Політична думка Стародавньої Греції

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Політична думка Стародавньої Греції"

стародавній греція правовий

Вступ

Всесвітня історія політичних і правових вчень - одна з важливих складових частин духовної культури людства. У ній сконцентрований великий політико-правовий досвід минулих поколінь, відображені основні напрямки, віхи та підсумки попередніх дослідників проблем свободи, права, законодавства, політики, держави. Цей досвід надає помітний вплив на сучасні політичні та правові погляди. Одну з головних ролей в історії формуванні цього досвіду зіграли мислителі Стародавньої Греції. Вони стоять біля витоків виникнення теоретичного підходу до проблематики держави, права і політики. Зусиллями давньогрецьких дослідників був зроблений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до рацонально-логічному способу його пізнання і пояснення.

Розвиток політико-правової думки в Древній Греції можна розділити на три етапи:

ранній період (IX - VI століття до нашої ери) пов'язаний з виникненням давньогрецької державності. У цей період спостерігається помітна раціоналізація політико-правових уявлень і формується філософський підхід до проблем держави і права;

період розквіту (V - перша половина IV століття до нашої ери) - це час розквіту давньогрецької філософської і політико-правової думки;

період еллінізму (друга половина IV - II століття до нашої ери) - час розпочатого занепаду давньогрецької державності, попадання грецьких полісів під владу Македонії та Риму.

Зупинимося докладніше на кожному з цих періодів.

Ранній період політичної думки стародавньої Греції

На ранній стадії свого розвитку погляди стародавніх народів на світ носять міфологічний характер. У ці часи політичні і правові погляди ще не виділилися в самостійну область і являють собою складову частину цілісного міфологічного світогляду. У міфі панує уявлення про божественне походження існуючих відносин влади і порядку. Право і закон ще не виділилися в особливу сферу норм і існують у вигляді аспекту релігійно схвалюваного порядку приватної, суспільного і державного життя. У законах цього часу тісно переплетені міфологічні, релігійні, моральні, соціально-політичні моменти, і законодавство в цілому зводиться до божественного першоджерела. Закони приписуються або прямо богам, або їх ставленикам - правителям.

Політичні та правові вчення з'являються лише в ході досить тривалого існування ранньокласових суспільств і держав. Стародавні міфи втрачають свій сакральний характер і починають зазнавати етичної і політико-правової інтерпретації. Особливо це виявляється в поемах Гомера і Гесіода. Згідно з їх трактуванні, боротьба богів за владу над світом і зміна верховних богів (Уран - Крон - Зевс) супроводжувалася зміною принципів їх правління і владарювання, що виявлялося не тільки у взаєминах між богами. Але і в їх відносинах до людей, у всьому порядок, форми і правилах земної суспільного життя.

Характерні для поем Гомера і Гесіода спроби раціоналізації уявлень про етичне, морально-правовому порядку в людських справах і відносинах отримують подальший розвиток у творчості семи мудреців Стародавній Греції. До них зазвичай зараховувалися Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. У своїх коротких висловах (гномів) ці мудреці сформулювали вже цілком раціональні і світські за своїм духом етичні і політичні сентенції. Мудреці наполегливо підкреслювали основоположне значення панування справедливих законів у полісного життя. Багато хто з них самі були активними учасниками політичних подій, правителями або законодавцями і доклали чимало зусиль для практичної реалізації своїх політико-правових ідеалів. Дотримання законів, на їхню думку, - суттєва відмінна риса благоустроєного поліса. Так, найкращим державним пристроєм Біант вважав таке, де громадяни бояться закону в тій же мірі, в який боялися б тирана.

