університет», «Промовили», «За слова і букви», «Великдень», «Російська академія наук про українську мову», «Мова українська і руська», «Мова панська і мужицька», «Інородці».

У статті «Шкільна мова» Михайло Грушевський вказує на недостатню мережу і поганий стан народних шкіл, на загалом недостатній рівень освіти в Росії, та зокрема в Україні. На переконання автора, навчати добре можна лише тією мовою, яку учні знають і розуміють. Навчання й розвиток дітей, поставлених в умови оволодіння грамотою на нерідній і незвичній для них російській мові, дає негативні наслідки.

Посилаючись на рекомендації таких педагогів, як Костянтин Ушинський, Василь Водовозов, Микола Корф, а також на масові факти неуспішності українських дітей в російськомовних школах, Михайло Гру-шевський доводить життєву необхідність та педагогічну доцільність навчання дітей рідною мовою. Свої міркування він широко ілюструє прикладами з навчання в народних школах.

Автор піддає критиці імперську політику в галузі освіти та діяльність Державної думи, яка на законодавчому рівні відмовляє українському народові у праві на національну освіту, оскільки не визнає існування української мови. Вважає її «наріччям» російської («Законопроект про ученнє», «Не порозумнішали», «Не позволяти»).

У статті «Українське письменство» Михайло Грушевський з гордістю відзначає, що українці мають свою писемність і літературу, наводить імена відомих українських письменників. Українською мовою друкуються книжки і журнали на кошти громади. Розвивається наука українською мовою -- як не в Росії, то за кордоном. Укладено кілька десятків українських граматик, чимало словників української мови, серед яких є й такі, що нагороджені Петербурзькою академією наук. Михайло Грушевський сподівається, що ці здобутки будуть враховані і Державна дума прийме закон, яким відкриє українському народу шлях до освіти.

Вчений згадує, що за часів козаччини у кожному селі була україномовна школа. Але протягом останніх 250 літ український народ втратив у освіті те, що мав, і відстав від інших народів Європи. Змінити справу на краще можуть українські національні школи та книжки.

На прикладі Галичини («Шкільна справа в Галичині») Михайло Грушевський показує, як тамтешні українці виборювали право на власну мову та освіту. Вони мають українські школи. Польську мову не нав'язують, вчать її лише охочі. Безумовно, терплять українські вчителі та школи від утисків шкільної ради. Тому й домагаються, щоби вона поділялась на українську та польську.

На Галичині, зазначав Михайло Грушевський («За український університет»), українці мають і вищу школу -- український факультет у Львівському університеті. І це в той час, коли українці, які перебувають у складі Росії, домагаються принаймні початкової школи. Він відзначав ту боротьбу, яку вели українці в галицькому парламенті та сеймі, і закликав брати приклад з Галичини.

Своїх прав у галузі освіти треба домагатися спільними зусиллями, наголошує Михайло Грушевський. Потрібно сформулювати єдині вимоги, а не сперечатися між собою щодо мовних особливостей регіонів, звичних для народної мови слів. У цих мовних міжусобицях залишаються поза увагою принципово важливі питання -- підвищення статусу української мови, поширення її в школі та книгодрукуванні («За слова і букви»).

У виборюванні права на власну мову українців підтримувала Імператорська академія наук. Російські вчені вважали заборону української мови шкідливою, зазначали, що «малорусское население должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публично и печатать на родном языке».

Михайло Грушевский підкреслював, що ця думка є тим більше об'єктивною, що виходить від росіян. Академія відзначала осібність і природність, а не штучність української мови, її віковічне походження. Ця позиція Академії була висвітлена в книзі «Императорская Академия Наукъ. Обь отмънъ стъснений малорусского печатного слова» (1910). Як зазначив Михайло Грушевский, книга ця продавалася в усіх українських книгарнях, своїми доказами вона знецінювала вигадки і нісенітниці про українську мову («Російська академія наук про українську мову», «Мова українська і руська»).

У статті «Мова панська і мужицька» автор показує безпідставність висловлювань про те, що селяни не хочуть вчити дітей українською мовою, а пнуться до російської, панівної. Безумовно, імперська шкільна політика прокладає шлях російській мові і майбутнє мають ті, хто нею володіє. Та й ніхто, зазначає Михайло Грушевський, не заперечує проти вивчення державної на той час російської мови. Проте марно думати, що станеш завдяки цьому паном. А рідну мову, хоч і зведену до статусу мужицької, все ж треба знати, вчити і шанувати.

Як зауважує Михайло Грушевський, усі спроби не допустити українців до вивчення рідної мови пов'язані з побоюванням сепаратизму. Саме тому видавались накази та циркуляри про заборону українського книгодрукування, навчання рідною мовою дітей, але водночас українці вважались «інородцями». Це поняття Михайло Грушевський використовує як аргумент на захист української мови та культури, відмінної від російської.

Розглянута добірка статей Михайла Грушевського свого часу відіграла чималу роль у роз'ясненні ситуації щодо української мови і національної освіти. Аргументи вченого і громадського діяча доводили необхідність відродження національної культури.

Історична, публіцистична, педагогічна спадщина Михайла Грушевського мала принципове значення для багатьох поколінь українців як в межах України, так і за кордоном. Актуальність цих праць підвищилась у роки перебудови та нині -- в період творення державності України і сучасної національної школи.

Размещено на Allbest.ru