Ліберія в польській колоніальній доктрині

Размещено на http://www.allbest.ru

Ліберія в польській колоніальній доктрині

Автор досліджує польську колоніальну доктрину середини ХХ ст. та аналізує роль Ліберії у цьому питанні.

Ключові слова: колоніалізм, Польща, Ліберія.

В період міжвоєнного двадцятиріччя у польській політичній доктрині були дуже популярними гасла колоніалізму. Бажання здобути нові території швидко отримало апробацію найважливішої політичної еліти в країні. Незважаючи на захоплення великих заморських просторів європейськими країнами, здійснювалися акції здобуття колоній і для Польщі. Велике зацікавлення викликала ідея зайняти Мадагаскар, Анголу або штат Парана в Бразилії. Надзвичайно важливу роль в поширенні гасел колоніалізму відіграла Морська і колоніальна ліга (МіКЛ) - громадська організація, яка постала з Морської і Річкової Ліги. Її головними завданнями були: популяризація морських справ, внутрішнього судноплавства, розвиток польської заморської торгівлі, збільшення співпраці із польською еміграцією, пошук колоній, морське виховання молоді, а також пропаганда морської оборони. Одним з пріоритетних завдань МіКЛ в Польщі було здійснення колонізаторських дій, які полягали у спробі створення щодо іншої держави політичної чи економічної залежності. Підставою була ст. 3 пункт d Статуту [1] МіКЛ, згідно з яким колоніалізм розуміли як „(…) пошук територій, з метою забезпечення польському народу безперешкодної людської і економічної експансії (…)”. Як стверджував Тадеуш Бялас, „(…) під цим розумілося передусім отримання для Польщі певних територій, які не обов'язково підлягають суверенній владі в Польщі (…)” [2]. Ця стаття відображає один з аспектів доктрини польського колоніалізму яким була спроба економічного підпорядкування Ліберії.

Рішення про налагодження контактів з першими незалежними африканськими державами (Ліберія і Гаїті) було прийняте у 1933 і 1934 роках. Приводом польсько- ліберійського зближення були погрози, які Ліга Націй спрямувала на адресу ліберійського уряду, звинувачуючи його у збереженні рабства. Ситуація в державі була дуже нестабільною і Ліберії загрожувало надання їй статусу мандатної колонії і як наслідок, повернення до колоніальної держави. Приводом налагодження контактів між Ліберією та МіКЛ були також питання економічного характеру, такі як велика торгівельна експансія Сполучених штатів на її територію. Крім того, від моменту вступу Ліберії до Ліги націй (1920 р.), Польща представляла її інтереси, що також мало вплив на налагодження з МіКЛ більш широких торговельних контактів.

План щодо Ліберії, розроблений ген. Ґуставом Орлічем-Дрешером (президентом МіКЛ), передбачав два етапи [3]. Перший обмежувався лише створенням кількох плантацій. З часом вони мали перетворитися на місцеві торговельні центри і здійснювати торгівлю з місцевим населенням. В продажу мали бути лише польські товари, натомість закуповувати потрібно було сількогосподарські продукти, виробництво яких в Польщі неможливе. Планувалося створити Торговельний синдикат, який би координував роботу усіх плантацій, а також торговельних центрів. На першому етапі передбачено також створення будівництво доріг, залізничних колій, а також порту, який би обслуговував лінію Ґдиня-Монровія. Усі інвестиції, які були б реалізовані на другому етапі, були б тісно пов'язані із діяльністю польських плантаторів, а також торговців, що діяли на території Ліберії. Стосовно реалізації другого етапу - передбачено участь приватного капіталу і дотації з бюджету держави.

Підписані порозуміння з погляду положень міжнародного права мали досить специфічний характер. По-перше, вони були підписані не між Польщею та Ліберією, тобто двома суверенними державами, але між МіКЛ (товариством) і Ліберією. Однак при цьому було застосовано процедури, характерні для законних актів міжнародного права, тобто: договір був ратифікований ліберійським парламентом і підписаний президентом (звичайно, що іншою стороною був лише президент МіКЛ- ген. Ґустав Орліч-Дрешер, а точніше його представник - Януш Макарчик). По- друге, ніколи не був оголошений. Відсутність представлення тексту договору для громадськості спричинило низку інколи абсурдних спекуляцій щодо нього.

Перший розділ підписаного договору стосувався майбутнього „Трактату Дружби”, який мав бути підписаний між урядами Польщі й Ліберії [4]. Єдині привілеї, які повинна була одержати Польща, обмежувалися до клаузули найбільшого привілею і національної клаузули. У вересні 1934 р. до Польщі приїхала делегація, яка представляла ліберійський уряд. Її приїздові передували розмови Морського відділу МіКЛ - майора Мечислава Фуярського, представника Ліберії (згодом почесного консула) - Лео Сайоса, а також представника Польщі в Лізі Націй - міністра Едварда Рачинського. Як наслідок, приїзд делегації (який спочатку планувався як візит іноземної держави) мав суто приватний характер і був організований МіКЛ. Переговори, які тоді було проведено, стосувалися безмитної зони і були проведені лише представниками МіКЛ. Делегація Ліберії відвідала найважливіші польські міста і у жовтні 1934 р. залишила Польщу. Перебування делегації відбувалося за згодою Міністерства закордонних справ, але не дійшло навіть до неформальної зустрічі з представником польського уряду. Спочатку інтереси МіКЛ на території Ліберії представляв спеціальний уповноважений, яким був Ян Бартощик, а згодом Стефан Папжицький. Згодом дійшло до налагодження контактів між урядом Польщі й Ліберії, однак же обмежилися призначенням почесного консула. З польського боку ним був Рудольф Ратхаус, а згодом Стефан Папжицький. До налагодження більш широких дипломатичних стосунків у вигляді встановлення консульства чи посольства ніколи не дійшло.

