Боротьба в тилу фашистських окупантів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

З дисципліни «Історія України»

На тему:

«Боротьба в тилу фашистських окупантів»

Вступ

Минуло немало років, як скінчилась Друга світова війна, що залишила глибокий слід в історичній долі України. Завдяки безмежному героїзму народів СРСР було врятовано від фашизму не лише Батьківщину, а й усі народи Європи.

Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні. Перший період: 1 вересня 1939 р. - 22 червня 1941 р. (з дня нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР). Другий період: 22 червня 1941 р. - по листопад 1942 р. (від нападу Німеччини і її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом). Третій період: грудень 1942 р. - до жовтня 1944 р., коли тривала битва за визволення українських земель від окупантів. Друга світова війна завдала величезних збитків Україні. Протягом 1941-1944 років по її території двічі прокотилася війна.

Вермахт зразка 1941 р. був грізною силою з дволітнім досвідом ведення війни, але вести затяжну війну проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало завдати раптово сильні удари і до зими вийти на рубіж Архангельск-Волга-Астрахань. На світанку 22 червня 1941 р. план «Барбаросса» почав втілюватися у життя. Танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася Велика Вітчизняна війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі Харкова. Спроби прорвати кільце оточення були марні. Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали сильних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ (було визволено ряд великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. Червона Армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Таким чином, вся Україна була окупована ворогом.

Хоча радянське керівництво і запевняло народ, що майбутня війна буде вестися на «чужій території» і «малою кров'ю», країна та армія до великої війни виявилися не готовими. Час, виграний пактом з Німеччиною про ненапад у 1939 р., не був ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної армії, вироблення концепції майбутньої війни, відповідного керівництва, воєн ної доктрини. Навпаки, проводячи лінію на зміцнення авторитарного режиму в країні та партії, Сталін та його підручні розгорнули репресії проти командного складу армії. З УРСР було репресовано понад 15 тисяч військових, це майже третина загальних втрат Червоної армії. Терор знекровив командування Київського та Харківського військових округів. На початку реалізації плану «Барбаросса» Гітлер говорив про Червону армію як про «військо без керівників». Але народи, що населяли СРСР, не розгубилися, не впали у відчай перед смертельною загрозою. Вони виявили тверду рішучість будь-що відстояти країну, свою свободу і незалежність. Вже в перші дні війни з'явилося гасло «Все для фронту, все для перемоги!». Народ підіймався на захист рідної землі.

Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн. чоловік, інші - понад 40 млн. чоловік, в тому числі, загинули на полі бою, померли від ран і в концтаборах 15-20 млн., втрати мирного населення, в тому числі і демографічні, становлять також більше 40 млн. чоловік. Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ. Вже наприкінці 1941 р. Україна була окупована ворогом. На кінець листопада 1942 р. гітлерівці загарбали близько 2 млн. кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн. людей, понад 41 млн. з них були жителями України. З чотирьох років Великої Вітчизняної війни величезні битви і запеклі бої тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших їхніх завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей. Але найтяжчими для українського народу були людські втрати. Фашисти знищували всіх, хто не сприймав їхнього режиму. Більшість населення гинуло під час двобою німців з партизанами, оскільки Україна була значним цент ром партизанської боротьби. Окупанти спалили разом із мешканцями 250 сіл, населення яких підтримувало партизанів. Втрати цивільного населення України були значно більші, ніж її втрати на фронті.

1. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні

Український напрям, за планом «Барбаросса», був один із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти її ресурсами, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого - зміцнити власну машину за рахунок використання економічних можливостей нашої країни, створити вигідний плацдарм для дальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто, українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер прямо говорив в багатьох своїх виступах.

Маючи багаторазову перевагу в силі і техніці на напрямах головних ударів, потужні угруповання противника, танкові і моторизовані дивізії глибоко вклинилися на нашу територію. На кінець третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України. Але вже з перших годин війни ворог наштовхнувся на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники: одинадцять днів і ночей відбивали атаки противника поблизу селища Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О.В. Лопатіна. Героїчно билися захисники Рава-Руського, Перемишльського та інших укріплених районів на території України. Самовіддано билися і польові війська, вони завдавали удари противнику, вступали в бої з його переважаючими силами. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря при пануванні німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління - все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричинювало серйозні втрати. Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона Армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 мільйона військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн. українців. Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим: 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Героїчна оборона Києва (7 липня - 26 вересня), Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.), Керчі (30 грудня 1941 р. - 19 травня 1942 р.), Севастополя (30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.), за що вони отримали звання «місто-герой», увійшла золотими сторінками в літопис Великої Вітчизняної війни.

