Давньопольська держава та найголовнiшi вiхи її iсторiї

Размещено на http://www.allbest.ru/

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ I НАУКИ, МОЛОДI ТА СПОРТУ УКРАIНИ

МИКОЛАIВСЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ УНIВЕРСИТЕТ

IМЕНI В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ IНСТИТУТ СТОРII ТА ПРАВА

Кафедра археології, давньої та середньовічної історії

Реферат

Давньопольська держава та найголовнiшi вiхи її iсторiї

Виконала студентка 124 групи

Безкоровайна Людмила Леонiдiвна

Перевiрила - к. i. н.,

доцент кафедри археологiї, давньої та

середньовiчної iсторiї

Ласiнська Марiана Юрiївна

Миколаїв 2011



План

1. Винекнення держави

2. Прийняття християнства

3. Зовнішня політика за правління Мєшка І і Болеслава І

4. Гнєзненський з'їзд

5. Політична криза у 1030-х роках

6. Політичний розвиток у 1040-х - 1130-х роках

Список літератури



1. Виникнення держави

Протягом тривалої еволюції племен, які населяли терени теперішньої Польщі, відбувалося їх об'єднання в союзи племен. Назви окремих племен забувалися й, зрештою, стали існувати тільки назви племінних союзів.

Найдавніші відомості про найменування племінних об'єднань на вказаних теренах подає анонімне джерело, умовно зване "Баварським географом". Його було складено, на думку вчених, в Баварії десь перед або після 843 p., коли за т.зв. Верденським едиктом стався поділ Франкської імперії. З перелічених цим документом племінних союзів, що жили на північ від Дунаю, території Польщі стосуються такі: велюнчани, пирічани, юплани, сяензяни, дзядошани, ополяни, топатщі, віспянії, лендзяни.

Друге із зазначених джерел - твір "Германія" англійського короля Альфреда Великого (871-899) - містить згадку про сучасну цьому правителеві "Віслянську землю".

Виникнення на польських землях держави, яка, пройшовши через усі історичні випробовування, існує понині, пов'язане з племінним союзом полян, який розташовувався у північній частині Великопольщі над Вартою. Тутешнє населення називалося полянами, як вважають, від полів, що їх воно займало між лісами. Цей етнонім уперше, з'являється в найраніших житіях св. Воицєха - християнського патрона Польської держави. На початку XI ст. зустрічаємо його в хроніці мерзебурзького єпископа Тітмара. Від полян новостворена держава тривалий час йменувалася Полянською, в з XI ст. - Польською. Від полян пішов й етнонім поляки. З огляду на те, що місто Ґнєзно було першою столицею Польщі (до кінця 1030-х років), остання стосовно періоду до цього часу фігурує в джерелах як Ґнєзненська. А ще в літературі її називають для того часу Великопольською.

Першим достовірно відомим правителем цієї держави був князь Мєшко І, згаданий найраніше під 960 р. його сучасником німецьким хроністом Відукіндом із Кореє. На той час Мешко І володів Великопольщею, Мазовією, Куявією, Любуською землею, Східним Помор'ям -територією загальною площею близько 120 тис. кв. км. Щоб набрати Польській державі такого простору, потрібний був тривалий період, тож упевнено можна стверджувати, що вона існувала задовго до 960 р.

Найстарша польська хроніка, автором якої є невідома особа, котру умовно йменують Ґаллом Анонімом, містить дуже стислий, легендарний переказ про попередників Мєшка на князівському гнєзненському престолі. Утворення Полянської держави в IX ст. було закономірним явищем не тільки внаслідок тих суспільних процесів, що відбувалися на польських землях. Воно вписується в контекст виникнення слов'янських держав у тому ж столітті: Руської, Моравської, Сербської, Хорватської і значною мірою Болгарської, оскільки саме тоді завершилося перетворення останньої з тюркської на слов'янську.

2. Прийняття християнства

Перша згадка у Відукінда із Корве про державу Мєшка І розповідає про зіткнення його з лютичами (велетами), які мовно належали до полабських слов'ян і населяли землі на захід від нижньої Одри. Підкорення Західного Помор'я, тобто території на схід від нижньої Одри, де стикалися інтереси Мєшка І й Лютицького союзу, було у 960-х роках головним завданням зовнішньої політики полянського князя. Перше зіткнення в цьому районі було для Мєшка І невдалим. Він опинився перед необхідністю шукати союзників для завоювання Західного Помор'я. Найважливішим з них могла бути утворена 962 р. на базі Саксонського королівства Німецька імперія, яка вела боротьбу за підкорення полабських слов'ян. Зближення з імперією полегшувалося тим, що остання в цій боротьбі була зацікавлена в союзі з Польською державою. Ймовірно, 963 р. між Мешком І та імператором Оттоном І (962-973) був укладений союзний договір, однією з умов якого було визнання за Мешком І земель на схід від нижньої Одри на засаді сплати з них данини імперії. У цей же час Відукінд назвав Мешка 1 "приятелем імператора".

Паралельно з цим відбувалося польсько-чеське зближення. Кордон обох держав проходив порівняно недалеко від Ґнезна, оскільки Чехія на середину X ст. володіла, чи не від початку цього століття, Малопольщею і Сілезією (а також більшістю історично руських земель сучасної Польщі). Ця обставина сприяла посиленню польсько-чеських контактів.

