Організація публічної влади в містах Італії періоду ХIV-XV ст. (Венеція, Флоренція, Мілан)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація публічної влади в містах Італії періоду ХIV-XV ст. (Венеція, Флоренція, Мілан)

Вступ

Характеризується публічна влада у містах Італії та функціонування політичної системи у них. Особливу увагу приділено позитивним аспектам організації влади за синьйорії та аристократії.

Ключові слова: публічна влада, синьйорія, аристократія, тиран.

Основний зміст роботи

Розвиток держави часто пов'язаний зі зміною форм правління. Для того, щоб обрати найкращий для тієї чи іншої держави політичний устрій, нерідко в одній країні встановлювалися різні форми організації влади. Державна влада - це запорука існування держави як цілісного механізму.

У ХІІІ ст. в Італії починається занепад комунального устрою. Форма державного ладу, де формально правили всі жителі міста не був ефективним для вирішення різного роду політичних питань. Постійно велась боротьба між різними політичними групами та родами, котрі прагнули завоювати владу. Це, в кінці-кінців, зумовило зміну політичного устрою, перехід від комуни до синьйорії.

У той час єдиної держави в Італії, як цілісного утворення, і єдиної публічної влади у ній не було. Станом на ХІІІ ст. виділилося п'ять міст-держав, які мали владу на значній території півострова. Це, зокрема, Венеціанська республіка, Флорентійська республіка, герцогство Міланське, Папська область і Неаполітанське королівство.

У даній роботі буде розглянуто питання організації публічної влади у Венеції, Флоренції та Мілані.

Отож, після занепаду комунального устрою Венеція і Флоренція стали республіками з олігархічним правлінням, а Мілан - герцогством з тиранічною владою. Тирани зосереджували в своїх руках вищу законодавчу, судову, військову та виконавчу владу. Вони походили зазвичай з впливових місцевих феодальних родів або з числа великих купців, підприємців чи банкірів. Проте і Флорентійську олігархію і Міланську тиранію можна віднести до форм такого правління як синьйорія. Венеція ж характеризувалась олігархічним чи навіть аристократичним правлінням політичної еліти.

Загострення соціальної боротьби у ХІV-ХV ст. в Італії зумовило зміну політичного устрою у багатьох містах країни зокрема на півночі. Буржуазія, котра появилася у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин прагнула встановити сильну централізовану владу. Проте в економічно роздробленій Італії такого роду політична централізація могла виникнути лише в рамках окремих територій, що стало причиною подальшого роздроблення держави.[8, c. 31]

В кінці ХІV ст. у Мілані утверджується синьйорія на чолі з Джан-Галлеанцо Вісконті. Вся влада знаходилась в одного правителя-тирана. Вісконті розпочав правління зі зміцнення центрального управління і фінансів, а також з введення єдиного законодавства. [1, c. 317] Старі комунальні органи були збережені, проте позбавлені реальної влади. Державний механізм набув наступного вигляду. Рада 900 (Велика або Загальна рада), що обиралася по 150 чол. від “шестиворіт” в період комуни, і Верховна рада (Мала рада) перестають бути органами народного представництва. [7, c. 19] Загальна рада Мілану (Рада 900) призначається Вісконті.

Реально містом керувала Верховна рада, що складалася із 12 осіб, яких теж призначав сеньйор. Цей орган безпосередньо керував головними сферами громадського життя. Формально управління здійснював генеральний вікарій, при якому була створена Таємна рада із 12 осіб. У його віданні знаходилися найважливіші політичні та військові питання, відносини з іноземцями. Також він був судовим трибуном з особливо важливих справ.

Було створено ще Раду справедливості, яка займалася поточними громадськими справами. До її складу входив спеціальний орган - казначейство, яке поділялось на два сектори - із звичайних та екстраординарних доходів. За фінансами деяких комун слідкував загальний референдарій, а в кожну комуну ще призначався спеціальний референдарій. Був створений Комітет переписки, який займався організацією пошти і здійснював контроль за кореспонденцією. Всі чиновники повинні були регулярно звітувати про результати своєї діяльності перед сеньйором. [1, c.318]

За Джан-Галеанцо було налагоджено механізми контролю за фінансами і оподаткуванням та здійсненням правосуддя. Також реалізовувалася узгоджена з інтересами населення та успішна економічна політика. [5, c.140] У віданні Вісконті знаходилася як дипломатична політика так і в рівній мірі політика внутрішня. Призначені ним юристи проводили ревізію діючого права Мілану, створюючи кодекс. Центральній владі Джан-Галлеанцо були підпорядковані традиційні органи управління, адміністрації, було обмежене самоврядування та привілеї церкви. [9, c.132]

У 1396 р. були видані нові статути, згідно з якими вища законодавча і судова влада в державі зосереджувалась у руках державця, який видавав свої закони і розпорядження - “герцогські грамоти” (Lettereducali). Вони об'єднувалися в книги і ставали юридичною підставою при вирішенні аналогічних питань. [1, c. 318]

Таким чином сеньйором було узурповано владу у всіх сферах суспільного життя. Він був наділений необмеженою владою і закономірно отримав від сучасників титул тирана.

