Запорізька Січ - козацька республіка

Размещено на http://allbest.ru/

Зародження і розвиток українського козацтва. Його адміністративно-політичний устрій, економічна та військова організація

Однією з основних проблем української історії доби феодалізму є проблема козацтва. Історія козаччини глибоко приваблює кожну культурну людину не лише тим, що вона винятково цікава, а й своїм традиційним демократизмом, любов'ю козацтва до волі, до рідної землі, відданістю вірі, присязі, клятві, готовністю жертвувати власним життям для захисту простих людей. Недарма знаменитий француз письменник Проспер Меріме, який палко пропагував наше козацтво в Європі, писав і з гордістю казав: "...я -- козак!"

Тому цілком зрозуміло, що ця проблема завжди привертала значну увагу багатьох дослідників. Деякі з них заявляли, що козаки -- це волоцюги, злодюги, когорта п'яних розбишак. Проте в літописних джерелах немає таких фактів, жодної згадки про подібні вчинки козаків. Навпаки, вбивство, перелюбство, крадіжка, несплата боргів вважалися на Січі головними злочинами. Грабунками на Запоріжжі "займалися тільки втікачі з куренів. Таких самі запоріжці, якщо ловили, одразу вішали, а пограбоване добро повертали, навіть коли потерпілими були татари..." Уживання ж алкоголю в походах, в усіляких військових справах взагалі каралося смертю*.

Хто ж насправді козаки? Це чудові хлібороби, відважні лицарі степу, хоробрі захисники рідної землі. Це вони на зламі XVI і XVII ст. виступили на міжнародну арену, а в 20-х роках XVII ст. вперше підняли свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного та релігійного гніту Польщі, пробудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави. Винятково важлива роль козацтва у формуванні української нації, нової української державності.

Саме слово козак тюркського походження і вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 p., куди перейшло із тюркських мов у значенні схильний до завоювання. У XIV ст. фігурує в дописі до збірника житій святих "Синаксар" (1308 р.) у значенні страж, "конвоїр". Первісно слово козак вживалося на означення вільних людей, які освоювали незаселені українські степи за дніпровськими порогами.

Початковий етап виникнення козацтва мало досліджений. Та незаперечним є те, що його бурхливий розвиток відбувався тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства (1449 р.) нищили міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перший великий напад на Україну кримські татари здійснили в 1482 р., захопивши і зруйнувавши Київ. У наступні роки їхні напади стали постійними. Перешкодити цьому могли тільки власні збройні сили, зокрема українські степові поселенці, котрі в постійній боротьбі з нападниками виробили особливий тип воїна -- відважного й спритного, котрий добре володів різними видами зброї і способами партизанської війни. Усе це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством.

У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. На жаль, цей класовий підхід до розгляду питання формування козацтва і досі переважає в наукових працях та популярних публікаціях. Ряд українських істориків, зокрема Л. Залізняк та інші, заперечують ці "твердження" і доводять, що козаки виступили на кін історії задовго до закріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Анрі Вольтер в "Історії Карла XII" писав: "Україна, край козаків -- одна з найродючіших країн світу. Україна завжди прагнула свободи". Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Мабуть не випадково церковні ієрархи в своєму Маніфесті 1621 р. назвали Запорізьке військо наступниками давньокнязівського лицарства.

Козацтво породило не так кріпосне право, як палке бажання відродити свою державу на колишніх києворуських просторах. Саме на цім прагненні формувалася ідеологія збройного опору, єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження тощо. Тому в козацьких рядах поруч були і селяни, і ремісники, і шляхтичі, і священики, й аристократи, й іноземці. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і з Білорусі, Московського царства, Молдови.

Козаки освоювали незаселені українські степи в пониззі Дніпра, на які не поширювалася влада ні польських, ні татаро-турецьких загарбників. Вільні поселенці -- козаки, для котрих свобода цінувалася над усе, створювали на нових місцях й нову суспільну організацію -- козацьку громаду, в якій кожен одержував рівні з усіма права користуватися господарськими угіддями та брати участь у самоврядуванні, у тому числі й у виборах козацьких ватажків. Водночас кожен був зобов'язаний зі зброєю в руках охороняти поселення, ходити у воєнні походи.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпитися. Перше укріплення близько 1552 р. (за іншими даними 1554--1555, 1556 pp.) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький (Байда). Так для захисту від татаро-турецької агресії було створено військово-політичну організацію Запорізька Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Це утворення мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати зв'язки із сусідніми державами. По суті, це був зовсім новий етап у розвитку козацтва, і впродовж тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військової демократії. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки, на яких розв'язувалися найважливіші питання військового і політичного характеру, обиралася старшина. Першою особою на Січі був курінний отаман, котрий очолював кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада. Другим за рангом був військовий суддя. Канцелярією відав писар. Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, здійснював осаул, а в разі війни -- й обозний, котрий відав боєприпасами та провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана. На раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом і, якщо в чому провинилися, рада скидала їх або виносила їм смертний вирок.

Демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демократичні свободи лише в 1789 р. І підтримувався він звичаєвим правом, перед яким усі були рівні, і яке проголошувало волю і рівність тим правом, що походило із часів Київської Русі. Виборна система органів влади дала підстави К. Марксу назвати Січ Християнською козацькою республікою.

