Апарат управління Західною Україною в складі Польщі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський Державний Університет імені Івана Франка

Присташ Лідія Тихонівна

УДК 340.0 (477)

Апарат управління Західною Україною в складі Польщі

12.00.01 теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Львів 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського державного університетуі ім.Івана Франка створення існування воєводський автономія

Провідна організація Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого.

Науковий керівник: Член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук Кульчицький Володимир Семенович, професор кафедри історії та теорії держави і права Львівського державного університету ім.Івана Франка.

Офіційні опоненти: Доктор юридичних наук Акуленко Віктор Іванович, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України.

Кандидат юридичних наук Сливка Степан Степанович, доцент кафедри історії та теорії держави і права Львівського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України.

Захист відбудеться 28 грудня 1998 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.03 при Львівському державному університеті ім.Івана Франка за адресою: 290000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського державного університету ім. Івана Франка (290005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано ”23” листопада 1998 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.М.КОССАК

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. В сучасний період всебічних реформацій значно зростає інтерес до поглибленого вивчення процесів державотворення і правотворення на українських землях в минулому. Багатовіковий шлях України до власної державності позначений перемогами і поразками. Нинішнє державне відродження Української держави має грунтуватись на об'ективно-науковому переосмисленні її минулого державотворчого процесу, особливо тих його етапів, які корегували хід національного державотворення в Україні. З огляду на вищесказане, актуальною потребою виступає дослідження державно-правового досвіду вирішення проблем територіальної організації державної влади і починати треба із ретроспективного вивчення правового становища тих земель, які сьогодні складають територію України. Однією з таких земель є Західна Україна.

Після Першої світової війни західним українцям, які прагнули до самоврядування, не вдалося завоювати незалежності. Мир, укладений в Ризі 1921 року представниками урядів УРСР, РРФСР - з одного боку та уряду Польщі - з другого, кардинально вирішив справу української державності: його статті ствердили міжнародно-правовий статус УРСР як єдиного репрезентанта України на міжнародній арені і водночас зруйнували правові підстави утвердження інших українських держав - Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки.

Польська влада проводила в Західній Україні політику брутального поневолення українського населення, гальмувала розвиток економіки, насаджувала колоністів-осадників, ліквідовувала національну культуру. Найважливішим знаряддям такої політики польських окупантів у Західній Україні був власне механізм Польської держави. Розкриття удаваної польської демократії щодо українського населення, висвітлення форм і методів колоніального режиму управління, встановленого польськими правлячими колами в Західній Україні протягом 1921-1939 рр., визначення всебічно-об'єктивної оцінки діяльності апарату управління на окупованих західноукраїнських землях в контексті сучасних практичних державотворчих завдань набуває виняткового значення і актуальності. Про актуальність історико-правових досліджень йдеться в Постанові Президії Національної академії наук України від 30.11.94p. за № 269. Відзначаючи деякі успіхи в розробці історико-правових проблем, констатується, що в цілому в Україні стан історико-правових досліджень ще залишається незадовільним. З цією метою затверджено пріоритетні напрями історико-правових досліджень в НАН України до 2000 року і на подальшу перспективу. З метою відродження традицій українського історичного правознавства та поліпшення координації історико-правових досліджень створено при Президії НАН України комісію з вивчення історії українського права.

Об'єктом дослідження є діяльність Польської держави стосовно українського населення на території Західної України, яка перебувала в складі Польщі за Ризьким мирним договором 1921 року і до початку Другої світової війни в 1939 році.

Предметом дослідження є процес організації та структура центральних і місцевих органів державної влади і управління, судово-прокурорських органів та органів самоврядування Польщі на західноукраїнських землях.

Метою дослідження є з'ясування характерних рис і особливостей процесу організації та діяльності органів державної влади та самовря-дування в Польщі в період 1921-1939 рр., зокрема в Західній Україні, в контексті інтересу українського населення щодо самовизначення.

Виходячи з поставленої мети завданням дослідження є:

проаналізувати передумови Ризького миру як шляхи становлення і розвитку української державності та боротьби за її міжнародно-правове визнання;

дати державно-правову оцінку положень прелімінарного і остаточного Ризького мирного договору в контексті державних інтересів України, в т.ч. і Західної України;

висвітлити маловивчені окремі правові моменти у процесі приєднання Галичини до Польщі;

з'ясувати організаційно-правові умови створення і існування воєводської автономії;

проаналізувати вузлові питання організації та діяльності польського парламенту в контексті впровадження в його практичному функціонуванні демократичних засад, зокрема щодо забезпечення прав української меншості;

розкрити співвідношення функцій і компетенції органів урядової aдміністрації та місцевого самоврядування, відзначити особливості їх правової регламентації;

визначити місце і роль органів місцевого самоврядування на західноукраїнських землях у системі державних органів Польщі;

з'ясувати основні тенденції діяльності органів правосуддя та поліції на західноукраїнських землях за умов посилення національно-визвольного руху.

