Розвиток науки та медицини в Середньовіччі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток науки та медицини в середньовіччі

Зміст

Вступ

Розвиток науки в середньовіччі

Здобутки медицини в період середньовіччя

Використана література

Вступ

Слід зазначити, що підхід до історії науки значною мірою залежить від трактування сенсу поняття науки. Відповідно щодо історії науки та головних закономірностей її розвитку склалися різні підходи, що зумовлює існування досить різних наукологічних концепцій. Досить часто висловлюється думка, що наука як особлива сфера культури є порівняно новим феноменом в історії людства, оскільки в сучасному академічному її розумінні сформувалася тільки в XVI--XVII ст. і є специфічною формою світогляду Нового часу (Модерну). В межах такого підходу про науку іноді говориться навіть як про специфічний результат розвитку саме європейської раціоналістичної культурної ментальності. Так, А. Горєлов, аналізуючи становлення наукової свідомості, пише: "Причина виникнення науки -- своєрідний тип новоєвропейської культури, що з'єднав у собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, яка не дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у давніх греків). Ніколи раніше в історії культури не бачене примхливе поєднання особливої чуттєвості з особливою раціональністю і породило науку як феномен західної культури.

Поряд з таким підходом існують і спроби періодизації етапів науки (або принаймні наукового мислення, пізнання), починаючи з виділення наукового знання з первісної синкретичної культури. Досить часто при цьому вводиться поняття протонауки та історичних типів науки. За такою бачення проблеми можуть, наприклад, виділятись архаїчний, античний, середньовічний, новоєвропейський та сучасний періоди розвитку науки. К. Ясперс, наприклад, виділяв два етапи в історії науки: перший етап -- "становлення логічно і методично усвідомленої науки -- грецька наука і паралельно начала наукового пізнання світу в Китаї та Індії"; другий етап -- "виникнення сучасної науки, що виростає з кінця Середньовіччя, рішуче утверджується з XVII ст. і розгортається у всій своїй широті з XIX ст. "Щоправда, слід зважати на той очевидний історичний факт, що в самій культурі Давньої Греції такі види духовно-інтелектуальної творчості, як, наприклад, математика, астрономія або історія, трактувались як своєрідна поетична (тобто творча) мистецька діяльність людини і навіть мали своїх муз-покровительок (детальніше про це -- в темі, присвяченій художній культурі). Суттєву роль у такому "поетичному" статусі цих сфер людської діяльності відігравав той факт, що культура Давньої Греції не потребувала "прикладних" результатів мислення і пізнання. І навіть не тільки не потребувала їх, а й фактично визнавала такі потенційні результати за дещо непристойне, низьке. Оскільки матеріальне виробництво забезпечувалось в основному дешевим рабським трудом, то фізична праця могла залишатись важкою, нетворчою і не потребувала особливої раціоналізації. За таких умов пізнання мало скоріше умоглядний, ніж практично зорієнтований характер, і було радше "споглядальним мистецтвом", ніж наукою в сучасному її розумінні.

Слід звернути увагу, що К. Ясперс у своїй двоетапній концепції науки випускає етап Середньовіччя (другий етап науки, на його думку, починається з "пізнього Середньовіччя"). Найімовірніше, тут далося взнаки досить традиційне уявлення про непримиренний антагонізм між наукою і релігією. В Середні віки реальна духовна влада і справді належала релігії й церкві. Проте не слід думати, що від самого початку між релігійною і науковою свідомістю існували антагоністичні відносини. Насправді протягом тривалого часу церква не тільки не переслідувала науку, а й всіляко підтримувала її. Більшість наукових досліджень доби Середньовіччя проводилася саме під патронатом церкви (при монастирях та інших релігійних центрах). І то були не тільки богословські або філософські студії, а й дослідження природничого спрямування. Так, у 1277 р. паризький єпископ Етьен Темп'є, виконуючи волю папи Іоанна XXI, піддав анафемі догмат про існування одного світу. Він доводив, що астрономічні відкриття підтверджують безмежність божественних сил (тож ідея множинності світів не переслідувалася середньовічною церквою, як то часто вважається). Ідея карданного механізму була запропонована Джероламо Кардано, італійським єпископом (а не тільки математиком і лікарем, як стверджується в більшості сучасних джерел).

