Документознавчий аналіз музейного фонду як підсистеми документного фонду України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Документознавчий аналіз музейного фонду як підсистеми документного фонду України

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття про документ та документознавство

1.1 Еволюція поняття «документ»

1.2 Трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект

Розділ 2. Музейний фонд, як підсистема документного фонду

2.1 Місце музейного фонду в системі документного фонду

2.2 Класифікація музейних документів

Висновки

Список використаної літератури

документ науковий музейний фонд

Вступ

Документний фонд - сукупність документів з усіх галузей діяльності суспільства, які зберігаються і використовуються у бібліотеці, архіві, музеї, інформцентрі.

Усі документні фонди є впорядкованими масивами, їм притаманна єдність технологічних процесів формування фондів, опрацювання, зберігання, використання нормативно-виробничої документації, подібність обладнання, технічних засобів.

Актуальність теми.

Актуальність даної теми полягає у тому, що з розвитком музейної справи на України, виникає необхідність детального вивчення обліку музейних фондів та предметів, а також у звґязку з поповненням фонду виникає необхідність вивчення таких питань, як інвентаризація та реєстрація нових надходжень.

Історико-краєзнавчі дослідження неможливі без ретельного вивчення архівних документів, що зберігаються в архівах та музеях регіонів України. Зокрема, крім державних архівних установ, музеї України зберігають цінні архівні документи, дають можливість з'ясувати етапи та шляхи надходження їх до музейних фондів.

Документознавство є науковою дисципліною, сформованою на базі архівознавства. Воно виникло як результат усвідомлення архівістами значення добре організованої документації для гарного архівного фонду й отримало самостійне значення. Ще у 1914 році археолог-архівіст Ф. А. Ниневе зазначав, що запропоноване проведення реформи діловодства були прийнято істориками добре тому, що вони «очікували для себе кращих часів - полегшення і прискорення в їх кропіткій та часто невдячній праці в архівах». Історичність документознавства визначається методами досліджень і розробок і характером самого досліджуваного об'єкта - документа, як об'єкта, що еволюціонує, розвивається по своїм законам, виявлення та пізнання яких є єдиним шляхом вироблення раціональних вимог до сучасного документа.

Ця проблема є актуальною, тому що набула висвітлення у працях багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців і дослідників. Серед них, Поль Отле, С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка, Н. С. Ларьков, В. В. Бездрабко та багато інших. У працях П. Отле викладені фундаментальні основи документознавства. Основні етапи щодо розвитку документознавства та його історії розкрито у працях І. О. Белоусової, Г. М. Швецової-Водки, В. В. Бездрабко та С. Г. Кулешова. Предмет і об'єкт сучасного документознавства в Україні вивчався І. Б. Матяш. Думки щодо структури документознавства було викладено у працях Г. М. Швецової-Водки, Н. М. Кушнаренко, С. Г. Кулешова та М. С. Слободяника.

Важливо також зазначити, що документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалось як наукова дисципліна, однак на сьогоднішній день питання та проблеми документного фонду як інформаційного ресурсу є досить актуальними, тому, що документні фонди відіграють важливу роль в інформаційному середовищі.

Розробленість теми:

Курсова робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему. Над дослідженням документного фонду працювало багато зарубіжних і вітчизняних науковців, серед яких вагомий внесок зробили: Комова М.В., Кушнаренко Н.М., Ларьков Н.С., Ларин М.В., Терешін В.І., Хан-Пира Е.І. та ін.

На сьогоднішній день тема курсової роботи розкрита в не повному обсязі. Дуже мало науковців досліджували питання та проблеми документного фонду як музейного ресурсу.

Мета курсової роботи полягає у висвітлені аспектів документознавчого аналізу музейного фонду як підсистеми документного фонду країни.

Для досягнення мети були поставленні наступні завдання:

розглянути трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект;

розглянути традиційне документознавство та його структуру;

розглянути структуру сучасного документознавства

розкрити сутність поняття "документний фонд";

охарактерезувати особливості провідних підсистем документного фонду;

проаналізувати музейний фонд як підсистему документного фонду країни;

висвітлити класифікацію музейних документів.

Зробити дослідження у системі обліку музейних фондів (організація інвентаризації, реєстрації) а також визначити основні вимоги до складання документів ( актів, карток реєстрації тощо) та навести приклади складання поточних та основних документів обліку музейної справи.

У процесі написання курсової роботи були використані наступні методи:

На теоретичному рівні: аналіз та синтез, інформаційний, історичний,термінологічний, структурний підходи, дедукція та індукція та інші;

На емпіричному рівні: огляд літератури.

Об'єктом дослідження курсової роботи є документний фонд як система.

Предметом дослідження виступає музейний фонд як підсистема документого фонду.

Методи дослідження: у роботі використані загальнонаукові методи: порівняльний, статистично-аналітичний, методи логічного аналізу та узагальнення, які дали змогу комплексно вивчити предмет та об'єкт дослідження, дослідити етапи та шляхи формування документальних фондів музеїв України.

Теоретична та практична цінність полягає в тому, що в дослідженні комплексно проаналізований та узагальнений документний фонд музею.

 Практична цінність полягає у систематизації та узагальненні опрацьованого матеріалу, набутті автором практичних навичок і вмінь з інформаційного пошуку, аналітико-синтетичного опрацювання літератури та узагальнення інформації. Крім того, укладено список літератури за темою роботи, який може бути використаний для подальшого вивчення теми.

Розділ 1. Поняття про документ та документознавство

1.1 Еволюція поняття «документ»

Сучасні словники пояснюють, що слово "документ" походить від латинського "documentum", а те, в свою чергу, від дієслова "docere" -- "вчити, навчати" [1].

Найбільш глибоке дослідження походження терміна "документ" і дальшого розвитку його значень здійснив польський дослідник Анджей Сускі [2]. На його думку, корені цього слова сягають у індоєвропейську прамову, яка існувала приблизно за 2 тис. р. до не.