З ідеєю необхідності перетворення суспільних і політико-правових порядків на філософських засадах виступили Піфагор, піфагорійці (Архіт, Лізис, Філолай тощо) і Геракліт. Критикуючи демократію, вони обґрунтовували аристократичні ідеали правління "кращих" - розумової та моральної еліти. Визначальну роль у всьому світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Число, за їхніми уявленнями - це початок і сутність світу. Виходячи з цього вони намагалися виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам. При висвітленні проблем права і справедливості піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття "рівність", настільки істотного для розуміння ролі права як рівної міри при регулюванні суспільних відносин. Справедливість, згідно піфагорійцям, полягає в відплату рівним за рівне. Ідеалом піфагорійців є поліс, в якому панують справедливі закони. Законослухняність вони вважали високою чеснотою, а самі закони - великою цінністю. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію. Піфагорійське уявлення про те, що людські стосунки можуть бути очищені від чвар і анархії і приведені в належний порядок і гармонію, надалі надихали багатьох прихильників ідеального ладу людського життя.

Автором однієї з таких ідеальних моделей поліса був Фалей Халкедонський, який стверджував, що всякого роду внутрішні заворушення виникають через питання, що стосуються власності. Щоб досягти досконалого пристрою полісного життя, необхідно зрівняти земельну власність всіх громадян.

Думки протилежної піфагорійському дотримувався Геракліт. Світ утворився не через злиття, а через поділ, не через гармонію, а через боротьбу. Мислення, згідно Геракліту, властиво всім, проте, більшість людей не розуміють всі керуючого розуму, якому треба слідувати. Виходячи з цього він поділяє людей на мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Принципово загальним для підходів Піфагора і Геракліта є вибір ними інтелектуального критерію для визначення того, що є «кращий», «Шляхетний» і т.п. Соціально-політична нерівність виправдовується Гераклітом як неминучий, правомірне і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править натовп і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління кращих. На його думку для формування і прийняття закону зовсім не обов'язково загальне схвалення на народних зборах: головне в законі - його відповідність загального логосу (всекеруючого розуму), розуміння чого одному (краще) більш доступно, ніж багатьом.

Період розквіту політико-правової думки Стародавньої Греції

Розвитку політико-правової думки в V столітті значною мірою сприяло поглиблення філософського і соціального аналізу проблем суспільства, держави, політики і права.

У навчаннях Демокріта зустрічається одна з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду і суспільства як частина природного процесу світового розвитку. У ході цього процесу люди поступово під впливом потреби придбали всі свої основні знання та вміння, необхідні для суспільного життя.

Таким чином, людське суспільство з'являється лише після довгої еволюції як результат прогресивної зміни вихідного природного стану. У цьому сенсі суспільство, поліс, законодавство створені штучно, а не дані за природою. Однак саме їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес.

У державі, за Демокріту, представлені загальне благо і справедливість. Інтереси держави понад усе, і турботи громадян мають бути спрямовані до його кращому влаштуванню й управління. Для збереження державної єдності потрібно єднання громадян, їх взаємодопомога, взаємозахист і братерство. Закони, за Демокріту, покликані забезпечити впорядковану життя людей в полісі, але щоб дійсно досягти цих результатів, необхідні відповідні зусилля і з боку самих людей, їх покору законом. Закони, відповідно, потрібні для звичайних людей для того, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрат, взаємне заподіяння шкоди. З цієї точки зору мудрій людині подібні закони не потрібні. В умовах зміцнення і розквіту античної демократії політико- правова тема широко обговорювалася і була пов'язана з іменами софістів. Софісти були платними вчителями мудрості, в тому числі і в питаннях держави і права. Багато з них були видатними просвітителями своєї епохи, глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, риторики, етики, політики і права.

Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні та правові погляди. Розрізняли два покоління софістів: Старших (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій та ін) і молодших (Фрасімах, Калликл, Ликофрон та ін.) Багато хто з старших софістів дотримувалися загалом демократичних поглядів. Серед молодших софістів поряд з прихильниками демократії зустрічаються прихильники та інших форм правління (аристократії, тиранії).