У середині XVI ст. запорізьке козацтво створило значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман. Основною військовою організацією був полк (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а вони -- на десятки. У своїх грамотах і "листах" козаки титулували себе Військом Запорізьким або лицарством Війська Запорізького. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, келепа, мука і стріли, були і гармати. Січ мала і морський флот з великих човнів -- чайок або байдаків. У 20-х роках XVII ст. їхнє число перевищувало 100--150. Військо відзначалося суворою дисципліною. Влада гетьмана та старшини під час походу була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла постійна школа лицарського, військового мистецтва, в якій навчалися відважні юнаки з усієї України і навіть з інших країн.

Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на суші й на морі, запоріжці здобували добру славу в Європі, їх запрошували на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії. Із Січчю підтримували зв'язки Росія, Крим, Туреччина, Венеція, Трансільванія, Молдова, Швеція. Так за порогами Дніпра відбувався процес відродження української державності.

В історії українського народу Запорізька Січ відігравала значну роль. Вона зосереджувала свободолюбиві елементи козацтва, була осередком боротьби із зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності. З початком існування Запорізької Січі дух козацтва став ширитися по всій Україні.

Окрім Запоріжжя, багато козаків проживало й у порубіжних містах. Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи тільки своїх старшин. Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і в суспільно-державному аспектах, польські королі намагалися використати його з власною метою, підпорядкувавши своїй владі та контролю. Першим це здійснив у 1572 р. король Сигізмунд Август, який погодився на утворення загону із 300 оплачуваних козаків для охорони королівських міст у пограниччі України. Вони вносилися в спеціальні списки -- реєстри, звідки й пішла їхня назва -- реєстрові козаки. У 1590 р. реєстр збільшився до 1 тис. козаків, а згодом і більше. Здебільшого це були вихідці з місцевих мешканців, котрі остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так почало створюватися відносно заможне реєстрове козацтво, яке істотно відрізнялося від нереєстрових козаків. Відтак стосунки між ними часто досягали крайньої напруженості.

При цьому слід підкреслити, що реєстрові козаки, ставши на службу Речі Посполитій, польському королю, не ополячувалися, не цуралися віри й мови батьків, свято дотримувалися січових традицій, звичаїв, а синів своїх посилали на Запорізьку Січ для військового гарту. Не раз вони, об'єднавшись з нереєстровими козаками, спільно виступали проти польської шляхти. Завдяки цьому великого розмаху набрали козацько-селянські повстання в 1591--1593 pp. на чолі з X. Косинським та 1594--1596 pp. під проводом С. Наливайка.

Отже, на початок XVII ст. було три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які перебували на службі польського уряду, запоріжці, які жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Найвидатнішу роль в історії українського козацтва до Б. Хмельницького відіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616--1622 pp.), постать суперечлива і неоднозначна на політичному обрії того часу, історія життя і політичної діяльності якого все ще недостатньо досліджена. Та все ж історики загалом погоджуються в тому, що він був найвизначнішим козацьким гетьманом, одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів до Б. Хмельницького.

Під проводом П. Сагайдачного запорізьке військо вступило в новий період свого розвитку. Гетьман здійснив військову реформу, результатом якої стало перетворення партизанських ватаг в регулярне військо і запровадження суворої дисципліни. Мабуть за його гетьманства введено сувору заборону пити горілку під час морських походів. Порядок у війську П. Сагайдачний втримував суворими засобами: "щедро проливав кров непокірних йому". Він розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Італійський мандрівник П'єтро де ла Балле у 1618 р. писав, що "турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли і не сплюндрували. В усякому разі, вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати" **. П. Сагайдачний першим створив із запоріжців дисципліноване, найхоробріше військо в Європі.

Спрямовуючи енергію козацтва на боротьбу з Туреччиною і кримським ханством, Сагайдачний виявився передбачливим політиком у переговорах з Польщею. Будучи переконаним у тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій і воювати на два фронти ще не можуть, він не йшов на відкриту політичну конфронтацію з нею, а використовував свій дипломатичний хист для проведення своєї політики. При цьому зауважимо, що в історичній літературі ще й досі побутує оцінка особи П. Сагайдачного як "польсько-шляхетського угодовця". Довіру польського короля він здобув собі тим, що не допускав занадто гострих виступів козаків проти шляхти, збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з Туреччиною і Москвою. А здійснив він десятки вдалих морських та сухопутних походів проти татар і турків у Криму, Малій Азії та Молдові. Очолюване ним військо успішно штурмувало Кафу, Трапезунд, Варну, Синоп, околиці Стамбула. У 1618 р. 20-тисячне українське військо на чолі з гетьманом разом з польсько-шляхетськими загонами здійснило похід на Москву.

Завдяки українським козакам на чолі з гетьманом Сагайдачним Польща й Україна врятувалися в 1621 р. від турецького поневолення і втрати своєї незалежності, коли їхня доля вирішувалася під Хотином. Тут об'єднані загони польського й козацького військ ущент розгромили величезну турецьку армію, яка вважалася непереможною, і врятували народи Західної Європи від іноземного поневолення.