Зближення з християнськими імперією і Чехією впливало на Мєшка І та його ближче оточення, виробляло у них усвідомлення того, що християнізація країни зміцнить її міжнародні позиції, сприятиме внутрішньому зміцненню держави, подоланню залишків колишнього поділу її території на племінні об'єднання. Певне значення для такого усвідомлення могло мати й те, що християнство з Чеської держави проникало в Малопольщу й Сілезію. Доказом християнізаторської місії в цьому районі у X ст. служать залишки тогочасних храмів на терені краківського гроду та його округи.

У 965 р. Мєшко І оженився з дочкою чеського князя Болеслава І (935-967) Добравою. Відповідно до шлюбної угоди, він (і, напевно, його оточення) у 966 р. прийняв християнство за латинським обрядом. Отже, це сталося за чеським посередництвом. Хрещення було проведено за участю німецького духовенства, що представляло єпископство з центром у місті Регенсбурзі в Баварії, яке підлягало Майнцькому архієпископству. Це духовенство могло прибути з Чеської держави, яка до 973 р. не мала свого єпископа й у церковному відношенні була підпорядкована Регенсбурзькому єпископству. Церемонія хрещення відбулася або в державі Мєшка І, або в Регенсбурзі.

Прийняття християнства вводило поляків до групи християнських народів, польського князя - до складу правителів-християн, надавало полякам формально рівноправного статусу в римському світі. Лише в рамках тогочасної європейської спільноти можна було проводити успішну зовнішню політику. Зазначена подія означала повний розрив з місцевими культами племінного походження, які могли підтримувати сепаратизм, піднесення авторитету князя в країні, посилення його владних функцій, відкриття шляху для проникнення в Польщу здобутків християнської культури, а за її посередництвом - культури античної, арабської тощо.

Після прийнятті християнства Мєшкові І вдалося домогтися визнання за своєю державою статусу місійної території, підвладної римському папі. Духовенство, що прибуло сюди у 968 р. на чолі з призначеним папою єпископом Йорданом, мало завдання поширювати християнство: охрещувати населення, споруджувати храми, створювати умови для впровадження постійної церковно-територіальної організації. То був значний успіх Мєшка І, оскільки в Німеччині з середини 950-х років робилися спроби домогтися від папи дозволу на утворення Магдебурзького архієпископства, яке б здійснювало церковну експансію на Схід, зокрема на польські землі. Того ж 968 р. це архієпископство було створене, але підвладність Польської держави Риму не дала йому змоги розгорнути в ній свою діяльність.

3. Зовнішня політика за правління Мєшка І і Болеслава І

польський болеслав гнєзненський

Зовнішньополітичні умови для існування Польської держави після прийняття християнства були назагал сприятливі. Щоправда, стосунки з головним візаві на міжнародній арені - імперією - вони не були безхмарними. У 972 р. дійшло до зіткнення Польщі з Одоном - маркграфом Східної марки -провінції, яка виникла 965 р. на землях серболужичан, у Лужицях. захоплених німецькими феодалами остаточно за два роки до цього. Одон був розбитий, але Мсшкові І довелося вислухати від Отгона І докори і заплатити за подальшу приязнь з ним віддачею до імператорського двору заручником свого сина Болеслава.

Коли після смерті Оттона І (973) в імперії розгорнулася боротьба за престол, Мєшко І разом з чеським князем Болеславом II (967-999) підтримав у ній не Оттона - сина покійного імператора, а баварського князя Генріха Інтригана. Це можна пояснити усвідомленням, що за нерівності сил імперії та Польщі на некористь останньої відносини між ними були неминуче хиткими, й тому не слід було відмовлятися від можливостей послабити німецьку державу. У такому разі підтримку Мєшком І Генріха потрібно розцінювати як крок у цьому напрямі. Належить брати до уваги й те, що для його держави становило певну загрозу наближення імперії до польського кордону з огляду на підкорення німцями Лужиць.

Імператор Оттон II (973-983) довго не міг забути небажаної для нього участі Мєшка І в німецьких подіях 973 р. У 979 р. він здійснив похід у Польщу, який виявився невдалим. Незважаючи на це, за мирною угодою між імперією та Польщею, укладеною 980 p., збереглася трибутарна (данницька) залежність останньої від першої, а гарантією добрих польсько-німецьких відносин мав стати шлюб Мєшка І з Одою - дочкою маркграфа Північної марки Дітріха (Добрава померла 977 p.). Ця марка існувала у 965-983 pp. над р. Гаволою (правою притокою Лаби) на частині завойованих німцями слов'янських земель.

Після смерті Оттона II (983) Мєшко І спільно з тим же чеським князем Болеславом II та ободритським князем Мстівоєм знову підтримав у боротьбі за імператорський престол Генріха Інтригана. Проте після того, як того ж року престол посів син Оттона II - Оттон III, то Мєшко І, щоб уникнути збройного конфлікту, перейшов на його бік. У 985 і 986 pp. він як Оттонів союзник взяв участь у німецьких походах проти лютичів. Тоді ж Мєшко І визнав над собою верховну владу імперії і знову став її данником.

У 988-990 pp. Мєшко І вів війну із згаданим вище Болеславам II, у ході якої включив до складу Польської держави Малопольщу і Сілезію, завершивши таким чином збирання в єдину державу земель, населених польським етносом. Загальна площа держави з урахуванням Помор'я тепер становила близько 250 тис. кв.км, що у понад два рази перевищувало площу тієї ж держави на 960 p., під яким вперше згадано Мєшка І як її правителя.