Сократ був принциповим і основним критиком софістів. Вже при життя він був визнаний наймудрішим з усіх людей. Сперечаючись з софістами, він разом з тим сприймав ряд їхніх ідей і по-своєму розвинув розпочате ними просвітницьке справу. Сократ займався пошуками раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Обговорення морально-політичної проблематики Сократ підняв на рівень понять. Тим самим закладалися початку власне теоретичного дослідження в даній області. Сократ розрізняв природне право і закон поліса, але він вважав, що і природне право і полісний закон сходять до розумного початку. Своїм понятійним підходом Сократ прагнув відобразити і сформулювати саме цю розумну природу моральних, політичних та правових явищ. На цьому шляху він прийшов до висновку про торжество розумного, справедливого і законного. У плані практичної політики сократовські ідеї означали правління знають, тобто. обгрунтування принципу компетентного правління, а в теоретичному плані - спробу виявити і сформулювати морально-розумну основу і сутність держави.

Учнем і послідовником Сократа був Платон. Держава трактується їм як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей у земної суспільно-політичного життя - в полісі. У своєму діалозі "Держава" Платон, конструюючи ідеальне справедливу державу, виходить з того відповідності, яке, за його уявленням, існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. Справедливість у тому, щоб кожен початок займалося своєю справою і не втручався в чужі справи.

«Держава виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але потребує ще багато в чому », - писав Платон. Визначаючи поліс, як спільне поселення, обумовлене загальними потребами, Платон докладно обгрунтовує положення про те, що найкраще задоволення цих потреб вимагає поділу праці між громадянами держави.

Ідеальна держава Платона - справедливе правління кращих. Цим він поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе одне і те ж, оскільки в їх основі лежить божественне начало.

Подальший розвиток і поглиблення античної політико-правової думки після Платона пов'язане з ім'ям його учня і критика - Арістотеля. Він зробив спробу всебічної розробки науки про політику. Політика як наука у нього тісно пов'язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає, за Арістотелем, розвинуті уявлення про моральність, знання етики.

Об'єктами політичної науки є прекрасне і справедливе, але ті ж об'єкти в якості чеснот вивчаються і в етиці. Етика постає як початок політики, введення до неї.

Аристотель розрізняє два види справедливості: урівнює і розподіляє. Критерієм зрівнює справедливості є "Арифметична рівність", сферою застосування цього принципу - область цивільного-правових угод, відшкодування шкоди, покарання і т.д.

Розподіляє справедливість виходить з принципу "Геометричної рівності" і означає розподіл загальних благ по гідності, пропорційно вкладом і внеску того чи іншого члена спілкування. Тут можливо як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, честі, грошима). Результатом етичних досліджень, суттєвим для політики, є положення про те, що політична справедливість можлива лише вільними і рівними людьми, які належать до однієї спільноти, і має метою їх самозадоволення.

Аристотель у своїй праці «Політика» пише: «Суспільство, що складається з кількох селищ, є цілком завершене держава, яка досягла, можна сказати, в повній мірі самодостатнього стану і виникла заради потреб життя, але існуюче заради досягнення благого життя ». Людина за своєю природою істота політична, і в державі завершується розвиток цієї політичної природи людини.

Період еллінізму

Криза давньогрецької державності чітко проявився в навчаннях про державу і право елліністичного періоду. В останній третині IV століття до нашої ери грецькі поліси втрачають свою незалежність і потрапляють спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Походи Олександра Македонського поклали початок еллінізації Сходу і формуванню елліністичних монархій. Вчення Епікура, стоїків і Полібія були відображенням політико-правова думка цього періоду. За своїм філософським поглядам Епікур був продовжувачем атомістичного вчення Демокріта. Природа, на його думку, розвивається за своїми власними законами, без участі богів.

Етика - сполучна ланка між його фізичними та політико-правовими уявленнями. Етика Епікура носить індивідуалістичний характер. Свобода людини - це її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Головна мета державної влади і підстави політичного спілкування, за Епікуром, полягають у забезпеченні взаємної безпеки людей, подолання ними взаємного страху, неспричинення ними один одному шкоди. Справжня безпека досягається лише завдяки тихого життя і віддаленні натовпу. Виходячи з цього держава і закон трактуються Епікура як результат договору людей між собою про їх загальної користі - взаємної безпеки. Засновником стоїцизму був Зенон. Світобудову в цілому, згідно стоїцизму, управляється долею. Доля як керуюче та панівне початок є одночасно "розум світобудови, або закон всього сущого в світобудові ". Доля у навчанні стоїків виступає в якості такого «Природного закону», який має в той же час божественний характер і сенс.

