Размещено на http://www.allbest.ru/

19

Перші поселення на території України

Вступ

"Багато величного є на Землі,

але немає нічого більш великого,

ніж людина..."

Софокл

українська мова писемність церковнослов'янський

Людська істота, точніше те, що ми зараз називаємо нею, по суті, пройшла надзвичайно складний і тернистий шлях від свого зародження до остаточного результату в сучасному вигляді. Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самим напрямками, що й у інших регіонах. Заселення сталося близько 1,5 млн. Родючі ґрунти, помірний клімат, річки, повні риби та ліси, багаті дичиною - Україна з віддавна була краєм, зручним для проживання та сприятливим для поселень.

Археологічні знахідки свідчать про безперервні поселення від часів появи перших людей. За свідченнями науковців, первісна людина - пітекантроп - на території сучасної України з'явилася близько 200 тис. років тому, в епоху раннього кам'яного віку, або палеоліту. Перші поселенці українських земель, ймовірно, з'явились на наших теренах, мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і Балкани. Вони ще зберігали ознаки примітивного походження - незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Проте ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. тривав палеоліт. Сучасні археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве в Закарпатській області та в районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині. За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. А от стоянки пізнього палеоліту знайдені практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д. Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом. Із мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. У кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е.).

Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпалена глина, а потім - тканина. Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті. Найбільш вивченою археологічною культурою наступної епохи енеоліту є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і частково території, яку вони заселяли. Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря.

Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней.

Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами. У другій половині ІІІ - на початку І тис. до н.е. починається новий етап давньої історії України - так званий бронзовий вік. А вже протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д... Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи. За бронзового віку поглиблюється розподіл праці між землеробськими і скотарськими племенами. Скотарі освоювали степові простори, а землероби селилися вздовж річок у лісостеповій частині України.

Для захисту від ворогів вони будували укріплені місця - городища. Найтиповішими для бронзового віку є племена ранньоямної, пізньоямної, катакомбної та зрубної культур. Племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати покійників у дерев'яних зрубах під курганами) на останньому етапі розвитку (кінець II тис. до н.е.) ототожнюються з історичними кіммерійцями. Цей іраномовний етнос став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі - "Одіссеї" Гомера. Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

Отже, із давніх часів території сучасної України населяли первісні люди, чиїми предками ми є. Саме вони створювали перші знаряддя праці, перші писемні знаки, символи та навіть, як бачимо, перші поселення, що допомагали їм вижити в суворому світі. У давні часи місце осілого життя людей, що виникло з розвитком землеробства, відігравало важливу роль у формуванні того, що ми пізніше назвемо суспільством.

Виникнення української мови

Наша мовна традиція сягає докняжих часів, а в період Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами і збагачувало їх. Гідно подиву, що його не задушили княжі міжусобиці, не стяла ворожа шабля, не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялось у вихорі навальних орд, а залишилось сіллю землі й народу. Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні. Протягом цих 73 тисяч днів мало коли світило лагідне сонце і йшли благодатні дощі над нашою мовною нивою. Не завжди були на ній багато трудівників, а ті, що були, не завше працювали ревно. Не дивно, що густо поросла вона бур'янами, що не всі її ділянки зеленіють, що чималими місцями вона не тільки витоптана, але й заасфальтована. Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, й оцінювали як "хлопську", "колхозну" чи навіть "курдупельну", і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення її злиття в ім'я світлого майбутнього всього людства, і прославляли її "небувалий розквіт" завдяки дружнім впливам, - а вона таки живе. "Не вмирає душа наша!". Встановлення часу виникнення української мови.

Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення української мови. У підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохрихристиянські "язичеські" часи, ще до виникнення Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена чистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної. Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів - російського, українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні у XVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягом багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась і вдосконалювалась. Вирішальним чинником згуртування українських племен в українську народність було створення першої Української держави з центром у Києві. Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної мови.