Подібних прикладів можна наводити безліч. Справжньою ж причиною пізніших негативних оцінок взаємин церкви і науки в Середні віки стала конфронтація між наукою і релігією, яка нагніталася протягом кількох наступних віків, вже в добу Нового часу. Крізь призму цього пізнішого протистояння нерідко упереджено трактувались історичні факти. Наприклад, саме так було при поясненні причин страти Джордано Бруно, -- фактично всі підручники історії стверджували, що причиною його смерті стали висловлювані ним наукові погляди про множинність світів, які нібито були неприйнятними для церкви. Але насправді в протоколах інквізиції майже не йшлося про наукові погляди підсудного, ворожість церкви викликали оприлюднені критичні висловлювання Бруно щодо значних церковних володінь (тобто причина загибелі славетного Ноланця -- скоріше в суто економічній площині, а не у світоглядній, тим більш науковій).

А втім, конфлікт між потенційно науковою і релігійною свідомістю людини справді виростає ще з Середньовіччя, хоча і з пізнього. Папа Іван Павло II в одній із своїх останніх енциклік (послань) FIDES ET RATIO (Віра і Розум) так писав про цей процес розмежування: "Із зародженням перших університетів богослов'я встановило безпосередній контакт з іншими формами досліджень і наукових знань. Хоча св. Альберт Великий і св. Тома захищали певний зв'язок між богослов'ям і філософією, вони першими визнали, що філософії та різним наукам потрібна автономія, щоб провадити плідні дослідження у своїх галузях. Та починаючи з пізнього середньовіччя таке правомірне розмежування двох форм знання перетворилося на згубне протистояння. Надмірний раціоналізм деяких мислителів призвів до радикалізації поглядів і зародження практично ізольованої й цілковито автономної щодо істин віри філософії. Одним із наслідків такого протистояння стала зростаюча упередженість щодо самого розуму. Дехто став на позицію цілковитої недовіри, скептицизму й агностицизму -- чи то з метою розширити простір віри, чи з метою повністю позбавити її раціонального обгрунтування".

Розвиток науки в середньовіччі

розвиток наука медицина середньовіччя

Шкільна та університетська наука трималася на одному з перших місць. Для навчання кпіриків використовувалися єписькопські й монастирські школи, у яких Боецієм і Ф. Клесідором (487-578) було введено поділ «семи вільних мистецв» на 2 частини: тривіум (3 шляхи знань граматика, риторика і діалектика) та кведріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У ХІІ-ХІІ ст. на базі таких шкіл виникли університети. У 1200 р. у Франції засновано Паризький університет. В Англії були такі відомі школи, як Болонська юридична та Солериська медична. У ХІІ ст. з'явилися й інші університети: Оксфордський, Кембріджський в Англії, Соломонський в Японії, на медичному факультеті університету мало займається не більше 50 осіб. Головним центром освіченості стала академія в Ахені. Сюди були запрошені найбільш освічені люди тої Європи. Найбільшим діячем Керомичського відродження став Алкуїн. Він призивав не нехтувати “людськими науками”, обучувати дітей грамоті і філософії, щоб вони мали дібратися до вершини науки (мудрості). З ХІV ст. географія університетів розширюється. Набувають розвитку колегії (звідси-коледж). Спочатку так називалися гуртожитки студентів, але поступово колегії ставали центром знань, лекцій, диспутів. Заснована у 1257р. духовником французького короля Габеротом де Сорбон колегія, яка названа Сорбоною, помалу розрослося та так закріпила свій авторитет, що за її ім'ям став називатися весь Паризький університет. При церкві Св. Апостолів було створено вищу медичну школу. З розвитком шкіл та університетів розширився попит на книгу. У ранньому середньовіччі книга була предметом розкоші. Книги писали на пергаменті. Листки пергаменту зшивалися за допомогою тонких міцних шнурів і розташовувалися у переплет з дошок, обтягувалися шкірою, деколи були прикрашені коштовними каміннями та металами. Написаний переписчиками текст прикрашався намальованими великими літерами-ініціалами, заставками, а пізніше - чудовими мініатюрами. З ХІІ ст. книга стала більш дешевою, відкриваються міські майстерні по переписуванні книг, над якими працюють не монахи, а ремісники.

Наука в середні віки була в основному книжною оправою. Вона опиралась на абстрактне мислення і лиш незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяють 4 напрямки: перший фізико-намічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму. Другий - вчення про світло; оптика була частиною загальної доктрини - “метафізики світла”. Третій - наука про живе; вона охоплювала комплекс питань про душу, як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі арістотелізму. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії. Своєрідність алхімії полягало в тому, що вона об'єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію, будучи найбільше пов'язана з особливими середньовічного мислення. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної к-рн - щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення. Алхімічний рецепт - це форма пізнання природи. Згідно з християнської догматикою світ є вироб (Лактанцій), тобто світ вийшов із рук бога завершеним, досконалим. Ось чому будь-яка дія - лише коментування світу, копіювання зразка.

