Юність генія: світовідчуття, враження, оточення Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юність генія: світовідчуття, враження, оточення Тараса Шевченка

Всепланетарний геній Тараса Шевченка, властиво, почався з його родоводу: відомий польський письменник-шевченкознавець Єжи Єджиєвич визначив його як «ночі українські» (Jerzy Jкdrzejewicz. Noce ukraiсskie albo Rodowуd Geniusza. Opowieњж o Szewczence. - Warszawa, 1972).

О. Кониський про «дитинний вік» Тараса Шевченка (1814-1829) так само переймається глибоким враженням і сумною думкою: «Ледве чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова… Усе, що тужить, заливає святий огонь вищого дару, - впало на Тараса Шевченка під час найліпшої доби віку людського» [1, с. 57 - 58].

Надзвичайно вразливим, кмітливим, образливим, запальним до відчайдушності, нервовим, діткливим на несправедливість сильнішого хлопцем ріс Тарас Шевченко. Водночас «кубический и белокурый мальчуган» виявив ще у дошкільний вік свої прагнення, спостережливість, інтереси, фантазію виґдив, схильність до захвату й поривань, допитливість, бажання проникнути в невідоме, задумливість і замисленість, - загалом хист до малювання й унікальну пам'ять.

Спогади Шевченка на початку повісті «Княгиня» - «очаровательное виґдение» села і пошук «залізних стовпів», зустріч із чумаками; вечеря родини «около хаты, на тёмном зеленом бархатном шпорыше (курсив автора); навчання в школі за «справжнього запорожця» і «справжнього спартанця», «жалкого скитальца», обраного громадою, нестихарного дяка Совгиря з «тетрадью из синей бумаги с сковородинскими псалмами» [2, с. 112 - 114]; життя в родині, чумакування з батьком в степах на Єлисаветградщині [2, с. 86], - було «майже щасливою епохою» [2, с. 114], його «ніжною юністю» з дитячими роздумами, безтурботним, безцільним дитинством - простим, натуральним, розумним дитям природи був Тарас із своєю наївною вірою.

Ці дитячі враження складали перші сприймання, завчасні, попередні усвідомлення зовнішнього світу, відчуття добра і дитячі роздуми. Для «передсвідомого сприймання» (Фрейд) в процесі розмислів провідну роль відіграє «зорове мислення», конкретний матеріал, передсвідомі фантазії. «Мышление при помощи зрительных образов является, следовательно, лишь очень несовершенным процессом осознания», - завважував З. Фрейд про систему сприймань свідомого і несвідомого [3, с. 19]. Вчений розрізняв онтогенезу - несвідомі процеси мислення і філогенезу - мислення за допомогою слів.

Від часу смерті батька почався довгий найсумніший, найбезрадісніший, найбезвідрадісніший період життя Тараса - перебування школярем-наймитом у п'яного стихарного дяка П. Богорського, «деспота», що поселив у підлітка «на всю жизнь глубокое отвращение и презренне ко всякому насилию одного человека над другим» [2, с. 353].

Шкільна наука Тараса Шевченка скінчилася природним вибухом протесту наймита: «Моє дитяче серце міліони разів було ображене отим нащадком деспотичних семінарій і я скінчив на тому, на чому звичайно спиняються люди беззащитні, у яких порвався терпець» [1, с. 47]. Підліток зв'язав «п'яного попа в науці» і вибив його різками, скільки стало дитячих сил і таким чином поквитовав з ним за його жорстокість» [1, с. 47]. Так ще у несвідомому світовідчутті Тарас на своє глибоке переконання виявив «засадничо двополюсне бачення світу: Добро - Зло» [4, с. 52].

У петербурзькому журналі «Народное чтение» Шевченко «решил обнаружить несколько печальных фактов своего существования… выбившегося своими способностями и делами из темной и безгласной толпы простолюдинов» [15, с. 93 - 94]. Школяр-попихач, стративши надію стати коли-небудь хоч посереднім маляром, - розповідав поет у листі редактору цього видання, - повернувся у рідне село перенести всі випробування: «Усвоить великое искусство, хоть в малой степени, желал я страстно… Мое воображение своей скромной участи придавало, однако же, какую-то простодушную прелесть: я хотел сделаться, как выражается Гомер, «пастырем стад непорочных», с тем, чтобы хотя за громадскою ватагою (курсив автора) читать свою любезную краденную книжку с кунштыками» [15, с. 95]. Але й цього призначення доля йому пошкодувала.

Молодий поміщик Павло Енгельгардт, щойно успадкувавши володіння свого батька, взяв Тараса як спритного й меткого хлопця в кімнатні козачки. За вродженої «предерзости характера» у цій ситуації підліток порушував зобов'язання лакея й таємно змальовував зі стін в панських покоях картини суздальської школи. Практичний пан безупинно їздив у справах то в Київ, то до Варшави, то у Вільно і тягав за собою в обозі Тараса. Подорожуючи з паном по заїзних дворах, козачок зібрав колекцію «лубочных картинок». Особливими його улюбленцями були історичні герої: Соловей-розбійник, Кульнєв (Кульнєв Яків Петрович (1763-1812) - генерал-майор, герой Вітчизняної війни 1812 р. Лубок у Вільно 1829-1830 // Шевченко Т. ПЗТ: у 12 т. - К., 2003. - Т. 7. - С. 197), Кутузов, козак Платов та інші. Непереборним бажанням Тараса було «срисовать с них, как только возможно, верные копии» [15, с. 96].