Слово "dek" у цій мові означало жест простягнутих рук, пов'язаний із передаванням або прийманням, одержанням чогось.

Німецький дослідник Гельмут Арнтц пояснює, що від слова "dek" (або "dec") походить також число "десять", тому що на долонях рук -- десять пальців.

Звідси походить "дека..." як перша частина складних слів, що означає "десять" (наприклад: "декада" --десять днів ), або "деци...", що в складних словах відповідає поняттю "десята частина" (наприклад, "дециметр" -- десята частина метра).

Внаслідок чергування голосних "є -- о" корінь "dek (dec)" помінявся на "doc" у слові "doceo", що означало "вчу, навчаю". Від нього походить слово "documentum" або "docimentum", яке означало: "те, що вчить, що є повчальним прикладом, доказом".

Однокорінними до слова "документ" виявляються слова: "doctrina" -- "вчення", "doctor" -- "вчений". Саме в такому широкому значенні застосовувалося слово "documentum" з самого початку його вживання, наприклад, у працях Цицерона. Згодом воно набуло юридичного відтінку і почало означати "писемний доказ"; "доказ, почерпнутий із книг, записів, офіційних актів" [3].

Близьке до цього пояснення походження розуміння документа як засобу підтвердження та свідчення дав російський дослідник МА.Комаров. Він вважав, що при обміні відомостями про певні події люди передавали як підтвердження предмети (речі) із записами про ці події, факти, явища. Такі предмети почали називати документами і вважали, що вони виконують функції підтвердження та свідчення [4].

Надалі, починаючи з середніх віків до кінця XIX ст., слово "документ" використовували для позначення будь-якого "писемного свідчення". Найбільш широко термін "документ" почали застосовувати в юридичних (правових) відносинах у значенні "офіційний (чи державний) писемний акт, який підтверджує встановлення певних відносин, що стосуються виникнення, доказу чи виконання прав". Такий документ (що має юридичне значення) може підтверджувати певне правове становище людини, бути засобом доказу в суді, свідчити про певні зобов'язання юридичних осіб.

Отже, протягом тривалого історичного періоду, з моменту появи слова "документ" до кінця XIX ст., його значення поступово звужувалося: від будь-якої речі, що могла служити для повчання та свідчення, до писемного свідоцтва, що підтверджує певні правові відносини.

У XX ст. термін "документ" набуває найрізноманітніших значень. Серед них і нове широке значення, в якому термін "документ" почали використовувати засновники "документації'" як практичної діяльності, що забезпечує збереження, пошук і використання документів з метою видобування інформації, яка міститься в них, -- Поль Отле (1868 -- 1944) та Анрі Лафонтен (1854 --1943).

Термінологія, що використовується при роботі з документами, закріплена в законах та інших нормативних актах, в ГОСТ Р 51141-98 «Діловодство та архівна справа». Федеральний закон від 20 лютого 1995 р. № 24-ФЗ «Про інформацію, інформатизації і захисту інформації» - містить ряд понять у галузі створення документів. Під інформацією в законі розуміються відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їх надання. Терміни «документована інформація» і «документ» у законі і в Гості на термінологію розглядаються як синоніми і визначаються як зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, що дозволяють її ідентифікувати.

Розглянемо еволюцію поняття «документ».

Одним з найважливіших проявів людської поведінки є комунікація, тобто спілкування з іншими людьми за допомогою певних знаків або символів. Спочатку інформацію про навколишній світ людина передавав за допомогою жестів, міміки, крику, дотиків і т.п. найпростіших засобів зорової, слуховий, дотиковий комунікації. Виникнення осмисленої мови та мови ознаменувало, на думку ряду вчених, поява першої інформаційної технології в історії людського суспільства.

Між тим у міру розвитку людини зростала потреба в передачі інформації не тільки в просторі, але також і в часі, тобто в зберіганні інформації. Однак найпростіші засоби комунікації, передачі інформації були недосконалі. Та ж людська мова чутна лише на невеликій відстані і тільки в момент її проголошення. Важко було зберігати потрібну інформацію, оскільки знання на перших порах ще не були відокремлені від суб'єкта, який мав їх. Не випадково в той період роль своєрідних банків знань і каналів їх передачі грали старі, тобто найдосвідченіші члени суспільства.

Відділення інформації від суб'єкта і перші спроби її закріплення були пов'язані із застосуванням сигналізації. Для передачі інформації в просторі використовувалася сигналізація димом, вогнем багать, звуками труб, барабанним боєм, певним чином покладеними гілкою або стрілою і т.п. Використовувалися також предмети, яким надавалося символічне значення. Хрестоматійним став наведений давньогрецьким істориком Геродотом приклад символічного послання стародавніх скіфів персам. Це послання складалося з птиці, жаби, миші і пучка стріл і означало: "Якщо ви, перси, не навчитеся літати, як птахи, стрибати по болотах, як жаби, ховатися в нори, подібно мишам, то будете обсипані нашими стрілами, як тільки вступите на скіфську землю ".

Пізніше на зміну символічної прийшла умовна сигналізація, в якій предмети використовувалися як умовні знаки за попередньою домовленістю людей про те, що буде означати певний предмет. У результаті з'явилися системи мнемонічних знаків для ведення рахунку за допомогою предметів, а також більш складне "вузликове письмо: у древніх інків (кіпу), в Древньому Китаї, у монголів. Ймовірно, подібного роду "лист" було і у слов'ян. Не випадково в російській мові збереглося вираз "зав'язати вузлик на пам'ять", тобто зберегти в пам'яті будь-яку інформацію. Як умовні знаки використовувалися також бирки (дощечки) з карбами - у торговельних, фінансових, кредиторських операціях. У слов'ян такі бирки називалися "носами", так як їх зазвичай носили з собою, закріплюючи будь-яку інформацію за допомогою різних насічок, зарубок. Звідси походить вислів "зарубати на носі", тобто запам'ятати міцно-міцно.

Для закріплення і передачі інформації у часі використовувалися могильні пагорби, кургани, хрести, надгробки, знаки власності (геральдичні знаки, межові камені, знаки клейма для худоби тощо).