В основі громадянського гуртожитки лежить, на думку стоїків, природний тяжіння людей один до одного, їх природна зв'язок між собою. Держава, отже, виступає як природне об'єднання, а не штучне, умовне, договірне утворення.

Відштовхуючись від універсального характеру природного закону, стоїки обгрунтовували уявлення про те, що всі люди - громадяни єдиної світової держави і що людина - громадянин всесвіту. Вчення стоїків зробило сильний вплив на погляди Полібія - грецького історика і політичного діяча. Для нього характерний державницький погляд на події події, згідно з яким той або інший пристрій держави відіграє визначальну роль у всіх людських відносинах. Полібій пише: «Хоча кожна влада має повну можливість і шкодити інший, і допомагати, проте у всіх положеннях вони виявляють належне одностайність, і тому не можна було вказати кращого державного пристрої ».

Історію виникнення державності і наступної зміни державних форм Полібій зображує як природний процес, що здійснюється по "закону природи". Всього є шість основних форм держави, які в порядку їхнього природного виникнення і зміни займають таке місце в рамках повного їх циклу: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія.

Звичаї і закони характеризуються Полібієм в якості двох основних почав, притаманних кожній державі. Він підкреслював взаємозв'язок і відповідність між добрими звичаями та законами, хорошими мораллю людей і правильним пристроєм їх державного життя.

Висновок

Ми бачимо, що вже в Стародавній Греції були створені соціально-політичні теорії, які багато в чому визначили подальший розвиток соціально-політичної думки. Давньогрецькі мислителі були першовідкривачами в численних галузях людського пізнання. Тому можна говорити не лише про внесок античних греків в історію філософської, політичної і правової думки, але і про створення ними фундаменту і формулюванні відправних ідей і концепцій у різноманітних сферах теорії та практики.

Кожна пора, звертаючись до творчої спадщини стародавніх греків, по-своєму вчилися в них, інтерпретувало їх теоретичні здобутки і їх духовний досвід при вирішенні актуальних проблем своєї сучасності. Величезний вплив на подальший розвиток політико-правової ідеології зробило вчення Платона. Під його впливом складалися філософські та соціально-політичні погляди Аристотеля, стоїків, Цицерона та інших представників античної політичної думки. Висунуті Платоном ідеї «правління філософів» і «мудрих законів» були сприйняті багатьма мислителями епохи Просвітництва.

Далеко за межі античності вийшло вплив політико-правових ідей Аристотеля. Широке поширення в подальшій політичній думки одержало запропоноване ним визначення держави як об'єднання громадян заради загального блага. У політичну ідеологію Середньовіччя та Нового часу з арістотелівського вчення перейшли класифікація форм держави, положення про причини зміни політичних станів, змішаному державному пристрої. Антична політико-правова ідеологія зробила перші кроки по осмисленню політичної волі. Держава і закони в Древній Греції починають розглядатися як встановлення, створені самою людиною і покликані служити його інтересам.

У минулому і нині представники різних теоретичних та ідейно-політичних напрямів, шкіл і рухів постійно черпали і продовжують черпати з історії давньогрецької філософської і політико-правової думки різноманітні відомості, знання і аргументи для обгрунтування обстоюваних ними позицій, Критики на адресу своїх супротивників.

Список використаної літератури

1. Нерсесянц В.С. Політичні вчення Древньої Греції. М.: Наука, 1979.

2. Історія політичних і правових вчень. Підручник під ред. О.Е. Лейста.

М.: Дзеркало, 1999.

3. Історія політичних і правових вчень. Підручник під ред. В. С. Нерсесянца.

М.: Инфра-М, 1996.

4. Історія політичних і правових вчень. Хрестоматія під ред. О.Е.

Лейста. М.: Городец, 2000.

5. Вернан Ж.-П. Походження давньогрецької думки. М.: Наука, 1988.

Размещено на Allbest.ru