Над дитячою головою сироти у злиднях, невігластві та приниженні проминули лихі й нікчемні чотири роки. Однак вже у дитинстві Шевченко, за його зізнанням, бачив свою любу батьківщину «прекрасною, грандіозною, а о нравах молчаливых обитателей - составил уже свои понятия, гармонизируя их, разумеется, с пейзажем» [2, с. 115].

«Живі» розповіді діда-гайдамаки, поетичні скарби української пісні, степові мандрівки й ночівлі з батьком, зачарування місячною ніччю - «Ночь лунная, светлая, тихая очаровательная ночь! В степи ничто не шелохнется, ни малейшего звуку, ни малейшего движения; только когда проедешь мимо могилы, то на могиле будто тырса (курсив автора) пошевелится, и тебе сделается чего-то страшно» [2, с. 100 - 101].

«Безперечно, що тут, у степу, вперше зросла в його душі «потреба вживатися в безмір вселенної», - простежував Павло Зайцев. - Те, що переживав, лягло потім в основу відповідних космічних мотивів у його ранніх поезіях… У космічних мотивах заспіву до «Гайдамаків» виразно бринять струни ще тих глибоких дитячих вражень (курсив мій - Ж.Л.) і дум» [5, с. 18 - 19].

В історичних мотивах «Кобзаря» 1840 р. бачимо так само пережиті враження степового чумакування з батьком: «О могилы! могилы! высокие могилы! Сколько возвышенных, прекрасных идей переливалось в моей молодой душе, глядя на вас, темные, немые памятники минувшей народной славы и бесславия» [2, с. 101].

Автобіографізм світовідчуття дитячих вражень Тараса Шевченка в ранніх поезіях та російських повістях «Княгиня», «Наймичка», «Варнак» виявляє філогенетичне мислення автора.

«Природну здібність Тараса до малярства помітили в селі змалку, а в школі намальовані на грубому сірому папері коні і москалі Варфоломій Шевченко бачив поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша» [1, с. 49]. «Часом він малював вуглем на коморі або на стайні; малював півнів, людей, церкви» [1, с. 54], навіть київську дзвіницю погоничем у о. Григорія Кошиця [8, с. 41].

«Це рисування не було у хлопця звичайною забавою: було воно виявом непереможної внутрішньої потреби віддавати лініями зорові враження, і ця потреба ніде і ні за яких обставин його не покидала» [5, с. 24], - наголошував П. Зайцев. Дослідник слушно обґрунтовував наступне: «Згодом у нього не могло не виробитися та не скріпитися й переконання в тому, що він має й хист… до рисування. Переконання таке скріпитися могло не лише під впливом його внутрішнього почуття (курсив мій - Ж.Л.), а й під впливом похвал та подиву як ровесників, так і дорослих: керелівчани довго зберігали в пам'яті цю його надзвичайну вмілість, яку він виявляв дуже активно і яка цікавила, видно, все його оточення» [5, с. 24].

У Кирилівці, за спогадами родичів, Тарас дістав на панському дворі «перші початки елементарної науки» від Яна Димовського, якому вже з Петербурга просив брата Микиту надсилати свої листи-відповіді. У Вільшаній виявилась пристрасть до малювання: «Своїм пильним оком вбирав він орнаменти на вишивках, на писанках, у розписах хат, у народній архітектурі… Але ні в ті часи, ні пізніше Тарас не був релігійним. Для нього, як і для всієї селянської маси, релігійні звичаї були певною традицією», - стверджував академік Євген Кирилюк (Т.Г. Шевченко. Біографія. - К., 1984. - С. 24).

За старого пана у Вільшаній вчився живопису від шляхтича, художника-самоука Степана Превлоцького, «досить пристойного живописця», богуславець Іван Сошенко, який залишив у маєтку В. Енгельгардта, за спогадами П. І. Лебединцева, картину полювання: «цим полюванням кожного разу милувався і я у дитинстві». Від свого першого вчителя С.С. Превлоцького Сошенко «дещо почув ще у Вільшаній» [8, с. 38, с. 52].

Отже, юний Шевченко пройшов певну мистецьку науку від С. Превлоцького. «В усякому разі, у списку дворових кріпаків, яких відряджали разом з паном (Павлом Енгельгардтом - Є. Кирилюк) до Вільно про Шевченка зазначено: «Годен на комнатного живописца» [12, с. 41].

Своїми вільнолюбними традиціями Вільно (Вільна) «славилося з середніх віків, як твердять писемні джерела, ще з часів його легендарного засновника великого князя Гедімінаса, тобто з першої половини ХІV сторіччя. Вільна була столицею Великого князівства Литовського, об'єднання якого почалося ще в 30 - 40-і роки ХІІІ ст. Тривалий час до складу Великого князівства Литовського входили не тільки землі сучасної Литви, Білорусі, але й більша частина сучасної України» [13, с. 11]. М. Грушевський слушно зауважував, що українці, «не почуваючи якогось антагонізму до своїх литовських володарів (які, до речі, легко асимільовувалися з місцевими українцями та білорусами), жителі Великого князівства Литовського часто називали себе «литвинами», підкреслюючи тим самим не національну приналежність, а свою громадянську причетність саме до Великого князівства Литовського» [13, с. 11].

«Литовцев и их северных соседей латышей называют балтами, язык которых относится к балтийской, или летто-литовской группе индоевропейской семьи языков. В письменных источниках Литва и литовцы впервые упоминаются в 1009 году. Около 1240 года большинство литовских земель было объединено под властью великого князя в единое государство, которое вскоре стало одним из самых могущественных в Восточной Европе», - читаємо в історично - краєзнавчому виданні «Четыре века Вильнюсскому университету: 1579-1979».