Методологічна основа дослідження. Дисертація написана на основі комплексного підходу до вивчення предмету дослідження. Використано системно-структурний, історико-правовий, логічний, порівняльно-правовий методи дослідження, а також метод кількісного та якісного аналізу документів.

Джерельною базою дисертації є архівні документи і матеріали Львівського обласного державного архіву, конституції Польщі 1921 р. і 1935 р., збірники законів і розпоряджень Польської республіки періоду 1921-1939 рр., польські періодичні видання 20-30-х років, монографії як вітчизняних так і польських авторів (М. Герасименка, С. Гродзіського, Б. Дудикевича, М. Івасюти, М. Калляса, Ю. Сливки, М. Щанецького та ін.).

Фактичний стан розробки.

Соціально-економічне та політичне становище Західної України у складі Польщі в період 1921-1939 рр. знайшло своє відображення в працях українських істориків: Б.Дудикевича, М.Івасюти, І.Кошарного, І.Крип'якевича, С.Макарчука, В.Осечинського, Н.Полонської-Василенко, Ю.Сливки, П.Челака, О.Цибка та ін.

З істориків права над даною проблемою працювали: академік Б.Бабій Бабій Б.М. Возз'єднання Західної України з Українською РСР. К., 1954., професори: В. Кульчицький Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. Львів, 1996., Б.Тищик Тищик Б.Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка(1920 р.). Львів, 1972. та інші.

Проте безпосередньо досліджував дану тему В. Калинович. Майже півстоліття тому він захистив кандидатську дисертацію Калинович В.И. Колониальний режим управления западноукраинскими землями в панской Польше (1918-1939гг.) Автореферат дис.канд.юр. наук. Львов, 1955.. Для неї характерні класовий підхід, позиція засудження українського націоналізму як буржуазного. Багато виявлених пізніше матеріалів не стали предметом його дослідження, а опубліковані на базі дисертації статті Калинович В.1. Органи місцевого “самоврядування” панської Польщі в Західній Україні (1918-1939 рр.) - апарат соціального і національного поневолення трудящих // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Львів, 1956; його ж Органи юстиції панської Польщі в Західній Україні (1918-1939 рр.) - апарат соціального і національного поневолення трудящих // Питання теорії і практики радянського права. Львів, 1958. містять висновки і оцінки, зроблені згідно з вимогами пануючої на той час марксистсько-ленінської ідеології. Серед зарубіжних досліджень цієї тематики, автори яких приділяли увагу розвиткові державно-правових інститутів Польщі, потрібно виділити праці професорів: Ю.Бардаха, Б. Лєснодорського, М.Пієтрчака Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. М., 1980., М. Калляса Kallas M. Historia ustroju Polski X-XX w. Warszawa, 1997.. Варто зазначити, що на даний час у вітчизняній літературі практично, крім праць В.Калиновича, відсутні спеціальні комплексні дослідження державно-правового розвитку Польщі в названий період, зокрема щодо апарату управління Західною Україною.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що: здійснено аналіз раніше не досліджених архівних матеріалів та вперше введеної в науковий обіг літератури; критично переглянуто існуючі в літературі оцінки положень Ризького договору та наслідків їх реалізації для справи української державності; шляхом порівняльно-правового аналізу обох польських конституцій 1921 р. і 1935 р. з'ясовано негативну роль конституції 1935 р. щодо впровадження в правову практику Польської держави засад цивілізованого парламентаризму як невід'ємного елементу демократичного процесу владарювання; розкрито співвідношення функцій і компетенції органів урядової адміністрації і місцевого самоврядування та визначено на цій основі другорядну роль останніх; виявлено взаємозв'язок посилення дискримінаційної політики Польської держави щодо української меншості із збереженням куріальної системи виборів до органів місцевого самоврядування; з'ясовано на підставі архівних матеріалів основні тенденції каральної політики в діяльності органів правосуддя та поліції Польщі на окупованих західноукраїнських землях.

