Слово о полку Ігоревім

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Світова література знає небагато творів, які б захоплювали нові й нові покоління, перетинали межі країн і материків, здобували все ширшу й гучнішу славу. І саме до таких пам'яток належить безсмертне «Слово о полку Ігоревім» - героїчна, сповнена палкої любові до вітчизни, до свого народу пісня-заклик, що лине із сивих віків Київської Русі й гаряче відлунює в наших серцях.

Земля і держава предків наших - Київська Русь у часи свого розквіту була велика й сильна, забудована незліченними городами, населена працелюбним і мужнім людом - хліборобами-ратаями, ремісниками, рибалками, мисливцями. На сторожі їхньої мирної праці стояли воїни.

З героїчним пафосом оспівуючи руських воїнів, автор печалиться розбратом серед князів, від яких залежало благополуччя рідної землі, бо ці чвари призвели до поразки і кровопролиття. Широкий політичний кругозір, масштабне бачення історичних подій дали авторові змогу піднятися над інтересами того середовища, яке він сам представляв, - вищих класів. Він прославляє достоїнства лише окремих хоробрих мужів, у цілому ж картає князів за егоїстичне славолюбство, розбрат, виділяючи із загалу хіба що Святослава, Ігоря, Всеволода.

Гордістю Руської землі був стольний Київ. Його Золоті ворота, Софійський і Михайлівський собори дивували величчю й красою. У лоні «матері городів руських», як і скрізь на Русі, усе жило, діяло, трудилось. Дзвеніло залізо ковалів, мигтіли гончарні круги, летіли скіпки з-під сокири теслі, багатоголосо гули торжища. А в натхненній тиші келій удень і вночі при світлі каганця чи лампади схилялися над пергаментними аркушами списателі, щоб пером увічнити мислі, діла й подвиги своїх часів. Так дійшло до наших днів «Слово», літописи, твори Іларіона, Данила Паломника, Володимира Мономаха, Кирила Туровського та інших авторів, відомих на ім'я й безіменних.

Проте автор «Слова…», на відміну від літописців, не стільки повідомляє про окремі факти походу Ігоря, скільки розмірковує над ними, над долею рідної землі, обіймаючи своїм духовним зором часи від «старого Володимира до нинішнього Ігоря».

1. Історія твору

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу так званих скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й інші.).

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М.О. Максимомвич. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського та ін. З другої пол. 1930-их рр. наукове вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями.

Через відомі політичні умови дослідження над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слова…» лише до української літератури. Така позиція М. Скрипника цілком виправдана: твір присвячено військовим дружинам і землі Трояні (Троянь - Провідна зоря, Христинівка України).

2. Історична основа і зміст поеми

Як і в «Іліаді» Гомера, основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря - «від свавільного гніву до розуміння об'єднуючої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор йде до церкви Пірогощої «країни зарали» - «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва - образ України) і її військовому оплоту - військовим дружинам - «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» - «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалим і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності.

Історичною основою «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році об'єднанні дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника - співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави - славяни). Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої - Державної богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» - Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

3. Питання про авторство

Що-ж до автора «Слова», то за нього ми знаходимо в літературі якнайрізноманітніші здогади, починаючи від що-найнеймовірніших, з погляду сучасної нам науки, й кінчаючи більш-менш можливими й до істини близькими. Імення його невідоме; рукопис до нас не дійшов; у тексті «Слова» - помішано елементи церковнослов'янські, руські й місцеві діалектичні; ба навіть є й слова чужомовні. Усе це створювало ґрунт для фантазій, а надто - ті сторони поетичної мови, що й досі приваблюють увагу читачеві: сполучення способів та зворотів мови книжних - і таких, котрі тепер збереглися тільки в народній, усній традиції.

Деякі вчені схильні думати, що твір написаний великим київським князем Святославом, оскільки і «золоте слово» цього героя, і ідейна позиція автора збігаються. Дехто з учених приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають автором легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же - чернець Вишатич. Але найбільш переконливою слід вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор «Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, - галицький князь Володимир Ярославович. Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» - людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана із тактикою ведення бою, зброєю. Одним словом, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Але все це лише припущення. Безперечно, автор - спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Це про автора «Слова» говориться у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» - наказний гетьман (казанець), «ходина» - посол (дипломат), «пестворця» (латинь «pes» - ходя, шлях) - драгоман (воєвода).

4. Коли написано

Час, коли написано «Слово», визначали в нашій науковій літературі різно. Карамзін застосував цю пам'ятку до XII віку й гадав, що з автора її була людина світська. Ґрамматін уважав, що «Слово» написано на початку XIII віку, бо автор його згадує про перемоги Романа Волинського, «следственно оно писано в самый год смерти Игоревой, однако ж при жизни его; ибо автор именно говорит:, почнемъ же, братіє, повЂсть сію от стараго Владиміра до нынЂшняго Игоря «Бєліков підо впливом Каченовського гадав, що «Слово» повстало з записів норманів або греків, допіру в XVI в., коли «грамотники переложили ее (тобто пісню) старинным русским языком, подражая древнейшим нашим писателям»… Думки вчених обертаються в колі вже давно висловлених здогадів. Об'єктивні-ж дані про те, коли складено «Слово», такі.