Т.ч. в алхімії нібито разом відбуваються нераціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу. Видатним на той час популяризатором науки був Ібн-Сіна (Авіцена) - лікар, філософ (980-1037). Своє дитинство та юність провів в Бухарі, де під керуванням вчителів вивчав філософію, математику, медицину і почав наукову і лікарську діяльність. Слава про нього, як про лікаря росла дуже швидко та він був запрошений до захворівшого еміру Нух ібн-Мансуру, за успішне лікування котрого Ібн-Сіні було дозволено користуватися найбагатішими книгосховищами еміру. Тут він займався медициною. Основна медична робота Ібн Сіни - “Канон лікарської науки”, над якою він працював багато років. “Канон” є фундаментальною енциклопедією медичних знань епохи Східного середньовіччя. В цій роботі викладена теорія медицини (анатомія, фізіологія, симптоматологія), вчення про лікарські речовини, приватна патологія та терапія. У ньому послідовно проводилась думка про запобігання організму від хвороб, про роль фізичних вправ в укріпленні здоров'я; викладаються питання гігієни ті дієтетики, гігієни житла, живлення; описані операції каменесічіння, лікування ран і травм, кровопускання (покази та протипокази, вибіх вен). Рани Ібн-Сіна рекомендував обробляти вином. Відомі грецьким, індійським лікарям давності, лікарські методи він доповнив новими, особливо ртуть в якості мінеральних засобів ( шляхом втирань) для лікування сифілісу. При обстеженні хворих Ібн-Сіна рекомендував вислуховувати груди вухом, вислуховувати живіт, розрізняв звук тупий і тимпатичний, майже на 1000 років перейшов методи аускультації та перкусії. Його робота “Канон” перевидавалася 35 разів у др. пол. 17 століття і була на рівні з роботами Галена основне керівництво якого велося викладанням медицини. Ібн-Сена також був талановитим популізатором науки, майстром поетичного складу. До нас дійшли деякі його рубаї.

Здобутки медицини в період середньовіччя

Великий вплив астральні і демонологічні уявлення здійснювали також на систему медичних поглядів. По вавілоно-ассірійських віруваннях, боги керували світовими явищами за допомогою випромінювання (еманації) зірок: ці астральні впливи змінювали співвідношення соків і викликали «псування крові», впливали на плин уже наявної хвороби і на ефективність проведеного лікування. У цьому змісті, очевидно, варто розуміти і наявні у вавілонських джерелах указівок, що хвороба «не може бути заспокоєна пов'язками, а жали смерті не може бути вирвано... якщо лікар не дізнається її суті». Суть хвороби, її причина й особливо прогноз лікування визначалися не стільки в зв'язку з установленням діагнозу, скільки на основі астрологічних даних і гадань на нутрощах жертовних тварин. Крім впливу зоряної еманації, причиною хвороби могло стати вселення демонів, що підстерігали людину па кожнім кроці. Характерно, що всі ці наївні і містичні уявлення уживались з цілком раціональними поглядами на причини окремих захворювань. Наприклад, вавілоняни й ассірійці знали про зв'язок епізоотії з виникненням спалахів інфекційних захворювань у людей.

Поряд з цим шумерська і вавілоно-ассірійська медицина мали у своєму розпорядженні великий арсенал лікарських засобів: широко застосовувалися різні лікарські рослини, олії, нафта і т.д. З північних нагір'їв країни надходили срібло, застосовуване при хворобах статевої сфери, свинець, що вживався в очній практиці. Здійснювався ввіз лікарської сировини з Єгипту, Ірану, Індії. Ліки застосовувалися у виді розчинів, відварів, мікстур, мазей, паст. Призначалися утирання, компреси, лікарські ванни, клізми, кровососні банки, кровопускання, масаж. Найбільш розповсюдженими засобами була вода й олії (слово «лікар» у дослівному перекладі означало «знаючий воду» або «знаючий олію»). Ліки призначалися натще чи під час їжі. Був і посуд для прийому лік: наприклад, описаний поїльник із ґратчастою перегородкою для затримки твердих суспензій. Якщо передбачався несприятливий результат (важкий стан хворого чи несприятливі астрологічні дані), лікарю рекомендувалося ухилитися від лікування.

Була розроблена фізіономіка, заснована на системі аналогій і порівнянь з явищами, що спостерігаються в природі і побуті. Відомо про існування своєрідного діагностичного довідника, що складався з 19 таблиць, яким могли користатися подібно тому, як сучасні фахівці, користаються різними ботанічними і зоологічними визначниками.