Вже за перший тиждень війни до діючої армії було мобілізовано більше 2,5 млн. жителів України. Водночас із мобілізацією понад 2 млн. українців вступили до загонів народного ополчення, а також до винищувальних батальйонів для охорони тилових районів від шпигунів та диверсантів. Наприклад, на захист Донбасу до жовтня 1941 р. виступило 175 тис. ополченців. Надзвичайно велике значення мала допомога населення військам у створенні оборонних споруд. Поруч із фронтом, часто під артилерійським обстрілом і бомбардуванням, на будівництві різних укріплень працювали мільйони українців. Наприклад, в Одесі тисячі міських жителів, переважно жінок, разом з бійцями за 40 днів побудували більш як 30 рубежів довжиною понад 250 км. В Донбасі десятки тисяч шахтарів створили понад 20 тис. військово-інженерних об'єктів. Під Києвом на початку липня 1941 р. в оборонних роботах брало участь більш як 160 тис. чоловік. Оборонні бої вимагали протягом короткого часу переведення економіки, як і всього життя народу, на воєнні рейки. До здійснення цієї роботи залучалось все працездатне населення. Але в умовах тоталітарного режиму цей цілком природний для періоду війни захід набув характеру масових, кривавих і до того ж часто необґрунтованих розправ над усіма «підозрілими» у прифронтових районах. Перед тим, як залишити Західну Україну, органи НКВС стратили багатьох діячів освіти, інтелігентів, в'язнів, незважаючи на те, які звинувачення проти них висувались. Тільки у Львові, Самборі, Станіславі, Рівному, Луцьку було знищено більш як 15 тис. чоловік. Ці екзекуції, організовані слідом за масовими депортаціями та наростаючим терором радянського режиму, посилили відразу західних українців до радянської влади. Уже через тиждень після початку війни промислові підприємства України почали виконувати замовлення фронту: випускали або ремонтували танки, бронепоїзди, гармати, міномети.

На думку багатьох істориків другої світової війни, з усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою, без сумніву, була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку у нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися цим цінним трофеєм. Перший - здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий - знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати в інтересах німецької нації. Очевидно, впровадження в життя того чи іншого варіанта знаходилося у прямій залежності від того, як будуть розвиватися події на Східному фронті. На початку війни події розвивалися досить успішно для вермахту, тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів. Згідно з нею, усі слов'яни були людьми другого сорту і їхня роль зводилася лише до того, щоб служити німецькій расі. У концентрованому вигляді політика «освоєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Гітлерівці розробили цілу серію різних директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8-9 млн. німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже в ході війни.

Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники встановили на її території режим кривавого терору. Німці розчленували українські землі, порушивши їхню історичну цілісність. Згідно зі своїми цілями, найближчими й кінцевими, окупанти розділили Україну на окремі адміністративні одиниці.

Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, який був відомий сво єю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію, яку назвали «Остготія» як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гунами. Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір», яким вони можуть правити на власний розсуд. Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ - «білими рабами». Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії і культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Також німці зберегли колгоспи і радгоспи, які тепер діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. Результатом такої експлуатації сільського населення було те, що 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України.

Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, вони зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні. Фашисти закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Вже в перші місяці війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. Першим з усіх було знищено населення невеликого українського селища Яців під Черніговом. У перші дні окупації людей було загнано у велику клуню і спалено. Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. таких осіб, а на середину 1994 року їх залишилося близько 600 тисяч.

Таким чином, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення, Україна була розшматована і розмежована кордонами. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися назавжди розтоптати українську державність, підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку. Зокрема, тих, хто вбачав у Німеччині союзника в боротьбі за незалежну Україну.

2. Всенародна боротьба проти фашистів на окупованій території України. Створення та діяльність ОУН-УПА

Сьогодні переглядаються оцінки тих чи інших історичних явищ історії України, у декого виникають сумніви в тому, чи був страшним окупаційний режим гітлерівців. А дехто навіть починає з'ясовувати, хто були справж німи визволителями України - німці чи більшовики. Так, були підстави для того, щоб значна частина населення Західної України, після злочинних сталінських репресій і терору, зустрічала німців хлібом-сіллю. Траплялися такі випадки і в Східній Україні. Цей трагічний для українського народу період був складним і неоднозначним.

