Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична автономія Галичини та її вплив на діяльність галицького намісництва (середина ХІХ - початок ХХ ст.)

Стаття присвячена аналізу правових аспектів надання Галичині політичної автономії. Автор розглядала дане питання у контексті розширення повноважень Галицького намісництва - крайового уряду коронного краю Галичини і Лодомерії. Значна увага присвячена наслідкам політики невтручання Відня у справи Галичини та спольщення політичної адміністрації краю у 70-х - 80-х рр. ХІХ ст.

Ключові слова: Галичина, автономія, намісник.

Надання автономії окремим територіальним утворенням у середині держави, як свідчить історичний досвід, часто є тривалим процесом. Він переважно сприяє економічному розвитку регіону, однак інколи може спровокувати міжнаціональні, політичні чи релігійні конфлікти. Ретельне дослідження усіх складових елементів процесу надання політичної автономії її окремим територіальним утворенням дозволить сучасній Україні максимально ефективно використовувати цей інструмент для гармонійного поєднання інтересів її жителів.

Проблеми автономії Галичини досліджували Л. Кульчицький, М. Мудрий, деякі аспекти даного питання висвітлювалися у працях О. Аркуші, М. Бобжинського, В. Кульчицького, М. Стахіва, Л. Цегельського, О. Щепановського та інших. Оскільки процес надання Галичині автономії відбувався поступово, базуючись головним чином на неформальних домовленостях уряду та представників панівних класів і не отримав чіткого юридичного оформлення тому в науковій літературі питання легітимації автономії оминаються. Дана стаття присвячена аналізу тих подій та законодавчих актів Австрії, які дають нам підстави стверджувати, що Галичина отримала часткову автономію у складі Австро-Угорської монархії.

В науковій літературі є значні розходження щодо того, коли саме почався процес надання Галичині автономії. Дехто вважає, що це відбулося ще у 1860 р. (М. Калас), інші називають 1861 р. (Т. Мацієвський, Н. Ястребов, В. Куманецький) чи 1866 р. (Є. Топольський, М. Стахів, Н. Григорів), решта вказують на 1867 р. (А. Дубковська, Я. Жарин, Т. Батенко і ін.). Ми також вважаємо, що Галичина отримала автономію у 1867 р., коли було юридично оформлено перетворення Австрії в дуалістичну монархію. Оскільки саме після 1867 р. ліквідують поділ Галичини, проводять реформа місцевої адміністрації, польська мова запроваджують як мова місцевої адміністрації, витісняють з посад урядовців німецької та української національностей.

Щодо причин появи автономії у науковців не має значних розходжень у думках. Як писав польський історик та політолог Г. Верешицкий після укладення дуалістичної угоди стосунки в Угорщині досить швидко стабілізувалися, а в Австрії рівновага сил була порушена [1, 25]. Тож Відень був змушений шукати внутрішніх союзників для відновлення втраченої рівноваги.

Львівський історик М. Мудрий цілком слушно зазначав, що забезпечення цілісності імперії вимагало створення багатоступінчастої ієрархічної системи регулювання міжнаціональних відносин, необхідним елементом якої було надання окремим територіям певної внутрішньої автономії [2, 47]. На його думку, серед двох національностей Галичини поляки, без сумніву, становили більш політично організовану та національно свідому силу, а тому "Австрія, зазнавши поразки у війні з Пруссією та переживаючи загострення національних суперечностей у країні, була змушена шукати прихильності поляків ціною віддання їм Галичини. Підтримуючи українців, Австрія набула б собі ще одного могутнього ворога - польський загальнонаціональний рух. ” [2, 49]

Передумови надання Галичині автономії виникли ще в серпні 1859 р. коли уряд А. Баха пішов у відставку, а його місце зайняв галицький намісник А. Голуховський1. У складний для держави час, під впливом нового прем'єр - міністра, імператор 20 жовтня 1860 р. видав конституційний документ, відомий як жовтневий диплом. [3, 191; 4, 1] Даним документом було передбачено цілий ряд привілеїв для Угорщини,2 а також проведення реформ з метою перетворення Австрії у федеративну державу, [5, 227] передбачалась участь крайових сеймів в ухваленні законів. [6, 55] Та цей диплом не був впроваджений в життя.