Починаючи приблизно з ХІІ-ХІІІ ст. у країнах Західної Європи в результаті розвитку товарного виробництва, удосконалення ремесел, розширення торгівлі і міст посилився інтерес до науки, поширилися знання, одержані від античного світу, арабських та інших східних країн, набула широкого розвитку наукова думка. Середньовічні вчені своїми перекладами творів античності ознайомили суспільство з культурою цієї епохи і, відповідно, медичними знаннями.

Першими завданнями науки на цей період стає боротьба зі схоластикою та утвердження нового світогляду. Для культури і науки епохи Відродження характерна пильна увага до людського тіла, а отже -- до анатомії. Основним методом для розвитку цієї наукової галузі стає дослід. У кінці XVII ст. голландський лікар Герман Бургав твердив, що основним шляхом, яким медицина досягне успіхів, є досконале спостереження за всім, що відчувається в людині, -- здоровій, хворій, мертвій.Проти схоластики в медицині одним з перших виступив німецький лікар і природознавець Парацельс (1493-1541), який викладав медицину в Базельському університеті.

На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину. Від своїх студентів він вимагав постійної роботи в лабораторії. Саме Парацельс розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував захищати рани чистими пов'язками, почав використовувати для лікування мінеральні води, хімічні речовини (ртуть, свинець, залізо, олово, мідь, миш'як), бо вважав процеси в організмі людини хімічними.Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас Везалій (1514--1564), який викладав анатомію в Падуанському університеті. Суть поглядів Везалія викладена в його праці "Про будову людського тіла", де він описав скелет, м'язи, судини, нерви, органи травлення, органи дихання, серце, мозок та ін. Наукові погляди Везалія відкрили нову сторінку в медичній науці, а сам він зазнав переслідувань інквізиції.Поряд з лікарями анатомією цікавилися художники, скульптори тієї доби. Так, великий Леонардо да Вінчі брав участь у розтині трупів і залишив після себе 13 томів (200 листів) анатомічних рисунків, навіть планував написати "Трактат з анатомії".

Ідучи шляхом спостережень, досліджень, англійський лікар Вільям Гарвей (1578--1657) написав працю "Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин", в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі кровообігу за Гарвеєм, -- капілярів.

Дослідження Гарвея продовжив італійський лікар Марцелло Мальпіччі (1628--1694). За допомогою мікроскопа він у 1660 р. відкрив будову легень і капілярів у них. Описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження печінки, селезінки, нирок.

У XVI--XVII ст. значного розвитку набули механіка, оптика. Це призвело до винаходу збільшувальних приладів і розвитку мікроскопії. Примітивний мікроскоп сконструював у 1610 р. видатний вчений, механік і астроном Галілео Галілей. А голландський купець і шліфувальник лінз Антоні Левенгук (1632--1723) виготовив більш як 200 мікроскопів, які давали збільшення у 270 разів і під якими він уперше спостерігав мікроскопічні організми.

Новий погляд на причину інфекційних захворювань виклав у своїх працях італійський лікар і філософ Джіроламо Фракасторо (1478--1553). На його думку, причиною заразних хвороб є невидимі, дрібні начала -- контагії, які мають властивість переходити від одного хворого до іншого.В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням часто займалися цирульники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії.Нову методику лікування вогнепальних ран запропонував французький хірург Амбруаз Паре (1510--1590), який відмовився від заливання ран киплячим маслом і припалювання. Паре удосконалив техніку ампутації і операції грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, застосовував перев'язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні ортопедичні винаходи - штучні кінцівки, суглоби з системою зубчастих коліс тощо. проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора медицини. Цей приклад ще раз підтверджує роздвоєність і непослідовність наукової думки в епоху Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка досягли високого розвитку.

У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відносини, головним об'єктом яких виступає людина як особистість з усіма її сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою середньовіччя і епохою Нового часу.

Використана література

“Історія середніх віків” 1і2 ч Москва - 1990р. “Висшая школа” - Пєсторв І.О.

“Лекції з історії світової культури”, Харків - 1999р. - Кузьнецький М.І.

Велика медична енциклопедія. Москва-1978р. Радянська енциклопедія-Б.В. Петровський, с.7, всього 484 ст.

Теорія та історія світової та вітчизняної кільтури. Львів-1992р., “Каменяр”-Тлумацький Н.В., всього 135 ст., ст.17-20

Размещено на Allbest.ru