Роль «третьої сили» в радянсько-німецькій війні намагалася виконати Організація українських націоналістів. Після її розколу навесні 1940 року на ОУН (революційну), більш відому як ОУН (бандерівську), та ОУН (мельниківську) обидві фракції продовжували, хоч і в різних напрямах, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини. Не випадково Гітлер 25 вересня 1940 року наказав безперешкодно пропускати на польську територію лише німців і українських націоналістів.

Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й навіть здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому уникли репресій. Але й вони зазнавали дошкульних ударів: у січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» - найбільший із закритих процесів передвоєн ного часу. Основну частину звинувачених становили студенти Львівського університету та учні середніх шкіл, які, засуджені до розстрілу, відкрито заявили на процесі про свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.

ОУН до літа 1942 року вважала, що Німеччина не має нічого спільного з ворогами України, вважали німців 1918 та кінця 30-х років ідентичними за світосприйняттям та культурою суспільної поведінки. Але у фюрера плани були дещо інші: панувати, керувати, експлуатувати. Заступник державного секретаря Німеччини У. Кундт заявив у Берліні С. Бандері: «Ми не ваші союзники, а завойовники російсько-радянської території». Починаючи з 1942 року, загони ОУН (б) стали називатись «Українською повстанською армією» під командуванням К. Савура (Клячківського). З середини серпня 1942 р. бойовики та Служба безпеки ОУН(б) почали роззброювати бійців Т. Боровця й А. Мельника, розстрілюючи при цьому тих, хто не бажав об'єднання повстанських сил в єдину УПА під прапором С. Бандери. Восени 1943 р. в результаті масової мобілізації УПА мала понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля. У жовтні-листопаді 1943р. УПА провела 47 боїв місцевого значення з німецькими частинами (втрати вермахту склали близько 3 тисяч вбитими й пораненими), 54 сутички - з радянськими партизанами (лише на Волині загинуло в боях з УПА понад 500 партизанів).

В 1943-1944 роках мала місце й неоголошена польсько-українська війна, корені якої сягають у глибину століть. Починаючи з весни 1943 р., загони УПА провадили кампанію витиснення польського населення за межі українських етнічних кордонів - за Буг і Сян. Переговори ОУН(б) з поляками були зірвані. Після цього кривава різанина спалахнула з подвоєною силою. Лише за 11-12 липня 1943 р. було спалено 60 польських населених пунктів, а більшість жителів - знищено. Польська Армія Крайова з допомогою поліції в свою чергу лише на Холмщині знищила кілька десятків сіл, при цьому близько п'яти тисяч українських жителів було вбито. Подібні акції проводили обидві сторони, хоч розв'язати складну проблему українсько-польських стосунків таким чином було неможливо. У жовтні 1943 р. В. Кубійович з гіркотою говорив: якщо ОУН(б) - УПА будуть водночас воювати проти шести ворогів, то зведуть Україну до могили. Як вважають сучасні дослідники, у цій братовбивчій війні загинули по 40-50 тисяч людей з обох сторін. Лише 29 квітня 1945 року делегації УПА й Армії Крайової домовилися не воювати один проти одного, а зосередити сили проти Червоної Армії. У вересні цього ж року об'єднані загони УПА й польської армії атакували радянські гарнізони в Ковелі та селі Бірча під Перемишлем. Однак тривалого співробітництва досягти їм так і не вдалося.

Стратегічні цілі ОУН-УПА у період 1945-1952 рр. залишалися незмінними: боротьба за українську соборну державу, за оборону української нації. Також боротьба продовжувала точитись у зв'язку із зміною ситуації в Україні та в світі. Після звільнення України від німецької окупації ОУН-УПА були зосереджені на збройному опорі сталінському режимові. Лідери національного руху Опору ставили за мету захистити місцеве населення від беріївських знущань і насилля, стримати процес так званих соціалістичних перетворень, продемонструвати нескореність української нації, заявити перед світовою громадськістю її прагнення до самостійності і незалежності.