Після провалу чергової спроби відродження польської державності, яка була зроблена у 1863-1864 рр. на землях, що були під Російським пануванням Відень був змушений вжити рішучих заходів для забезпечення лояльності до монархії польського населення Галичини. Спочатку поляки пропонували Цісарю корону Польщі в обмін на самостійну державу. [7, 36-37] Та зважаючи на нестабільність в інших регіонах Австро-Угорщини, це було неможливе, тому вони стали на шлях поступового розширення автономії Галичини. Символом рішення польського політикуму піти на компроміс з Габсбурґами стали відомі слова з заяви Галицького сейму до імператора від 10 грудня 1866 р.: "При тобі, Найясніший Пане стоїмо і стояти хочемо!" [8, 79-80]. Таким чином були закладені підстави для досягнення остаточних домовленостей польської політичної еліти з урядом Австрії.

Л. Цегельський писав про зміст домовленостей поляків і Відня наступне: "Відень зробив з польськими панами таку спілку: "польське коло” мало голосувати у Відні за всім, чого пожадає цісарське правительство, а за се то правительство віддало польським панам Галичину в політичну оренду”. [7, 36-37] А "ціною, якою австрійський уряд купував собі прихильність поляків, були українці в Галичині” вважав український правник і суспільно-політичний діяч доктор М. Стахів. [8, 71]

Свідченням польсько-австрійського порозуміння стало повторне призначення в 1866 р. галицьким намісником А. Голуховського. Воно відбулося всупереч виразним протестам українців. Більше того А. Голуховський перед своїм призначенням у 1866 р. поставив ряд умов на яких він погоджувався очолити край. Він вимагав: ліквідації Намісницької комісії у Кракові (тобто скасування 1 Цей магнат розпочав свою кар'єру у 1841 р. як циркулярний комісар, вже у 1845 р. стає бурмістром Львова, а у 1848 р. стає галицьким намісником.

Наприклад скасовано обурливий для угорців поділ країни на кілька адміністративних округів не пов'язаних між собою, відновлення в правах угорської мови існуючого до того часу поділу Галичини); очищення галицької бюрократії (уряд мав прийняти кожну пропозицію намісника щодо усунення урядника, а сам намісник мав би право переводити урядників з місця на місце без згоди міністра); негайного усунення з посад ворогів краю (Зуммера, Вольфарта та ін.); створення нового кадастру та полагодження сервітутних справ; єдиної та послідовної політика щодо галицьких українців; реорганізації жандармерії; запровадження польської мови у всій внутрішній адміністрації краю та ін. [9, 250] Уряд пристав на ці умови.

У січні 1867 р. було ліквідовано Намісницьку комісію в Кракові (яка діяла з 1860 р.), що поклало край побоюванням поляків перед поділом Галичини. Завдяки зусиллям намісника протягом кількох місяців було полонізовано адміністративний апарат. Звільнення торкнулися головно чиновників-австрійців (які чисельно переважали), однак зачепили й українців (яких і так було не багато). [9, 266] Польська мова запроваджена у всій внутрішній адміністрації краю. Фактично новому наміснику уряд дозволив використати два роки свого перебування при владі для перетворення Галичини на польську автономію. [10, 546]

Російський науковець у 1915 р. проф. Н. Ястребов писав: "Жодна з ненімецьких народностей Австрії не домоглася такого визнання своїх прав, у тому числі і мовних, в межах займаної нею території, якого домоглася польська народність”. [11, 103]

З того часу плив польських політиків у державі різко зростає [12, 10]. Після отримання Галичиною автономії у 1867 р., поляки обійняли вищі посади не тільки краю, а й держави. Наприклад у 1895-1897 рр. президентом кабінету міністрів (прем'єр-міністром) був граф К. Бадені (одночасно він обіймав посаду міністра внутрішніх справ), А. Голуховський був міністром закордонних справ, а Е. Рітнер - міністром для Галичини (ним завжди був поляк). [13, 212] Окрім вище зазначених, у період з 1871 по 1918 р. міністрами в Австрійському уряді були поляки К. Грохольський, Й. Унґер, Ф. Земляковський, Ф. Залєський,4 А. Яворський, Л Білінський, М. Бобжинський та багато інших (понад 20 чоловік). Хоча, за свідченнями самого М. Бобжинського, Галичина не отримала того, на що сподівалась: повного самоврядування і автономії, та була змушена задовольнятись самоврядуванням лише у певних галузях [14, 477] (як то шкільництво, місцеве господарстві, порядок проведення виборів і т. ін.).