Ідучи на примирення з Польщею, П. Сагайдачний твердо обороняв самостійність Запорізького війська. Передусім не дозволив полякам зменшити його чисельність і завести реєстр.

Не лише військовим і політичним хистом прославився гетьман Сагайдачний. Це була для свого часу освічена розумна людина. Усе життя він залишався ревним поборником національної системи виховання, меценатом освітніх закладів. Щоб підтримати Київське братство та його культурно-освітні традиції, він з усім Запорізьким військом у 1620 р. вступив до нього. Гетьман допомагав школі при братстві, яка згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію -- єдиний вищий навчальний заклад у східній Європі протягом тривалого часу. При Сагайдачному в структурі козацької старшини було введено незвичну для часів європейського середньовіччя посаду -- отаман січової школи. Він організував навчання дітей -- майбутніх козаків -- у січових і полкових школах. Кошти на утримання їх виділяла Січ. Урешті, в 1620 р. під опікою Запорізького війська було висвячено нового православного ієрарха.

Отже, в один фронт дій, в один союз об'єдналися міщанство, духовенство і козацтво, що мало велике значення.

Після смерті П. Сагайдачного польське панство посилило наступ на запоріжців, намагаючись відібрати у них завойовані привілеї. А це призвело до нових збройних повстань. У 30-х роках XVII ст. відбулися масові козацько-селянські повстання під керівництвом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Івана Сулими, Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні, Карпа Скидана. Вони відзначалися величезним розмахом і широкою участю в них селян, запорізьких та реєстрових козаків, жителів міст. їх об'єднувала спільна "боротьба за віру християнську і ... вольності".

Після придушення козацько-селянських повстань польський уряд у січні 1638 р. видав так звану "Ординацію Війська Запорізького", згідно з якою ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство. Козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з нього мали ставати кріпаками. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стояти польський комісар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. На посади полковників та осаулів призначалися виключно представники польської або полонізованої шляхти. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати в козаки і навіть віддавати заміж за них своїх дочок. На Запоріжжя козак міг потрапити тільки при наявності паспорта, затвердженого польським комісаром. Це було великим ударом по козацтву. Воно втратило своє самоврядування. Здавалося, що цього разу запоріжців було зламано остаточно. Та вільний дух козацтва зберігся. Ставши свідомим захисником свого народу, козаки готувалися до нових вирішальних битв з Польщею.

Запорозька Січ -- козацька республіка

козацтво політичний запорізький січ

Зародком нової української державності -- козацької -- стала Запорозька Січ. її демократичний характер пояснюється тим, що Запорозьку Січ створив сам народ для подолання загрози знищення; козакам були потрібні злагода й порозуміння.

Козацька Січ мала надійні укріплення. її оточували глибокі рови і високі земляні вали з гарматами, вежами з бійницями, де постійно чергували озброєні козаки.

Запорозькій Січі були притаманні ознаки республіки: власна територія, система виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом Січі була Січова Рада. Її рішення вважалися думкою всього війська і були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та рибних ловищ, судила за тяжкі злочини. Загальна (військова) рада проходила на Січі 2-- З рази на рік (1 січня, після Великодня, 1 жовтня). На Радах обирали козацький уряд (схема 2).

Широка демократія Запорозької Січі дає історикам підстави вважати її християнською козацькою республікою.

Хоча в руках козацької старшини були зосереджені влада й багатство, у Запорозькій Січі не було кріпацтва. Існувала формальна рівність між козаками, які могли користуватися землею, угіддями, брати участь у загальновійськових радах, обирати старшину.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність православ'ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах -- зимівниках. Символом влади військової старшини були прапор, булава, печатка, бунчук, литаври, пірнач. Усі разом вони складали клейноди, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому -- хрест. Символом влади була військова печатка з гербом Січі -- козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.

Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII--XVIII ст. «Славне Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ -- за демократичні порядки -- козацькою республікою.

Образ запорозького козака став символом захисника Батьківщини. Козацтво захищало українські землі від руйнівних набігів турецько-татарських загарбників, повернуло до життя спустошені татарськими ордами південноукраїнські землі. Запорозькі козаки піднялися у військовій справі до рівня кращих європейських армій XVII--XVIII ст. Козаки удосконалили сторожову та розвідувальну службу. Запорозька Січ (Кіш) мала цілу низку ключових ознак державності у вигляді демократичної республіки. Вона залишила помітний слід у процесі створення української держави.

Уряд Речі Посполитої прагнув поставити козаків під свій контроль і використовувати їхнє військо для захисту власних володінь від татар і турків, для протистояння з іншими державами (Московським царством). Із цією метою 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. їх було внесено до спеціального списку -- реєстру, тому вони отримали назву реєстрових козаків. У подальшому чисельність реєстру змінювалася, наприкінці XVI ст. він складав три тисячі. Реєстрові козаки користувалися привілеями: отримували за службу гроші, землі, звільнялися від податків і повинностей, мали самоуправління. Вони також повинні були контролювати нереєстрових козаків, придушувати антипольські повстання.

Размещено на Allbest.ru