Живій українській мові не судилося відразу стати пісемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. Згадаймо найдавнішу збережену пам'ятку української писемності "Слово о полку Ігоревім", Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови. З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які звикали до церковнослов'янських слів і висловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковнослов'янської фонетики, морфології і синтаксису. Трагична доля України IX-XV ст. Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні: Ой біда, біда чайці-небозі, що вивела дітки при битій дорозі. Ледве витримала Україна рух мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула печеніги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїми набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров'ю монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського лихоліття, а вже в кінці ХV ст., почала нищити її кримська орда. Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися широкі хвилі кочових племен. Цієї заслуги Європа не оцінила, а найближчі сусіди відразу кинулися на ослаблену безупинними боями Україну, щоб насититися її природними багатствами.

Так вчинила Суздальщина з Київською державою, так зробили поляки і мадяри з Галицько-Волинським князівством. Таким чином, український народ жив власним державним життям недовго: вже в ХІV ст. він увійшов до складу чужих держав Польщі й Литви.

Становище України і її мови в складі Литовської держави і Речі Посполитої

У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. Українською ("руською") мовою було написано зведення державних законів -- "Литовський статут". Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість. Ось що записано В "Літовському Статуті" про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не иным языком и словы". У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою -- Річчю Посполитою. Після укладення унії більша, частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина).

Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася. Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко.

На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус. Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати". В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24. Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури. З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській народ, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворнійший. З України потім ціле століття надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених". Мовна політика царської Росії після 1654 р. Ситуація почала змінюватися після 1654 р. Взявши головним постулатом сентецію "коли буде багато мов, то піде смута по землі", московські цензори виправляли книжки українських авторів, уніфікуючи мову на московський зразок. Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко винищував козаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720 р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українських видань: "... вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать …". З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку україностей українських видань: "... вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать …". З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку української писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справі відіграла російська православна церква - чи не найбільш дієве знаряддя русифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків української мові і культурі у XVIII столітті: 1721 рік. Указ про заборону використати знаряддя письма - чорнило і пера без дозволу начальства. 1766 рік. Указ Св. Синода про заборону друкувати книги в Києво-Печерській лаврі без попередньої московської цензури. 1769 рік.

Указ Синода про вилучення в населення українських букварів та старих українських церковних книг і заміна їх московськими. 1775 рік. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, зруйнування Запорізької Січі. 1783 рік. Запровадження загальноросійської системи управління. Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської академії. Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: "З того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім'я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму.

Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено". Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу - її слово живе у пісні і думі, у фольклорі взагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів, під скіпетром вінценосних імперій - у цих тюрмах конатиме і його мова: "... вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать …". З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку української писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справі відіграла російська православна церква - чи не найбільш дієве знаряддя русифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків української мові і культурі у XVIII столітті: 1721 рік. Указ про заборону використати знаряддя письма - чорнило і пера без дозволу начальства. 1766 рік. Указ Св. Синода про заборону друкувати книги в Києво-Печерській лаврі без попередньої московської цензури. 1769 рік. Указ Синода про вилучення в населення українських букварів та старих українських церковних книг і заміна їх московськими. 1775 рік. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, зруйнування Запорізької Січі. 1783 рік.

Запровадження загальноросійської системи управління. Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської академії. Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: "З того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім'я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено". Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу - її слово живе у пісні і думі, у фольклорі взагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів, під скіпетром вінценосних імперій - у цих тюрмах конатиме і його мова.

