Династія Романових

Размещено на http://www.allbest.ru/

21 лютого 1913 року Росія святкувала 300-річчя царювання Дома Романових. 300 років тому, 21 лютого 1613 року, на московський престол Земським Собором був обраний шістнадцятирічний боярин Михайло Федорович Романов, якому призначено було стати родоначальником нової династії. романов революція розстріл

За роки правління Государів Дома Романових держава московська стала великою Російською імперією, що розкинулася від берегів морів Білого, Чорного і Балтійського до Тихого океану. Династія Романових дала Росії багато видатних державних діячів, будівельників великої Російської держави: Олексія Михайловича і Петра Великого, Катерину II і Олександра I Миколу I, Олександра II і Олександра III. У їхньому ряду гідне місце займає й останній російський імператор - Микола II, старший син імператора Олександра III і імператриця Марії Федорівни, дочці датського короля Христіана IX. Він вступив на престол 21 жовтня 1894 року після смерті свого батька Олександра III. Час царювання Миколи II став періодом найвищих в історії Росії темпів економічного росту. За 1880-1910 р.м. темпи росту продукції російської промисловості перевищували 9% у рік. По цьому показнику Росія вийшла на перше місце у світі, випередивши навіть Сполучені Штати Америки.

По виробництву найголовніших сільськогосподарських культур Росія вийшла на 1 місце у світі, вирощуючи більш половини виробленої у світі жита, більш чверті пшениці, вівса і ячменя, більш третини картоплі. Росія стала головним експортером сільгосппродукції, перший "житницею Європи". На її частку припадало 2/5 усього світового експорту сільськогосподарської продукції. Успіхи в сільськогосподарському виробництві постали результатом історичних подій: скасування кріпосного права в 1861 році Олександром II і Столипінської земельної реформи в роки правління Миколи II, у результаті якої в руках селян виявилося більш 80%1 орних земель, а в азіатській частині - майже вся. Площа ж поміщич'їх земель неухильно скорочувалася. Дарування селянам права вільно розпоряджатися своєю землею і скасування общин мало величезне державне значення, користь якого, у першу чергу, усвідомлювали самі селяни. Самодержавна форма правління не перешкоджала економічному прогресу Росії. По маніфесту 17 жовтня 1905 р. населення Росії одержало право на недоторканість особи, свободу слова, преси, зборів, спілок.

У країні росли політичні партії, видавалися тисячі періодичних видань. Вільним волевиявленням був обраний Парламент - Державна Дума. Росія ставала правовою державою - судова влада була практично відділена від виконавчої. 1.Династія Романових 1.1 Михайло Федорович (12.07.1596 - 13.02.1645) Михайло Федорович - основоположник царсько-імператорської династії Романових, перший російський цар із боярського роду Романових. 21 лютого 1613 року Земський собор обрав шістнадцятирічний Михайло Романова государем всієї Русі.

11 липня 1613 року в Успенськом соборі Кремля Михайло вінчався на царство і вступив на Московський престол. У 1625 році він прийняв титул самодержця Всеросійського. До воцаріння на Московському престолі Михайло разом із своєю матір'ю - великою черницею Марфою жив у костромській вотчині Романових - селі Домнине. Проте трохи пізніше Михайло Романов укрився від можливих переслідувань у костромському Ипат'євском монастирі. Тут він і дізнався про те, що обраний російським царем. Початок царювання Михайло була нелегким - значна частина країни усе ще знаходилась поза контролем уряду. Тільки в 1614-1616 р. були розгромлені козацькі розбійницькі загони 3аруцького, отаманів Мазуна і Литовського, що розоряли і без того виснажену держава. Перед російським царем стояла задача закінчення військових дій із Польщею і Швецією. Шведська інтервенція, що почалася в 1609 році, була припинена висновком Столовського миру (1617 р.), у результаті якого Московська держава загубила вихід до Балтійському моря. У 1618 році в селі Деуліно Росія уклала з Річчу Посполитой перемир'я на 14 років і 6 місяців. За умовами цього перемир'я був зроблений обмін полоненими, у числі яких був і батько царя митрополит Філарет. Пізніше цар спробував повернути захоплені поляками території, але війна з Польщею в 1632-1634 р. закінчилася поразкою Російської держави, і Поляновський мир 1634 року закріпив за поляками споконвіку російські землі. Перші роки правління Михайла Романова пройшли в обстановці майже безупинної діяльності Земських соборів - тут обговорювалися майже всі найважливіші проблеми держави.

Цар Михайло Федорович був молодий і недосвідчений і до 1619 року країною правила велика стариця Марфа і її рідня з бояр Салтикових. Пізніше влада в країні перейшла в руки батька царя - патріарха Філарета, що носив титул Великого государя. Державні грамоти того часу писалися від імені государя царя і святійшого патріарха Московського і всієї Русі. Після закінчення Смутного часу знадобилося багато зусиль, щоб відновити розорену країну. Для розвитку різноманітних промислів у Росію на пільгових умовах були запрошені іноземні промисловці - "рудознатци", зброярі, ливарі. Так, у 1632 році голландський купець Вініус одержав дозвіл побудувати в Тулі завод для відливу гармат і ядер.

У 1627 році урядом царя Михайла були початі заходи для обмеження влади воєвод на місцях. Воєвода в той час був "і цар, і Бог", і людям ніде було шукати захисту від сваволі місцевої влади , що царює всюди.

У 1642 році було покладене початок військовим перетворенням. Іноземні офіцери навчали російських "ратних людей" військовій справі, і в Росії з'явилися "полки іноземного строю": солдатські, рійтарські, драгунські. Це був перший важливий крок до створення регулярного національного війська в Росії. Михайло Федорович помер 13 липня 1645 року від водяної хвороби у віці 49 років. Він похований в Архангельськом соборі Кремля.

Олексій Михайлович (Найтихіший) - 30.01.1676) 13 липня 1645 року російським царем став старший син Михайла Федоровича царевич Олексій. Олексій Михайлович був одним з найдосвідчинійших людей свого часу. Він самий писав і редагував багато указів і першим із російських царів став власноручно їх підписувати. Олексій Михайлович склав "Уложение сокольничья пути", пробував писати свої спогади про польську війну. Лагідний і релігійний, він був надзвичайно любимий народом, що дав йому прізвисько Найтихішого.

У перші роки свого царювання Олексій Михайлович мало брав участь у державних справах. Державою управляли вихователь царя боярин Б.І.Морозов і тест царя І.Д.Милославський. Політика уряду Морозова, спрямована на посилення фінансового гніту, беззаконня і зловживання Милославського викликали народне обурення.