Новизна дисертаційного дослідження конкретизується в основних положеннях та висновках, які виносяться на захист:

враховуючи недостатній стан наукової розробки і малодослідженість низки питань даної проблеми та на підставі вперше введених в науковий обіг нових архівних та документальних матеріалів сучасних вітчизня-них і зарубіжних досліджень, показано дійсне становище західноукраїнських земель у складі Польщі;

аналіз нормативно-правових актів, зокрема закону від 26 вересня 1922 року про надання польським урядом східним воєводствам автономії, є свідченням його намагань ввести в оману світову громадськість щодо виконнання зобов'язань польських властей за Ризьким мирним договором стосовно національних меншин з метою остаточного включення Галичини до складу Польської держави;

аналіз обох польських конституцій 1921 р. і 1935 р. щодо реалізації їх основних положень про державне будівництво є доказом діаметрально-протилежних позицій правлячих кіл стосовно форм і методів діяльності та службової ролі центральних органів державного апарату Польщі. Деякі демократичні положенння конституції 1921 року після травневого перевороту 1926 року були значно урізані, а наступною конституцією 1935 року- ліквідовані;

на підставі аналізу польського законодавства та практики його застосування показано фактичне усунення національних меншин від участі в роботі державних органів і насамперед у парламенті держави;

поділ на органи урядової адміністрації та органи самоврядування мав формальний характер, оскільки останні були фактично придатком до перших;

антидемократичний характер політичного режиму міжвоєнної Польської держави яскраво проявлявся в недопущенні представників українського населення до посад воєвод, повітових старост, війтів, суддів і т.п;

деякий доступ українського населення до участі в органах місцевого самоврядування, як свідчать архівні матеріали, не змінював його колоніального становища і фактичного безправ'я;

на підставі аналізу діючих на той час в Польській державі джерел права (австрійського, російського, німецького) висвітлюється процес створення польської правової системи, яка до цього часу не була предметом спеціального дослідження в українській історико-правовій літературі;

характерною рисою органів юстиції (судів, прокуратури) та поліції міжвоєнної Польщі є набуття ними ознак каральних органів, найбільш притаманне яким було використання у їхній роботі деяких специфічних, тільки їм властивих, репресивних форм і методів діяльності щодо непольського населення;

діяльність нечисленного представництва українського населення в польському сеймі і сенаті не могла впливати на їх яскраво виражений антиукраїнський характер;

польський уряд створював перешкоди українському населенню в органіції будь-яких форм змагань за свої права в межах польської конституції, зокрема шляхом збереження протягом деякого часу куріальної системи виборів при формуванні органів місцевого самоврядування, тиску на виборців та махінацій під час виборів до парламенту, що сприяло незначному представництву в них українців.

Науково-практичне значення роботи. Положення, які обгрунтовані в дисертаційному дослідженні, та висновки, які зроблено на їх основі, можуть бути використані для подальших досліджень, в навчальному процесі у юридичних та інших спеціальних закладах, зокрема в лекційних курсах з історії держави і права України, проведенні семінарських занять, написанні дипломних, курсових і контрольних робіт. Окремі матеріали роботи можуть бути застосовані при проведенні лекційно-пропагандистської роботи серед населення.

Апробація дослідження. Основні ідеї дисертації обговорювались на кафедрі історії та теорії держави і права Львівського державного університету ім. Івана Франка, а також на наукових звітних конференціях викладачів юридичного факультету Львівського державного університету (1994, 1995, 1996 і 1997 рр.).

Основні положення і висновки дисертації викладені в опублікованих протягом 1995-1998 років статтях у наукових збірниках, зокрема у Віснику Академії правових наук України.

Структура дисертації зумовлена метою, завданням та предметом дослідження. Вона складається із вступу, п'яти розділів, .третій і четвертий з яких поділені на чотири параграфи, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми, охарактеризовано ступінь її розробки у вітчизняній і зарубіжній літературі, визначено мету і характер дослідження, сформульовано наукову новизну та положення, які виносяться на захист, висвітлено методологічні основи дисертації, науково-практичне значення роботи, а також показано апробацію результатів дослідження.

У першому розділі Захоплення західноукраїнських земель Польщею автор намагається з'ясувати основні фактори цього процесу в двох площинах: з точки зору політико-правової ситуації в західно-українському регіоні в 1919-1923 роках та з точки зору міжнародно-правових умов насильницького приєднання Галичини до Польщі.

Після Першої світової війни, в міру того, як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний порядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він, однак, застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Західні українці, колишні піддані Габсбурзької монархії, прагнули до самоврядування. Однак їх сподівання наштовхнулись на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали. Завоювання західними українцями міжнародно-правового визнання за таких умов було архискладним завданням, бо на шляху його вирішення стало зіткнення інтересів українських (УНР, ЗУНР, УРСР) і Польської держав. Розглядаючи державотворчі процеси в Україні в контексті взаємин української та польської державності, автор аналізує шляхи, які привели визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр. за свою незалежність до завершального етапу - Ризького миру.