Поляки обійняли не тільки деякі вищі посади в Австрії, майже усі вищі посади краю,6 а й були службовцями середнього та нижчого рівнів. У праці "Галичина в ХІХ ст.: соціально-економічне, правове та внутрішньополітичне становище" [15,19] її автори висловили думку, що австрійський уряд призначав на більшість адміністративних посад польську шляхту і магнатів задля протиставлення українському національному руху. [15, 19] Однак, дана ситуація краще пояснюється досягнутими польсько-австрійськими домовленостями. Про це відверто заявляв австрійський міністр Гербст: "Ми пожертвували їм (полякам) русинами”. [16, 68]

Син Вацлава Залєського - останнього губернатора Галичини.

При цьому траплялося, що міністрам Австрії ставав українець. Наприклад, відомий український учений біохімік І. Горбачевський, який очолив створене під час Першої світової війни Міністерство народного здоров'я.

Деякі вищі посади вони були змушені залишити за українцями як того вимагав закон. Наприклад з поміж 36 членів Крайової шкільної ради мінімум 4 мали бути українцями, також українцем мав бути один із заступників маршалка крайового сейму.

Польські політики через Галицький крайовий сейм неодноразово намагались провести "резолюцію”, яка б юридично оформила надання Галичині широкої автономії у складі Австро-Угорщини (у 1868, 1872 [11, 100] та у 1907 рр.) У 1871 р. побачив світ "Проект. Нарис організації адміністративних органів для Галичини”, згідно, якого намісництво мало стати більш самостійним органом із більш розширеними владними повноваженнями. Воно мало складатися з цісарського намісника, намісницької ради та шести урядових виділів. Ці виділи за проектом мали б очолюватися начальниками і мати певну самостійність, на зразок міністерств; намісницька рада під керуванням намісника мала б складатися з керівників кожного з шести виділів, на зразок уряду. У компетенції намісника мали залишатися найважливіші справи і загальне керівництво краєм. [17, 50] Фактично ж за цим проектом намісництво мало б перетворитися у крайовий уряд. Однак ні цей проект ні інші втілені у життя не були.

Спроби розширити та узаконити автономію Галичини не втілились у життя з кількох причин: по-перше, вони не зустріли підтримки в парламенті серед депутатів інших національностей; по-друге, Галичина була дотаційним регіоном, залежним від фінансових вливань з центру; по-третє, проти цього різко виступали українські політики, які побоювались, що поляки, які і так здійснювали керівництво краєм, позбавлять українців решти їх національних прав, а по - четверте, і серед самих польських політиків у цьому питанні не було єдності - деякі з них вважали існуючу місцеву адміністрацію надто консервативною, такою, що гальмувала розвиток краю, а тому не могла здійснювати керівництво ним з розширеними повноваженнями і, по-п'яте, надання Галичині ширшої автономії означало б фактичне утворення союзу вже не двох, а трьох держав і дало б можливість іншим народам імперії вимагати цього ж і для себе.

Однак протягом другої половини ХІХ ст. вносили зміни в законодавчі акти, що регулювали діяльність намісництва. Його повноваження розширювали. У листопаді 1865 р. вийшов міністерський декрет, за яким мала бути розпочата робота по згортанню окружних управлінь у Галичині і Кракові. [18, 6] 23 січня 1867 р. вийшло розпорядження міністерства про реформу політичної адміністрації у Королівстві Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським. [19, 26] Згідно цього розпорядження відбулось скорочення політичного апарату Галичини: замість 17 керівників округів та 176 повітових управлінь було призначено 74 повітових старости та ліквідовано намісницьку комісію у Кракові, і всі її справи передано до намісництва у Львові. [19, 28-29]

Розпорядженням від 23 січня 1867 р. було визначено, що крім намісника імператор своєю постановою призначав віцепрезидентів намісництва, радників двору і радників намісництва. Повітових старост та секретарів намісництва і директорів допоміжних установ при намісництві призначав міністр внутрішніх справ і, нарешті, сам намісник призначав тільки повітових комісарів, концепістів намісництва і канцеляристів. [19, 28] Однак вже законом "Про створення урядових (політичних) органів" від 19 травня 1868 р. було вирішено, що повітові старости призначатимуться міністром внутрішніх справ, а хто обійматиме усі інші посади в політичних органах влади краю визначатиме сам намісник [20, 10] або шляхом призначення їх особисто, або шляхом подання відповідних кандидатур 7 З цим твердженням погодилися б не усі економісти, деякі навпаки вважали, що Галичина більше віддавала, аніж отримувала у фінансовому плані вищестоящим органам влади. Із запровадженням тільки двох ланок крайового управління: вищої - намісницька влада і нижчої - влади окружного начальника - повітового старости можна говорити про остаточне закріплення трьохступеневої системи адміністрації у Австрії: міністр-намісник-староста.