Слідом за Московським повстанням (червень 1648 року), результатом якого стало відсторонення глави уряду Б.І.Морозова від державних справ і заслання його в Кирило-Белозерський монастир, спалахнули повстання в південноросійських містах і в Сибіру; а в 1650 році відбулися хвилювання в Новгороді і Пскові. У 1649 році Олексій Михайлович самий прийнявся за справи правління. По його особистій указівці був складений звід законів - Соборне Укладення (1649 р.), що задовольнило основні вимоги верхівки посаду і дворян. Маючи нужду у надійному раднику, цар наблизив до себе патріарха Никона. Він надавав Никонові довіру і доручав керування державою на час своєї відсутності в столиці. Церковні реформи, проведені Никоном, постали причиною виникнення в країні різноманітних релігійних течій, послідовники яких не визнавали офіційну церкву. Згодом їх стали називати розкольниками. Втручання, що зростає, Никона у внутрішню і зовнішню політику держави під тезою "священство вище царства" викликало розрив патріарха з царем. Прямуючи улагодити систему наказів і обмежити вплив боярської аристократії на державні справи, цар створив спеціальний наказ "великого государя таємних справ". За словами сучасника, "улаштований той наказ при теперішньому царі для того, щоб його царська думка і справи здійснювалися по його бажанню, а бояре і думні люді ні про що не відали".

Уряд Олексія Михайловича заохочував промислову діяльність, підтримував вітчизняне купецтво, захищаючи його від конкуренції іноземних торговців. Були прийняті Митний і Новоторговий статути, що сприяли розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Самим значним досягненням зовнішньої політики того часу постало возз'єднання України з Росією, проголошене 8 січня 1654 року гетьманом України Богданом Хмельницьким на Переяславської Раді. Проте ця подія стала причиною ще однієї російсько-польської війни, що продовжувалася 13 років - до 1667 року і скінчившоюся Андрусовським перемиррям.

У царювання Олексія Михайловича Московська держава розширила свої межі не тільки на південний захід (отримавши лівобережну Україну і Білоруські землі), але і далеко на схід і на південь. Царі Кахетії і Имеретії, пригнічені турками і персами, просили про московське підданство. У західної Сибір козаки перемогли нащадків хана Кучума. Російськими землепрохідцями була відкрита східна Сибір.

В роки правління Олексія Михайловича в Росії починалися спроби створення перших військових кораблів і почалося формування постійної армії "нового ладу" із добровольців, що заклала основу майбутньої системи рекрутських наборів. У цей час були жорстоко придушені народні повстання в Москві - Соляной бунт (1648 р.) і Мідний бунт (1662 р.) і селянська війна 1670-1671 р.під предводительством С.Т. Разіна. Олексій Михайлович помер 30 січня 1676 року у віці 47 років. Він похований в Архангельськом соборі Кремля. 1.3 Федір Олексійович (30.05.1661 - 27.04.1682 У 1675 році Олексій Михайлович оголосив свого сина Федора спадкоємцем престолу.

Рік через, 30 січня 1676 року Федір Олексійович став государем всієї Русі. 18 червня 1676 року він був коронований в Успенському соборі Московського Кремля. Федір Олексійович був вихованцем знаменитого богослова, вченого і поета Сімеона Полоцького. Він добре знав латинський, вільно говорив і читав польською мовою. Федір захоплювався віршуванням і під керівництвом Сімеона Полоцького переклав на вірші Псалми 132-й і 145-й. Федір Олексійович за шість років свого царювання не зміг проявити належної самостійності.

Влада при ньому була зосереджена в руках його родичів по матері бояр Милославських. У 1680 році цар Федір наблизив до себе постельнічьйого Б.М.Язикова і стольника А.Т.Лихачова, що стали його радниками в державних справах. У 1682 році на церковному соборі були засновані нові єпархії і прийняті міри для боротьби з розколом. Найважливішою подією царювання Федора Олексійовича стало знищення в 1682 році місництва, що давало можливість просування по службі не дуже знатним, але освіченим і заповзятливим людям. У цей час були створені комісії з виробітку нової системи податей і "ратної справи".

Федір Олексійович видав указ проти розкоші, у якому для кожного стану встановлювався не тільки одяг, але і число коней для виїзду. У останні дні правління Федором Олексійовичем був складений проект про заснування в Москві Слов'яно-греко-латинської академії і духовного училища на 30 чоловік. В роки правління Федора Олексійовича продовжувалася війна з Туреччиною і Кримським ханством за Правобережну Україну.

Гетьман Правобережної України Д.Дорошенко, що боровся на стороні турок, намагався опанувати Лівобережну Україну, але в 1676 році під тиском російсько-української армії він капітулював і присягнув на вірність Росії. У 1681 році війна з Туреччиною закінчилася перемир'ям, укладеним у Бахчисараї. Федір Олексійович помер 27 квітня 1682 року у віці 22 років, не зробивши розпорядження щодо престолонаслідства. Він похований в Архангельськом соборі Московського Кремля. 1.4 Іоанн V Олексійович (27.08.1666 - 29.01.1696) Цар Федір Олексійович не лишив заповіту про передачу престолу. Дітей у Федора Олексійовича не було, і на престол претендували два брати - Іоанн і Петро Олексийовичи. Іоанн Олексійович був п'ятим сином Олексія Михайловича і його першої дружини Марії Іллівни Милославської. Царевичу Іоанну виповнилося до цього часу 16 років, а царевичу Петрові - 10, і по старшинству престол повинний був би перейти до Іоанна, проте бояре побоювалися, що слабке здоров'я Іоанна не дозволить йому управляти країною. Тому царем був проголошений Петро.

Прихильники царевича Іоанн - царівна Софія і родичі першої дружини Олексія Михайловича Милославські протестували проти такого рішення. Щоб обурити спокій народу, вони заявили, що Іоанн зрадницьки задушений прихильниками Наришкіних - родичів другої дружини Олексія Михайловича. Спалахнуло стрілецьке повстання, у результаті якого партія Наришкіних була розгромлена і царем був проголошений Іоанн Олексійович, а царівна Софія - правителькою держави при неповнолітньому Іоаннові. Боярська дума визнала це обрання з тим, щоб з Іоанном Олексійовичем соцарював його брат Петро Олексійович. 25 червня 1682 року відбулося вінчання на царство царів Іоанн V і Петра I Олексійович. Для проведення обряду вінчання була виготовлена друга шапка Мономаха і подвійний трон. Наришкіни були відсторонені Софією від державних справ і цариця Наталя Кирилівна із сином Петром усамітнилася в коханим підмосковному селі царя Олексія - Преображенському. Іоанн V у справах управління державою не брав участь і перебував "у безперестанній молитві і твердому пості". Так настало правління царівни Софії Олексіївни (1682-1689 р.). Цар Іоанн Олексійович був тяжко хворий і помер 29 січня 1696 року. Він похований в Архангельськом соборі Московського Кремля.