На боротьбу з УПА радянський режим мобілізував великі військові формування. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській - 6,5 тис., Тернопільській - понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Стані славській та Чернівецькій областях. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівці, особливо на території Волині та в передгір'ї Карпат. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, власті висилали до Сибіру сім'ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов'язаний з опором. Усього в 1944-1953 рр. було депортовано понад 600 тис. чоловік. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, знаходячись під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

Із свого боку «оунівська служба безпеки», яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, які виявили готовність співробітничати з органами влади. Так, у 1945 р. підпілля ОУН знищило відомого радянського журналіста Ярослава Галана. У 1946 р. була проведена противиборча компанія, а також акція проти колективізації. Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертався до вояків УПА з пропозицією амністії. Зазнаючи значних втрат, УПА спробувала пристосуватися до наростаючого наступу радянських військ. На кінець 40-х років командування руху Опору знову провело реорганізацію УПА. Командуючий УПА генерал Р. Шухевич отримав від Української Головної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 р, і була політичним центром національно-визвольних змагань) директиву про докорінну реорганізацію повстанської армії. У зв'язку з тим, що надії на американо-радянську війну не виправдалися, частина армії була відправлена на Захід, а інша частина була залишена для роботи в підпіллі. Умови діяльності ОУН-УПА ставали неймовірно складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирішила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Та боротьба пішла вже на спад. В 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС-МДБ загинув під Львовом головнокомандуючий УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення, відповідно до якого була здійснена децентралізація УПА і керівництва рухом Опору. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували на еміграції Закордонні частини ОУН.

Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід ОУН(б) підняв на мужню боротьбу значну частину населення Західної України, але прирік його на роль смертників, без результативних змін у долі українського народу. В історичних умовах кінця Другої світової війни і надзвичайного зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі, стратегія і тактика ОУН виявили неефективними, хоч повстанці вели мужню національно-визвольну боротьбу. Після того, як група Енея (П. Олійника) 29 лютого 1944 року смертельно поранила із засідки командуючого 1-м Українським фронтом генерала армії М. Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органами НКВД провадилися терор, провокації проти місцевого населення, спалювалися села, широко використовувалася практика взяття заручників та їх розстріл. Від грудня 1944 р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угрупувань УПА силами кількох дивізій при підтримці танків, артилерії. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, при підтримці місцевого населення знову поповнювали свої ряди і продовжували боротись. Уряд УРСР вимагав капітуляції в обмін на амністію. Делегація УПА відкинула ці пропозиції, бо вони не містили в собі якихось змін в національній політиці Москви на Україні. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін на амністію своєї мети частково досягли. Близько 40 тис. повстанців здалися і їх, як правило, не репресували, відпустили по домівках.

Таким чином, закінчення Великої Вітчизняної війни, перемога над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією не принесли миру, заспокоєння на українську землю.

3. Внесок партизанського руху в справу визволення України від німецько-фашистських загарбників

У сучасний період суспільного розвитку України як незалежної держави постала нагальна потреба у правдивому відтворенні її історичного шляху. Поряд із працями, у яких об'єктивно висвітлюються ті чи інші питання історії України, з'являються і такі, в яких спостерігається відхід від правди, фальсифікація, так би мовити, у зворотному напрямі. Однією з таких гострих проблем історії України є партизанська і підпільна боротьба українського народу проти гітлерівських окупантів, і в цьому не завжди були винні самі тільки автори публікацій. Річ у тім, що раніше майже не висвітлювались причини, що негативно вплинули на розгортання боротьби за лінією фронту як у початковий період війни, так і протягом усього періоду окупації.

Партизанська боротьба у тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. Навіть у тих, у кого віра в ідеали радянської влади була підірвана репресивною політикою сталінської тоталітарної системи, зародилося почуття помсти гітлерівцям. У тилу ворожих військ розгорнувся рух опору німецько-фашистським окупантам, в якому взяли участь патріоти незалежно від соціального стану, національності, віку, статі і політичних поглядів. Форми опору були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах; підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо. Але лише двадцята частина підпільних організацій змогла розгорнути свою діяльність в тилу ворога. Головною причиною таких невдач було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації. На початку війни не кращим було становище і з партизанським рухом в Україні.