Тим же законом від 19 травня 1868 р. було закріплено існуючий порядок призначення намісника особисто імператором, але з часів автономії при призначенні керівника краю завжди бралась до уваги думка політичної еліти Галичини. Номінація намісника відбувалась тільки за наявної мовчазної чи виразної згоди більшості депутатів крайового сейму і Польського кола8 у Віденському парламенті. [21, 25]

галицьке намісництво політична автономія

Польський історик Й. Бушко писав: "Незалежно від автономних органів існувала на теренах Галичини… урядова ієрархія влад, що призначалась віденським урядом, і на чолі якої стояв намісник краю з підлеглими йому начальниками повітових урядів - старостами. Також і та ієрархічна драбина по мовчазній згоді з урядом була організована через консервативних польських поміщиків. Стосувалось це і посади намісника, обрання якого зазвичай було результатом компромісу між віденськими урядовими колами і президією консервативного Польського кола у Відні”. [22, 87]

Одним з найбільш автономних органів Галичини була на думку польського історика д-ра Б. Вінярського Крайова шкільна рада Галичини. [23, 239] Її повноваження були ширшими ніж в аналогічних органів управління освітою в інших коронних краях Австрії, а тому її можна вважати за орган автономії краю у справах шкільництва.

Шкільна рада була вищим наглядовим і виконавчим органом у справах шкільництва. Шкільна рада краю керувала усім шкільництвом, за винятком університетів, що були підпорядковані Міністерству віровизнань і освіти у Відні [24, 338]. Контролював діяльність Крайової шкільної ради Галицький крайовий сейм, але очолював її намісник, крім того ним призначалась і більшість членів ради.

Автономія Галичини найбільш відобразилася у діяльності намісника А. Потоцького. Його влада була настільки великою, що він міг дозволити собі ігнорувати розпорядження урядових міністрів і заявляти, що цей уряд не має права йому наказувати. [25, 11] За його словами "Як хто піде з якою справою до міністерства, то в найліпшому випадку вирішення справи лише запізниться на 24 години”. [26, 34-35]

Український посол в державній раді В. Будзиновський, у своїй промові 22 травня 1908 р. говорив: "В парламенті є ми (українські депутати - Х.М. - П.) супроти кола польського - скріпленого москвофілами - безсильні, а супроти галицького намісника і галицьких урядників є безсильне правительство. В Галичині воно не має права станути в обороні закону”. [26, 13] Він вважав, що". у габсбургзькій монархії міністер стоїть о десять ранґ низше, ніж галицький намісник, котрий в дійсності є віцекоролем. ”, і саме вони (намісники - Х.М. - П.)". були тими злочинцями, котрі мають на своїй совісти злочини тисяч урядників і підурядників”. [26, 14-15] В. Будзиновський твердив, що "Гр. Потоцький став намісником на підставі окремого договору між ним і короною, договору без ніяких застережень прийнятого урядом. Головна засада у цьому договорі була та сама, що й взагалі в договорі між короною і поляками. Договір зробив намісника Потоцького віцекоролем Галичини. Між ним і короною, а також між нею і галицьким сеймом не сміло стояти ніякого посередника, ані австрійського уряду, ані австрійського парламенту. ”

Найважливішим пунктом цього договору було те, що Потоцький не міг бути усунутий з посади намісника. Він міг піти лише за власним бажанням. [26, 33] До речі намісник одного разу скористався цим правом і після сеймових виборів у 1908 р. в Галичині. А. Потоцький просив імператора про відставку, але вона не була прийнята. Хоча віденський уряд і визнавав його винним у зловживаннях під час виборів, що спровокувало нищівну критику з боку українського народовського руху. Народовці були обурені фальсифікаціями та підтримкою намісником москвофілів на виборах. [27, 18] Відомо, що тоді намісник (принаймні про людське око) намагався залагодити конфлікт з українцями. Він запропонував лідеру українських народовців адвокату Є. Олесницькому посаду віце-маршалка Галицького сейму, але за офіційною версією проти призначення виступив сам імператор. [27, 18]