У 991 р. Мєшко І виділив Малопольщу в управління синові Болеславова, а решту держави віддав від свого та від імені своєї дружини Оди й їхніх дітей Мєшка і Ламберта під опіку, протекцію римської курії. Цей акт був зафіксований у складеному князівською канцелярією документі, умовно названому Dagome iudex (Дагоме суддя); він зберігся лише у стислому вигляді.

У 981 р. київський князь Володимир Святославович (бл.980-1015) приєднав до своєї держави південно-східну частину території теперішньої Польщі в складі західної частини Червенських градів та пізнішої Перемишльської землі. Ці терени, які охоплювали окраїнні східнослов'янські землі дулібів і хорватів, до 981 р. входили в ареал впливу Чеської держави. Визнаючи певну залежність від неї, тутешні князівства водночас вступали у політичні взаємини з віслянами і лендзянами ("ляхами"), які були більшою мірою підпорядковані чехам і могли використовуватись як знаряддя для експансії Чеської держави на схід. Цілком можливо, що місцеві князі брали на себе політичні зобов'язання водночас і щодо Києва, і чехів, і віслян та лендзян. Така політика забезпечувала "князівствам" фактичну незалежність від обох великих політичних центрів - Праги і Києва.

4. Гнєзненський з'їзд

Всупереч сподіванням Мєшка І польський престол після нього дістався його першонародженому синові від Добрави - Болеславові, згодом прозваному Хоробрим. Одним із перших його кроків було вигнання з країни Оди та її синів. Болеслав І пішов по шляху подальшого налагодження добрих стосунків з імперією, які зміцніли в останні роки правління Мєшка І. Зокрема, у 995 р. він узяв участь у поході Оттона III на ободритів. Увінчанням такого характеру відносин обох держав було триденне побачення (з'їзд) імператора і князя в березні 1000 р. в Ґнєзні, куди Оттон III прибув сюди під виглядом паломника, щоб вклонитися останкам св. Войцєха.

Войцсх походив з династії Славниковичів, яка правила в другій половині X ст. в Злічанському князівстві - державі у східній частині Чехії як історичної області між західною частиною Чеського (Празького) князівства і східною, якою була Моравія, та була ліквідована у 995 р. чеським князем Болеславом II. При цьому князь винищив рід Славниковичів, вдалося врятуватися лише Войцєхові та його брату Радзімові, оскільки вони у той час перебували поза межами Злічанського і Празького князівств. Войцєх потрапив до Рима. У Римі Войцєх зблизився з Отгоном III, a 996 p. звідти прибув до Польщі на запрошення Болеслава І Хороброго. Останній підтримав його намір охрестити язичників пруссів. На самому початку цієї місії, в якій брав участь і Радзім, у 997 р. він загинув на прусській землі. Болеслав І викупив у пруссів його тіло на вагу золота й урочисто поховав у ґнєзненському соборі. Через два роки по цьому Войцєх за наполяганням Болеслава І й польської церкви був канонізований, і Польща таким чином отримала свого першого християнського мученика. Згодом він став вважатися патроном (захисником) польської римо-католицької церкви й польського народу. Того ж року папа, враховуючи наявність культу св. Войцєха, який набирав державного значення, дозволив створити у Польщі архієпископство з центром у Ґнєзні, яке мало замінити місійне єпископство. Це означало перетворення країни в окрему церковну провінцію - митрополію, наділену широкою автономією.

Митрополія, як і її попередниця - місійна єпископія - повинна була підпорядковуватися Апостольській Столиці.

Головна мета візиту імператора до Польщі полягала в тому, щоб нав'язати тісніші контакти з Болеславом І Хоробрим й включити його державу як рівноправного члена до складу імперії. Мета виходила з намагання Оттона IIІ здійснити утопійний план відновлення "світової імперії-" з центром у Римі. Побачення у Ґнєзні було Болеславом І старанно підготовлене. Князь зробив усе можливе, щоб належно представити Польську державу перед найвищим світським авторитетом в римохристиянському світі, яким був імператор. За словами Ґалла Аноніма, Болеслав І прийняв Отгона III "з такою шанобою й пишнотою, з якими належало прийняти короля -римського імператора - такого великого гостя". "Побачивши його [Болеслава] славу й потугу, - пише далі той же хроніст, - римський імператор вигукнув захоплено: "Клянусь короною моєї імперії, все, що я бачу, перевищує те, що я чув". За порадою своїх достойників у присутності всіх він додав: "Не належить називати такого великого мужа князем або графом, як одного із сановників, але потрібно возвести його на королівський трон і зі славою увінчати короною". І, знявши зі своєї голови імператорську корону, він поклав її на знак дружби на голову Болеслава (...) І з цього дня вони настільки прониклися один до одного повагою, що імператор проголосив його своїм братом і співправителем імперії, назвав його другом і союзником римського народу".

У ході гнєзненської зустрічі Оттон III звільнив Болеслава І від данницьких стосовно імперії зобов'язань. Він підтвердив рішення папського престолу щодо утворення гнєзненського архієпископства. Тоді ж відбулася інтронізація Радзіма-Гаудентія на це архієпископство. Імператор, крім того, надав князю та його наступникам на польському троні право інвеститури. Було дозволено створити чотири єпископства з центрами у Познані, Вроцлаві, Кракові і західно-поморському Колобжезі. Виявляючи особливу увагу до Болеслава 1, імператор подарував йому цвях з хреста, на якому начебто був розіп'ятий Христос, копію т.зв. списа св. Маврикія. Зі свого боку, князь подарував Оттонові III плече св. Войцєха. Імператор, сповнений якнайкращих вражень, повернувся додому у супроводі 300 польських рицарів.