Про церковнослов'янську мову

В нашій Церкві богослужіння відбувається церковнослов'янською мовою. Вона створена богонатхненними рівноапостольними мужами Кирилом і Мефодієм на основі слов'янських мов: споріднених сербській, болгарській, староруській. Церковнослов'янська мова ніколи не була мовою розмовною, повсякденною, вона буквально створена по Божому задуму святими Кирилом і Мефодієм як мова богослужіння, як мова молитовного спілкування з Богом. А це є дуже важливим: подібно до того, як священик відправляє Божественну Літургію в особливих ризах, в особливій обстановці. Ці ризи не буденні, не мирські, а після Служби Божої він зобов'язаний зняти їх, коли виходить на вулицю. Тому ми повинні берегти церковнослов'янську мову, мову молитовного спілкування наших дідів і прадідів з Богом і Небожителями, як духовний і культурний скарб нашого народу. Багато словосполучень неможливо дослівно навіть перекласти на сучасну мову.

На жаль, дехто виступає саме за переклад богослужінь на українську (чи російську) мову. Уявіть, що священик здійснює Літургію у костюмі, як сектантський пресвітер. Саме до відвернення українського народу від православної віри і приведе цей переклад, до втрати духовного зв'язку між поколіннями, до розриву з історичним минулим. Вже є проект перекладу української письменності на латинський алфавіт. А за цим стоїть явне ополячення нашого народу і переведення його у католицьку віру. Господь Ісус Христос сказав, що вірний в малому - вірний і в великому, а не вірний у малому -не вірний і у великому. Тому не дивно, що після переходу на українську мову УАПЦ і УПЦ КП служать разом з греко-католиками, нехтуючі святими церковними канонами, а нас винуватять в тому, що ми зрадили свій народ. Якраз ми і бережемо те, що було дорогим для наших предків, за що вони були готові покласти життя - це, в першу чергу, Православна віра у всій її чистоті. Ми не зрадили вірі святих рівноапостольних княгині Ольги і КНЯЗЯ Володимира, преподобних Антонія, Феодосія і всіх преподобних Києво-Печерських, Іова Почаївського, ми не проміняли цю віру на тимчасове благополуччя.

Ісус Христос сказав, що по тому будуть пізнавати нас, що ми Його учні, якщо будемо мати любов між собою. То чи від Бога ті "вчителі", які називають себе "православними", а чинять ворожнечу за національним признаком? "Немає ні скіфа, ні елліна, ні іудея, а нова тварь у Христі Іісусі" (Гал. 6,15). Розділення може бути тільки по відношенню до Церкви: член Церкви (православний), розкольник (УАПЦ, УПЦ КП), єретик (католик, протестант, сектант) та язичник. Церковнослов'янська мова, на якій моляться православні українці, росіяни, білоруси, серби, болгари, поляки - веде до зростання любові між цими єдиновірними, єдинокровними народами, а переклад богослужінь на національні мови, навпаки, до віддалення між ними. Останнє на руку тільки ворогам Православ'я. Саме їм, або людям, байдужим до Церкви, богослужінь, потрібний переклад церковнослов'янської мови. А ті, кому потрібні Православна Церква та її богослужіння, не бажають перекладу.

Сучасна віруюча людина має освіту, принаймні середню, їй нічого не варто 2-3 тижні позайматися церковнослов'янською мовою - і вона буде розуміти в загальних рисах все, що діється під час Служби Божої. Якщо наші співвітчизники, виїжджаючи на заробітки за кордон, здатні вивчити англійську, французьку, німецьку, італійську мови, то невже не можуть вивчити слов'янську? Отже, це лукава відмовка, що, мовляв, люди приходять до церкви і нічого не розуміють.

Наскільки дорогою була для нашого народу церковнослов'янська мова ще на початку нашого століття, свідчать самі "самосвяти". Так, "митрополит" Василь Липківський згадує про побожного поважного віку священика, котрий приєднався до УАПЦ, але просив дозволу служити на слов'янській мові. Йому відмовили і він відійшов від УАПЦ. На Зелені свята, з болем у серці, "митрополит" змушений був ствердити, що більшість, навіть священики - щирі українці, тримаються церковнослов'янської мови. А бабка на десяте село йде, щоб відправити панахиду чи молебень слов'янською мовою. "Ми хочемо молитися слов'янською мовою, як наші батьки і діди", - говорили люди ("Історія УАПЦ", ст. 26)