Предметні способи спілкування збереглися і в наші дні: вручення хліба і солі як знак гостинності, букетів квітів і сувенірів як знак уваги, знаки відмінності у військових, прапори держав, система сигналізації світлофорами і семафорами і т.п.

Поява писемності ознаменувало перехід людства до нової інформаційної технології. За допомогою графічних знакових систем стало можливим відокремити інформацію від суб'єкта і зафіксувати її на якому-небудь матеріалі з метою подальшої передачі в часі і просторі. У результаті з'явилася документована інформація, тобто документ.

Інформація, зафіксована на матеріальному носії, виконувала в давнину роль свідчення, докази. Саме на цю найважливішу функцію документа спочатку зверталося основну увагу. Латинське слово "documentum" походить від "doceo" - "вчу" або "сповіщаю" і означало саме "свідчення", "доказ". Важливо зауважити, що термін "документ" більш старий, ніж термін "інформація". До того ж до початку 20 століття поняття інформації було пов'язано насамперед з повідомленням, кваліфікованою, з передачею повідомлень, їх інтерпретацією.

У Росії термін "документ" був переведений Петром Першим саме як "письмове свідоцтво". На всьому протязі 18 століття у визначенні поняття "документ" виділялося насамперед його правове призначення. Між тим сам цей термін протягом тривалого часу майже не вживався. Замість нього в діловодної практиці зазвичай використовувалися інші терміни: "акт", "справа", "папір".

Проте поняття постійно змінюються, удосконалюються, уточнюються, наповнюються новим змістом. Чому? Перш за все тому, що поглиблюються уявлення про досліджуваних явищах і предметах, їх сутності, їх найбільш значущих сторонах. Поступове накопичення знань про документи призвело в 19 ст. до виділення, крім правового, також і управлінського аспекту документа, що знайшло відображення в знаменитому словнику В.І. Даля, де документ визначався як "будь-яка важлива ділова папір, так само диплом, свідоцтво".

До середини 20 століття отримав визначеність ще один найважливіший аспект документа - історичний, тобто його значення як носія ретроспективної інформації. Так, автори "Словника сучасної російської літературної мови", виданого в 1954 р., виділили "історичні документи - літописи, хроніки, запису, тощо, які свідчать про який-небудь історичну подію, особі, епосі і т.п." .

У першій половині 20 століття було істотно переглянуто зміст поняття "інформація", яке стало зв'язуватися з категорією відображення, як загальним властивістю матерії, первинним по відношенню до інформації. А в другій половині 20 ст. з розвитком кібернетики, інформатики, обчислювальної техніки розгорнулося активне вивчення соціальної сутності та інформаційної природи документа, що призвело до подальшого розширення і, найголовніше, до поглиблення його поняття. Саме в цей період було дано теоретичне обгрунтування нерозривному зв'язку понять "документ" та "інформація". Однак незавершеність наукових уявлень і, як наслідок, наявність численних і різноманітних суджень про сутність, природу, зміст поняття "інформація" не могли не позначитися також і на визначенні поняття "документ". Яким чином?

Серед філософів, дослідників природи, представників технічних наук ось уже протягом кількох десятків років точиться суперечка навколо двох різних підходів до поняття "інформація". Одні з них розглядають інформацію як властивість, як атрибут, властивий всім матеріальним об'єктам, у тому числі і неорганічної природи. Ця концепція інформації одержала назву атрибутивної. Інші вважають, що інформація з'явилася лише з виникненням життя і пов'язують її з функціонуванням систем, що самоорганізуються, не визнаючи наявності інформації в неживій природі. У свою чергу, серед прихильників другого підходу є кібернетики, які вважають, що інформаційні процеси протікають у всіх самоврядних системах, і антропоцентрісти, які відносять інформацію лише до людського суспільства і свідомості.

Результатом наукових суперечок є відсутність точного визначення поняття інформація. Так, у Словнику основних термінів у галузі інформатики представлено чотири найбільш поширених тлумачення цього поняття:

"Інформація - це сенс отриманого повідомлення, його інтерпретація";

Інформація - це "зміст повідомлень", а також "саме повідомлення, дані";

"Інформація - це третя складова трьох основ світобудови (матерія, енергія та інформація)";

"Інформація - це те, що зменшує невизначеність події".

Однак у кінцевому рахунку всі автори сходяться на тому, що соціальна життя неможливе без інформації, яка виступає в якості двигуна суспільного і технічного прогресу. При цьому найважливіша роль відводиться соціальної інформації, яка поділяється на масову (світоглядну, естетичну, побутову), спеціальну (наукову, ділову, корпоративну) і особисту. Саме соціальна інформація пов'язується з поняттям документа.

Неоднозначне тлумачення поняття "інформація" викликає у ряді випадків необхідність більш чіткого його визначення і фіксації в окремих нормативних актах. Так, у ст. 2 чинного з 1995 р. Федерального Закону РФ "Про інформацію, інформатизації і захисту інформації" інформація розглядається як "відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їх подання".

Таким чином, до теперішнього часу поняття "документ" увібрало в себе такі найбільш істотні характеристики, як інформаційне призначення, матеріальний носій, а також ряд функціональних аспектів.

Разом з тим визначення поняття "документ" у різних науках має суттєві відмінності. Це залежить, по-перше, від більш чи, навпаки, менш широкого тлумачення поняття інформації і, по-друге, від висунення на перший план якоюсь однією складовою документа, від акцентування уваги на якому-небудь окремому його функціональному аспекті. В інформатиці, наприклад, документ нерідко визначається як "матеріальний об'єкт, що містить інформацію в закріпленому вигляді". У результаті під це визначення підпадає неосяжне безліч об'єктів, тому що в природі немає матеріальних об'єктів, які не містили б яку-небудь інформацію. У документалістиці - однієї з наук про інформацію - під документом розуміється "будь-яка семантична інформація, виражена на будь-якій мові і зафіксована будь-яким способом на будь-якому носії з метою її звернення до динамічної інформаційній системі". Це визначення значно звужує поняття документа, але тим не менш включає в нього одночасно і книги, і журнали, і газети, і службові документи і т.п.