Ґнєзненський з'їзд був актом величезного політичного й церковного значення. Він зміцнив міжнародні позиції Польської держави. Оттон III визнав її суверенність стосовно Римської імперії, дав згоду на отримання Болеславом І королівського титулу, який мав піднести престиж держави та її правителя в європейському римохристиянському світі.

Намагання Болеслава І стати королем закінчилися невдачею: папа начебто не дав згоду на надання йому королівської корони. За пізнішою традицією - папа згоду дав, але виготовлену для Болеслава в Римі корону в силу певних політичних обставин він 1001 р. віддав угорському князеві Іштванові (Стефанові) І, який був королем до 1038 р. Ця корона разом з пізнішим додатком до неї візантійського походження, експонується в Національному музеї в Будапешті.

Після смерті Оттона III (I002) починається другий етап у зовнішній політиці Болеслава Хороброго, який характеризується завоюванням територій за межами етнічно польських земель. Використовуючи безкоролів'я в імперії й суперництво в ній у боротьбі за корону, Болеслав І 1002 р. зайняв Лужиці і Мільсько - землю біля правої течії Лаби, яка була населена мільцями, одним із серболужицьких племен і від кінця X ст. становила Мейсенську марку в складі імперії. Щойно обраний німецьким королем Генріх II (1002-1024) визнав ці землі у Мерзебурзі леннозалежними від імперії володіннями Болеслава І.

Далі Болеслав І втрутився у справи Чехії. Заколот проти тамтешнього князя Болеслава III (999-1003), знаного своєю жорстокістю, дав можливість Болеславові І Хороброму поставити на чеський престол відданого собі Владивоя, який, імовірно, походив з Пястів. Коли ж Владивой нав'язав контакти з Генріхом II, Болеслав І Хоробрий допоміг Болеславові III повернутися на чеський трон. Прагнучи позбутися жорстокого правителя, чехи запросили польського князя керувати їхньою державою. Він осліпив Болеслава III і впродовж 18 місяців (1003-1004) був чеським князем. При підтримці Генріха II його вигнав з Чехії брат Болеслава III -- Ярополк. Покинувши Чеську державу, Болеслав І Хоробрий приєднав до Польщі Моравію, а також Словаччину.

Втручання польського князя в справи Чехії, відмова присягнути з неї на вірність Генріхові II як з лена, особливо коли він нею правив, стали причиною вибуху польсько-німецької війни. Війна точилася насамперед на терені Лужиць і Мільська; потім німці здійснили невдалий похід у Велико-польщу. Укладений 1005 р. в Познані мир, умови якого невідомі, був для імперії не зовсім вигідний, бо тогочасний німецький хроніст Тітмар відгукнувся про нього як про "поганий". У ході цієї війни від Польщі відпало Західне Помор'я - зусиллями волінян, які виступали проти неї в союзі з німцями.

Новий збройний польсько-німецький конфлікт розпочався в 1007 р., мабуть, через прагнення Болеслава І Хороброго знову заволодіти Лужицями і Мільськом, які він за невідомих обставин перед тим втратив. Поляки захопили ці землі, дійшли навіть до Магдебурга. Німецький похід у відповідь зачепив, зокрема, північну Сілезію, але успіху Генріхові II не приніс. За миром, укладеним у Мерзебурзі 1013 р., Болеслав І Хоробрий напевно зумів зберегти за собою Лужиці і Мільсько як леннозалежні від імперії володіння. Мир було вирішено скріпити шлюбом Болеславового сина Мєшка з Ріхезою -дочкою надрейнського управителя Еренфріда, племінницею Оттона III.

Того ж року Генріх II надав Болеславові І збройну допомогу в його поході на Русь, а Болеслав І, як було між ними домовлено, повинен був підтримати короля 300 польськими рицарями в його поході в Італію з метою отримати імператорську корону. Взятого на себе зобов'язання Болеслав І не виконав, що й стало поштовхом до нового польсько-німецького конфлікту. 1014 р. ГенріхІІ став імператором, а 1015 p. рушив на Польщу. Цей похід німцям не вдався, як і наступний похід 1017 р. За миром, укладеним в серболужицькому місті Будішині, Лужиці й Мільсько залишилися за Польщею, цього разу не як німецький лем. Польща зберегла за собою також Моравію та Словаччину.

Здійснений 1013 р. Болеславом І Хоробрим похід на Русь, був спричинений його намаганням захистити інтереси свого зятя князя Святополка, ув'язненого його батьком Володимиром Святославичем. Незважаючи на німецьку допомогу, похід виявився невдалим. У 1018 р., підтриманий німецькими, угорськими і печенізькими загонами, польський князь знову пішов на Київ, щоб допомогти тому ж Святополкові, звідти вигнаному. Цього разу йому вдалося посадити зятя на київський великокняжий престол. Повертаючися додому того самого року, Болеслав І приєднав до Польщі Червенські гроди. Можливо така сама доля спіткала територію Перемишльської землі, але не виключено, що того ж року вона опинилася під владою угорського короля Іштвана І.

Події останніх семи років правління Болеслава І Хороброго, крім однієї, залишаються невідомими. На пасху 18 квітня 1025 р. він самочинно проголосив себе королем, увінчавши свою голову у Ґнєзні короною вітчизняного виготовлення. Такий крок не міг не викликати негативної реакції з боку римської курії та імперії. Проте Болеславові І, мабуть, не судилося дочекатися цієї реакції: через місяць-два після коронації він помер.