Наслідки укладеного в Ризі 12 жовтня 1920 р. договору про перемир'я і прелімінарний мир були неоднозначними, як для переговорюючих сторін, так і для тих, чиї державні інтереси він зачіпав. Прийняття прелімінарних умов не врегулювало існуючий українсько-російсько-польський конфлікт, а навпаки поглибило його. Час від прелімінарного до остаточного миру був періодом гострої боротьби за перегляд його положень.

Остаточний договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року, на думку дисертанта, є суперечливим і необгрунтованим документом як за юридичною формою, так і за змістом його положень:

УРСР в переговорах відведено роль суб'єкта міжнародного права, що репрезентував всю Україну, ігноруючи інші державні утворення, які існували на українському терені і справедливо відстоювали свої законні права (УНР і ЗУНР);

територіальне розмежування між Україною і Польщею здійснювалось всупереч з вже існуючими міжнародно-правовими актами щодо визначення лінії східного кордону Польщі - “лінії Керзона”  Кобринська С. Ризький мир як завершальний етап боротьби (1917-1921 рр. ) за утвердження української державності. К., 1996. С..21. .

Таким чином, Ризький мирний договір визначив такі підстави існування України як міжнародно-правової одиниці, які грубо порушували чинні на той час норми міжнародного права, головним з яких був принцип самовизначення народів.

15 березня 1923 року Рада послів Франції, Італії, Англії і Японії, знехтувавши правом українського народу на самовизначення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі з умовою надання їй територіальної автономії, яку польський уряд ніколи не збирався виконувати.

У другому розділі Соціально-економічне становище Західної України у складі Польщі автор показує дискримінаційну політику польського уряду щодо українців, який діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі його політичне, культурне та економічне життя й повністю ігноруючи потреби українців.

Новоутворена Польська держава мала найвищий відсоток національних меншин у всій Європі. За переписом 1921 року Польща налічувала 27,2 млн., а в 1939 р. - 35,1 млн. чоловік. У 1921 році поляки становили 69,2 %, українці - 14,3 %, євреї - 7,8 %, білоруси - 3,9 % і німці - 3,9 %. Разом меншини становили 29,8 % всього населення Польщі Kallas M. Historia ustroju Polski X-XX w. Warszawa, 1997. S.305.. Чисельна перевага польської більшості не була такою великою, щоб дозволити їм цілковито й систематично ігнорувати прагнення непольских народів.

Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб підкреслили відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габсбурзьких землях Галичини, або Східної Малопольщі, як її називали. У 1920 році цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське. Понад 3 млн. галицьких українців, що переважно належали до греко-католицької церкви, були національно свідомими й відносно добре організованими. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину - райони, що їх Польща загарбала у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн. чоловік і були в основному православними, до того ж політично, соціально-економічно й культурно нерозвиненими Субтельний О. Україна. Історія. К., 1992. С.371..

Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали західні українці в результаті розпаду Австрійської та Російської імперій, соціально-економічні умови їх життя по суті залишались без змін. Населені українцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину.

Навіть за офіційними даними польської статистики Західна Україна була аграрною: близько 80 % її населення складали селяни (у поляків близько 50 %), і лише 8 % припадало на промислових робітників (при 20 % у поляків) Субтельний О. Україна. Історія. К., 1992. - С.375..

Основні економічні труднощі крилися в сільському господарстві, де залишилися такі давні, ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні земельні наділи. Понад 60 % селянських господарств на західноукраїнських землях мали менше, як по 2 га, а 16 % господарств були безземельні Там же..

Малоземелля і безземелля селянських господарств спричинили масову еміграцію західних українців.

Проведена польським урядом в 1923-1925 рр. аграрна реформа не принесла користі українським селянам, бо більшість поділених земель відходила до польських селян та новоприбулих осадників.

На східні окраїни припадав непропорційно малий відсоток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі. Лише близько 135 тис. західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисловості Там же..

На численних прикладах з архівних матеріалів дисертант доводить, що польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. У 1924 році було прийнято закон, що забороняв користуватись українською мовою в державних установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумнозвісний lex Grabski ), що перетворила більшість українських шкіл на двомовні (утраквістичні) заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньому було скасовано створені ще за часів Австрії українські кафедри, а обіцянка заснувати за рахунок державних коштів український університет так і залишилась невиконаною. Одним із кульмінаційних моментів дискримінаційної політики Польщі щодо українців, на думку автора, була програма колонізації, за якою у 1920 році для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд запрошував до Галичини і Волині переселенців - так званих осадників. Новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії, що загострювало невдоволення українського селянства та бажання чинити опір польському пануванню. За цих обставин влітку 1930 p. Галичиною прокотилась хвиля нападів на польські маєтки, на що польський уряд відповів кампанією “пацифікації” (“умиротворення”)- гострими репресіями щодо українського населення силами армії і поліції Там же. С.373.