Петро I Олексійович (Великий) (30.05.1672 - 28.01.1725) Після смерті царя Федора Олексійовича десятилітній царевич Петро за пропозицією патріарха Іоакима і на настійну вимогу Наришкіних був проголошений царем в обхід свого старшого брата царевича Іоанна, але з 23 травня того ж року за вимогою бояр Милославських він був затверджений 3емським собором "другим царем", а Іоанн - "першим". 25 червня 1682 року царі Іоанн V і Петро I вінчалися на царство. У зв'язку з молодістю царів правителькою при них стала їхня старша сестра царівна Софія.

До 1689 року Петро cо своєю матір'ю Наталею Кирилівною жив у підмосковному селі Преображенському, приїжджаючи в Москву тільки на час офіційних церемоній. У Преображенському царевич займався військовими іграми зі спеціально для цього сформованими "потішними військами", що стали згодом ядром російської регулярної армії. У січні 1689 року на настійну вимогу матері Петро I женився на дочці славетного боярина Євдокії Федорівні Лопухіної. У 1689 році бажаюча єдиновладдя Софія була відсторонена від влади й замкнута в Новодівочий монастир. До 1694 року уряд Петра I очолювала його матір Наталя Кирилівна. У 1696 році, після смерті Іоанн V, Петро став єдинодержавним царем.

Характерними чортами Петра були розум, воля, енергія, широта поглядів, цілеспрямованість, допитливість, велика працездатність. Петро, не отримавши належної освіти, учився все життя.Водночас Петро був опришкуватий, жорсткий і безжалісний, особисто брав участь у катуваннях і стратах. Цар не cчитался c інтересами і життям окремої особистості, не зупинившись перед смертним вироком навіть власному сину Олексієві. У 1697 році цар спорядив "Велике посольство" у Європу і самий приєднався до нього під ім'ям Петра Михайлова.

У Пруссії цар навчався артилерійській справі й одержав атестат вогнепального майстра. Вивчати кораблебудування Петро направився в Голландію й в Амстердамі поступив робочим на Ост-Індську верф. Під час перебування в Європі Петро оглядав фабрики, бібліотеки, слухав лекції в університетах.У 1698 році цар спішно повернувся в Росію, тому що була отримана звістка про нову змову Софії і повстанні стрільців. Під час свого царювання Петро I провів значні реформи, спрямовані на подолання відставання Росії від передових країн Заходу. У результаті реформ державного апарата місце Боярської думи зайняв Сенат, заснований у 1711 році для управління всіма справами у випадку від'їзду государя. Колегії, що відали господарським життям Росії й організовані по шведському зразку замість складного і неповороткого апарата наказів, були підпорядковані Сенату. Справи в колегіях вирішувалися більшістю голосів.

У 1721 році Петро затвердив Духовний регламент, що цілком підпорядкував церкву державі. Патріаршество було скасовано, а для управління церквою заснований Святійший Синод. Велике значення мала адміністративна реформа, що розділила всю Росію на 8 (а потім на 10) губерній на чолі з губернаторами "щоб краще придивлятися про грошові збори і всякі справи"1. 16 травня 1703 року на однім з островів в устя Неви по розпорядженню Петра I почали будівництво Петропавловської фортеці. Фортеця стала початком нового міста, названого Петром на честь свого святого патрона Санкт-Петербургом.

У 1712 році Петербург став столицею Російської держави. Перетворення Петра I торкнулися всіх сфер громадського життя: Указ про єдиноспадкування закріпив дворянську власність на землю, у Табелі про ранги був установлений порядок чиновиробництва військових і цивільних службовців не по знатності, а по особистих спроможностях і заслугам. Необхідний для активної зовнішньої і внутрішньої політика ріст державного бюджету призвів до корінної реформи всієї податкової системи - уведенню подушної податі, що підсилила кріпосну залежність селян від поміщиків. Подушна подать була тяжче тих повинностей, що відбували на користь пана кріпака.

На погіршення свого положення народ відповів посилившимся опором: почастішали побіжи кріпаків, розгроми панських маєтків, збройні виступи. Астраханське повстання 1705-1706 р. і повстання під проводом Булавіна були жорстоко придушені урядовими військами. Петро I створив регулярну російську армію і флот.

Основою ладу збройних сил явилася рекрутська повинність, введена у 1705 році, і обов'язкова військова служба дворян, що одержували офіцерський чин після закінчення військової школи або служби рядовими. Організацію, озброєння, тактику, права й обов'язки всіх чинів визначали Військовий статут (1716 р.), Морський статут (1720 р.) і Морський регламент (1722 р.), у розробці яких брав участь і Петро. Разом із формуванням армії на Азовському і Балтійському морях будувався військово-морський флот.

Після початку Північної війни будівництво азовського флоту було припинено, а в результаті невдалого Прутського походу Росія загубила й Азов з узбережжям. Будівництво флоту продовжувалося на Балтійському море. У 1708 році був спущений на воду перший корабель, а через 20 років російський флот на Балтійському море був самим потужним: 32 лінійних корабля, 16 фрегатів, 85 галер і багато різноманітних дрібних судів. Глибокі реформи були проведені Петром I в області культури і просвітництва: з'явилася світська література, були відкриті медико-хірургічна, інженерні й артилерійські школи, Морська академія. Для навчання і практичного освоєння наук молодих росіян посилали за кордон.

Видавалися букварі, навчальні карти, навчальні посібники. Відчинився перший російський музей - Кунсткамера - із привселюдною бібліотекою і перший російський загальнодоступний театр. У 1700 році в Росії був впроваджений новий календар із початком року 1 січня замість 1 вересня і літообчислення від різдва Христова, а не від створення світу. Стала виходити перша російська друкарська газета - "Відомості". У 1724 році була заснована Петербурськая Академія наук із гімназією й університетом.