Український публіцист та політичний діяч, доктор права М. Лозинський писав, що Потоцький обіймаючи посаду намісника "застеріг собі такі широкі права та прерогативи, що був властиво не конституційним намісником австрійським, тільки самодержавним володарем краю. [28, 5] ” Львівський історик Ю. Михальський зазначав:". польські позиції були настільки сильними, що австрійська корона майже не мала впливу на політичне життя в краї." [27, 3]

Автономія Галичини була настільки широкою, що деякі тогочасні польські автори навіть вважали можливим розглянути питання чи є Галичина державою (складовою частиною складного державного утворення, яким є Австрія), чи лише австрійською провінцією з широким місцевим самоврядуванням.

У 1908 р. А. Потоцького, який славився жорстоким переслідуванням українського національного руху, було вбито. Це зробив М. Січинський студент Львівського університету. Убивство можна вважати до певної міри обумовленим не тільки особистим ставленням намісника до українського народного руху, а й займаною ним посадою та тим, як використовувалися надані йому владні повноваження.

Ось що писала львівська газета "Діло” про події 12 квітня 1908 р.: "Сталося! Те, чого тільки відгуки доходили до нас з царства всеросійської тюрми, вчера прийшло до нас, до конституційної держави з загальним виборчим правом і "народнім парламентом”, і поклало печать смерти на голову найбільш всевладного з намісників найбільш автономної провінції держави. Ц. к. намісник Галичини, граф Андрій Потоцький лежить мертвий, убитий - як заявив той, чия рука позбавила його життя - "за кривди українського народу, за вибори, за смерть Каганця”.

Публіцист Л. Кульчицький у 1916 р. писав:". не є ні для кого в Австрії секретом, що фактично галицькі намісники мають більше свободи стосовно галицькі намісники навіть у найгостріших для себе питаннях завжди рахувалися з інтересами Відня. На думку галицької громади "адміністрація хоча і урядує і розмовляє польською мовою, є австрійською” [29, 8-10]. Тож, у національному питанні уряд не був зацікавлений у відкритому чи, що гірше, збройному протистоянні поляків і українців. Навіть у часи найбільшої напруги в суспільстві (як от після убивств намісника А. Потоцького, А. Коцка обов'язком намісника було згладити найбільш гострі протиріччя.

При цьому не слід забувати, що після подій 1908 р. польська автономія в Галичині почали обмежувати. Уряд побоювався масових заворушень, а тому став активніше впливати на внутрішні справи краю. Наприклад восени 1908 р. наміснику М. Бобжинському було дане розпорядження призначити членом крайового виділу українця, у 1910 р. на посаду віце-президента палати послів призначають українця Ю. Романчука (він ним залишався до 1918 р), у 1912 р. уряд приймає рішення про призначення державними службовцями у ряді повітів українців [30, 80].

Свого часу проф. М. Бобжинський, призначений намісником після А. Потоцького писав: "Політична автономія Галичини захиталася, русини отримали підтримку центрального уряду і незмірно зросли в силі”, [31, 181] а тому". Жадати від мене боротьби з русинами та людовцями могла з партійного становища національна демократія., але якби Ґлембінський14 чи будь-хто інший обіймав посаду намісника, він не розпочав би такої боротьби і проводив би пацифікаційну політику щодо русинів і людовців, можливо, не з переконання, але під натиском Відня.", і". галицьким полякам доведеться рахуватись з інтересами Габсбургзької монархії, у складі якої вони ще перебуватимуть протягом невизначеного, можливо досить довгого часу, вони будуть змушені змиритися з національними домаганнями і поступом українців, бо це відповідає не лише державним, а й польським національним інтересам." [31, 203-204] За його словами національний напрям українців необхідно". підтримувати з переконання, що він у своїх подальших наслідках буде корисний для краю і держави”. [32, 405] Подібні заяви, про необхідність враховувати державні інтереси при вирішенні міжнаціональних стосунків в Галичині, робив і намісник К. Бадені. [33, 12]