Розділ третій Центральні органи державної влади і управління Польщі поділено на два параграфи.

У першому параграфі За Конституцією 1921 року дисертант аналізує структуру центральних органів державної влади і управління за Березневою конституцією Польщі, прийнятою 17 березня 1921 року, яка визнавала народ основою і носієм верховної влади в країні. Березнева конституція визнавала ідею представницької демократії, однак лише стосовно законодавчих органів.

Визначений Березневою конституцією двопалатний парламент з перших днів свого утворення не відігравав належної ролі в системі органів державної влади. Перевагу в парламенті мала нижча палата - сейм, хоча ціла низка положень конституції надавала сенатові значні переваги перед сеймом. Наприклад, президент держави міг розпустити сейм за згодою 3/5 загального числа сенаторів.

Формально парламент здійснював контроль за діяльністю уряду. У випадку виявлення сеймом недовір'я уряду, останній подавав у відставку.

Депутати сейму і сенату користувались депутатською недоторканістю. Сейм міг бути розпущений лише на підставі власної постанови або (як уже вказувалось) за згодою 3/5 загального числа сенаторів. Названі та інші положення Березневої конституції визначали формально широку компетенцію і важливе значення парламенту в системі центральних органів державної влади в Польщі. В дійсності практика парламентарного режиму в Польщі все більше обмежувала роль парламенту, перетворюючи його з перших днів в маріонетку фінансових монополій, в арену всіляких комбінацій правлячих партій.

Шість разів в довересневій Польщі відбувались вибори до парламенту, але жодного разу результати виборів не представляли справжньої волі населення. Перші вибори у 1919 році не були загальними, оскільки населення Західної України не брало в них участі. Вибори 1922 року українці бойкотували, протестуючи проти насильницького загарбання Західної України Польщею. Обраний в 1922 році двопалатний парламент протягом свого п'ятирічного існування підтримував реакційну політику пануючих верств Польщі.

Після травневого перевороту 1926 р. було внесено зміни до Березневої конституції і встановлено перевагу уряду над парламентом. Президенту надавалось право розпускати сейм і сенат, видавати декрети з силою закону. Обмежено компетенцію сейму щодо ухвалення бюджету, виявлення недовір'я урядові, скасовано принцип відповідальності уряду перед парламентом.

Після ухвалення закону 1926 року реакційні кола Польщі повели рішучий наступ на залишки демократії, зокрема на парламент. Польська республіка була перетворена в тоталітарну державу.

Березнева конституція мала окремий розділ про загальні o6oв'язки і громадянські права, що налічував 38 статей. Але надані громадянам права не були реалізовані на практиці. Обмеження, які випливали з існуючих законів і політики державних органів, були спрямовані проти революційного руху і політичних прагнень національних меншин.

Тим не менше формально задекларовані в Березневій конституції демократичні положення були великим досягненням прогресивних сил, але без ліквідації соціальної і економічної нерівності не могли забезпечити громадянам справжньої рівності в правах, реалізації ідей народовладдя. До того ж внесені законом 1926 року зміни до Березневої конституції зміцнювали становище виконавчих органів, президента і Ради міністрів за рахунок обмеження компетенції законодавчих органів - сейму і сенату. Звідси положення Березневої конституції з плином часу залишались в щораз більшій суперечності з повсякденною практикою Rozwj demokracji socjalistycznej. Lublin, 1977. S.155.. Взагалі в 30-х роках в Польщі зростали антипарламентські і антидемократичні тенденції. Автори нової конституції намагалися поєднати засади сильної влади з свободою особи Kallas M. Historia ustroju Polski X-XX w. Warszawa, 1997. S.320. .

В другому параграфі За Конституцією 1935 року автор аналізує процес перетворення виконавчої влади в Польщі в особі президента і уряду, внаслідок якого вона стає незалежною від парламенту. Більшіе того, сам парламент було підпорядковано президентові і уряду. 23 квітня 1935 року було прийнято в Польщі конституцію, що дістала назву Квітневої. На її принципи і зміст наклали відбиток теоретичні концепції і практичні зразки тоталітарної держави, яка склалась в Італії, Німеччині, Португалії. Тому небезпідставними є твердження, що конституція 1935 року формально закріпила встановлення в Польщі фашистської диктатури за зразком гітлерівської Німеччини Barkowska-Bagienska E., Krasowski K., Lesinski B., Waachowicz J. Historia panstwa i prawa Polski. Pozna, 1994. S. 238..

Джерелом і носієм державної влади Квітнева конституція визнавала президента. Уряд, сейм, сенат, збройні сили, суди, державний контроль підпорядковувались президентові.