По розпорядженню Петра I були проведені експедиції А.Бековича-Черкаського в Середню Азію, И.Евреінова і Ф.Лукіна - на Далекий Схід, Д.Месершмідта - у Сибір, підготовлена експедиція В.Беринга, призначена початок систематичному вивченню географії країни і картографуванню. Необхідність виходу до Чорного і Балтійському морям визначили зовнішню політику Петра I. Наприкінці XVII сторіччя були початі два походи на турецьку міцність Азов, що сприяли укладанню Константинопольского перемир'я з Туреччиною. Росія вийшла на береги Азовського моря. Проте головною зовнішньополітичною проблемою було одержати вихід до Балтійському моря. Петро звертався до Швеції з проханням продати належні колись Росії землі у Фінської затоки, але шведи не погодилися. Почалася Північна війна, що продовжувалася більш 20 років. У 1712-1714 р. була завойована Фінляндія. Утвердившись на берегах Балтійського моря, Росія стала великою державою, у 1721 році вона була проголошена імперією, а Петрові I був привласнений титул імператора Всеросійського, Батька Батьківщини і Великого. У росіянкою історії Петро I по праву залишився Петром Великим. Здоров'я імператора було підірвано важкою працею і багатьма надмірностями. 28 січня 1725 року в результаті запущеної хвороби Петро I помер. Він похований у соборі Петропавловської фортеці в Санкт-Петербурзі.

Єкатерина I Олексіївна (5.04.1684 - 6.05.1727) Імператриця Всеросійська(28.01.1725 - 6.05.1727) Після смерті Петра I при дворі утворилися дві партії. Одна з них, у якій входили Репнін, Голіцин і князья Долгорукови, відстоювала права Петра Олексійовича, малолітнього онука Петра I і сина царевича Олексія. Проте за підтримкою гвардійських полків Меншиков і Толстой збудували на престол удову Петра I Єкатерина, що підтримували також і впливові члени Синоду - Феодосій Псковський і Феофан Новгородський. Спадкоємцем престолу був оголошений онук Петра I великий князь Петро Олексійович. Єкатерина (справжнє ім'я Марта), дочка литовського селянина Самуіла Скавронського, була другою дружиною Петра Великого.

У 1715 році при водохрещенні в православну віру вона була наречена Єкатериною Олексіївною. Єкатерина була слабкою жінкою, схильної різноманітним впливам. Вона не мала ніякої програми дій і в усім покладалася на радників. Для важливих державних справ була заснована Верховна таємна рада, серед шести членів якого був соратник Петра Великого Олександр Меншиков. Раді придавалось значення законодавчого органа: жодний указ государині не міг бути виданий без обговорення в Раді. Після смерті Петра уся вага тягаря правління і відповідальності ліг на "пташеняти гнізда Петрова", що здебільшого виявилися недієздатні до самостійній діяльності. Тривалі війни, що вела Росія, позначилися на фінансах країни. Через неврожаї піднялися ціни на хліб, у країні наростало невдоволення. Щоб запобігти повстання, був знижений подушний податок ( із 74 до 70 копійок). Верховна таємна рада ліквідувала органи місцевої влади, створені Петром I, і відновив владу воєвод.

В роки правління Єкатерини I відбулися і такі події, як відкриття Академії наук, організація Морської експедиції В.Беринга, установи ордена Св. Олександра Невського. У царювання Єкатерини I Росія вела війну з турками в Дагестані і Грузії. Задум Єкатерини повернути герцогу Голштинському віднятий датчанами Шлезвіг викликав військові дії з боку Англії і Данії. Стосовно Польщі Росія намагалася звістки мирну політику. Підприємницький і далекоглядний Меншиков розумів, що коли влада перейде до Петрові, він загубить свій вплив при дворі. Меншиков домігся в Ектерини згоди на шлюб своєї дочка з царевичем Петром Олексійовичем . Навесні 1727 року Єкатерина захворала гарячкою і 6 травня померла. У заповіті, підписаному замість хворий матері царівною Єлизаветою Петрівною, спадкоємцем престолу призначався царевич Петро Олексійович.

Петро II Олексійович (12.10.1715 - 18.01.1730) Петро Олексійович, онук Петра I, вступив на престол за заповітом імператриці Єкатерини I. Вихованню й освіті Петра Олексійовича приділялося не особливо багато уваги. незабаром після смерті Єкатерини I на чолі вчителів молодого імператора став А.И.Остерман, якому допомагали академік Гольдбах і архієпископ Феофан Прокопович. Щоб не загубити впливу при новому государі, Меншиков негайно обручив Петра зі своєю дочкою Марією і незабаром видалив від подвір'я неприємних йому осіб.

Самовладдя і зарозумілість тимчасового правителя дратували багатьох придворних. Та й сам молодий імператор не любив Меншикова. Цим скористалися князі Довгорукі, що переконали Петра заарештувати Меншикова. Меншиков разом із сімейством був засланий у Сибір, а усе його майно було конфісковано. Так закінчилося його розпорядження державою. Петро II із своїми наближеними оселився в Москві і майже увесь час проводив на полюванні. Для зміцнення своєї влади при дворі 19 листопада 1729 року Довгорукі улаштували заручення Петра II із князівною Катрею Олексіївною Довгорукою.

Петро II оголосив себе супротивником перетворень Петра I і ліквідував створені його дідом установи. Уся повнота влади перейшла до верховної таємної ради. Іноземні посли писали, що "усе в Росії в страшному безладді". верховна таємна рада збиралася рідко, а Петро II цілком віддавався розвагам і не піклувався про справи державні. У січні 1730 року імператор занедужав віспою і незабаром помер.

З смертю Петра II припинився рід Романових по чоловічій лінії. Після смерті Петра II Верховна таємна рада обрала на престол дочку царя Іоанна V Ганну Іоаннівну, удову герцога Курляндського. 1.8 Ганна Іоанівна (28.01.1693 - 17.10.1740) Ганна Іоанівна була обрана на престол у січні 1730 року після того, як не залишивши заповіту помер від віспи імператор Петро II. З смертю Петра II, онука Петра Великого, припинилася чоловіча лінія вдома Романових.