Для суспільних наук, в залежності від їх предмета, цілей і завдань, у визначенні поняття документа характерно виділення якихось окремих його сторін. Так, в юридичних науках акцентується увага на правовому аспекті. У результаті документ фігурує переважно як засіб документування та докази правових відносин. У сфері управління документ досліджується головним чином як засіб фіксації і передачі управлінських рішень. В історичній науці документи розглядаються насамперед як історичні джерела, тобто носії ретроспективної інформації.

1.2 Трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект

Зародження документознавства було пов'язано з так званим «практичним», чи прикладним документознавством, тобто з виникненням самої сфери праці с документами як специфічної галузі людської діяльності і здобутком її певної самостійності. На перших порах це проявлялося в поясненні і створенні правил роботи з різними документами і вимог до самих документів на практиці, у керівничому процесі, у прикладній сфері. Подібні правила стали складатися ще в державах Давнього Сходу, Греції та Римі. Тоді ж виникла потреба в документній систематизації, та з'явилися перші такі розробки - описання документів та їх збірок, каталоги [6, с.14].

Документознавство є науковою дисципліною, сформованою на базі архівознавства. Воно виникло як результат усвідомлення архівістами значення добре організованої документації для гарного архівного фонду й отримало самостійне значення. Ще у 1914 році археолог-архівіст Ф. А. Ниневе зазначав, що запропоноване проведення реформи діловодства були прийнято істориками добре тому, що вони «очікували для себе кращих часів - полегшення і прискорення в їх кропіткій та часто невдячній праці в архівах». Історичність документознавства визначається методами досліджень і розробок і характером самого досліджуваного об'єкта - документа, як об'єкта, що еволюціонує, розвивається по своїм законам, виявлення та пізнання яких є єдиним шляхом вироблення раціональних вимог до сучасного документа [12, с.5].

Базовим компонентом є уявлення про предмет, який вивчає конкретна наукова дисципліна - « Документознавство» вивчає документ.

Постановка питання про формування нової наукової дисципліни належить К. Г. Мітяєву, який вперше увів до наукового обігу середини XX століття термін «документознавство» і дав визначення його «як наукової дисципліни, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об'єктивної дійсності і створенні у результаті документування окремі документи, їхні комплекси і системи.

Визначаючи документознавство як наукову дисципліну, що вивчає різні документи і проблеми, які з'являються в означеному процесі, К. Г. Мітяєв справедливо відзначає, що документи, способи і системи документування вивчають різні науки і наукові дисципліни у відповідності зі своїми специфічними завданнями. І. А. Нілова погоджується з К. Г. Мітяєвим що, дійсно, документ як специфічний матеріальний об'єкт соціального походження, маючи основним елементом структури інформаційну складову, опосередковано може виступати як об'єкт будь-якої дисципліни. Означена властивість документа як такого і призвела до галузевих підходів і визначення претензій на право теоретичних підходів і теорій з точку зору історичної науки, джерелознавства, юриспруденції, архівознавства, діловодства, економіки, статистики, інформатики тощо.

Документознавство розглядає документ як такий (узагальнений предмет), не аналізуючи його с точки зору засобу для вирішення конкретних завдань.

Роботи К.Г. Мітяєва становлять великий науковий інтерес як продуктивний погляд на нову наукову дисципліну, в подальшому ніким не заперечений. Однак І. А. Нілова вважає, що у всіх працях вченого можна виділити лейтмотив двоякості об'єкта документознавства: історія та технологія діловодства (обмежена сфера документування), з одного боку, і технічні документи з іншого [8, с.27 - 28].

Історично першою вважається документаційна наука, що виникла в кінці XIX ст. і отримала міжнародне визнання у першій половині XX ст. Предметом її була документаційна діяльність, що включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку і поширення (а з середини 1940-х років - і створення) документів у всіх сферах суспільного життя. Ця наука ще мала назву «книго-архіво-музеєзнавство».

Основоположником документаційної науки є Поль Отле. Він пропонував назвати науку, що вивчає документну діяльність, бібліологією або документологією, що було пов'язано з ототожненням книги і документа.

Історія документаційної науки виявилась короткою. У середині XX ст. (50 - 60 рр.) процеси комунікації починають розглядатися не тільки у ракурсі одного з їх засобів - документа, але й ширше - як інформаційні. Поняття «документ» поступається місцем поняттю «інформація», оскільки перше є похідним від другого. Первинні уявлення про предмет науки були модернізовані й набули інформаційного та кібернетичного змісту [5,с.149].

З початку 1960-х років починають розвиватися наукові напрями під назвою документалістика й документознавство. Перша розглядається як прикладна галузь кібернетики, що займається оптимізацією управління документними системами всіх типів - від образотворчого до канцелярського діловодства [5,с.150].

Документознавство в цей період розвивається як науковий напрям, у завдання якого входить вивчення в історичному аспекті розвитку способів, окремих актів і систем документування явищ об'єктивної дійсності та його результату - створення документів, їх комплексів і систем. Пізніше під документознавством почали розуміти науку про правила оформлення адміністративних документів і ведення документаційного господарства. Документознавство ототожнюють з діловодством і розглядають як розділ архівознавства. Таке вузьке трактування документознавства збереглося й до наших днів. Воно є одним з багатьох трактувань документознавства, бо остаточне поняття ще не сформовано.

На початку 1990 років відчувається необхідність у створенні науки про документ або комплексу наукових документознавчих дисциплін. Для узагальнюючої назви науки про документ починає використовуватися низка назв: інформаційно-комунікаційна наука, документаційно-інформаційна наука тощо. Ядро такого комплексу наук про документ складають бібліотеко -, бібліографо-, книго -, архіво-, музеєзнавство й інформатика. Загальним для них є дослідження документа як об'єкта, створеного спеціально для передачі інформації.