Проте, як зазначають дослідники того періоду, значна кількість міст бажали знаходитися під владою Вісконті, оскільки він забезпечував справедливий розподіл податків, а також справедливе правосуддя. Був гарантом порівняно стабільної політичної системи та ефективної економічної політики. [2, c. 227]

Флоренція після занепаду комунального устрою набула форми республіки з олігархічним правлінням. На відміну від Мілану публічна влада була зосереджена не у руках правителя-тирана, а в руках певного роду. Найяскравішими представниками Флорентійської олігархічної верхівки був рід Медичі.

У 1320 р. у Флоренції був створений новий державний орган - Рада 12 старійшин, яка обиралася на шість місяців із пополанських (від італ. popolo - народ) представників міських районів. Без згоди більшості цієї ради жоден з органів управління в місті (пріори, гонфалоньєр) не міг приймати важливі рішення, встановлювати податки, призначати урядовців.[4, c. 173]

У 1323 р. була проведена реформа пріората (своєрідний орган виконавчої влади в місті). Згідно реформи пріорат повинен був скласти списки осіб, які заслуговують бути обраними на виборах до пріорату, які відбудуться у найближчі три з половиною роки. В ці списки повинні були бути занесені тільки ті особи, які не були пріорами протягом минулих семи років. Імена претендентів писалися на записках і витягувалося сім імен з особливої урни. Так визначалося шість пріорів і гонфалоньєра справедливості, які перебували на посаді в продовж двох місяців.

Такий спосіб повинен був гарантувати неупередженість і забезпечити обрання нових осіб.

У 1434 р. до влади у Флоренції прийшов К. Медичі - “батько вітчизни” як назвали його сучасники і який правив містом впродовж тридцяти років.

За К. Медичі склалася наступна система республіканських органів. Вищий магістрат або Синьйорію складали вісім пріорів і гонфалоньєр юстиції, котрі змінювалися кожні два місяці. Своєрідними помічниками при Синьйорії були дві колегії: 16 гонфалоньєрів компаній і 12 “добрих мужів”. “Рада десяти” відала воєнними справами, обиралася кожні шість місяців. “Рада Восьми Гвардій і Балії” займалася питаннями кримінальних та політичних злочинів, обиралася на чотири місяці. Збереглися деякі органи комунального устрою - Рада народу та Рада міської общини. Ці органи не мали жодної фактичної влади, проте Медичі продовжував збирати їх на засідання, оскільки бачив - народ швидше прив'язаний до ярлика свободи, ніж до її сутності. [3, c. 216]

Було створено підрозділ таємної поліції, який забезпечував дотримання правопорядку у місті. Цей орган знаходився у повній підпорядкованості Медичі. В цілому Медичі проявив себе як захисник республіканських інститутів влади. [2, c. 183]

Зміцнення синьйорії у Флоренції продовжувалося за Лоренцо Медичі (1469-1492 рр.). У 1471 р. була створена Велика рада. [2,c. 189]

У 1480 р. Л. Медичі створює Раду 70, від якої цілком залежать всі вищі посади. Рада70 мала право обирати магістрати або Синьйорію. Право обирати членів Синьйорії не було обмежене часовими межами. Натомість право бути членом вищого магістрату тривало всього два місяці. Таким чином, реальну владу мала не Синьйорія, оскільки її склад постійно змінювався, а Рада 70, яка обирала її членів. Членів Ради 70 призначав Л. Медичі виключно з числа своїх прибічників.

Таким чином вся влада у Флоренції була зосереджена у руках сім'ї Медичі.

Згодом створюється дві нові колегії: одна складалася з восьми членів і відала політичними та військовими справами; інша - колегія дванадцяти - відала державними фінансами та юрисдикцією. У 1490 р. Лоренцо створив Раду чотирнадцяти.

Л. Медичі сам керував зовнішньою політикою, приймав послів, мав особисту гвардію. [1 с. 342] Він особисто був присутній на засіданні Ради 70, Ради чотирнадцяти і т.п.