Російський престол перейшов до нащадків царя Іоанна Олексійовича. обрання на престол старшої дочки царя Катрі, чоловіка принца Мекленбургського, було визнано незручним і на царство запросили другу дочку Іоанна Олексійовича, що герцогиню Курляндськую Ганну. При обранні на престол Ганна Іоанівна підписала "кондиції", пред'явлені їй Верховною таємною радою й обмежуючи її верховну владу. За планом, виробленому князем Д.М.Голіциним, у Верховній таємній раді обговорювався проект конституції, по якому імператриця могла розпоряджатися тільки своїм подвір'ям, а верховна влада повинна була належати Верховній таємній раді. Проте при вступі на престол Ганна розірвала підписані нею в Митаве "кондиції". Ганна Іоанівна не одержала належного виховання й освіти і все життя залишалася малограмотної. Її улюбленими розвагами були верхова їзда і полювання. Ганну Іоаннівну відрізняли досить грубі смаки - її веселили клоуни, а в театрі вона віддавала перевагу спектаклі з бійками. Прагнення до розкоші в імператриці прекрасно вживалось із неохайністю. Ставши імператрицею, Ганна почала піднімати іноземців і піддала опалі російську знати. Вся влада в країні фактично належала канцлеру Остерману і фавориту Ганни Эрнесту Іоганну Бірону, викликаному нею з Курляндії.

На чолі армії теж стояв німець - фельдмаршал Мініх. Верховна таємна рада була скасована. Інакомислення жорстоко переслідувалося: всіх осіб, що здавалися небезпечними, піддавали насильству або засилали в Сибір. Жорсткість кріпосного права і податкової політики у відношенні селян призвели до народних хвилювань і масової втечі селян, що розорилися, на околиці Росії.

Утримання подвір'я обходилося в 5 разів дорожче, чим при Петрові I, незважаючи на те, що в казні не було грошей. Проте в сфері освіти відбулися деякі позитивні зміни: був заснований Сухопутний шляхетний кадетський корпус для дворян, при Сенаті було створене училище для готування чиновників, при Академії наук була відкрита семінарія на 35 юнаків. До цього ж часу відноситься більш правильний апарат пошт, а також створення поліції у великих містах.

Зовнішня політика Росії після смерті Петра I надовго виявилася в руках барона А.И.Остермана. У 1734 році Росія вступила у військовий конфлікт із Францією за "польську спадщина". Перемога Росії сприяла затвердженню на польському престолі короля Августа III. У 1735 році була почата війна з Туреччиною, що завершилася в 1739 році Бєлградським миром. Незважаючи на успіхи російської армії, Росія змушена була піти на серйозні поступки: вона одержала міцність Азов без зміцнень і без права тримати там гарнізон; Росія також не мала права тримати флот на Чорному морі. Війни, що Росія вела в царювання Ганни Іоанівни, не доставляли імперії вигод, хоча і піднімали її престиж у Європі. 17 жовтня 1740 року у віці 47 років Ганна Іоанівна померла.

За заповітом імператриці престол після її царювання повинний був відійти нащадкам її сестри Єкатерини Мекленбургської, дочка якої Єлизавета-Єкатерина-Христина прийняла православ'я і була наречена Ганною. У 1740 році в Ганни Леопольдівни, виданої заміж за принца Брауншвейгського Антона-Ульріха, народився син Іоанн. Незадовго до смерті імператриця Ганна Іоанівна оголосила немовля спадкоємцем престолу. Регентом при Іоаннові вона призначила герцога Бірона.

Іоанн VI Антонович - 4.07.1764) Іоанн Антонович, син принцеси Ганни Леопольдівни Мекленбургськой і принца Антона-Ульріха Брауншвейг-Люнебургського, був зведений на престол після смерті своєї двоюрідної бабки імператриці Ганни Іоаннівні. Регентом при імператорі Ганна Іоанівна призначила свого фаворита герцога Бірона.

Під час свого недовгого правління, що продовжувалося менше місяця, Бірон зменшив розмір подушного податку, ввів обмеження розкоші в придворному побуті, видав маніфест про суворе дотримання законів. 9 листопада 1740 року в результаті двірського перевороту Бірон був заарештований і відправлений у заслання, а правителькою держави змовники проголосили матір імператора Ганну Леопольдівну. Через рік, у листопаді 1741 року, дочка Петра I Єлизавета Петрівна за підтримкою солдат і офіцерів Преображенського полка заарештувала правительку і її родину, у тому числі й однорічного імператора Іоанн VI.

У 1744 році вся сім'я Ганни Леопольдівни була таємно заслана в Холмогори. Тут Іоанн провів біля 12 років у повній самітності. Проте в Холмогорах поповзли чутки про перебування в місті колишнього імператора й у 1756 році Іоанн Антонович був переведений у Шліссельбург і утримувався там в одиночному ув'язненні. Якимось образом він навчився грамоті і йому дозволили читати Біблію. Проте таємниця його перебування в міцності не збереглася. Після воцаріння Петра III положення нещасливого в'язня не змінилося. Єкатерина II, взойдя на престол, дала охороні Іоанн VI інструкцію схилити в'язня до прийняття чернечого сану. Але в липні 1764 року підпоручик Смоленська полку Василь Якович Мирович почав спробу звільнити Іоанн Антоновича і проголосити його імператором.

Охорона, приставлена до в'язня, пручалася, але потім здалася, попередньо, по точній інструкції імператриці, вбивши Іоанна Антоновича. Після ретельного розслідування Мирович був страчений, а його тіло спалили разом з ешафотом. Імператора таємно поховали у фортечної стіни Шліссельбурга, а його могилу зрівняли з землею.

Єлизавета Петрівна (18.12.1709 - 25.12.1761) У ніч на 25 листопада 1741 року за підтримкою гвардійських офіцерів дочка Петра I Єлизавета Петрівна учинила двірський переворот і була проголошена імператрицею. Єлизавета Петрівна була "розумної і доброї, але безладною і норовливою росіянкою баринею", що з'єднувала "нові європейські віяння" із "благочестивою вітчизняною старовиною" (В.О.Ключевський). Гарна, весела і безтурботна, Єлизавета Петрівна віддала своє серце придворному певчему з чернігівських козаків Олексієві Разумовському. Молва говорила, що Олексій Григорович Разумовський був таємно повінчаний із Єлизаветою Петрівною і почуття імператриці до нього залишалося незмінним до кінця її життя. Одним із перших дій нового уряду було запрошення з Голштінії племінника Єлизавети Петрівни Карла-Петра-Ульріха (майбутнього Петра III), сина Ганни Петрівни, що імператриця Єлизавета оголосила спадкоємцем престолу і великого князя Петром Федоровичем і змусила вивчати російську мову і православний катехізис.