5. Політична криза у 1030-х роках

Напевно в останні роки правління Болеслава І Хороброго проявились ознаки політичного занепаду Польської держави. За тодішньою її величчю крилися зростаючі соціальні й політичні конфлікти в країні, які особливо посилилися при безпосередніх наступниках Болеслава 1 на престолі.

Після смерті Болеслава І посилилась опозиція центральній владі з боку заможних землевласників, які, не бажаючи нести тягаря покладених на них обов'язків, намагалися все більше впливати на справи держави. Вони використали в своїх цілях боротьбу за владу, що спалахнула між членами Болеславової родини. Згідно з волею Болеслава І, польським правителем після його смерті став Мєшко II (1025-1034), син німкені Емнільди. Як і батько, він коронувався його королівською короною (разом з дружиною Ріхезою), що викликало велике обурення в імперії. Цим обуренням Мєшко II знехтував. Старший від нього зведений брат Безпріш висунув претензії на престол, заручившися підтримкою Оттона - молодшого рідного брата Мєшка II. Викриття Мєшком II їхньої змови призвело до того, що обидва втекли або були вигнані з країни; Безприм знайшов притулок на Русі, Оттон - у Німеччині.

На той час країна опинилась у ворожому оточенні: на заході їй протистояла імперія, яка, прагнучи захопити Лужиці і Мільсько, не могла змиритися зі статусом Польщі як королівства; на півдні Чехія ставила за мету повернути собі Моравію, а Угорщина претендувала утвердитися в Словаччині; на сході Русь мала намір відновити своє панування на терені Червенських гродів. Ціною поступок Мєшко II намагався послабити це оточення. Вибір упав насамперед на Угорщину. У 1027 р. він визнав приєднання нею Словаччини, яке відбулося незадовго до цього. Водночас польський король вдався до енергійних кроків з метою консолідації держави. Зокрема, він змушений був приділити велику увагу ситуації, що склалася у Західному Помор'ї. Відмова тутешньої князівської династії визнавати верховну владу Польщі в регіоні й сплачувати їй данину призвела до збройного конфлікту, в результаті якого поморський князь був вигнаний з країни і знайшов притулок в імперії. Прагнучи закріпити свої позиції в Західному Помор'ї, Мєшко II сприяв поширенню тут християнства. З цією метою замість занепалого Колобжезького єпископства було створено єпископство з центром у куявському місті Крушвіца.

Використовуючи скрутне становище імператора Конрада II (1024-1039), в якому той опинився у ході боротьби з внутрішньою опозицією, і демонструючи свою незалежність від імперії, Мєшко II у 1028 р. напав на саксонські землі й спустошив їх. Німецький похід під Будішин, що відбувся наступного року, виявився невдалим.

У ЮЗІ р. зовнішньополітичне становище Польщі різко погіршилося. Проти неї походом із заходу рушили імперія, а зі сходу її союзники - руські князі Ярослав Мудрий (1019-1054) і Мстислав, при яких був Безприм, котрий сподівався з їхньою допомогою посісти ґнєзненський престол. Червенські гроди були повернуті Київській державі. Є підстави твердити, що й територія Перемишльської землі на той час вже належала їй. Руське військо посувалося далі вглиб Польщі. Справа хилилася до детронізації Мєшка II і переходу престолу до Безприма. За таких обставин Мєшко II пішов на укладення того ж року невигідного для Польщі миру з імперією, за яким віддав їй Лужиці й Мільсько. Невдовзі після цього він був змушений емігрувати з країни і опинився в Чехії, де, всупереч сподіванням, був ув'язнений. Мабуть, одразу після цього Чехія повернула собі Моравію.

Польським престолом у 1031 р. заволодів Безприм. При його дворі зрештою переважив не руський вплив, як можна було чекати, а німецький. Показником втрати Польщею значною мірою суверенітету й визнання її залежності від імперії був факт передачі Безпримом Конрадові І польських королівських інсигнацій; їх за дорученням Безприма відвезена до Німеччини дружина Мєшка ІІ Ріхеза, якій імператор дозволив й далі йменуватися королевою.

Правління Безприма виявилось кривавим і коротким. Розправляючись зі своїми давніми суперниками і легковажачи своїми прихильниками, він, зрештою, опинився в ізоляції, налаштувавши проти себе навіть брата Оттона. Останній порозумівся з Мешком II, й обидва вони стали організаторами змови проти Безприма, внаслідок якої він загинув 1032 р.

Того ж року Мєшко II повернувся на престол. На цей раз він потрапив у залежність від імперії. Того ж або наступного року він став у Мерзебурзі перед імператором й прийняв продиктовані йому умови: відмовився від королівського титулу і зобов'язався віддати братові Оттонові і двоюрідному братові Тідрікові певні території Польщі в удільне володіння. Відділення частини земель послабило позиції Мєшка II, але ненадовго: 1033 р. Оттон загинув від руки свого дружинника, а Тідріка, що не мав у країні жодної підтримки, Мєшко II легко усунув з політичної арени. Польські землі знову опинилися в складі єдиної держави. Здавалося, кризу було подолано. Однак вона знову спалахнула після смерті Мєшка ІІ (1034), можливо насильницької.

Криза була зумовлена внутрішніми і зовнішніми обставинами. Зовнішні обставини зрозумілі з попередньої розповіді. Що ж до внутрішніх, то слід насамперед мати на увазі крайню виснаженість країни внаслідок війн, що велися Болеславом І Хоробрим і Мєшком II, та міжусобної боротьби, яка проходила у 1031-1032 pp. Неабияке значення мало і згадане вище посилення опозиції державній владі.