Квітнева конституція відводила законодавчим палатам другорядну роль у системі центральних органів державної влади в Польщі. Про значення парламенту в Польщі говорить хоча б такий факт, що його структура і компетенція визначались конституцією 1935 року тільки після визначення компетенції президента й уряду, причому із значними обмеженнями компетенції парламенту. Парламент не був єдиним законодавчим органом, оскільки декрети президента мали також силу закону. Питання бюджету, контингенту армії, ратифікації міжнародних угод належали виключно до компетенції уряду. Президент мав абсолютне право вета. Уряд призначався і розпускався президентом без згоди парламенту. Державний трибунал не обирався, як раніше, сеймом, а призначався президентом. Законодавчі палати не могли вносити змін до конституції без згоди президента.

Отже, президент замінив “суверений народ”, він не ніс жодної відповідальності, за винятком відповідальності “перед Богом та історією” і зосередив у своїх руках єдину і неподільну державну владу.

Боротьба виконавчої влади з парламентом проявилась у гострій формі відразу ж після перевороту 1926 року, коли “санаційний” уряд дістав повну перевагу над парламентом. Парламент, хоча був обраний ще до державного перевороту, виконував слухняно всі вимоги уряду стосовно змін конституції і широких повноважень уряду. Шляхом президентських декретів “санаційний” уряд проводив фашизацію всіх ділянок суспільного життя. Так було здійснено докорінну перебудову політичного, економічного, культурного життя Польщі в напрямі ліквідації решток демократії і перетворення Польщі на військово-поліцейську державу на зразок фашистської Німеччини.

Четвертий розділ. Місцеві органи державного управління поділено на два параграфи.

У першому параграфі Органи урядової адміністрації охарактеризовано структуру, форми і методи діяльності місцевих органів державної влади на західноукраїнських землях.

Всупереч положенням Березневої конституції про організацію органів державної влади і управління на основі децентралізації, широкого територіального самоврядування, було проведено сувору централізацію всього державного апарату. На перше місце виступила виконавча влада з широкими повноваженнями, система парламентаризму була замінена міністеріалізмом. Органи державної влади і управління як першої, так і другої інстанцій на місцях (в повітах і воєводствах) були підпорядковані органам міністерства внутрішніх справ (староствам і воєводствам) під назвою загальної або об'єднаної адміністрації. Лише деякі галузі управління (залізниці, школи, зв'язок, армія) мали на місцях свої власні органи першої і другої інстанцій, безпосередньо підпорядковані відповідним галузевим міністерствам під назвою необ'єднаної адміністрації. Органи об'єднаної і необ'єднаної адміністрацій йменувались органами урядової адміністрації. В дійсності вся об'єднана і необ'єднана адміністрація в повітах та воєводствах підпорядковувалась органам міністерства внутрішніх справ в особі старост і воєвод.

Апарат управління староств і воєводств складався з секторів (рефератів) і відділів. Головне місце в цьому апараті займали відділи безпеки, які спільно з поліцією повинні були придушувати національно-визвольний рух українського населення.

Другорядне становище в апараті староств і воєводств займали сектори і відділи охорони здоров'я, соціального забезпечення, яким уряд Польщі приділяв мало уваги.

Відділи праці і соціального забезпечення намагались пом'якшити конфлікти у формі страйків і демонстрацій безробітних, організовуючи “голодні кухні”, “фонди праці”, “зимові комітети допомоги безробітним”, але все це не могло вирішити проблем колоніального становища українського населення.

У другому параграфі Органи самоврядування показано організацію територіального самоврядування в Західній Україні.

Органами управління в містах і селах були виборні органи територіального самоврядування: сільські (громадські), волосні, міські ради і правління, які підпорядковувались старостам і воєводам. Вищою ланкою місцевого самоврядування були повітові та воєводські ради і виділи на чолі з старостами і воєводами, які були фактично дорадчими органани останніх. Органи місцевого самоврядування і органи урядової адміністрації складали апарат державного управління на місцях в цілому. Виконавчими органами самоврядування (після його уніфікації на підставі закону 1933 року) на місцях були: громадські правління в складі солтиса і підсолтиса, волосні правління в складі війта, підвійта і двох-трьох лавників, міські правління в містах з населенням до 25000 (міста не виділені з повітового підпорядкування) - в складі бургомістра, його заступника і двох-п'яти лавників, в містах з населенням більше 25000 (міста виділені з повітового підпорядкування)- в складі президента, його заступника і лавників, повітові і воєводські виділи (комітети) на чолі з старостами і воєводами.

Виконавчі органи самоврядування обирались відповідними радами, але їх виборність була фіктивною в зв'язку з вимогами володіння польською мовою та затвердження їх старостою, воєводою і міністром внутрішніх справ.

Функції органів самоврядування на місцях зводились до другорядних господарських справ.