Внутрішня політика Єлизавети Петрівни носила більш реставраторський, ніж творчий характер. Єлизавета Петрівна мала намір повернутися до порядків Петра I, проте в управлінні державою не було визначеної програми, а ідеї Петра не завжди дотримувалися і не розвивалися. Проте при Єлизаветі Петрівні була відновлена національна гідність російського народу, була скасована страта. Сенат набув старого значення і після знищення Кабінету міністрів став вищим органом управління в державі: до адміністративно-судової сторони правління Сенату додалася і законодавча. Значення Синоду і духівництва при набожній імператриці зросло, посилено переслідувалися розкольники. Сенат піклувався про поширення православ'я, про забезпечення духівництва і монастирів, про поширення духовного освіти в народі.

Великою проблемою був стан фінансів держави. Після перебування у влади німецького уряду Росія не могла зводити кінці з кінцями у своєму господарстві. Комісія про комерцію створила ряд проектів для розвитку зовнішньої торгівлі. Купецтву, як і дворянству, держава відчинило дешевий кредит, учредив Позиковий і Державний банки.

У справі торгівлі і промисловості йшов повільний, але постійний прогрес. У 1754 році Сенат прийняв розроблене П.И.Шуваловим постанову про знищення внутрішніх митниць, що дало поштовх розвитку всеросійського ринку. Одночасно йшов розвиток системи монополій. Велася посилена політика по заселенню південних околиць, для чого запрошувались не інородці і іновери, а православні слов'яни-серби. При Єлизаветі Петрівні були реорганізовані військово-навчальні заклади. У 1744 році вийшов указ про розширення мережі початкових шкіл. Були відкриті перші в Росії гімназії - у Москві (1755 р.) і в Казані (1758 р.). У 1755 році И.И.Шувалов і М.В.Ломоносов заснували Московський університет.

У 1756 році в Санкт-Петербурзі відкрився загальнодоступний театр. Чимало було прикладено зусиль для збору статистичних і географічних даних про Росії. У царювання Єлизавети Петрівни міжнародні позиції Російської імперії значно зміцнилися. Російсько-шведський військовий конфлікт закінчився підписанням у 1743 році Абоського миру, по якому до Росії відійшла частина Південної Фінляндії. Війна за австрійську спадщину між пруським королем Фрідріхом II і Марією Терезією при сприянні Росії закінчилася перемогою Австрії і укладанням Ахенського миру (1748 р.), що забезпечив Марії Терезії імператорську корону. Росія взяла участь у Семирічній війні (1756-1763 р.) між Пруссією з однієї сторони й Австрією, Францією і Росією з інший.

У ході її російські війська двічі розбили непереможну колись армію Фрідріха II у боях при Гросс-Егерсдорфе (1757 р.). і при Кунерсдорфе (1759 р.). У 1760 році російський корпус зайняв столицю Пруссії Берлін, а в 1761 році російські війська вдало діяли в східній частині Пруссії. Смерть Єлизавети Петрівни припинила участь російських у Семирічній війні. Єлизавета Петрівна померла 25 грудня 1761 року на 53 році життя. Вона похована в Петропавловськом соборі в Санкт-Петербурзі. 1.11 Петро III Федорович (10.02.1728 - 6.07.1762) Після смерті імператриці Єлизавети Петрівни на російський престол зійшов Петро III. Він був онуком Петра I і онуком сестри Карла XII. До приїзду в Росію Карла-Петра-Ульріха Голштейн-Готторпського готували до шведського престолу і змушували учити лютеранський катехізис, шведський мову і латинську граматику. Ставши спадкоємцем російського престолу і великого князя Петром Федоровичем, він, за наказом імператриці Єлизавети, початків вивчати російську мову і православний катехізис. Петро Федорович майже не одержав освіти. Пригничуваний в усім він засвоїв дурні навички, став дратівливий і впертий, набув схильності брехати, а в Росії привчився ще і пити. Майже щодня він улаштовував гулянки в товаристві заїжджих співачок і акторок.

У 14 років Петро був круглим неуком, і навіть Єлизавету Петрівну уразив своїм неуцтвом. Правда, у майбутнього імператора було захоплення - військова слава Фрідріха II. Проте це призвело Петра тільки до забавного пародіювання пруського героя і до простої гри в солдатики. 18 лютого 1762 року Петро III випустив Маніфест про надання "усьому російському шляхетному дворянству вільності і свободи", що скасовувала обов'язкову службу дворян, уведену Петром I. Під час семимісячного царювання Петра III було видано декілька важливих указів: про скасування Таємницею канцелярії, про дозвіл розкольникам, що бігли з Росії, повернутися на батьківщину. Ці укази проводилися наближеними Петра з розрахунку створити популярність імператору, що було необхідно, тому що самий Петро, немов навмисно, намагався озброїти проти себе всі класи й особливо духівництво.

Петро III велів лишити в церквах тільки ікони Божої Матері і Рятівника, а священикам оббрити бороди і вдягатися подібно лютеранським пасторам. Правда, виконання цього наказу було затримано. Крім того, імператор став переробляти на пруський лад російську армію. Самий Петро говорив своїй дружині, що "негожий росіянам і росіяни негожі йому"1, і був переконаний, що загине в Росії. Петро III відмовився від участі Росії в Семирічній війні і від усіх російських завоювань у Пруссії. Цим він спас армію Фрідріха II від капітуляції. За свідченням сучасників, ремство був на Петра "усенародним". Невдоволення, що росте, у товаристві вилилося в новий заговір, що дозріла в гвардійському середовищі. Душею заговору була дружина Петра III імператриця Єкатерина Олексіївна.

У числі змовників були брати Орлови, Олексій і Кирило Разумовські, графиня Єкатерина Дашкова. У червні 1762 року на вірність імператриці присягнули Ізмайловський і Семеновський полки. Єкатерина в супроводі гвардійців прибула в Казанський собор на Невськом, де і була проголошена самодержавною імператрицею. У цей же день у Зимовому палаці Єкатерини присягнули Сенат і Синод. Петро підписав своє зречення і був засланий у Ропшу, де утримувався під арештом. Там і відбувся "нещасливий випадок", що закінчився смертю Петра III. Так пояснив у своєму листі до Єкатерини смерть колишнього імператора граф Олексій Орлів. Пізніше з'ясувалося, що Петро III був убитий змовниками при мовчазній згоді своєї чоловіки. Трапилося це 6 липня 1762 року. Петро III був похований у Благовещенської церкви Олександро-Невської лаври. У 1796 році останки несчасного імператора були переховані в Петропавловськом соборі разом із труною Єкатерини II. 1.12 Єкатерина II Олексіївна (21.04 1729 - 6.11.1796) Єкатерина II вступила на престол у результаті двірського перевороту, скинув свого чоловіка імператора Петра III Федоровича Єкатерина від природи була обдарована великим розумом і сильним характером. Приїхавши в Росію, вона постаралася вивчити російську мову і звичаї країни, у якому їй стояло провести все життя. Єкатерина вивчила множину історичних і філософських праць і по праву вважалася однієї з найдосвідченіших жінок свого часу. Імператриця вела листування з Вольтером і французькими енциклопедистами, лишила "Записки", у яких розповіла про своє життя і діяльність. Єкатерина II ринулася усталити самодержавство, усунувши при цьому вплив вищої аристократії і гвардії. Так, наприклад, реформа Сенату, проведена в 1763 році, перетворила його з законодавчого в судово-надглядний орган.