Опозицію уособлювали можні, котрі як соціальна група склалися в результаті розвитку феодальних відносин. Скориставшися падінням авторитету королівсько-князівської влади, вони розхитували державний організм, послаблюючи таким чином його захисні можливості. Дії опозиції призвели до вигнання князя Казимира І (1034-1058), сина Мєшка ІІ і Ріхези, з країни 1038 р. Він виїхав до Угорщини, де був інтернований.

Після цього внутрішньополітичне становище Польщі вкрай загострилося. Від неї відокремилися Мазовія і Помор'я. У тому ж році стався великий соціальний вибух -просте населення не могло більше терпіти тягаря феодальних повинностей та державних податків. Повстання було масовим народним рухом, воно охопило Великопольщу, Сілезію, і частково Малопольщу.

Занепад держави був поглиблений руйнівним походом в її межі у 1039 р. чеського князя БржетіславаІ (1034-1055). Дійшовши до Ґнєзна, він забрав останки св. Войцєха, потрібні йому як підстава для клопотання щодо утворення Празького архієпископства, та першого польського архієпископа Радзіма-Гаудентія, а повертаючися додому, захопив Сілезію.

У ситуації, що склалася в країні, світська і духовна знать об'єднала свої сили і взялася за придушення повстання. На допомогу їй прийшла імперія: розвал Польщі не відповідав її інтересам, тому що посилював позиції Чеської держави в Центральній Європі.

На думку оточення короля Генріха III (1039-1056; від 1046 р. був імператором), відновлена монархія Пястів повинна була стати противагою Чехії. Того ж 1039 р. Казимир І прибув до Німеччини з Угорщини. Там його мати багато зробила для надання йому допомоги з боку Німеччини. Звідти Казимирі у супроводі 500 німецьких рицарів повернувся до Польщі і придушив повстання. Польща як держава була врятована від загибелі.

6. Політичний розвиток у 1040-х - 1130-х роках

Унаслідок подій 1038-1039 pp. значна частина Польщі, головним чином Великопольща й Сілезія, була зруйнована, державне життя в країні занепало. Повернувшися до Польщі, Казимир І узявся за відбудову держави. Спершу його верховна влада поширювалася на Великопольщу, Малопольщу, Куявію та Любуську землю. Політичний центр довелося перенести зі знищеного Ґнєзна до Кракова, якому відтоді до кінця XVI ст. судилося бути столицею Польської держави.

У 1047р. Казимирі спільно з Ярославом Мудрим, з яким перед тим уклав союз і породичався, розгромив Мєцлава, що від 1038 р. був самозваним князем Мазовії, й приєднав останню до своїх володінь (Мєцлав загинув на полі бою). Невдовзі по цьому він розбив східнопоморське військо, що прямувало на допомогу Мєцлавові, й окупував Східне Помор'я. У 1050 р. польський князь вибив чеські залоги з Сілезії та повернув її Польщі. Генріх III висловив з цього приводу незадоволення, бо 1041 р. визнав приналежність цієї провінції до Чехії, але під час зустрічі з імператором у Кведлінбурзі, що в Саксонії, Казимир І домігся від нього визнання Сілезії володінням Польської держави за умови щорічної сплати Чехії данини у розмірі 300 гривнів срібла і 30 гривнів золота.

За успішну діяльність у справі відновлення території держави, як і відбудови державного життя в країні, Казимира було пізніше прозвано Відновителем. Не вдалося йому, однак, повернути Польщі Західне Помор'я, де правили (як і в Східному Помор'ї) місцеві князі.

Менш результативною виявилась діяльність Казимира І у справі відбудови церковної організації, занепалої у 1038-1039 pp. Під час і після тодішніх подій не функціонували найважливіші центри церкви: за словами Ґалла Аноніма, в кафедральних соборах Ґнєзна й Познані "дикі звірі влаштували лігво", тому що ці міста довго були безлюдними. Правдоподібно, не діяли Вроцлавське і Крушвіцьке єпископства. Посада гнєзненського архієпископа не існувала багато років. Центром церковного життя став Краків. З часом знову почали функціонувати Познанське і Вроцлавське єпископства.

Державотворчу діяльність Казимира І продовжував його син Болеслав II, прозваний Сміливим (1058-1079). Як правитель він відзначався великою активністю. Напрямом його зовнішньої політики був антиімперський: він перестав сплачувати Чехії данину з Сілезії, незважаючи на те, що Чехія була леннозалежною від імперії, й сплата такої данини їй опосередковано означала, що польський князь з Сілезії є імперським ленником; у 1072 р. він відважився на явний непослух німецькому королеві Генріхові IV, порушивши адресований йому за рік до того наказ, що забороняв вести війну з Чехією; підтримував в Угорщині домагання на трон Бели, а не його племінника Шаламона, якого висувала Німеччина, а пізніше Ґєзи, сина Бели (1074), і Ласло (Владислава), брата Ґєзи (1077). У 1069 р. Болеслав II здійснив похід на Русь, щоб посадити на київський великокняжий престол свого зятя Ізяслава, чого й домігся, та зайняв територію Червенських гродів. 1077 р. він знову втрутився в руські справи і повернув цьому ж Ізяславові київський престол, якого той перед тим був позбавлений.