Вище були розглянуті основні етапи становлення документознавства, тому тепер доцільно перейти до людини, яка внесла поняття «документознавство» до світової історії. Ця геніальна людина - бельгійський вчений Поль Отле.

Апелюючи до наукової спадщини відомого вченого, багато дослідників охоче заносять його до рангу основоположників документаційної науки, бібліології, документології, документознавства, інформатики та інших дисциплін. Безперечно, сучасні термінологічні дискусії щодо змісту названих понять ускладнюють однозначність твердження і розрізнення їхніх тлумачень, утім, якщо існують подібні припущення, варто шукати безпосередні й опосередковані чинники таких висновків. Та найпоширенішою є думка про заснування ним науки під назвою документація.

У зв'язку з захопленням ідеями Спенсера, праці П. Отле відзначаються наслідуванням основних ідей позитивізму. Серед усього наукового здобутку П.Отле, спеціально чи опосередковано присвяченого документології, особливо поціновуємо «книгу про книгу» (за визначенням автора) - «Трактат про документацію» (1934), що став своєрідним підсумком роздумів автора щодо змісту науки про документ. За визначенням самого автора, «Трактат про документацію» присвячено «загальному викладу понять, що належить книзі чи документові».

Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, окрім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією, і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) призвело до розповсюдження ідей П. Отле та їхнього укорінення серед гуманітарних наук документації. Вчений постійно прагне застосувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки.

Слід зазначити, що П. Отле вклав широкий зміст у поняття книга, котре стало збірною назвою для, власне, книг, часописів, газет, відбитків, репродукцій, графічних творів, креслень, гравюр, карт, схем, діаграм, фотографій. Утім, усвідомлюючи усталеність поняття в традиційному сприйнятті, дослідник наполягав на активнішому розроблені тієї бібліологічної термінології, яка б починалася з кореня Document. Звідси походить низка однокореневих слів, багато з яких чи не вперше були запропоновані бельгійським науковцем. Документ як предмет, що означає знак, носій; документація як дія документування і сукупність документів, а пізніше - наука про документ; документаліст - фахівець із документації; документувати - процедура щодо створення і користування документа; документальний - той, що належить документації; документарій - інститут документації, документотехніка - техніка документації та ін. були запропоновані ученій спільноті для обговорення з метою дійти згоди щодо найважливіших традицій лексем наукової мови і її неологізмів. Багато з цих термінів виявилися нездатними вписатися в існуючу практику, парадигму знань чи несвоєчасними, для того, щоб бути ними прийнятими освоєними.

Оцінюючи внесок П. Отле у розвиток науки про документ, варто стримано погодитися з Ю. М. Столяровим у тому, що йому належить прогностика значної кількості ідей, реалізованих упродовж ХХ ст., а до деяких людству ще належить дійти. Розвиток західноєвропейської науки про документ у ХХ ст. нерозривно пов'язаний із організаційними, теоретичними проектами й ідеями П. Отле. Визначаючи найбільшу значущість його праць для документаційної науки, інформатики, погодьмося з їхньою впливовістю і на вітчизняну науку. Д. А. Балика, М. М. Рубакін, М. В. Русинов, Л. Б. Хавкіна та багато інших науковців стали активними дослідниками документаційної науки у виконанні бельгійського вченого, тим самим сприяючи укоріненню її стрижневих ідей у межах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. Зазначена термінологічна різниця тлумачень документології відображає сьогочасні дослідницькі інтенції вчених, які прагнуть відтворити переломлення змісту модерного загального документознавства в когнітивних процесах і надати йому певного сенсу. Утім, більшість із них дотримується засадної думки про синтезоване, інтегроване, міждисциплінарне положення походження документології, покликаної узагальнити знання про документ. Дискусія про значущість наукових ідей П. Отле для розвитку науки про документ залишається актуальною.

Таким чином, взявши до уваги генезис документознавства і значний внесок відомих учених у його розвиток, хотілося би зазначити, що не дивлячись на недовгу історію існування, документознавство пройшло великий шлях свого становлення. Документознавство як науку розглядало багато вчених, таких як Поль Отле, К.Г. Мітяєв, В.В. Бездрабко, Н.М. Кушнаренко, Г.Н. Швецова-Водка та ін. Саме з їх допомогою, документознавство ступило у фазу розквіту, і дійшло до сьогодення.

Розділ 2. Музейний фонд як підсистема документного фонду

2.1 Місце музейного фонду в системі документного фонду

Музеї - це культурно-наукові установи. Вони створюються для:

?виявлення, збирання і зберігання музейних предметів і їх колекцій;

?наукового вивчення цих документів, їх опису і аналізу, з подальшою публікацією цих досліджень;

?освітній діяльності у формі проведення екскурсій і демонстрації експонатів [8].

Створення музеїв для інших цілей, як спеціально обумовлено в законі, не допускається. Найбільшими музеями України є Державний історичний музей, Державний Ермітаж, Український музей, Державний музей образотворчих мистецтв імені А. З. Пушкіна.

Коротко музей можна визначити як пам'ятникосховище. У деяких мовах, що розвиваються по власних традиціях, він приблизно так і іменується, Наприклад, по-вєтнамски "музей" звучить "бао та" і буквально означає "сховище реліквій".

Головна функція музею, як випливає з цього, меморіальна, і музеєзнавство в цьому відношенні вписується в систему памятниковедення. Споріднені для нього такі пам'ятники, як мавзолей, некрополь, заповідник, витвори монументального мистецтва - архітектурні споруди і ансамблі.

Обов'язок музею зберігати документні цінності, що є у нього, означає створення юридичних і матеріальних умов, при яких забезпечується збереження його фонду.

Другу функцію музею можна визначити як інформативну: предмети, що містяться в ньому, і колекції служать джерелом інформації. Оскільки з них витягують нові знання, музей виконує гносеологічну функцію, що ріднить його з освітніми інститутами (середня, вища школа) і научно-дослідними. По суті справи, кожен музей є своєрідний НДІ, що відшукує матеріали для своєї діяльності і сам же витягує з них нову інформацію, осмислює її і що робить доступною широкому кругу користувачів.