У 1768 році був створений Рад, що став згодом вищим консультативним і розпорядницьким органом при імператриці. У 1764 році була створена Комісія з упорядкування нового Укладення, у роботі якої брали участь дворяни, городяни, козацтво і державні селяни. Комісія у своїй діяльності повинна була керуватися "Наказом" імператриця, перейнятим духом французької просвітньої філософії XVIII сторіччя. "Наказ" був настільки ліберальний по своєму змісту, що навіть у Франції був прилічений до числа заборонених книг. Матеріали роботи Комісії в значній мірі визначили внутрішню політику правління Єкатерини II.

У 1775 році Єкатерина видала "Установи для управління губерній", де головними принципами були зміцнення державного апарата на місцях і підвищення ролі місцевого дворянства. У 1785 році була видана "Жалувана грамота дворянству"1, де закріплювалися старі права і розширювалися привілеї дворянства. Посилення кріпосницького гніту призвело до того, що селянський рух, що наростав, перерос в селянську війну (1773-1775 р.) під предводительством Е.И.Пугачова, що завершився поразкою повстанців.

В роки правління Єкатерини II починалися заходи, спрямовані на поліпшення медичної помочі. Кожне місто було зобов'язане мати лікарів для повітів, улаштовувати госпіталі і лікарні, заводити притулки для невигойно хворих і психічно хворих. У Москві (1763 р.) і Петербурзі (1767 р.) були відкриті Виховні будинки, у яких одержували освіти діти-підкидьки. Імператриця заклала основи жіночого освіти: у Петербурзі були засновані закриті інститути для дівиць-дворянок і для дівиць-городянок (1764 р.). У країні відчинилося декілька нових кадетських корпусів. У 1783 році була заснована Російська академія для вивчення рідної мови, президентом якого стала княгиня Є.Р.Дашкова. В зовнішній політика Єкатерина успадкувала дві головні проблеми - турецьку і польську. Перша зводилася до забезпечення виходу Росії до Чорного моря. У 1772-1774 р., у ході першої російсько-турецької війни російська армія одержала перемоги при Ларге і Кагуле і виграла Морський бій у Чесменській бухті. По мирному договорі з Туреччиною до Росії відійшли береги Чорного й Азовського морів і Туреччина визнала незалежність Криму, що остаточно приєднався до Росії в 1783 році. Російський торговий флот одержав право вільного проходу через Босфор і Дарданели, що мало величезне значення для торгівлі Росії. Друга російсько-турецька війна (1787-1791 р.) затвердила за Росією володіння Новоросією, Кримом і фортецею Очаковом. У цей час польська погроза для Росії вже перестала існувати, але залишався невирішеним давню територіальну суперечку через Білорусії і Правобережної України.

У 1769 році, після смерті польського короля Росія зуміла домогтися обрання на престол колишнього фаворита Єкатерини II Станіслава Понятовського, що відповідало російським політичним інтересам. Проте цьому заперечила Австрія, і тоді для примирення протилежних інтересів була висунута ідея про поділ Польщі. По першому поділі Польщі (1773 р.) Росія одержала Білорусію, по другому поділі (1793 р.) - Волинську, Подільську і Мінську губернії. Розпачлива спроба поляків відстояти свою політичну незалежність спричинила за собою в 1795 році третій і останній поділ Польщі. Росія одержала при цьому Литву і Курляндію. У 1788-1790 р. Росія вела війну зі Швецією, викликану приєднанням Криму й зкінчившуюся безрезультатно. Єкатерина II продовжила зовнішню політику Петра Великого і зуміла учинити те, до чого сторіччями прагнули московські государі. Смерть застала її в той час, коли росіяни війська почали свій похід у Персію. Після правління Єкатерини II російській дипломатії прийшлося ставити собі нові задачі, тому що старі були вичерпані. Єкатерина II раптово померла 6 листопада 1796 року. Вона похована в Петропавловськом соборі в Санкт-Петербурзі.

Павло I Петрович (20.09.1754 - 12.03.1801) Павло Петрович, син імператора Петра III і імператриця Єкатерини II, вступив на престол 6 листопада 1796 року. Відібраний імператрицею Єлизаветою в батьків Павло виростив нервозним, вразливим, недовірливим і непомірно опришкуватим. Вже в юному віці в Павли стала з'являтися пристрасть до військових парадів і різних дрібниць військової служби. Спадкоємець престолу одержав гарну освіту. Проте Єкатерина II, що не припускала Павла до державних справ, подумувала передати престол його сину, великому князю Олександрові Павловичеві. Імператриця посилалася у своєму рішенні на круту вдачу і нездатність свого сина управляти державою, але зустріла протидію придворних. Ставши імператором, Павло, коронував останки Петра III імператорською короною і поховав Петра III і Єкатерину II в один день і з однаковими почестями. Першим урядовим актом великої важливості був акт про зміну престолонаслідства, установленого Петром I у 1722 році.

По новому указі престол повинний був переходити по праву "природному", тобто від батька до старшого сина. Вся політика нового імператора була спрямована на знищення всього того, що було зроблено його матір'ю. Майже всі укази Павла, що припускали викорінювання безладь у справах, лише порушували стару стрункість системи, створену при Єкатерині II. Так, відновивши колегії - установи, уже віджилі своє, Павло не зміг вдохнуть у них нове життя, і пізніше Олександр I замінив їх міністерствами. Проте внутрішня політика Павла I продовжувала курс Єкатерини II.