У 1494р. було ліквідовано Раду 70, влада якої перейшла до двадцяти Аккопіаторів. Вони обиралися громадянами з їхнього ж середовища. До їх повноважень належало обрання членів вищого магістрату або Синьйорії, яка керувала всіма справами держави. Синьйорія пропонувала закони, призначала послів і оголошувала війну, засуджувала на смерть і приписувала конфіскацію майна. Склад Синьйорії (вищого магістрату) змінювався що два місяці. [3, c.217] Проте діяльність двадцяти Аккопіаторів була неефективною, оскільки у даному органі не було згоди. Це були члени різних верств населення з різними пріоритетами і поглядами. Часто Аккопіатори не були здатні вирішити актуальні політичні питання чи, навіть, виконати свою основну функцію - обрання Синьйорії.

За Медичі Флоренція набула неабиякого розквіту. Флорентійці дуже поважали як Козімо так і Лоренцо, проти них населення не виступало, не чинилися змови.

Медичі сприяли розвитку мистецтва і культури, були великими меценатами у цих сферах.

У Венеції, на відміну від Флоренції та Мілану, синьйорія не утвердилася.

Карликова італійська держава прийняла таку форму правління як аристократія. Це зумовлено тим, що синьйорія утверджувалася в результаті гострих конфліктів між різними частинами суспільства (феодали і пополани, дрібні і великі феодали), а у Венеції таких конфліктів майже не було. У першій половині ХІV ст. у Венеції виникла аристократична республіка з церемоніальним главою - дожем. Його обирали з числа представників впливових сімей (casenuove), яких називали ducaliі котрі впродовж трьох століть змогли монополізувати право обирати дожа з свого середовища. [2, c. 202]

З ХІІІ ст. дожа обирали сорок виборців. Самих виборців обирала комісія з одинадцяти членів. Дож після цього повинен був пройти всенародне схвалення. Згодом було введено складну систему проведення одинадцяти голосувань, що робило більш вагомим елемент випадковості. У ХІV ст. дож, як і всі магістрати, обирався Великою радою. [7, c. 18]

Основою конституційної системи була Велика рада, яка володіла практично необмеженою компетенцією і стала закритою для доступу в неї нових членів з 1297 р. [2,c. 203] Створено Велику раду ще у 1172 р. (тоді вона була органом комунального устрою). Членство у ньому було першою ступінню у політичній владі. З 1297 р. члени Великої ради обиралися Радою сорока. Всередині ради обирали сенаторів і більшість магістратів. З початку ХІV ст. Рада налічувала більше тисячі осіб. Це зумовило розподіл ради на комітети старійшин - експертів з конкретного питання (savii).

У державі діяла ще Мала рада, що складалася з дожа і шести радників з кожного району Венеції з трьох мудріших, обраних Радою сорока. Мала рада разом з Радою сорока утворювали Синьйорію.

У 1268 р. було створено державну канцелярію на чолі з Великим канцлером. Він був підзвітний дожу, Синьйорії та прокураторам Сан-Марко (округ Венеції). Умовою зайняття посади канцлера була приналежність до числа громадян. Щоб іноземцю стати громадянином, потрібно було прожити у Венеції або її володіннях не менше двадцяти п'яти років. Отримати привілейоване громадянство (deextra) було ще важче, проте цей статус надавав протекцію за межами республіки. [6, c. 249] Громадяни були основою політичної системи тогочасної Венеції. З ними влада рахувалася.

Після 1450 р. у склад Сенату входило сто двадцять обраних членів, до яких приєднувалася Рада сорока і Мала рада, яких називали Синьйорією. До компетенції Сенату входило проведення зовнішньої політики, обрання послів, національна оборона.

У 1310 р. указом Великої ради була створена Рада десяти. Це був тимчасовий орган на якого покладалися повноваження своєрідного комітету суспільної безпеки. Рада створювалася на два з половиною місяці, проте її влада була продовжена. У 1334 р. цей орган став постійно діючим. Членів Ради десяти обирала Велика рада зі списків складених нею разом з Синьйорією. Обирали на один рік, повторне обрання заборонялося протягом року, впродовж якого перевірялося чи не було зловживань з боку членів Ради десяти. Головами Ради була колегія з трьох осіб (capideidieci), котрих обирали на місяць і вони не мали права виходити в світ, щоб на їхні дії не впливали різні чутки та плітки. [6, c.265]

Рада десяти діяла разом з дожем та його шістьма радниками. На кожному засіданні був присутній один з трьох “адвокатів Комуни” (avvogadoridi comun) - державний прокурор. Він не мав права голосу, проте міг вносити пропозиції чи давати роз'яснення щодо законів. Рада засідала всі дні крім вихідних. Їхня робота не оплачувалася, а одержання хабара каралося смертю. Рада десяти створила розвідку, яка в той час була однією з найкращих в Європі. Після того як Велика рада стала налічувати тисячу членів, ефективність та швидкість прийняття рішень цим органом зменшилася. Рада десяти перебрала на себе повноваження приймати рішення рівні за юридичною силою до рішень Великої ради. Внаслідок цього з'явилася можливість оперативно реагувати на державні проблеми.