У боротьбі Генріха IV з папою Григорієм VII (1073-1085) за право інвеститури, в якій ішлося про те, хто має призначати єпископів у Німеччині - папа чи король (імператор), а по суті, про те, яка влада є вищою в римо-католицькому світі - духовна чи світська, Болеслав II взяв сторону папи, за що папа 1075 р. дозволив відновити Ґнєзненське архієпископство і дав згоду на коронацію князя королівською короною. Коронацію було проведено наприкінці 1076 р. в Ґнєзні. Відновлення Ґнєзненського архієпископства майже співпало за часом з утворенням у 1075 р. єпископства з центром у Плоцьку. Його діяльність поширилася на Мазовію.

Недовго судилося Болеславові II бути королем. У 1079 р. за постановою королівського суду за звинуваченням у зраді був страчений (четвертований) краківський єпископ Станіслав. Зрада проявлялася, напевно, у протиставленні єпископа волі короля. Страта високопоставленої духовної особи, другої за рангом у польській духовній ієрархії, справила гнітюче враження в країні. Від короля відвернулися навіть його найближчі прихильники. Він опинився в повній політичній ізоляції. За цих умов Болеслав II змушений був піти у вигнання і виїхати до Угорщини разом зі своїм сином Мешком. Там вони знайшли притулок у короля Ласло І, якому Болеслав II Сміливий свого часу посприяв у здобутті угорського престолу. Там за загадкових обставин 1081 р. обірвалося його життя. Мєшко на прохання молодшого брата Болеслава II Владислава Германа, що після нього почав правити у Польщі, у 1086 р. повернувся на батьківщину. Владислав Герман гарантував йому безпеку, але через три роки Мєшко помер, мабуть, отруєний.

За правління Владислава I Германа (1079-1102) Польща не провадила активної зовнішньої політики. Вдалося зберегти її територіальний склад, успадкований від Болеслава II Сміливого. У 1091 р. Владислав І Герман встановив над ним своє панування, проте невдовзі воно знову стало незалежним. Поразкою закінчився похід у Західне Помор'я 1091-1092 pp. з метою приєднати його до Польської держави.

У внутрішньополітичному відношенні для цього періоду характерне послаблення князівської влади й авторитарний режим правої руки слабовольного Владислава І Германа - вихідця з можних воєводи Сєцєха. За таких обставин численна польська політична еміграція, зосереджена головним чином у Чехії, постановила посадити на польський престол старшого сина Владислава І Германа Збігнєва, начебто незаконнонародженого. На її заклик він прибув до Чехії з Німеччини, де перебував у кведлінбурзькому монастирі, куди його відправив батько з намови своєї дружини Юдити Марії, дочки імператора Генріха III. Опозиція, внутрішня і зовнішня, змусили князя у 1093 р. віддати Збігнєвові у володіння Сілезію.

Проте незабаром Збігнєв підтиском Сєцєха покинув Сілезію й опинився в Куявії. Тут у кривавій битві під Крушвіцею він був розбитий Сєцєхом й після цього ув'язнений за згодою свого батька. У 1097 р. Владислав І Герман на вимогу опозиції звільнив його й поділив країну таким чином: Збігнєв одержав в удільне володіння Великопольщу і Куявію, його молодший брат Болеслав Кривоустий, матір'ю якого була дочка чеського князя Юдита - Малопольщу й Сілезію; собі правлячий князь залишив Мазовію й головні гроди в уділі Болеслава - Краків, Вроцлав, Сандомир. Кому перепала Любуська земля, невідомо.

У результаті цього поділу різко послабилися позиції Сєцєха, активізувалися його численні недругів в країні та за її межами, які мали змогу чинити вплив на молодих князів. Сєцєх, однак, усіляко тримався за владу. Збігнєв і Болеслав рушили проти нього спільним походом в Мазовію і стали під Плоцьком, вимагаючи від батька його усунення. Владислав І Герман не насмілювався відмовитися від послуг Сєцєха, який на той час сховався у своєму гроді Сєцєхові. Лише наполягання архієпископа примусило князя близько 1100 р. відступитися від нього.

Після смерті Владислава І Германа до Збігнєва відійшла Мазовія, а Болеслав III Кривоустий заволодів Краковом, Вроцлавом і Сандомиром. Країна поділилась на два державні організми, незалежні один від одного.

У 1102 р. Болеслав III здійснив грабіжницький похід на Помор'я, усвідомлюючи, що це недовподоби Збігнєвові. Через це відносини між братами загострилися. У 1105 р. вони дійшли згоди, що не будуть ворогувати між собою і надаватимуть один одному допомогу. Проте Збігнєв не дотримав цих умов, і тому почав втрачати багатьох своїх прихильників, з яких частина переходила на бік Болеслава III. На зламі 1106-1107 pp. Болеслав III, уклавши мир або перемир'я з Чехією, напав на брата в його уділі у Великопольщі. Не чинячи опору, Збігнєв відступив у Мазовію. Болеслав III захопив Великопольщу, після чого при допомозі руського й угорського військ примусив Збіґнєва визнати його верховну владу над собою, віддавши йому в ленне володіння Мазовію. Так було поновлено територіально-державну цілісність Польщі. Відтоді Болеслав III Кривоустий став єдиним правителем польським (1106-1138). У 1107 або 1108 р. Болеслав III звинуватив Збіґнєва в тому, що той не підтримав його в поході на Помор'я, й відібрав у нього Мазовію. Невдовзі він, спираючися на русько-угорську допомогу, вигнав Збіґнєва з країни.