В 1570 р. за привілеєм Сигизмунда ІІ Августа (1520-1572) у Вільні відкривається колегія єзуїтів. А 1 квітня 1579 р. колегія була перетворена в університет, названий «Almae academia et universitas Vilnensis». Із другої половини ХVІ до початку ХІХ ст. він був «центром науки литовского, польского, белорусского, украинского, русского, латышского и некоторых других народов Восточной Европы» [14]. У всі часи стародавній Віленський університет був відкритий для людей різних національностей і віросповідань.

Вихованець Віленського університету професор Мацей Казимеж Сарбевський (Сарбевиус; 1595-1640) уславився своїми виданнями «Lyricorum libri tres» на всю Європу. Титульний лист одного із його видань намалював видатний фламандський художник Питер Пауел Рубенс [14].

На початку ХІХ ст. у Віленському університеті сформувалися галузеві наукові й художні школи, зокрема викладачі-художники: П. Смуглявічюс (1745-1842), Йонас Рустемас (1762-1835), В. Смакаускас (Смоковський; 1797-1876) та інші. У Вільні у художника грецького походження Йонаса Рустемаса перші знання із живопису здобув видатний український поет і художник Тарас Шевченко [14].

Юний художник-кріпак Тарас Шевченко прибув до Вільно - центру громадського й культурного життя краю з перевагою в ньому поглядів французьких енциклопедистів, російських та українських декабристів, матеріалістичного світогляду й антиклерикалізму - у валці Павла Енгельгардта восени 1829 року.

У Вільні, в типографії Віленського університету, ще за Великого князівства Литовського (1593) були видані перші литовські книги [14]. Місцеві професори, передусім астрономи, історики, дослідники культури (поезія, музика, образотворче мистецтво), анатоми й математики успішно співпрацювали з науковцями європейських держав. Литва відзначалася глибокими антикріпосницькими традиціями. Так, дослідження професора права Арона Олександровича Оледаровського (1618-1659) «De politica hominum societate», де він виступив проти кріпацтва - неволі панщизняної, було широко відоме в Європі [14].

«Существенный вклад в историческую науку Литвы внес Теодор Нарбут (1784-1864)». М. Грушевський, висвітлюючи політичну історію українських земель у складі Великого князівства Литовського та королівства Польського протягом ХІУ - середини ХУІ ст. (до 1569 р.), посилається на дослідження Нарбута «Dzieje narodu Litewskiego», зокрема про тестамент в. кн. і короля Казимира Ягайловича й змову князів 1480-1481; оригінальні його відомості про цілий ряд замків, збудованих Витовтом в степах, де стояли литовські залоги (Історія України-Руси. - Т. ІV. - К., 1991. - С. 482 - 483, 315). Витовт під час походу 1398 р. підбив собі околиці нижнього Дніпра й для оборони їх поставив на Дніпрі город св. Івана (с. 315) - [11, т. 2, 133, 443].

Науковими працями, прогресивною політичною діяльністю був відомий історик, географ і бібліограф Іоахим Лелевель (1786-1861). «Он первым в университете начал читать курс истории Литвы» [14].

Перша адреса Тараса Шевченка, де оселився зі своєю сім'єю та челяддю ротмістр російських військ, ад'ютант Віленського губернатора П. Енгельгардт у Вільні - на Замковій вулиці, що вела до Королівського замку та Замкової брами [16, с. 166]. Кам'яниця, придбана ще 1575 р. від Садовської з роду Радзивіллів [16, с. 175], належала відомчому власнику - каноніку, тобто католицькому соборному священику, А. Ігнатовичу, який походив із дворян Краківського воєводства, завершив освіту у Львівському університеті, у Віленському університеті здобув ступінь доктора теології й був обраний каноніком Віленського кафедрального собору, помер 13 березня 1831 р. [16, с. 176 - 178].

У сусідньому з кам'яницею Ігнатовича містилися книгарні Юзефа Завадського: французька зі складом музичних нот і польська [16, с. 230]. Завдяки шевченкознавчим розшукам Анатолія Непокупного, можемо з'ясувати, які книжки міг бачити а, можливо, й читати Т. Шевченко. З мого погляду, юного читача мав зацікавити передусім польсько - російський словник Станіслава Мюллера, виданий «в друкарні Юзефа Завадського, його власним накладом» 1829 року [16, с. 230] як довідник з польської мови та історико-культурних джерел про Литву і Вільну. Тарас міг дізнатися з нього, що Віленський університет було засновано ще 1579 року королем Стефаном Баторієм.

За інформацією з архіву книгарні й друкарні Юзефа Завадського у Вільні з літ 1805-1865 (Wilno, 1935), у книгарні в продажу були дослідження з історії Литви і Польщі Нємцевича і Лелевеля. На праці цих дослідників так само посилався М. Грушевський: про першу роль Литви у справі Лівонії 1561 р. на Віленськім сеймі (Niemcewicz. Zbir pamietnikow, т. 11) і що важливо для вивчення спадщини Т. Шевченка - праці Лелевеля.

На жаль, вчений не вказав, якими саме виданнями І. Лелевеля з вітчизняної історії міг зацікавитися ще у цьому віці Т. Шевченко. Але вже 30-річним у Петербурзі поет у товаристві польських і білоруських друзів читав дослідження історика «Pozbirz dziel obejmujacych albo dziele rzeczy polskie» (1844), вивчав його Atlas historyczny do dziejow polskich (Вроцлав, 1844) - М. Грушевський посилався на ці видання: т. ІV, с. 315, 503.

Віленський університет закінчили всі організатори та активні учасники таємного студентського товариства філоматів (друзі науки), декларована культурницька програма якого в тогочасних умовах, коли Польща була розкраяна кордонами чужих імперій, не могла не передбачати й завдань ширшого характеру, що, зрештою, засвідчило створення інших товариств, зокрема філаретів (друзів доброчинства)» [18, с. 3].