До Ради десяти входили дож і його радники, і у разі необхідності цей орган перетворювалася в комісію (Zonta) з двадцяти членів. Цей орган став постійно діючим з 1355 р. і відповідав Головній Поліції. До його повноважень також входило керівництво фінансами міста, дипломатична діяльність, захист держави. [2, c. 204]

Вищі і нижчі магістрати доповнювали організацію держави, яку Ф. Петрарка називав “неймовірним містом”. Неймовірною в практично централізованій державі можна було вважати демократичну організацію політичної влади, а також культурне життя.

Венеція ХІІІ-ХV ст. - це яскравий приклад національної держави. Стійку політичну структуру доповнювали продумані, демократичні закони. Промисловість знаходилася під контролем держави. Головні її галузі захищалися державною забороною на експорт сировини. Контроль за якістю та умовами праці було покладено на гільдії, проте вони ніколи не прагнули стати політичною силою, як це було у Флоренції. Гільдії дбали про інтереси суспільства, створивши для цього надійну систему соціального захисту. [6, c. 357]

Здоров'я населення уже здавна почали пов'язувати з державними успіхами. У Венеціанській республіці вперше в Європі, якщо не у світі, було створено державну службу охорони здоров'я. Було запроваджено спеціально навчених служителів, котрі слідкували за іноземцями, допомагали їм влаштуватися і слідкували за додержанням їхніх прав у республіці. [6, c. 358]

До 1400 р. у Венеції утвердилася продумана система управління та законодавство, що захищало бідного і багатого, аристократа і ремісника, венеціанця та іноземця [6, c. 359].

Висновок

італія тиранія олігархічний аристократичний

Проаналізувавши політичні системи міст-держав Італії, можемо зробити наступні висновки:

- комунальний устрій (абсолютне народовладдя) не виправдав надії на ефективну та позитивну організацію влади, наслідком чого став його занепад;

- Італія ХІV-ХV ст. залишалася поняттям географічним, а не політичним, що зумовило встановлення нецентралізованої державної влади, а окремої у кожному з міст-держав;

- різні погляди на організацію політичної влади у італійських містах-державах не сприяли об'єднанню держави, а лише загострювали конфлікти між містами;

- Венеція прийняла аристократичне правління, Мілан та Флоренція - синьйорію;

- варто розрізняти синьйорію як специфічну форму організації державної влади та Синьйорію (магістрат) - колегіальний орган влади.

Тривалий історичний період державної децентралізації не сприяв встановленню єдиної форми правління в країні. Позитивним у певних сферах було правління міських комуни (це, зокрема, розвиток торгівлі та ремісництва), переваги аристократичного правління бачимо на прикладі Венеції. Проте об'єднуючою силою у деяких містах-державах став одноособовий правитель - так званий тиран, що спостерігалося на прикладі Флоренції - (Козімо і Лоренцо Медичі) та Мілану (Джан-Галеанцо Вісконті). Своєрідні експерименти форм правління були певною передумовою до створення еклектичної форми правління, тобто зосередження всіх позитивних аспекті в різних форм організації державної влади в одній.

Список використаної літератури

1. Бернадская Е.В. Политический строй итальянских государств. В кн.: История Италии, Т.1.

2. Брис К. История Италии/ Катрин Брис; пер. с фр. Т.Г. Губаревой.- СПб.: Евразия, 2008.- 631.

3. Виллари П. Джироламо Савонарола и его время/ П. Виллари -М. ООО “Издательство Астрель”: ООО“Издательство АСТ”, 2002. - 832с.

4. Гуковский М. А. Итальянское Возрождение. Изд. ЛТУ, 1990.

5. Линтнер В. Италия. История страны / Валерио Линтнер. Пер. с англ. А. Демина. - М.: Эксмо; СПб.: Ниндгард, 2007.- 384с.

6. Норвич Д. История Венецианской республики: [пер. с англ.] / Джон Норвич.- М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2010.- 862с.

7. Ракитская И.Ф. Политическая мысль итальянского Возрождения: Гуманизм конца ХIV-ХV вв.- Ленинград, Изд-во ЛГУ, 1984.- 135с.

8. Рапопорт А.Я. Все об Италии. Итальянский институт культуры в Украине; под. ред. проф. Н.Ф. Баллони.- Харьков: Фолио, 2006.- 543с.

9. Gierowski J. Historia Wіoch. Wrocіaw, 1985.

10. Duggan C.A. Concise history of Italy. Cambridge: Cambridge University Press, 1994.

Размещено на Allbest.ru