Збігнєв знайшов притулок спершу в Чехії, потім -- у Німеччині. Король Генріх V відгукнувся на його прохання допомогти повернути втрачене в Польщі; він палав бажанням помститися Болеславові III за його похід 1108 р. в Чехію. Тоді Болеслав III примусив Генріха V та чеського князя Святополка (1107-1109) припинити воєнні дії проти Угорщини. Маючи намір посадити Збіґнєва на польський престол, Генріх V у 1109 р. вдерся до Сілезії. Похід виявився невдалим для німців. Зваживши на великі втрати, що їх зазнало його військо, та наближення руського й угорського військ для підтримки Болеслава III, Генріх V відступив у Німеччину. Він домігся від Болеслава лише одного: згоди на повернення Збіґнєва до Польщі. Прибувши туди 1111 p., Збігнєв не мав у ній жодної влади.

Через кілька років після цього Болеслав III повернувся до вирішення поморського питання. У 1119 р. він завершив завоювання Східного Помор'я, не пізніше 1123 р. -Західного. Східне Помор'я складалося з невеликих князівств: Ґданського, Словінського, Свєцького і, можливо, Щитновського. Одного з місцевих князів Болеслав III призначив своїм намісником у ньому. Із західнопоморським князем Варціславом Болеслав IIІ уклав угоду, яка окреслювала засади верховної влади Польщі над Західним Помор'ям: Варціслав визнав себе польським васалом і зобов'язався не чинити опір християнізації в своїй країні.

Християнізація Західного Помор'я розпочалася відразу після укладення зазначеної угоди. Утворене 1124 р. Любуське єпископство мало завданням, зокрема, представляти польську церкву в Західному Помор'ї.

У першій половині 1130-х років Магдебурзьке архієпископство виступило з претензією на підпорядкування собі всієї польської церковної організації. Підставою для цього домагання послужили як створений на початку XI ст. в середовищі магдебурзького духовенства фальсифікат, так і підтвердження цієї підробки буллами, що їх в XI ст. видали папи Бенедикт IX та Лев X, чим їй було надано формальну силу. Виконуючи волю керівництва Магдебурзького архієпископства, папа Іннокентій II своєю буллою від 1131 р. відніс Познанське єпископство до його складу, а буллою від 1133 р. віддав під владу цього ж архієпископства всю польську церкву, причому Ґнєзненське архієпископство понизив до рангу єпископства. Зусилля Болеслава III Кривоустого і керівництва польської церкви, спрямовані проти цього, були винагороджені видачею тим самим папою у 1136 р. булли, яка відновила незалежність польської церкви на чолі з ґнєзненським архієпископом.

Під кінець свого правління Болеслав III Кривоустий увідомив, яку загрозу для держави становила наявність у ній децентралізаторських тенденцій, носіями яких виступали можні, політичне значення котрих зростало в міру накопичення в їхніх руках земельних багатств. Аби запобігти цій загрозі, князь видав документ, відомий як заповіт його імені. Правдоподібно, документ був складений за кілька років до смерті Болеслава III (1138), згодом (у 1138 p.?) винесений на розгляд світської і духовної знаті і заприсягнений нею, після чого набрав характеру публічно-правового акту. З огляду на це, йдеться не стільки про заповіт, скільки про закон (статут) про престолонаслідування. Можливо, документ був затверджений папою, і в такому випадку він набував додаткової сили. Текст "заповіту" не зберігся. Його зміст відтворено на підставі пізніших джерел. Він зводиться до утворення, з одного боку, дідичних (спадкоємних) уділів як матеріальної основи для існування синів Болеслава III та їхнього потомства, з другого - неподільного недідичного уділу, що належить верховному (великому) князеві - принцепсові, старшому в правлячій лінії роду Пястів (сеньйорові). Звідси вживають два відповідні терміни - сеньйорат і принципат - на означення вікового старшинства і вищої влади верховного князя, інститут якого запровадив заповіт. За принцепсом були визнані такі прерогативами: оголошення війни, головне військове командування, укладання миру й перемир'я, договорів з іноземними державами, представництво держави назовні, призначення архієпископа й єпископів, можливо, й світських осіб на центральні державні посади, верховна судова влада з окремих питань. До володінь сеньйора (ним по смерті Болеслава III повинен був стати його старший син Владислав) були включені: Краківська земля з центром у Кракові, за яким зберігалася роль столиці держави, Ленчицька і Сєрадзька землі (обидві землі складали південно-східну частину Великопольщі), Східне Помор'я. За сеньйором зберігалося також верховне право на Західне Помор'я. Той же Владислав одержував в дідичне володіння Сілезію й Любуську землю. Його молодшим братам перепали такі дідичні уділи: Болеславові Кучерявому -Мазовія й Куявія, Мєшкові - Великопольща, Генрикові - Сандомирська земля. Наймолодшому синові Болеслава II -- Казимирові, який народився незадовго до його смерті, не дісталося нічого.

Впроваджувана система престолонаслідування була компромісом між концепцією одновладдя та ідеєю поділу країни на князівства між членами династії. Незалежно від наміру, яким керувався Болеслав III, видаючи свій "заповіт", він заклав підвалини Польської держави на нових засадах, перетворивши її з власності монарха у власність роду Пястів.



Список використаноі літератури

1. Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів, 2002. - 752 с.

2. История Польши. Москва, 1956. Т. 1.

3. Свод древнейших известий о славянах. Москва, 1991-1995. Т. 1-2.

Размещено на Allbest.ru