Доступність музейного документного ресурсу забезпечується, по-перше, можливістю безпосереднього ознайомлення з ним на місці, а по-друге, за допомогою придбання відповідних публікацій про музейні предмети і музейні колекції.

Забезпечуючи доступ до своїх ресурсів, музей виконує виховну і просвітницьку функції. Він щепить шанобливе відношення до історії своєї країни, місцевості, розвиває естетичний смак, робить благотворний вплив на суспільні вдачі. Цим музей зближується з культурно-освітніми установами, а також церквою.

Експозиційна функція виражена в музеях куди могутніше, ніж в споріднених їм документальних системах - бібліотеках і архівах, де виставки теж складена, але далеко не така помітна частина їх діяльності. Здійсненням цієї функції музей примикає до таких інформаційних систем, якими є виставки, зоопарки, рекламні, агітаційно-пропагандистські установи, засоби масової інформації.

Музейні експонати повинні володіти тими ж властивостями, що і елементи перерахованих систем [9, c.412]:

?аттрактивністю, тобто здатністю привертати увагу;

?експресивністю, тобто здатністю впливати на органи чуття.

Музей, таким чином, установа поліфункціональна, як і інші документальні системи. Перераховані відмітні функції і дозволяють виділити його серед інших і встановити сутнісну своєрідність.

Принципи формування музейного фонду

Головний принцип формування музейного фонду - артефактивність документа. Документ в музеї служить ілюстрацією і доказом свого існування в конкретну культурно-історичну епоху, у окремої особи; ролі, яку він грав свого часу; прийомів його виготовлення; матеріалів. Він може демонструвати або свою особливу значущість, або служити зразком типовості для свого часу (предмети начиння, прикладного мистецтва, промислової або сільськогосподарської продукції).

Достовірність документа додає особливу цінність музейної експозиції. До фонду музею прагнуть включати тільки документи, унікальні в якому-небудь відношенні. Відбирають їх на основі суворої експертизи. Якщо оригіналом з якої-небудь причини обзавестися не вдалося, то заради цілісності, повнота колекції його замінює копіями, муляжами, зліпками, обов'язково обумовлюючи цей факт.

Музеї поповнюються безперервно, але епізодично, тому що скрутно передбачити, чим саме музей збагатиться сьогодні або завтра. Стохастічность відмітний принцип формування фонду музею, на відміну від нього архів і бібліотека комплектують свої фонди планомірно, систематично.

Музейний фонд України - це сукупність рухомих пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення незалежно від їх виду, місця створення і форми власності, та зберігаються на території України, складається із державної і недержавної частини.

У міру втрати первинних властивостей музейний предмет підлягає реставрації. Зрозуміло, вічних речей не буває. Якщо музейний предмет все-таки зруйнувався повністю або виявився втраченим з іншої причини, або обмінений на інші предмети і колекції, - у всіх цих виняткових випадках його відсутність, звичайно, оформляється документально. Але рішення про відчуження уповноважені приймати тільки федеральні органи виконавчої влади. В цьому випадку відомості про музейні документи виключаються з державного каталога.

Як і інші документальні інститути, музеї профілюються. Є універсальні музеї, є галузеві: природно-научні, політехнічні, історичні, літературні, художні, мистецтвознавчі та інші. В принципі будь-який об'єкт дійсності може представляти музейний інтерес. У Амстердамі, Копенгагені багатьох відвідувачів привертають, наприклад, музеї еротики, під Москвою є Музей дитячої іграшки. Кожна галузь може бути представлена в музеї повністю, але вона може диференціюватися скільки завгодно раз. Так, крім політехнічного існують технічні музеї - по кожному розділу техніки. Можуть бути зовсім вузькопрофільні музеї - наприклад, Музей тульського самовара. Широко поширено створення музеїв окремої установи, фірми. Ініціативу тут найдоречніше проявити документознавцю [6].

Літературні музеї досить часто персоніфіковані. Оскільки в них представлена творча лабораторія письменника, зібрані всі видання творів на всіх мовах, такі музеї змикаються з бібліотеками і часто так і називаються: бібліотека-музей (Маяковського, Шевченка, Франка, Толстого і т. д.). У таких установах широко представлені архівні матеріали персоналії.

Зазвичай музеї ілюстрація минулого часу. Проте немало музеїв, що орієнтуються на сучасність: музеї сучасного живопису, техніки, живої природи.

2.2. Класифікація музейних документів

Музейні документи усіх музеїв складаються з основного та науково-допоміжного фондів. У науково-природничих музеях, відділах природи краєзнавчих музеїв та відповідних музеях навчальних закладів, крім основного та науково-допоміжного, є фонд сировинних матеріалів.

У музеях або відділах історичного профілю - зберігаються музейні предмети, які документують історію і розвиток людського суспільства. У їх числі:

образотворчі пам'ятки - твори образотворчого мистецтва (живопис, графіка, скульптура) і декоративно-прикладного мистецтва (вишивка, набійка, мереживо, ткацтво, килимарство, різьблення, розпис, карбування, кераміка, скло, порцеляна та ін.) пам'ятки монументального мистецтва, їх складові частини і фрагменти (мозаїка, фреска, частини скульптурного декору), які мають документальне, меморіальне або художнє значення

писемні пам'ятки - рукописні і друковані документи: рукописи, рукописні книги, стародруки, рідкісні видання усіх видів друку (періодичні видання та ілюстрації до них, відозви, листівки тощо), автографи, щоденники, листування, мемуари картографічні матеріали: карти, атласи, глобуси, плани, креслення, пов'язані з історичними подіями

фотопам'ятки - дагеротипи, негативи з натури на склі, плівці та інших матеріалах позитиви на папері, кераміці, металі та інших матеріалах діапозитиви на склі та плівці

фонопам'ятки - речові і музичні (воскові валики для фонографа, платівки для грамофонів, патефонів, електрофонів (моно, стерео або квадро, магнітні стрічки та диски)

кінопам'ятки та відеопам'ятки - кінофільми, документальні і художні (негативи і позитиви на роликових плівках, відеомагнітні стрічки).