Зародження писемності

Спочатку з'явилося картинне письмо (піктографія): якусь подію зображали в вигляді малюнка, пізніше стали зображати вже не події, а окремі предмети, спочатку зберігаючи подібність з зображуваним, а потім у вигляді умовних знаків (ідеографія, ієрогліфи), і, накінець, навчились зображувати не предмети, а передавати знаками їх назву (звукове письмо). Спочатку в звуковому письмі вживалися тільки приголосні звуки, а голосні або взагалі не сприймались, або позначались додатковими значками (складове письмо). Складове письмо вживалося багатьма симітськими народами, зокрема фінікінян.

Греки створили свій алфавіт на основі фіникійського письма, але значно вдосконалили його, ввівши особливі знаки для голосних звуків. Грецьке письмо стало основою латинської абетки, а в IX столітті було створено слав”янське письмо шляхом використання літер грецького алфавіту.

грецькі Aa--Bb--Gg--Dd--Ee--Kk--Ll--Mm

слов'янські Аа Вв Гг Дд Ее Кк Лл Мм

Писемність русинами була сприйнята від сусідної Болгарії -- країни, що прийняла хрещення на більш ніж сто років раніше Русі. Про те, що писемність проникла на тереторію Русі ще до прийняття христіанства, тобто до 988 року, свідчать договори князів Олега та Ігоря з греками. В них згадувалося про писемні заповіти русичів, про тексти, написані на двох мовах, про писця Івана -- переписувачеві та перекладачеві. Після прийняття христіанства русичі перейняли від болгар і все богатство слав”янської писемності. В Болгарії вже були створені слов'янські церковні книги. В той час древньоболгарська та древньоруська мови були настільки близькі, що перекладати з болгарської на руську не було потреби. Болгарскі книги просто переписувалися та використовувалися в храмах Києва та інших міст Стародавньої Русі.

Велику справу створення слав'янської абетки сотворили брати Константин (при хрещенні прийнявший ім'я Кирил) та Мефодій. Головна роль в цій справі належить Кирилові. Мефодій був його вірним помічником. Складаючи слав”янську абетку, Кирил зміг вловити в звучанні знайомої йому с дитинства слав'янськї мови (а це був , вірогідно, один из діалектів древньоболгарської мови) основні звуки цієї мови та знайти для кожного з них позначення літерою. Читаючи по-старослов'янськи, ми вимовляємо слова так, як вони написані. В старослов'янськїй мові немає такої разниці між звучанням слів та їх написанням, як, наприклад в англіськім чи французькій мовах.

Слов'янська книжкова мова (старослов'янска) поширилася в якості загальної мови для багатьох слов”янських народів. Цією мовою користувалися південні слов'яни (болгари, серби, хорвати), західні слов”яни (чехи, словаки), східні слов'яни (українці, білоруси, росіяни). Нижче наведені усі 38 літер древньослов'янської мови.

Загалом, в науці довгий час вважалось, що будь-яке письмо в своїй основі являє собою культурне наслідування. Спираючись на цю "непохитну наукову істину", вчені XIX та XX ст. намагалися таким же чином вивести глаголицу з якогось ще більш давнього письма: коптського, древньоєврейського, готського, рунічного, армянського, грузинського... Але всі ці трактування були непереконливими та майже завжди супроводжувались неминучими "можливо", "напевно", "не виключено".Обриси літер глаголиці так своєрідні, що схожості між нею та іншими алфавітами немає Нарешті вчені вимушені були визнати, що глаголиця не схожа ні на одне інше письмо й скоріш за все цілком винайдена солунськими братами Кирилом і Мефодієм, як, доречі, й свідчить древній слов”янський список руської редакції "Похвала святим Кириллу и Мефодию": “Не на тужемъ основании свое дело полагающа, нъ изнова писмена въображьща Произвели свое дело, полагаясь не на чужую основу, а сызнова буквы изобрели"

На згадку про великий подвиг Кирила і Мефодія 24 травня у всьому світі святкується День слов'янської писемності. Особливо урочисто наголошується він в Болгарії. Там здійснюються святкові ходи із слов'янською азбукою і іконами святих братів.