До 1933 року вибори органів самоврядування в Галичині відбувалися на основі феодальної австрійської системи, яка забезпечувала перевагу поміщикам, священикам, польській інтелігенції та заможним селянам. Закон 1933 року ввів єдину організаційну структуру органів місцевого самоврядування. Ліквідовуючи куріальну систему виборів, закон 1933 року одночасно передбачав бюрократизацію органів самоврядування - повне їх підпорядкування старостам і воєводам.

На підставі закону 1933 року, яким передбачено обов'язкове знання польської мови членами виконавчих органів місцевого самоврядування, в ці органи, як правило, не допускались громадяни української національності. В результаті неодноразових загальних виборів в 1926-1939 рр. до місцевих органів самоврядування в Західній Україні були обрані ставленики існуючого режиму. Допомагали польським колонізаторам в справі “очищення органів місцевого самоврядування від ненадійних елементів” різні політичні партії, які співпрацювали з “санаційним” урядом. Особливо вигідні для правлячої верхівки були передбачені законом “компромісні списки”, за якими “потрібні” кандидати проходили до складу органів самоврядування без виборів. Таким чином, в результаті “компромісних” виборів, махінацій, терору, поліцейського підбору кандидатів, а також внаслідок того, що виконавчі органи самоврядування затверджувались старостами і воєводами, в Західній Україні був сформований бюрократичний апарат місцевого самоврядування на чолі з солтисами, професійними війтами і волосними писарями, бургомістрами і президентами, підібраними з вороже налаштованих до українського населення осіб: колоністів, колишніх офіцерів, поліцейських. На підставі архівних матеріалів про склад органів місцевого самоврядування, їх вибори і діяльність, а також їх бюджет, дисертант показує, що апарат самоврядування в Західній Україні був знаряддям соціального і національного пригнічення, слухняним придатком бюрократичної централізованої машини органів урядової адміністрації.

В п'ятому розділі Органи правосуддя розкрито структуру та діяльність органів юстиції і поліції, які, поряд з органами урядової адміністрації, були активним знаряддям придушення національно-визвольної боротьби українського населення.

В процесі формального удосконалення судочинства поступово ліквідовувались положення Березневої конституції 1921 року про незалежність і незмінність суддів, про інститут виборних мирових суддів та про участь представників громадськості в здійсненні правосуддя (присяжні засідателі). Квітнева конституція 1935 року відкрито покінчила з принципом незалежності суддів, підпорядковуючи їх, поряд з іншими органами державної влади і управління, президенту держави. В 1938 році декретом президента інститут мирових суддів і суди з участю присяжних засідателів були скасовані. Так остаточно були ліквідовані залишки демократії в судочинстві. Поряд з цим в Західній Україні активізувалась діяльність військово-польових судів. Органи прокуратури, очолювані міністром юстиції як генеральним прокурором, являли собою слідчий апарат і апарат судового обвинувачення. Функцію нагляду за дотриманням законності в діяльності органів державної адміністрації польська прокуратура не здійснювала.

Введений в 1931 році тюремний статут узаконював розправу над політв'язнями. В 1920 році у зверненні групи французьких прогресивних діячів та у відкритому листі прогресивних діячів Польщі говорилось про репресії та розправи в тюрмах над українськими і білоруськими активними борцями за незалежність Pod rzdami teroru i bezprawia. Materjay i dokumenty. Warszawa, 1952. S.41-44.. Навіть польська офіційна статистика нараховувала в Західній Україні в два-три рази більше засуджених, ніж в центральних воєводствах Польщі May Rocznik Statystyczny. Warszawa, 1938. S.12.. В Західній Україні в 1931-ЗЗ рр. військові суди засудили до страти вчетверо більше осіб, ніж у всій корінній Польщі Наш голос. 1936, 9 липня..

Закон 1938 року про устрій адвокатури встановлював настільки складні вимоги до осіб, які мали намір працювати в адвокатурі, що в дійсності доступ до неї для юристів-українців був дуже обмежений. На підставі цього закону міністр юстиції в 1938 році призупинив на території Західної України прийом до адвокатури на невизначений строк. “Вільна” адвокатура в Західній Україні з її “виборними органами самоврядування” була перетворена в один з органів диктатури.

Таким чином, ввесь державний апарат Польщі був апаратом колоніального гноблення українського населення. Антидемократичний характер політичного режиму міжвоєнної Польської держави яскраво проявлявся у недопущенні українців до роботи в державному апараті. Деякий доступ українського населення до участі в органах місцевого самоврядування не змінював його колоніального становища і фактичного безправ'я.

У висновках, які завершують роботу, наводяться основні аспекти дослідження, формулюються найсуттєвіші результати дисертації.

Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в наступних публікаціях автора:

Присташ Л.Т. Окупація Західної України Польщею після Першої світової війни// Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали наукової конференції (лютий 1995 року).Львів, 1995. С. 49-51.

Кульчицький В.С., Присташ Л.Т. Самоврядування на західноукраїнських землях у складі Польської дежави(1921-1939 рр.). // Вісник Академії правових наук України. Харків, 1996. № 5. С. 120-126.

Присташ Л.Т. Органи правосуддя в Західній Україні (1921-1939 рр.). // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали наукової конференції (лютий 1996 року). Львів, 1996. С. 76-77.

Присташ Л.Т. Місцеві органи урядової адміністрації на західноукраїнських землях (1921-1939 рр.). // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали наукової конференції (лютий 1997 року). Львів, 1997. С.120-121.

Анотація

Присташ Л.Т. Апарат управління Західною Україною в складі Польщі (1921-1939 рр.) Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.01 теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. Львівський державний університет ім.Івана Франка, Львів, 1998.

Дисертація присвячена дослідженню процесу захоплення західноукраїнських земель Польщею, соціально-економічного становища Західної України в складі Польщі, організації і діяльності центральних органів державної влади та управління за конституціями 1921 р. і 1935 р., місцевих органів управління, включаючи органи самоврядування, та органів правосуддя.

Зроблено висновок про фактичне усунення національних меншин Польщі від участі в роботі органів державного апарату і насамперед в парламенті держави. Спроба урядових кіл нормалізувати відносини з українською меншістю була вимушеною поступкою, яка не впливала в цілому на антидемократичний характер встановленого режиму.

Певний доступ українського населення до участі в органах місцевого самоврядування не змінював його колоніального становища і фактичного безправ'я.

Ключові слова: історія держави і права, колоніальне становище, конституція, демократичні принципи, антидемократичний характер, парламент, урядова адміністрація, органи самоврядування, суд, прокуратура, адвокатура, поліція.

Аннотация

Прысташ Л.Т. Аппарат управления Западной Украиной в составе Польши (l92l-1939 гг.). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. теория и история государства и права; история политических и правовых учений. Львовский государственный университет им.Ивана Франко, Львов, 1998 г.

Диссертация посвящена исследованию процесса захвата западно-украинских земель Польшей, социально-экономического положения Западной Украины в составе Польши, организации и деятельности центральных органов государственной власти и управления по конституциям 1921 г. и 1935 г., местных органов управления, включая органы самоуправления, и органов правосудия.

Сделан вывод о фактическом отстранении национальных меншинств Польши от участия в работе органов государственного аппарата и прежде всего в парламенте государства. Попытка правительственных кругов нормализовать отношение с украинским меншинством была уступкой, которая не влияла в целом на антидемократический характер установленного режима. Определенный доступ украинского населения к участию в органах местного самоуправления не менял его колониального положения и фактического бесправия.

Ключевые слова: история государства и права, колониальное положение, конституция, демократические принципы, антидемо-кратический характер, парламент, правительственная администрация, органы самоуправления, суд, прокуратура, адвокатура, полиция.

Annotation

Prystash L.T. Governmental body of Western Ukraine under Poland.(1921-1939)-Manuscript.

Candidate's thesis for receiving a Master's degree in juridical sciences on speciality -Theory and History of State and law; The History of Political and juridical sciences- Lviv State University named I.Franko, Lviv, 1998.

The dissertation is devoted to the reseach of process of capturing of Western- Ukrainian lands by Poland, social and economical situation of Western Ukraine under rule of Poland, the organization and activity of the central bodies of state power and administration according to the Constitution of 1921 and 1939, local authorities, including the bodies of self- administration and juridical power.

The conclusion was drawn about the factual removing of national minorities of Poland from participation in the activity of the bodies of state power and, first of all, from the participation in the work of Parliament. The attempt of the authorities to normalize the relations with the Ukrainian minority was a kind of yielding, which made no influence on the antidemocratic character of the resume. The limited access of Ukrainian population to participation in the activity of local self- administration could not bring the cardinal changes into situation and factual deprivation of civil rights

Bulk terms: The History of State and law, status of colony, the Constitution, democratic principles, antidemocratic character, state administration, bodies of self- government, court, procurator's office, advocacy, police.

Підписано до друку 19.11.98 р. Формат 60х84/16. Папір друк 1. Друк офсет. Умовн. друк.арк.1,25. Обл.-вид.арк. 1,25. Умовн.форм.відб. 1,3. Тираж 100 прим. Зам. № 30.

Машино-офсетна лабораторія Львівського державного університету імені Івана Франка.

290602 Львів, вул. Університетська, 1.

Размещено на http://www.allbest.ru/