Третя частина «Дзядів» А. Міцкевича була написана в Дрездені [18, с. 174] після жорстокого придушення російським царизмом польської революції (як називав польське повстання 1830-1831 рр. Шевченко). Учасники патріотичних організацій Польської молоді стали героями й прототипами героїв ІІІ частини поеми. «Світлої пам'яті» активним учасникам повстання, «з якими ділив навчання ув'язнення, заслання за любов до вітчизни гнаним, з туги за вітчизною вмерлим в Архангельську, в Москві, в Петербурзі - народної справи мученикам присвячує автор» - так починається ІІІ частина «Дзядів». Вона 2003 р. друкується українською мовою вперше [18, с. 173]. Шевченко у Вільні читав уривки з поеми вперше [16, с. 232] - «Спів стрільця» «з літографії Віленського університету» гарною «з віньєткою, що зображувала стрільця на коні» [16, с. 232].

«Друге, значно дужче, сильніше покликання виявилося порівняно пізно, коли Шевченко був уже, власне, художником, - підкреслював Є. Кирилюк, - в атмосфері українських пісень (але від народної пісні до літератури ще далеко), треба було знати, читати зразки цієї поезії (курсив мій - Ж.Л.), яка повинна була захопити юнака так, щоб він саме поезії віддав перевагу перед малярством. Ще на Україні почалось його знайомство з українською літературою. У Вільно він, можливо, читав або слухав поезії Міцкевича» [12, с. 19].

«Перші, навіть ранні поетичні спроби Шевченка мають не наслідувальний, не епігонський характер, а вражають своєю самобутністю, сміливістю, новаторством. Вони свідчать про широкий виднокруг молодого поета. Шевченко дуже багато читав, і саме це читання заповнювало істотну прогалину в його освіті» [12, с. 50], - це про лектуру й культурне оточення юного генія у Вільні, «городі преславнім».

У книгарні Юзефа Завадського у лютому 1830 р. була в продажу літографована в Москві «Дума» Юзефа Богдана Залеського про гетьмана Косинського - один з перших літературних творів жанру українського героїчного народного епосу [16, с. 232]. Шевченко вперше побачив у Вільні надруковану поезію українського автора, уродженця Київщини, з оточення Черкащини: юнак знайшов у ньому відомі йому з дитинства й фольклору історично-географічні топоніми, події героїчних походів і битв українських козаків, пейзажні замальовки й картини рідного краю - «своєї» України -

То ненька рідненька, то сестри стоять - В степу при дорозі - високі могили… [2, т. 1. - К., 1989. - С. 290].

Ця рання лірична медитація [2, с. 514] сироти в сірій свитині закінчується провідним висновком віленських вражень, переживань, свідомого світовідчуття.

ІІІ-я частина «Дзядів» була надрукована вперше у Парижі 1832 року, як 4-й том зібрання поезії Міцкевича [18, с. 174]. Починається вона: «Литва. Пролог. У Вільні при вулиці Остробрамській, в монастирі ксьондзів Базиліанів, перелаштованім на державну в'язницю, камера в'язня» [18, с. 26].

1822 р. А. Міцкевич «здебільшого проводить у Вільні» [18, с. 4]. Сюди К. Рилєєв Міцкевичем і його друзями-філоматами Франтішеком Малевським і Юзефом Єжовським передав Ф. Немцевичу свої поетичні переспіви з історії України та Литви (Рылеев К.Ф. Сочинения. М.,

1987. - С. 313, 82, 398). У листі дружині 1824 р. поет писав про повінь в Санкт-Петербурзі. Важливо, що Міцкевич в додатку до ІІІ-ї частини «Дзядів» подає картину «Напередодні Петербурзької повені 1824»:

…Сніг тане, вечір ще лише минає,

А твань, як в Стіксі, рине каламутно. Щезають сани, зірвано полоззя

З карет, ридванів, грім коліс по бруку, Угледіти їх оком не прийшлося

Пар, морок, дим… [18, с. 162 - 163].

Рилеєв писав: «Поэзия и чувства влекут меня на Украину…» [18, с. 314] - історико-естетична генеза його «Дум». У щоденнику Ф. Малевського 19 лютого 1827 р. лаконічно описано вечір у М. Полевого, на якому, окрім самого Малевського і друга його Міцкевича, були присутні Пушкін, В'яземський, Дмитрієв, Соболевський, Баратинський, Полторацький (Цявловская Т.Г. Пушкин в дневнике Франтишека Малевского. - Лит. наследство. - М., 1952, т. 58) [17, с. 67]. Юзеф Єжовський, котрий був родом з околиць Канева,

1835 р., одержавши амністію, замешкав у Таганчі (Tahancza), в повіті Канівськім, в гостинній оселі Діонізії Понятовської [19, с. 156] - (переклад з польської мій - Ж.Л.).

22 жовтня 1823 р. Міцкевича арештовують за причетність до таємних студентських товариств. «Царские власти развернули репрессии, безжалостно расправились с антицарскими обществами «филоматов» и «филаретов», в которые входили видные деятели науки и культуры Польши и Литвы» [14]. «На той час весь обшир землі від Просни аж до Дніпра й від Галичини до Балтійського моря було замкнуто і впорядковано як величезну в'язницю, - писав А. Міцкевич у «Посвяті». - Підступний сенатор Новосильцев головний катівський осередок заклав у

Вільні, науковій столиці литовсько-руських провінцій. Тоді молодь об'єднувалась в різних літературних товариствах, що мали метою збереження польської мови й національної самобутності» [18, с. 24].