перше поселення мова писемність

Кирилиця та глаголиця

Рукописи Х та ХІ ст. написані двома різними абетками. Одні написані кирилицею, інші - глаголицею. Але яка з них давніша? Тобто, яким письмом були написані не збережені рукописи кирило-мефодієвських часів?

Цілий ряд фактів свідчить про те, що більш давньою абеткою слід вважати глаголицю. Найдавніші пам”ятки (у тому числі "Київські листки") написані саме на глаголиці, до того ж написані більш архаічною мовою, близькою по фонетичному складу до мови південних слав”ян. На більшу давність глаголиці вказують також палимпсести (рукописи на пергамені, в яких старий текст зіскреблено і замість нього написно новий). На всіх палімпсестах, що збереглись до наших днів, зіскреблено глаголицю й новий текст написано кирилицею. Немає жодного палімпсеста, на якому була б зіскреблена кирилиця й по ній написана глаголиця. Найдавніши книги, написані глаголицею, дійшли до нас з XI ст. Найстаріша книга на Русі, написана кирилицею, -- Остромирове Євангеліє -- 1057 року. Це Євангеліє зберігається в Санкт-Петербурзі, в библіотеці Російської Академії наук.

Є й інші факти, що свідчать про більшу давність глаголиці, але перераховувати їх занадто довго. Отже, в сучасній слов”янистиці вже ніхто не сумнівається в тому, що Константин (після хрещення Кирил) та його брат Мефодій "переклали" звуки слов”янської мови на пергамент за допомогою тієї абетки, яку сьогодні прийнято називати глаголицею.Пізніше (скоріш за все, на соборі в Преславі, в столиці болгарського царя Сімеона в 893 р.) з”явилася кирилиця, котра з часом витіснила глаголицю в усіх слов”янських країнах, за виключенням Північної Далмациї (адріатичне узбережжя), де хорвати-католики продовжували писати глаголицею до цього часу.

В кирилиці літери мають більш просту та зрозумілу для нас форму. Яка абетка була винайдена Константином, ми не знаєм, але саме кирилиця є основою нашого українського алфавіту. Кирилиця проіснувала практично без змін до часів Петра Першого, коли було внесено зміни в обриси деяких літер, а 11 з них були взагалі виключені з алфавіту. Новий алфавіт став бідніший за змістом, але простіше та більш придатніший для друку різноманітних цивільних ділових паперів. Він й отримав назву “ цивільний ”.

Устав. Півустав. Скоропис

Прикладом для написання літер кирилиці слугували знаки грецького уставного алфавіту. Перші книги на кирилиці також написані уставом. Устав -- це таке письмо, коли літери пишуться прямо на однаковій відстані одна від одної, без нахилу - вони наче б то "уставлені". Літери суворо геометричні, вертикальні лінії, як правило, товще горизонтальних, проміжку між словами немає. Давньоруські рукописи IX - XIV ст. написані уставом.

З середини XIV століття набув поширення півустав, який хоч і був менш красивий, ніж устав, але дозволяв писати швидше. З'явився нахил у літерах, їх геометричність не так очевидна; перестало витримуватися співвідношення товстих та тонких ліній; текст вже ділився на слова.

В XV ст. півустав поступається місцем скоропису. Рукописи написані "скорим обичаєм", відрізняє зв'язне написання сусідніх літер, розмашистість письма. В скорописі кожна літера мала багато варіантів написання. З розвитком швидкості з'являються ознаки індивідуального почерку.

Використана література

Священник Миколай Баранов «Основи православної віри» (2002р)

Довідник з історії (2007р)

Український правопис. К. Наукова думка, 1996.

Я. Грицак “Нарис історії України”

Газета “Українська мова та література”, 1997

Размещено на Allbest.ru