Нажаль, у 1937-1938 роках були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби, і тому сама ідея партизанської війни проти агресора була похована. Таким чином, партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. В перші місяці війни на окуповану територію перекидали зовсім не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Вони часто керувалися непродуманими наказами, наприклад, такими, про який згадує І. Старинов. У липні 1941 року Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. На щастя, цю вказівку партизани не виконали, бо це означало і знищення самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися у лісах. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців і більшість із них була страчена. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.

З метою посилення зв'язку і взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів був створений ряд обласних штабів партизанського руху. Поступово зростала бойова майстерність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими. В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників. Безстрашно діяли учасники підпільної організації «Партизанська іскра» у селі Кримки на Миколаївщині, її очолили учитель В. Моргуненко, учні старших класів П. Гречаний і Д. Дяченко. Збройні групи цієї організації нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли з таборів військовополонених. Окупанти викрили і заарештували підпільників, але зломити їхню волю не змогли. Героїчну, хоч і нерівну боротьбу у ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Спартак» (Голованівський р-н, Кіровоградська область), «Вуйко» (м. Тернопіль), «Народна гвардія ім. І. Франка» (м. Львів). Відомі своєю активною боротьбою з ворогом також підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), на чолі з учителем історії С. Матьокіним, у Ніжині, яку очолював М. Батюк, та інші. Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної Армії. З наближенням радянських військ партизани, підпільники переходили до відкритої збройної боротьби проти окупантів. Взаємодіючи у прямому контакті з підрозділами і частинами регулярної армії, бойові і диверсійні групи, партизанські загони здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку в рядах гітлерів.

Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань нараховувалось до 90 тисяч бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховувалося до 100 тисяч підпільників. Бойова і диверсійна діяльність партизанів і підпільників стала суттєвим фактором, що допоміг Червоній Армії у визволенні радянської землі. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України. Однією з найбільш яскравих сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова вирушило з Сумської області у великий рейд. За 65 днів воно, здійснивши багато бойових операцій, пройшло по територіях Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусії. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О.Ф. Федорова. Цей рейд воно завершило в червні на півночі Волинської області. В його ході партизани знищили 700 німецьких ешелонів, підірвали десятки залізничних мостів. Влітку 1943 року розпочав великий рейд до Карпат знаменитий С.А. Ковпак. Операція ця не досягла основного воєнного завдання - знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина з'єднання через непродуманість операції загинула. Але цей рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили.

Таким чином, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Незважаючи на те, що українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський «новий порядок» не сприймався абсолютною більшістю населення, боротьба проти нього набула всенародного характеру.

Висновок

У чотирирічній жорстокій боротьбі проти гітлерівського рейху радянські народи здобули всесвітньо-історичну перемогу. Досвід минулої війни страшний, але повчальний. Він дає змогу краще осмислити сучасне й передбачити майбутнє, показує, що перемога - це заслуга й спільний капітал усіх держав і народів, що об'єдналися в боротьбі проти сил агресії. Приклад антигітлерівської коаліції в роки війни довів, що у важкий час країни з протилежними соціально-економічними системами змогли об'єднатися проти спільного ворога, в ім'я міцного миру, спільно даючи відсіч тим, хто рвався до світового панування. Досвід минулого сьогодні вчить нас, що при бажанні можна знаходити ефективні шляхи переборення суперечностей, альтернативу небезпечній конфронтації. На зміну таким поняттям, як «сила», «погроза», «перемога», повинні прийти такі поняття, як «довір'я», «рівність», «повага». Все добре, корисне й конструктивне, що було нагромаджено між країнами та народами світу у взаємовідносинах між собою у різні історичні періоди, в тому числі і під час другої світової війни, потрібно берегти й брати з собою в майбутнє.

Нині, в буремних завершеннях перехідної епохи, коли швидко знецінюються й забуваються недавно ще, здавалося б, епохальні події та історичні особи, ще виразніше вимальовується всесвітньо-історичне значення перемоги країн антигітлерівської коаліції над блоком фашистських держав, в якій вирішальна роль належала Радянському Союзу, а в його складі - Українській РСР. Незалежно від політичної кон'юнктури, що сьогодні часто диктує українському суспільству ті чи інші уподобання, Друга світова та Велика Вітчизняна війни утвердили своє місце серед найважливіших історичних звершень, пам'ять про які передається з покоління в покоління. Будучи активним учасником цієї титанічної битви народів, український народ зазнав незмірних втрат і бідувань, мужньо боровся й переміг. Попри всі неймовірні труднощі та перешкоди він зберігся як етнос, утвердив власні гідність і авторитет, посів належне місце серед інших націй світу.