Після ув'язнення, заслання, знайомства з декабристським рухом Міцкевич опинився за кордоном. Перша частина лишилася фрагментарною, написання якої дослідники відносять до віленського періоду (1822-1823 рр.). «Жить в повноті і силі» [20, с. 55]: поєднувати в гармонії минуле (спогади про єднання філоматів, філаретів) й майбуття [20, с. 55], «Порая ставного» [20, с. 60] - лицар з княжою шапкою, родинний герб Міцкевича [20, с. 76] - «з ніжним нарцисом славне кохання» («чарівна панна зі знатного роду» Марина Верещак [18, с. 3], «між Німаном рівнина і Дніпром» [20, с. 60], «безжурний щасливець - відважний мисливець» [20, с. 62] - «Пісня стрільця» [20, с. 62 - 66], примітки перекладача: [20, с. 74 - 76]. Як Густав «погнавсь за музою» [20, с. 63], так юний Тарас знайшов те «світло полум'я» [20, с. 63], що заблиснуло йому в поезії польського геніального поета («глибоке людяне та просвічене почуття, що було основою його патріотизму, в найкращім світлі» (Франко):

…На вітер, в гай, туди, В мрій плеса!.

Дивна річ! Та враження завжди,

Мої бачить, чує хтось сльози, і зітхання,

Й круг мене, наче тінь, не припиня кружляння

(курсив мій - Ж.Л.).

Перекладач для підкреслення в поемі «драми тиранії й любові» (Гуменюк) навів для прикладу одну з українських пісень про голубину пару: «рядки, ймовірно, навіяні Міцкевичу українським фольклором» [20, с. 75]:

Ой під горою, під кам'яною -

Там сидів голуб із голубкою.

Цілувалися, милувалися,

Сизими крильми обіймалися.

Налетів орел з-за чорної хмари,

Розбив-розлучив голубів з пари.

Голубка ходить, жалібно гуде,

Що вже з голубом жити не буде [20, с. 75].

Про кохання й дошлюбні взаємини, де любовний запал порівнюється з релігійним, під тиском цензури Міцкевич змушений був зняти цей діалог: «Дозволив вилучити оте порівняння цілунку, як дозволяють вийняти око, аби голову зберегти» (з листа поета до Я. Чечота 1823 р. - 20, 73). Вилучений текст зберіг брат Міцкевича Олександр, в середині ХІХ ст. професор Харківського університету [20, с. 73]. Невипадково, вважав І. Франко, перший український переспів з'являється саме в Харкові [18, с. 16].

Оскільки «Пісню стрільця» Шевченко читав «з літографії Віленського університету» з нотами романтичної мелодії для іспанської гітари [16, с. 232], В. Гуменюк подає у примітках до поеми її історично - реальний коментар: «Написана на мотив хору мисливців - одного з коронних номерів славетної опери К.М. Вебера (1786-1826) «Вільний стрілець» (прем'єра відбулася в Берліні в червні 1821 р.» [20, с. 76].

Перші враження, переживання й відчуття неповторної музики Шопена, Моцарта, Бетховена юний Шевченко здобув у Вільні - в культурно-мистецькому оточенні подружжя Енгельгардтів, можливо, у товаристві молодих рисувальників, відвідувачів класу Йонаса Рустемаса, згодом у Варшаві: в художній студії Лампі Іоганна Батиста (1775-1837), відомого варшавського портретиста, академіка петербурзької Академії мистецтв [Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. - К., 1966, с. 458]. Іоганн Батист - автор писаного маслом портрета графа Олександра Андрійовича Безбородька (1747-1799), російського державного діяча й дипломата, секретаря Катерини ІІ (Руський музей Ленінград) [Литературное наследство. - Т. 29 - 30. - М., 1937. - С. 415]. Разом із братом Безбородьком Іллею Андрійовичем (1756-1815), сенатором, учасником Російсько-турецької війни і походу на Польщу, О.А. Безбородько був засновником Гімназії Вищих наук у Ніжині (1821) [Летопись жизни и творчества Н.В. Гоголя: нежинский период (1820-1828). - Нежин, 2009. - С. 185, 230].

Іоганн Лампі висловив П. Енгельгардту думку, «що у Шевченка вельми видатна кебета малярства» [1, с. 68]. Художник-портретник «згодився брати Тараса до себе в дім, щоб він ходив учитися до нього» [1, с. 68]. «Шевченкові тоді минуло 16 літ»: у товаристві молодих художників він відвідував Варшавську оперу а, можливо, навіть під час приїзду з паном чи подружжям, - «все це могло лише більше скріпити його мистецьке покликання та до певної міри виробити в ньому мистецький смак. У майстерні Лямпі в Шевченка вперше могло встановитися й замилування до форм класичного мистецтва» [5, с. 37].