У музеях театрального, музичного та кіномистецтва та їх відділах - музейні предмети, які документують розвиток театрального та кіномистецтва, музичної культури. У їх числі:

-образотворчі пам'ятки - твори образотворчого мистецтва, які характеризують діяльність творчих колективів, особистість діячів театру, кіно, музики, епоху, у яку вони жили ескізи і макети декорацій, ескізи театральних костюмів ілюстрації до літературних творів

- писемні пам'ятки - документи, які характеризують діяльність творчих колективів, життя і діяльність акторів театру і кіно, режисерів, композиторів, лібретистів, музикантів, театральних художників, театрознавців, музикознавців, кінознавців та їх оточення

- фотопам'ятки - дагеротипи, негативи з натури на склі, плівці та інших матеріалах позитиви на папері, кераміці, металі та інших матеріалах діапозитиви на склі та плівці

- кінопам'ятки та відеопам'ятки - кінофільми, документальні і художні (негативи і позитиви на роликових плівках, відеомагнітні стрічки).

У літературних музеях - музейні предмети, які характеризують розвиток літератури. У їх числі:

- речові пам'ятки - меморіальні предмети, що належали видатним літературним діячам або їх оточенню предмети побуту, що характеризують епоху, у якій жив і творив літературний діяч

- образотворчі пам'ятки - твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, що є ілюстраціями літературних творів або за допомогою яких мистецькими засобами відтворюється образ автора, його епохи та оточення

- писемні пам'ятки - твори художньої і документальної літератури, драматургії, публіцистики (рукописи, друковані видання з правками або автографами, рідкісні видання - стародруки, перші видання відомих авторів, твори відомих авторів) документи, що характеризують діяльність літературного діяча, формування його особистості і дають змогу відтворити його оточення та епоху

- фотопам'ятки - негативи, позитиви, дагеротипи, діапозитиви, які відтворюють особистість літератора, його оточення та епоху, в якій він жив і творив

- фонопам'ятки - речові і музичні, що належали літераторові і характеризують його уподобання

- кінопам'ятки та відеопам'ятки - документальні і художні стрічки, на яких зафіксовано літературних діячів, їх оточення, епоху, а також ті, у яких використано сюжети літературних творів.

У меморіальних музеях - меморіальні предмети, які належали видатній особі, її оточенню, а також ті, що відтворюють епоху, у якій жила і творила ця особа. У їх числі:

- образотворчі пам'ятки - твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, які відтворюють образ видатної особи, її родини, найближчого оточення або відображають визначну подію

- писемні пам'ятки - рукописи, автографи, відозви, щоденники, листування, книги всіх видів друку та інші рукописні і друковані пам'ятки, які мають безпосереднє відношення до видатної особи або її оточення пам'ятки літератури (документальної, художньої), що присвячені видатній особі або визначній події

- фотопам'ятки - негативи, позитиви, дагеротипи, діапозитиви, які відтворюють життя і творчість видатної особи, фіксують її оточення та побут

- фонопам'ятки - речові і музичні, які належать видатній особі або є результатом її діяльності, а також ті, що присвячені визначній події

- кінопам'ятки та відеопам'ятки - документальні і художні, які створені видатною особою, або присвячені їй, а також ті, що відтворюють визначну подію.

У технічних музеях - музейні предмети, що відображають історію розвитку техніки. У їх числі:

речові пам'ятки - машини, механізми, прилади тощо

образотворчі пам'ятки - твори образотворчого мистецтва, які відтворюють життя і діяльність учених, винахідників, окремі технічні процеси та ін.

писемні пам'ятки - технічна документація, документи, пов'язані з життям і діяльністю вчених, винахідників та ін.

фотопам'ятки - негативи, позитиви, дагеротипи, діапозитиви, які відтворюють історію розвитку техніки

фонопам'ятки - речові і музичні, які пов'язані з життям і діяльністю видатних вчених етапами розвитку техніки

кінопам'ятки та відеопам'ятки - документальні і художні, що пов'язані з життям і творчістю видатних вчених, історією видатних технічних винаходів.

У художніх музеях та картинних галереях - твори усіх видів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. У їх числі:

живопис: монументальний (мозаїка, фреска, настінний розпис у спосіб різних технік) станковий (іконопис, світський живопис) графіка (малюнок, гравюра, плакат) скульптура (кругла і плоска) художнє килимарство художнє ткацтво художня вишивка художня набійка художнє скло художній метал художня кераміка художня порцеляна художній фаянс художнє різьблення декоративний розпис та ін.

Архівні документи, що зберігаються в фондах музеїв і мають історичну та культурну цінність, визнану в установленому законом порядку, і є надбанням української нації, входять до складу Національного архівного фонду.

До науково-допоміжного фонду належать:

різного роду відтворення (діорами, копії, макети, моделі, муляжі, репродукції, наукові реконструкції, схеми, таблиці, плани, графіки та ін.), розроблені або придбані в процесі комплектування, вивчення та експонування музейних предметів і музейних колекцій фотокопії і фотографії масового виготовлення дублетні примірники друкованих матеріалів масового випуску (плакати, афіші, листівки та ін.) при наявності цих матеріалів у п'яти примірниках в основному музейному фонді матеріали сувенірного характеру, які не мають художньої, історичної або значної матеріальної цінності зразки сільськогосподарських культур та інших натуральних продуктів, що швидко псуються і потребують частої заміни натуральні матеріали - об'єкти природи, які не мають музейного значення, але використовуються для наочного показу деяких особливостей природи та її явищ (наприклад, різноманітна овочева і фруктова консервація, їжа космонавтів, продукти переробки нафти та ін.).

Документний ресурс музеїв формується на основі Закону України "Про Музейний фонд і музеї України".

Законом перш за все визначені основні поняття, якими оперують в області музейної справи.