«Слово» написано ще як Ігор жив. За це свідчить те, що про нього згадано, як про «нынЂшняго». Поразка скоїлася в травні року 1185, а помер Ігор року 1202 - ось дві крайні дати, що їх одзначив ще Ґрамматін. Далі в «Слові» згадувано ще про «Святослава великого грозного Киевьского», що помер року 1193; цю дату приймає акад. Істрін. Дальші дві дати роблять розрахунок ще точнішим. Року 1187 помер кн. Галицький Ярослав Осмомисл, що за нього з таким піднесенням говорить «Слово», Того-ж-таки року 1187 за Київ. літ. Ігорів син Володимир повернувсь із полону з дружиною, донькою хана Кончака і «с дЂтятем», і Ігор звінчав їх, бо, очевидячки, в землі половецькій вони ще не встигли перевінчатися (але Київ. літопис, забігаючи думкою наперед, каже, що «Кончак поручися по свата Игоря»). У «Слові» співають «славу» Володимирові Ігоревичеві. Отже, воно, мабуть, написано р. 1187, коли Володимир Ігоревич уже повернувсь, але ще до смерті кн. Володимира Глібовича Переяславського й до звістки про смерть Ярослава Осмомисла. Тоді вже вгамувалося прикре почуття туги за загиблим військом, що з нього, як свідчить літопис, врятувалися тільки п'ятнацятеро чоловік, і подія могла вже вбратися в епічний одяг. Ось чому, нехай у «Слові», справді, можна бачити натяк на осінь у словах «древо не бологомъ листвие срони», все-ж важко погодитися з думкою А.І. Лященка, що висловив він її у своїй доповіді в «Товаристві дослідників укр. історії, письменства та мови» - начебто «Слово» написано восени року 1185. Здається, завчасно ще було тоді співати «славу», кн. Ігореві та його синові, кн. Володимирові, адже вони були тоді ще в полоні.

5. Уявлення автора про єдність Русі

Звичайно просто переконати князів припинити усобиці було не можливо. Потрібна була така сильна центральна влада, яка могла би скріпити єдність Русі, зробити Русь могутньою державою. Автор «Слова» - прихильник сильної князівської влади, яка була б здатна приборкати сваволю дрібних князів. Центр єдиної Русі він бачить у Києві, а київського князя Святослава він наділяє ідеальними здібностями глави руських князів: «грізним» і «великим».

Образ батьківщини, повної міст, річок і численних мешканців, як би протиставлено образу пустельного половецького степу - «країни незнаної», її горбам, болотам, «грязьовим» місцям.

Руська земля для автора «Слова» - це, звичайно, не тільки «земля» у власному розумінні слова, але в першу чергу - народ, що її населяє. Автор «Слова» говорить про мирну працю руських орачів, порушену усобицями князів, він говорить про дружин руських воїнів, які оплакують своїх чоловіків, полеглих у битві за Русь, він говорить про горе всього руського народу після поразки Ігоря.

Справжній сенс «Слова о полку Ігоревім» полягав у тому, щоб об'єднати громадську думку проти феодальних розбратів князів, налаштувати громадську думку проти пошуків князями особистої «слави», особистої «честі». Завданням «Слова» було не тільки військове, а й ідейне згуртування всіх кращих руських людей навколо думки про єдність Руської землі.

Висновки

Після того, як я поринула у світ досліджень за «Словом о полку Ігоревім, можна припуститись деяких висновків. «Слово о полку Ігоревім» - не тільки коштовний камінець зі скарбниці світової культури. Це вічна поезія слов'янської землі, вічне прагнення до волі і заклик до єдності у боротьбі.

«Слово» за своїм ідейним і художнім якостям не тільки не поступається кращим творам літератури всіх часів і народів, але більшість з них навіть перевершує.

Автоp «Слова о полку Ігоpевім» малює дивні обpази Руської землі: князів, наpод, батьківщину… Ствоpюючи поему, він зміг осягнути поглядом всю Русь вцілому, обєднав у своєму описі і pуську пpиpоду, і pуських людей, і pуську істоpію. Обpаз стpаждаючої батьківщини дуже вагомий в художньому і ідейному задумі «Слова»: він викликає співчуття до неї читачів, він збуджує ненависть до її воpогів, він кличе наpод на її захист. Любов до батьківщини спонукала автоpа написати такий шедевp. «Слово о полку Ігоpевім» у наш час, час соціальних і національних конфліктів, звучить як духовний заповіт минулого покоління нашому поколінню. Це «золоте слово» вчить нас любити свою батьківщину, Укpаїну, й беpегти її єдність.

Роздробленість неминуче призводить сильну державу до неминучої загибелі. На прикладі князя Ігоря Новгород-Сіверського показано, що поодинці великого ворога не перемогти. Це можна зробити тільки спільними силами. «Слово о полку Ігоревім» виявилося пророчим твором. Воно передбачило подальше історичне розвиток Росії в наступну епоху.

полк похід поема князь

Список літератури

1. Володимир Перетц. Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України - Руси XII віку. Київ, 1926.

2. «Слово о полку Ігоревім» за Енциклопедією українознавства. С. Гординський Історія твору. І ст. основа і зміст поеми. Мова і поетика.

3. Леонід Махновець, Олекса Мишанич. На світанку української літератури

4. Безсмертне у віках. До 820-річчя від дня написання «Слова о полку Ігоревім» (бібліографія з теми).

5. «Слово о полку Ігоревім». Збірник статей - Москва, Ленінград: Видавництво АН СРСР. -1950.

Размещено на Allbest.ru