О. Кониський писав про Йоганна Батиста Лампі: «Перебуваючи у Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку… Виїздячи з Варшави, покинув Шевченка, щоб не переривати йому науку у Лампі» [1, с. 67 - 68, 70 - 71]. Це був австрійський художник, який працював у Відні, у Варшаві мав художню майстерню. Під час повстання 1830 р. у Варшаві, як посилався Кониський на спогади М. Костомарова, Тараса «революційний уряд випроводив у гурті з іншими «руськими», давши їм грошей тодішніми асигнаціями революційними» [1, с. 71]. Зі свого спілкування з польським кореспондентом Болсуновським К.Д., студентом (1858-1861 рр.) Київського університету, Кониський додавав: «варшавський комісар Енгельгардтов в лютому 1831 р. вирядив з Варшави до Петербурга разом усю Енгельгадтову челядь, значить і Шевченка». П. Зайцев учителем Шевченка у Варшаві вважав Франциска Лампі [5, с. 37 - 39]. А. Непокупний писав про двох братів Лампі: старший жив у Відні, молодший - у Варшаві. Проте як портретист був відомий саме Йоганн Батист - «історичний маляр Лампі, професор і придворний імператорський маляр у Відні»: 18 жовтня 1829 р. зупинився перед своїм від'їздом до Петербурга у Вільні [16, с. 270]. На підтвердження думки про Іоганна Батиста, вчителя юного Шевченка у Варшаві, Непокупний, на мою думку, подає важливий факт на основі дослідження М. Радоємського із бібліотеки Оссолінських (Wroclaw, 1976): княгиню Т.В. Юсупову «увічнив пензель саме Лампі» (очевидно, Лампі-батька) - курсив мій - Ж.Л.) [16, с. 287]. Зібрану дипломатом кн. М. Юсуповим, адресатом Вольтера, колекцію картин, скульптур та бібліотеки (Юсупова галерея) в будинку його сина Б. Юсупова (Набережна р. Мойки) відвідував Т. Шевченко (повість «Художник») (Зб. праць 36-ї наук. шевч. конф. 18 - 19 квітня 2007 року. - Черкаси, 2007. - С. 162). Погодитись, що Лампі-старший і молодший - це брати, неможливо: юний Шевченко навчався у Іоганна в Варшаві, у Вільні - він супроводжував до майстерні на сеанси Франциска Лампі С.Г. Енгельгардт. 1984 року Глафіра Паламарчук у статті «Портрети російських полководців» висловила гіпотезу: Т. Шевченко, ілюструючи книгу М. Полевого «Російські полководці» (квітень 1845), виконав портрети Г. Потьомкіна-Тавричеського за копією Боровиковського або за гравюрою Валькера. Оригінал портрета Г. Потьомкіна був власністю котрогось із нащадків князя. «Портрет Потьомкіна написаний з натури відомим віденським живописцем Лампі (батьком) у 1788 році в Яссах, куди художника було запрошено спеціально з цією метою» (В сім'ї вольній, новій. Шевченківський збірник. - К., 1984. - С. 274 - 283). За оригіналами Шевченка портрети були вигравірувані на сталі визначним англійським майстром Джоном Енрі Робінсоном і віддруковані в Лондоні» (В сім'ї вольній, новій. Шевченківський збірник. - К., 1984. - С. 276).

«Останню, варшавську крапку» в тривалих пошуках А. Непокупного на основі «Словника польських та іноземних митців» (Wroclaw, 1986) було поставлено 1996 р.: Франциск Лампі написав портрет С.Г. Енгельгардт у Вільні 1829-1830 рр. (за станом 1911 р. зберігався у Києві, де жили прямі нащадки П.В. Енгельгардта (ІІІ Міжнародний конгрес україністів. Харків, 26 - 29 серпня 1996. - Київ, 1996. - Літературознавство. - С. 373 - 379).

У путівнику «Львівська картинна галерея» (видання 70-х років ХХ ст.) серед інших чорно-білих фотографій творів відомих художників минулого можна побачити писаний Франциском Лампі «Чоловічий портрет». Нагадаємо: «У Вільні якимсь чудом аж до 1920 року зберігся нарисований 15-літнім Шевченком портрет його батька» [5, с. 35]: «Знайдений у приватному зібранні у Вільнюсі рисунок виконання на папері (перо, пензель). Зображення супроводжується двома написами: «Се мій батько» (чорнилом) та (пізніший) «Rys. Taras Szewczenko» (олівцем), авторство яких невідоме» [16, с. 272]. Розшуканий у Вільнюсі 1917 р. і опублікований у «Каталозі Шевченківської вистави з портретом батька Т. Шевченка. - Львів, 1920» - в академічному виданні віднесено до сумнівних робіт Шевченка (Т.Г. Шевченко. Біографія. - С. 26): «портрет цей зберігся в тогочасній гарній стилевій оправі і хист рисувальника звернув на себе чиюсь прихильну увагу» [5, с. 35].

Варто, зрештою, завважити факти про малюнки юного Шевченка олівцем у виданні «Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів» (1966), де йдеться й про 16-річного художника. 3 грудня 1914 р. інженер Л. Поплавський в листі М. Біляшівському наголошував: «…по фотографии нельзя определить работу художника… Вам не безызвестно, что Шевченко было 16 лет, когда его отдали в науку к какому-то комнатному живописцу по указанию одних биографов в Вильно, а по указанию других - в Варшаве и даже к известному варшавскому портретисту Lampi (Лампи). Следовательно, возможно допущение, что Шевченко рисовал эту картину (Л. Поплавський відправив М. Біляшівському лист з невідомим нині малюнком Т. Шевченка - Ж.Л.) или копировал в раннем периоде» [с. 440].

Можливо, йдеться про копію з естампа «Погруддя жінки» («Жіноча голівка») або якісь інші «карандашные рисунки Шевченко», котрі необхідно піддати експертизі [с. 440]. «Произведения, предлагаемые мною Вам, бесспорно, кисти Шевченко» [с. 441]. «Посему прошу отнестись серьезно и серьезно исследовать картины Шевченко - подлинники» [с. 440], - це буде завжди сучасною проблемою.

Упорядники збірника слушно вважали «відомим варшавським портретистом» академіка Петербурзької Академії мистецтв Іоганна - Батиста Лампі, але це не син» і не брат (Непокупний), а батько.

Юність Тараса Шевченка - це, звичайно, в першу чергу - Вільна, де «бакалярів розігнали // За те, що шапки не знімали // У Острій брамі («Мала книжка»).