Наляканий Великою французькою революцією, Павло проводив політику крайньої реакції. У країні була введена найсуворіша цензура, закриті приватні друкарні, заборонена ввіз іноземних книг. Павло обмежив дію "Жалуваної грамоти дворянству" (1785 р.), стискав місцеве управління. Дворяни і городяни знову стали піддаватися тілесним покаранням за карні злочини. Павло говорив: "У Росії великий тільки той, із ким я говорю, і тільки поки я з ним говорю". Імператор підписав указ, що забороняє продаж селян без землі. Рекомендувалася триденна панщина, селянам дозволялося подавати прохання і скарги. Павло I припинив війну з Персією. Він вийшов із коаліції проти Франції і спробував обмежити військові успіхи французів дипломатичним шляхом.

Проте згодом йому прийшлося взяти участь у війнах проти Франції - спочатку на Іоничному морі (1799 р.), а потім у Північної Італії і Швейцарії (1799-1800 р.), де востаннє проявився геній великого російського полководця А.В.Суворова. У 1800 році почалося зближення Росії і Франції, обумовлене обопільною ворожнечею до Англії. Постійна недовірливість і підозрілість Павла I досягли до 1801 року крайнього ступеня, звертаючись навіть на члени його власної сім'ї. Багато царедворців вважали імператора Павла не зовсім нормальним. Восени 1800 року виникнула змова проти імператора, у якому брали участь наближені Павла і гвардійські офіцери. У ніч із 11 на 12 березня 1801 року змовники проникнули в Михайловський замок, де жив імператор, і убили його. Офіційне повідомлення говорило, що імператор помер від "апоплексичного удару".

Олександр I Павлович - 19.11.1825) Олександр I - старший син імператора Павла I і його другої дружини імператриці Марії Федорівни. Він вступив на престол після убивства свого батька в результаті змови. Вихованням Олександра займалася його бабка Єкатерина II, що підібрала вихователів і написала для нього спеціальне наставляння. Проте освіту великого князя не було завершено через раннє одруження. Перша половина царювання Олександра I пройшла під знаком помірно-ліберальних реформ. Імператор даровав свободу ув'язненим і засланим його батьком, видав указ про знищення катувань, відновив дію Жалуваних грамот 1785 року. Всі ці міри, а також особиста чарівність Олександра зробили його дуже популярним у російському суспільстві. У цей час були зроблені важливі перетворення й в адміністративній системі імперії: у 1802 році були засновані міністерства і Державна рада.

У 1803 році був видано Указ про вільних хліборобів, по якому поміщикам дозволялося звільняти селян із землею по висновку обоюдноузгоджених умов. Проте помітного практичного значення цей указ не мав. У Росії в ці роки була створена система середніх і нижчих навчальних закладів, засновані Харківський, Казанський і Санкт-Петербургский університети. Після 1812 року на зміну М.М.Сперанскому, що був статс-секретарем при дворі Олександра I, приходить реакційно настроєний граф А.А.Аракчеев, що призводить до змін у внутрішній політики. Відновляється право поміщиків засилати кріпосних без суду в Сибір, створюються військові поселення. Закордонні походи 1813-1814 р. познайомили російських людей із західноєвропейським життям і політичними рухами в західному суспільстві. У Росії стали з'являтися різноманітні опозиційні гуртки як монархічного, так і вкрай республіканського толку.

Згодом частина з них перетворилася в таємні товариства, що виступають проти існуючого політичного устрою. В зовнішній політиці в першому десятилітті XIX сторіччя Росія лавірувала між Англією і Францією. У 1805-1807 р. Росія брала участь у війнах проти наполеонівської Франції, що закінчилися в 1807 році підписанням Тильзитського миру, по якому Олександр I визнав усі завоювання Наполеона й обидва імператори зобов'язалися бути союзниками при веденні військових дій. Але в 1810 році відношення між Росією і Францією прийняли відверто ворожий характер. Війна між Росією і Францією почалася влітку 1812 року. Російська армія, позбавив країну від загарбників, завершила звільнення Європи тріумфальним в'їздом у Париж. Війни, що успішно закінчилися, із Туреччиною (1806-1812 р.) і Швецією (1808-1809 р.) зміцнили міжнародне положення Росії. У царювання Олександра I до Росії були приєднані Грузія (1801 р.), Фінляндія (1809 р.), Бессарабія (1812 р.), Азербайджан (1813 р.). У 1825 році під час поїздки в Таганрог імператор Олександр I сильно застудився і 19 листопада 1825 року помер. Він похований у Петропавловськом соборі в Санкт-Петербурзі.

Микола I Павлович (25.06.1796 - 18.02.1855) Після смерті Олександра I Росія майже місяць жила без імператора. По праву престолонаслідства після Олександра I, що не лишив нащадка, Російським государем повинний був стати брат покійного імператора Костянтин Павлович. Але на початку 1820-х років Костянтин зрікся від престолу на користь молодшого брата Миколи і своє зречення оформив офіційним листом до Олександру I.

Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра I великий князь Микола Павлович тотчас присягнув Костянтинові і повелів призвести до присяги усі полки. Сенат також розіслав указ про приведення всіх чинів до присяги на вірність новому імператору. Тим часом у Державній раді розкрили пакет із зреченням Костянтина. На 14 грудня 1825 року була оголошена присяга Миколі Павловичеві.

У той же день відбулася спроба державного перевороту, названа пізніше повстанням декабристів. День 14 грудня зробив незгладиме враження на Миколу I і це відбилося на характері всього його царювання. Він писав своєму брату: "Дорогий Костянтин, Ваша воля виконана: я - імператор, але якою ціною, Боже мій! ціною крові моїх підданних"1. Миколи I до престолу не готували. Він одержав військово-інженерну освіту і займав посаду генерал-інспектора армії по інженерній частині. Микола мав характер жорстокий і деспотичний, не любив ніяких теорій і харчував недовіру до наукового знання взагалі. Царювання Миколи I - період найвищого розквіту абсолютної монархії в її військово-бюрократичній формі.

У управлінні державою переважав військовий елемент, військові призначалися на усі важливі державні посади, очолювали всі міністерства. Витрати на чиновників і армію поглинали майже всі державні засоби. В роки правління Миколи був складений Звід законів Російської імперії - кодекс всіх існуючих до 1835 року законодавчих актів.

У 1826 році був заснований Секретний комітет, що займався селянським питанням. У 1830 році був вироблений загальний закон про стани, у якому проектувався ряд поліпшень для селян. Для початкового навчання селянських дітей було улаштовано до 3 тисяч сільських училищ. У 1842 році був виданий закон, що давав можливість поміщикам звільняти селян, наділяя їхньою землею, у відповідь на визначені повинності або оброк. Сам Микола I вважав, що кріпосне право - це зло, але ще великим злом була б негайна його руйнація.