Найважливіше з них - музейний предмет. Це культурна цінність, якість або особливі ознаки якої роблять необхідним для суспільства її збереження, вивчення і публічне уявлення [7, c.36].

Початковий документ служить для створення документа похідного, він вже не автентичний. Цей документ є легендою автентичного документа. Легенда - в перекладі з латині "те, що повинне бути прочитане". В даному випадку легенда - сукупність пояснень, що стосуються автентичного документа. Легенда предстає у вербальному, письмовому або звуковому, а також іконічному, зокрема голофафічному виконання. Вона є документом самого нижчого, першого ступеня узагальнення.

Легенда, у свою чергу, породжує документи вищих ступенів узагальнення: науковий опис і аналіз музейного автентичного документа, звіт про наукову експедицію, статтю, каталог, альбом, дисертацію, довідку для енциклопедії і т.д. (Див. дод. 1).

В принципі, сказане розповсюджується і на письмовий документ, якщо він розглядається як початковий. Клинопис на теракотовій табличці, ієрогліфи на папірусі, нерозбірливий рукопис письменника, мікроскопічний текст міні-книги, мікрофільму повинні бути представлені відвідувачеві в доступному для нього вигляді. Повинно бути пояснено, до якого зволікаємо місцю відносяться ці документи, чим чудові носій інформації і сама інформація. Експонат без пояснення - просто об'єкт реальності, а не музейний предмет.

Музеєзнавство, на жаль, ще слабо розробило класифікацію своїх документів, воно дуже обережно відноситься до фундаментальних положень документології, хоча, треба віддати йому належне, і визнає (на словах), що музейний предмет є документ. Музеєзнавство з часів Г. Ауфзеса (Німеччина, 1852) визнає однакову цінність "документальних, літературних і наочних матеріалів", але важко теоретично відрізнити документальні матеріали від літературних, опис (легенду) предмету від нього самого.

Разом з тим в головному музей схожий з іншими документальними системами. Як і в них, його діяльність базується на документних ресурсах. Наявність і зберігання документів вписують музеї в термінальні документальні системи.

На формування, зберігання, захист музейного фонду і інші процеси, пов'язані з його функціонуванням, розповсюджується загальна документоресурсна теорія і технологія [9].

Висновок

ДФ відіграє значну роль в в інформаційному забезпеченні всіх сфер суспільної діяльності. Однією із важливих підсистем є музейний фонд.

Документний ресурс музеїв формується на основі Закону України "Про Музейний фонд і музеї України".

Музеї - це культурно-наукові установи. Вони створюються для:

?виявлення, збирання і зберігання музейних предметів і їх колекцій;

?наукового вивчення цих документів, їх опису і аналізу, з подальшою публікацією цих досліджень;

?освітній і освітній діяльності у формі проведення екскурсій і демонстрації експонатів.

Музейний фонд - впорядкований масив документів у музеях-організаціях, які займаються збиранням, зберіганням, дослідженням та експозицією документів наукового і культурного змісту. В Україні існують державні, народні, громадські, шкільні, приватні музеї. Широка мережа історичних, краєзнавчих, літературних, театральних музеїв, меморіальних музеїв видатних діячів культури мистецтва, літератури.

У фондах музеїв зберігаються документи, створені природою (зразки флори і фауни) і документи, створені людиною, тобто ті, що містять соціальну інформацію (картини, книги, предмети побуту). Серед документів другої групи виділяють три види: речові, образотворчі, письмові. До письмових належать: законодавчі акти, рукописні і стародруковані книги, мемуари, приватні листи, щоденники, рукописи вчених тощо. Книги та інші письмові документи зберігаються в музеї як елементи матеріальної культури, частина культурного спадку.

Доступність музейного документного ресурсу забезпечується, по-перше, можливістю безпосереднього ознайомлення з ним на місці, а по-друге, за допомогою придбання відповідних публікацій про музейні предмети і музейні колекції.

Усі колекції державних музеїв становлять Національний музейний фонд України.

Музей, таким чином, установа поліфункціональна, як і інші документальні системи. Перераховані відмітні функції і дозволяють виділити його серед інших і встановити сутнісну своєрідність.

Список використаної літератури

Бездрабко В.В. Поль Отле і наука про документ // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. - 2007. - № 4. - С.6 - 10.

Бездрабко В.В. К.Г. Мітяєв і становлення документознавства // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. - 2008. - № 1. - С. 8 - 21.

Бєлоусова І.О. Основні етапи розвитку документознавства // Актуальні питання документознавства: історія та сьогодення: Матеріали І регіональної науково-практичної конференції. - Луганськ: Альма-матер. - 2008. - С.10 - 13.

Терминологический словарь по теории и практике научной информации. -- М., 1964.

Михайлов А.И. и др. Основы информатики / А.И.Михайлов, А.И.Черный,

Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник - 3-е изд., стер. - К.: О во «Знання», КОО, 2001. - 460 с.

Ларьков Н.С. Документоведение: Учеб. пособ. Для вузов / Н.С. Ларьков. -М.: АСТ: Восток - Запад, 2006. - 432 с.

Матяш И.Б., Кулешов С.Г. Архивное дело и документоведение Украины на современном этапе // Отечественные архивы. - 2002. - № 6. - С. 46 - 55.

Нілова І. Документознавство як наукова дисципліна // Вісник Книжкової палати. - 2005. - № 4. - С.27 - 30.

Отле П. Труды по библиотековедению. Руководство для общественных библиотек. Организация умственного труда. Руководство к администрированию. Практическое пособие. - М.: «Либерия», 2002. - 232 с.

Плешкевич Е.А. Традиционное и нетрадиционное документоведение: о чистоте идей, а может быть и рядов // НТБ. - 2005. - № 6. - С.65 - 70.

Слободяник М. Структура сучасного документознавства // Вісник Книжкової палати. - 2003. - № 4. - С.18 - 21.

Сокова А.Н. Документоведение как научная дисциплина: объект, предмет, основные задачи // Документирование управленческой деятельности: Сб. науч. тр. / ВНИИДАД. - М., 2004. - №4. - С. 5 - 30.