«Царские власти развернули репрессии, безжалостно расправились с антицарскими обществами «филаретов» и «филоматов», в которые входили видные деятели науки и культуры Польши и Литвы. Наконец, имевшие место в университете революционные волнения нашли выход во время восстания 1830-1831 годов в Польше и Литве, направленного против царского самодержавия. Большая часть преподавателей и студентов была на стороне повстанцев. В 1832 году царские власти закрыли это нелояльное по отношению к ним высшее учебное заведение. Литва почти на столетие лишилась университета, на три четверти века - высшего учебного заведения» [14]. Сейм у Варшаві «uchwala detronizacje cara, ktory koronowal sie na krola polskiego. Pisze Adam Mickiewicz: Warszawa jedna twoje mocy sie uraga, Podnosi na ciк rкkк i korona sciaga, Korona Kazimierzуw, Chrobzych z twojej glowy, Bos j№ ukradl i skrwawil, synu Wasilowy» (Warszawa. - Sport i turystika. - 1974).

«Міцкевич в «Пилигримі польськім» спонукав слов'ян до співдіяльності. Майже одночасно постали з ініціативи Богдана Залєського Польське товариство любителів Слов'янщини (шанувальників) і Міцкєвичеве Товариство З'єднаних Братів у складі Братства Святого Станіслава. І тут одним з перших його членів був Богдан Залеський», - писав Є. Єджеєвич у «Родоводі генія» (Warszawa. - 1972. - С. 134).

А. Міцкевич у листі від 20 травня 1832 р. до свого вчителя - емігранта Йоахима Лелевеля писав про третю частину «Дзядів»: «Твір цей уважаю за продовження війни, яку тепер, коли мечі заховано в піхви, треба вести пером» (Дзира Я. Міцкевич і Шевченко // Літ. Україна. - 9.ІІІ.2000).

У сцені ХУІІІ (Вільна, слідча комісія) Міцкевич у діалозі сенатора Новосильцева з лікарем (провокатор): «Там ще професори. А головне світило в них Лелевель, котрий усім керує вміло» [18, с. 112]. Шевченко в «Художнике» писав про нього як ідеолога-історика, а князь Чарторийський у «Дзядях» - дійова особа: «Тут змова, і зібрав усю таємну зграю князь Чарторийський» [18, с. 111]. У час подій 1830-1831 рр. він міністр іноземних справ Росії за Александра І - «куратор Віленської наукової округи, а отже й університету» (примітка перекладача) - [18, с. 186].

Нотатки Юзефа Богдана Залеського в щоденнику, пов'язані з світоглядом і позицією стосовно головного - майбутнього облаштування суспільства з пріоритетом свободи особистості, і в 50-60-х роках засвідчують його глибокий зв'язок з особистістю Адама Міцкевича. Після смерті великого сучасника - мислителя й однодумця Ю.-Б. Залеський практично став провідником революційної еміграції. У Парижі вже старий і хворий доживав свого віку (до речі, в одному помешканні з Домбровським) «кумир» (Шевченко) польської революційної молоді 20-30-х літ Іоахим Лелевель. У нотатці Ю.-Б. Залеського зафіксована зустріч з ним, уже смертельно хворим, 28 травня 1861 р. За три дні потому (1 червня 1861 р.) разом з однодумцями, серед яких був і земляк, друг юності С. Гощинський, вони провели свого вчителя і провідника в останню дорогу [8, с. 239].

Юний Шевченко у Варшаві бачив перебіг окремих подій 1830-1831 рр. На мою думку, Ядвіга Гусиковська була варшав'янкою, вона допомагала юному художнику глибше засвоїти польську мову, першою могла познайомити з ранньою творчістю А. Міцкевича, з нею Шевченко міг побачити Варшаву з історично-мистецького погляду: місця зустрічів патріотів-учасників революційного руху того часу, побувати в якомусь костьолі, де збиралася так само революційна молодь.

Тарас і Ядвіга відвідували передмістя Варшави, бачили кам'яниці й мости старого міста. Передмістя столиці, мости над Віслою межували з Широким Дунаєм. Маршалківська вежа, краєвиди й кам'яні сходи, замки давньої Варшави, будинки в архітектурному стилі готики - за цими враженнями й відчуттями Шевченко усвідомлював історію й мистецтво стародавньої Польщі. Перед ним відкривались зразки архітектурно - мистецьких стилів, пам'ятники історії народу, культури попередніх століть: храм Святого Яна ХІІІ - ХІV ст. (перебудований в ХVІІ-ХVІІІ), костьол Святої Анни, заснований княгинею Анною Мазовецькою 1454 року, і комплекс забудови Королівського замку початку ХУІІІ ст.; Колонна Зигмунта ІІІ, палац Радзівіллів, пам'ятник князю Юзефу Понятовському (1763-1813) скульптора Б. Торвальдсена, представника датського класицизму, пізніше автора пам'ятника Дж. Байрону для Кембриджа (1830-1831), - юний художник вперше побачені зразки західноєвропейського мистецтва усвідомить їх історико-культурний контекст в Академії Мистецтв в Петербурзі. У повісті «Художник» в перших рядках він згадає долю Торвальдсена як типовий приклад драматичного шляху персонажа повісті й своїх страждань на засланні незалежного поета-живописця. У класі Карла Брюллова Шевченко, зрозуміло, від першого імпульсу вражень 1830-1831 рр. перед палацом Радзівілів проникав за доступними йому зразками скульптури Торвальдсена («Три грації» - 1817-1819; «Амур і Психея» - 1807); «Жіночий портрет» - УЕС. - В трьох томах: т. 3. - К., 1968. - С. 503) у своєрідність класичної скульптури. У ситуації заслання, в умовах заборони поезії і малярства, Шевченко звернувся до скульптури. Можливо, саме від першого імпульсу перед палацом у Варшаві він не лише пригадав Торвальдсена, але й свою супутницю Дзюню, в товаристві якої він оглядав польську столицю. У «Журналі» Т. Шевченка цей контекст з'являється одночасно із розвідкою історика й археолога чл.-кор. Петерб. АН Ніла Попова «Королева Варвара» - про долю Барбари Радзивіллівни («Руський вест ник». - 1857. - №1). «Записавши схвальну думку про наукову статтю Н. Попова письменника М. Салтикова, Шевченко звертається до «бессмертного Гоголя», закликає науковців і письменників, за прикладом їх подати голос «за этого поруганного бессловесного смерда». Думка Шевченка із щоденника є надзвичайно вагомою, бо він звертається одночасно до письменників і вчених.