Мабуть, опираючись на такі заяви, львівський історик М. Мудрий зробив висновок про те, що "незважаючи на критику, яку зазнавали намісники від українських політичних сил за пропольську позицію, вони були чи не єдиною в Галичині владною інституцією, яка - через необхідність узгоджувати австрійські державні інтереси з польськими національними інтересами - найближче стояла до можливості компромісу з українцями”. [34, 101] Ту ж думку висловлювала газета "Діло” у 1883 р.:". намісник є не лише начальником властей правительствених і першим в краю урядником.", а також". представителем потреб краю перед віденським правительством центральним і короною. ” [35, 1] Та все ж вважаємо, усі намісники не виконували своєї основної функції - бути посередниками між усім населенням краю і цісарем. Більшість з них лобіювали у Відні виключно польські інтереси, а часто і на шкоду українським.

Попри зростання загального рівня життя в Галичині у 70-х - 80-х рр. ХІХ ст. діяльність крайових органів влади в господарській сфері піддавалася критиці. Відомий польський економіст, депутат австрійського парламенту писав: "Крайова економічна політика вже багато років іде шляхом, який край веде до остаточної руйнації та банкрутства”. На його думку намісники не зуміли використати розширення автономії отриманої у 1868 р. для покращення матеріального становища краю. [36, 159-160] За його даними в Галичині щорічно гинуло 50 000 людей від недоїдання. [36, 162]

Автономія мала інші вади. Серед них дуалізм влади: центральної (на чолі з намісником) та місцевої (сейм і крайовий виділ). При чому сейм не мав власних місцевих виконавчих органів і був змушений залучати до виконання своїх рішень державну вертикаль влади (староства). Така організація влади була достатньо дорогою. Для порівняння утримання сейму і крайового виділу обходилося краю дорожче ніж система охорони здоров'я. [37, 143]

Наприкінці XIX ст. Українська національно-демократична партія, очолювана С. Даниловичем, В. Будзиновським, М. Грушевським, К. Левицьким, Ю. Роман - чуком та ін., стала основною політичною силою українців Східної Галичини.

УНДП, окрім іншого, теж вимагала поділу Галичини на дві частини - польську та українську, кожна з яких мала б широку автономію. Але 4 листопада 1916 р. [38,11] (за іншими даними 5 листопада [39, 198]) імператори Австрії та Німеччини зробили письмову заяву про бажання утворити польську державу та розширення автономії коронного краю Галичини, аж до приєднання її до новоутвореної польської держави. В літературі вона стала відомою як заява про "Виокремлення (унезалежнення) Галичини”.

Востаннє питання поділу Галичини на дві автономні частини західну - польську та східну - українську піднімалося після сходження на трон австрійського імператора Карл І у 1917 р.9 лютого 1918 р. в Бресті відбулись переговори між Австро-Угорщиною та проголошеною Українською Народною Республікою (УНР) щодо долі Східної Галичини та Північної Буковини. До основних угод було додано таємний додаток, у якому Австрія зобов'язувалась виділити ці землі в окремий коронний край, а Холмщина і Підляшшя мали відійти УНР. [40, 63] Невдовзі під тиском Польського кола цей таємний додаток було анульовано в односторонньому порядку, і 6 липня того ж таки року австрійський посол у Києві повідомив гетьмана П. Скоропадського, що Австрія відмовилася виконати свої зобов'язання щодо українських земель. [40, 65]

Отож, під автономією Галичини розуміється фактичне і юридичне розширення компетенції деяких місцевих органів влади Галичини у порівнянні з аналогічними органами влади інших коронних країв імперії. Розширення компетенції місцевих органів влади відбувалося згідно загальних тенденцій децентралізації в Австрії, однак в Галичині цей процес проходив з певними особливостями. Зокрема, місцева влада повністю перейшла до рук польської правлячої еліти, загострюється україно-польське протистояння.

Галичина ніколи не здобула повної автономії у вирішенні своїх внутрішніх справ і за рівнем політичної незалежності навіть не наблизилася до того статусу, який мала Угорщина. У той же час коронний край Галичини і Лодомерії вирізнявся з поміж інших австрійських країв. На формування персонального складу Галицького намісництва, Галицького сейму, їх окремих підрозділів центральні органи майже не впливали в обмін на лояльність польської верхівки краю.

Список використаної літератури