Не мир на основі сили, а мир на основі згоди й розуму - таке веління часу. Найважливіший урок, який дала нам історія війни, такий: щоб вижити, людство повинно об'єднатись і роззброїтись. Коли над людством нависла небезпека ядерної війни і загибелі всієї цивілізації від різних держав, партій та їх лідерів, потрібні політична воля, пильність, рішучість, здатність піднятися вище своїх егоїстичних інтересів, бути готовими до широких компромісів, щоб дійсно об'єднати зусилля в боротьбі з воєнною небезпекою.

Війна показала здатність демократичних сил Землі згуртуватися перед загальною смертельною небезпекою. Цей її підсумок має важливе значення в історично переломний час. Звідси випливає такий суттєвий для сучасної полі тики висновок: якщо в жертву великій політиці приносяться загальнолюдські цінності - світові катастрофи неминучі.

Очолюваний ОУН повстанський рух, що ввійшов в історію під назвою «бандерівський», прагнув завершити процес державотворення українського народу. Це прагнення визрівало віками. Засобами мобілізації, а також завдяки антинімецьким, антипольським, антирадянським та, передусім, самостійницьким гаслам оунівському керівництву вдалося залучити до УПА і підпілля ОУН понад 400 тисяч учасників, в абсолютній більшості незаможних селян. Отже, рух мав народний характер, набувши масштабів і характеристик від критої громадянської війни, яка постійно роздмухувалася з обох боків. У її коловерть втягували найширші верстви населення, що опинилися між молотом (радянські органи держбезпеки) й ковадлом (оунівська СБ). Слід також враховувати надзвичайно складні політичні умови формування руху, те, що йому доводилося протистояти водночас кільком більш могутнім іноземним силам, а також що повстанські маси не були однорідними. Серед ідейних борців не рідко траплялися випадкові люди, яких мало хвилювали ідеї та цілі ОУН та УПА, а більше власні корисливі інтереси. Шкодило рухові й те, що вище керівництво відірвалося від реальної обстановки в Україні, втратило живий зв'язок з населенням, дедалі більше покладаючись на силові методи в стосунках із рядовим повстанським загалом. А тому навряд чи правильним буде ототожнення широких мас учасників руху ОУН-УПА з його керівництвом. Тому, як слушно зауважував свого часу Д. Павличко: «Бандера і його прибічники заводили свої порядки диктатурою і страхом, ми не повинні ототожнювати Бандеру та його ідеологію з народним рухом, який виник в Західній Україні під назвою «бандерівщина». Треба усвідомлювати, що в тоталітарну епоху 30-50-х рр. цей рух за методами досягнення мети не міг не бути екстремістським, адже бандерівці діяли не тільки в умовах тоталітаризму, а й проти таких, як і вони самі, тоталітарних сил. Наслідки цього змагання були жахливі: нашаровуючись, вони виливалися в нескінченну громадянську війну. Нині, з піввікової дистанції, з усією виразністю проглядається безперспективність спроб керівних кіл українських самостійників «у тіні німецького походу» або у вирі громадянської війни мільйонів своїх співвітчизників вибороти незалежність України. Тепер остаточно зрозуміло, що об'єктивні історичні умови того часу не могли сприяти створенню самостійної Української держави.

Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Історичні уроки наполегливо закликають при виникненні конфліктів і при розв'язанні сучасних планетарних проблем поєднувати інтереси народів і класів, поважаючи інтереси всіх, а головне оберігати найвищу цінність на Землі - людське життя.

День перемоги народів СРСР над фашизмом і день закінчення другої світової війни є днями всенародної гордості і всенародної скорботи. Вічна пам'ять і шана всім загиблим у цій страшній війні.

Список літератури

фашистський боротьба партизанський визволення

1. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. - К., 1996.

2. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 1996.

3. Гунчак Т. Україна, перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. - К., 1993.

4. Кучер В. ОУН-УПА в боротьбі за незалежну Україну. - К., 1997.

5. Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність: українці на фронтах ругої світової війни. - К., 1997.

6. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. - К.: Дніпро, 1996.

Размещено на Allbest.ru