Повертаючись до вулиць і площ Варшави, проходячи якими юний

Тарас Шевченко міг спостерігати будівництво столичної опери (1826 -

1833), оздоблення її архітекторами, скульпторами, художниками

[Warszawa. - Sport i turystyka, 1974].

Під час перебування у Варшаві, в науці маляра Лямпі, Шевченко, стверджував І. Франко (Зоря. - 1891. - №5), разом із Енгельгардом їздив «звичайно по ярмарках та контрактах». Ці поїздки ротмістра мали не тільки власну, але й службову мету.

«Я думаю, что все народы Европы были представлены в этой победе, столь же европейской, как и французской», - писав сучасник - француз про іноземних революціонерів «на поле битвы в Париже». 29 листопада 1830 р. повстанням у Варшаві почалася нова боротьба за звільнення поляків від гніту царської Росії. Як і 1789 року французька демократія поставила Париж на чолі міжнародної армії прогресу. Голова Державної ради граф Кочубей говорив: «Ни о каких мероприятиях в пользу Бурбонов со стороны России не может быть и речи».

Провідним фактором духовного розвитку юного генія віленського етапу стала польська революція 1830-1831 рр. Революційні події у Варшаві й Вільні були основним, найголовнішим універсальним джерелом світовідчуття й самоусвідомлення юного Шевченка, найважливішим періодом формування його суспільних й громадянських ідеалів, розвитку його індивідуальної творчої особистості, його художніх смаків.

Перебування в обставинах і ситуаціях чужини - іноземного, інтернаціонального оточення у юні роки, почуття й переживання в середовищі різних суспільних верств і міжконфесійного релігійного спілкування надавало юнаку можливості ґрунтовної обізнаності у практичному житті, формувало взаєморозуміння у стосунках, всебічність контактів юної особистості.

Юний Тарас Шевченко знаходився в екстремальних умовах Польської революції, спостерігав і переживав епізоди повстання, як і все «російське населення» (кріпаки П. Енгельгардта): у Віленській та інших суміжних з Королівством Польським губерніях було впроваджено військовий стан, заборонене будь-яке сполучення поміж жителями та Королівством Польським (Ф. Слєсорюнас «Повстання 1830-1831 рр. у Литві» - Wilnius, 1974).

Література

шевченко малювання хист пейзажний

1. Кониський Я.О. Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя / Я.О. Кониський. - Київ, 1991. - 603 с.

2. Шевченко Т. Твори у 12-ти т. - Т. 1-3. - Київ, 1991. - 395 с.

3. Фрейд З. Я и Оно / Зигмунд Фрейд. - М., 1990. - 27 с.

4. В.І. Добро і зло // Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка. - Київ, 2008. - 51-75 с.

5. Зайцев П. І. Життя Тараса Шевченка / П. І. Зайцев. - Київ, 1994. - 395 с.

6. Листи до Тараса Шевченка. - Київ, 1993. - 382 с.

7. Спогади про Тараса Шевченка. - Київ, 1982. - 525 с.

8. Ляхова Ж.Т. Тарас Шевченко і Юзеф Богдан Залєський / Ж.Т. Ляхова // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету ім. В. Винниченка. Філологічні науки (літературознавство). Вип. 56. - Кіровоград, 2004. - С. 218 - 250.

9. Тарас Шевченко. Документи та матеріали бібліографії. 1814-1861. - Київ, 1982. - 432 с.

10. Франко І. Я. Твори: у 50-и т. / І. Я. Франко - Київ, 1980. - Т. 50.

11. Куліш П.О. Листи / П.О. Куліш. Том І. 1841-1850 - Київ, 2005. - 646 с.; т. ІІ. 1850-1856. - Київ, 2009. - 670 с.

12. Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко / Є. П. Кирилюк. - Київ, 1979. - 263 с.

13. Kobzarz Tarasa Szewczenki. Wladislaws Sczokomle. - Vilnius, 1863. - 120 c.

14. Четыре века Вильнюсскому университету. - Вильнюс, 1978.

15. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1963. - Київ, 1963.

16. Непокупний А.П. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім / А.П. Непокупний. - Київ, 1985. - С. 151 - 343 с.

17. Алексеев М.П. Пушкин. Сравнительно-исторические исследования / М.П. Алексеев. - Ленинград, 1984. - 478 с.

18. Міцкевич А. Дзяди: [поема], ч. ІІІ / Адам Міцкевич. - Сімферополь, 2003. - 195 с.

19. Міцкевич А. Дзяди: [поема], ч. ІІ, ІV, І / Адам Міцкевич. - Сімферополь, 1999. - 78 c.

Размещено на Allbest.ru