Головні положення врегульовані в договорі (розділи II-IV) стосувалися торговельних питань, таких як: оренда і дозвіл на закладення 50 плантацій, встановлення безмитної зони у вигляді польського магазину в Монровії, а також дозвіл на здійснення дослідницьких і геологічних розвідок. Однак умова чітко засвідчила, що плантації, площею мінімум 150 акрів, будуть орендовані лише на період 50 років. Окрім цього, земля мала походити лише з державних засобів. Були відсутні які-небудь постанови, що полегшували купівлю землі від приватних осіб. Стосовно геологічних розвідок, дозволено було створення одного окремого польського товариства, яке діятиме на території Ліберії. Досить суттєвим записом було надання польським товарам і купцям клаузулі найвищого привілею, а також визнання права на каботаж. Зі свого боку, МіКЛ зобов'язалася заснувати наукові стипендії для 50-ти молодих ліберійців, а також направити експертів з економічних і санітарних справ [5]. ліберія колоніальний польський

Згідно з Макарчиком, плани щодо Ліберії були цілковито різними. Основою їх реалізації мала бути таємна клаузула, укладена під час офіційного підписання порозумінь [6]. Головні положення стосувалися торговельних та військових аспектів. По-перше, плантації насправді були „обмінними магазинами”, діяльність яких полягала у тому, щоб перейняти усю внутрішню торгівлю на території Ліберії. Польські плантатори повинні були мати право на обмін товарів. Як наслідок, постали б великі осередки, розпорошені по всій території Ліберії, які контролювали б не лише виробництво, але й торгівлю в конкретному районі. Досить цікаво мали бути врегульовані військові справи. Польська сторона повинна була модернізувати ліберійські збройні сили, а у випадку збройного конфлікту могла залучити 100 тис. чорношкірих солдатів як членів допоміжної армії. Призов до війська здійснювався б польським Генеральним Штабом. Невиконання цієї частини договору, всупереч загостреній ситуації в Європі, Януш Макарчик обґрунтував тим, що „(…) була неморальна (…)” [7]. Додатково польський уряд хотів домогтися у переговорах з Ліберією надання доступу до портів для польських підводних човнів. Такого рішення таємна угода не передбачала, за що після повернення докоряли Макарчикові.

В 30-х роках, коли МіКЛ прагнула реалізувати положення, що містилися в договорі, Макарчик ніколи не довів до громадськості вищезгаданих елементів договору. Крім того, до 50-х років він твердив, що місія в Ліберії мала лише торгово- економічний характер [8]. Лише в 1957 р. у своїй черговій праці, присвяченій експедиціям, зазначив, що головною метою польського уряду (діючому у цьому випадку таємно через МіКЛ) була колоніальна експансія. Після повернення до Польщі його критикували представники польського уряду, а також ті, хто не став губернаторами [9]. Однак не подав яких-небудь прізвищ осіб, які мали б виконувати таку функцію. Згадує лише в розмові з Віктором Дриммером, який в ліберійському питанні оскаржив його у занепаді польського престижу. Іншою групою осіб, невдоволених підписанням договору з Ліберією, мало бути середовище синдикату, яке спроваджувало каву з Бразилії. Його справою було те, що до Ліберії було вислано лише почесного консула, а не уповноваженого міністра [10]. Ситуація є дуже складною, оскільки обидві тези виголошує особа, яка була відповідальною за підписання договору і брала участь у більшості розмов між МіКЛ та урядом Ліберії. Натомість інший представник МіКЛ, який входив до складу польської делегації в Ліберії - Міхал Панкевіч згадував лише про торговельний аспект. У своїх репортажах під час перебування в Ліберії нічого не писав про які-небудь колоніальні плани [11].

Подібні погляди у справі Ліберії як майбутньої польської колонії представив Едвард Колоджей [12]. Він не торкався питання таємної клаузули чи також іншого договору. Укладення порозуміння між МіКЛ і Ліберією трактував як елемент „(…) гучної кампанії на користь здобуття для Польщі колонії (…)” [13]. Вище зазначене твердження не відповідає правді, оскільки у випадку акції щодо заснування плантацій в Ліберії часописи, що належали МіКЛ („Може” та „Справи морскє і колоніальне”), присвячували дуже мало місця [14]. Натомість усі описи роботи польських плантаторів і діяльності МіКЛ були позбавлені будь-яких пропагандистських гасел. Також популярний на той час Ілюстрований щоденний кур'єр [15] (далі ІЩК) лише в кількох коротких статтях порушив питання Ліберії як майбутньої колонії.

Невдача у Ліберії значною мірою пов'язувалася зі ставленням тогочасної санаційної влади до такого типу економічної і колоніальної експансії. Звичайно, після підписання договору були налагоджені консульські контакти між двома державами, однак це не вплинуло жодною мірою на більшу співпрацю. Як представляє Віктор Дриммер у своїх спогадах [16], тогочасний міністр закордонних справ - Юзеф Бекк повідомлення про укладення договору МіКЛ з Ліберією прийняв з великою радістю, однак наказав, аби передати для МіКЛ, щоб інциденти такого типу більше не повторювалися. Будь-яка колоніальна експансія (навіть, якщо спочатку вона мала лише економічний вимір) не була визнана зі сторони Бекка. Польський уряд спочатку не порушував теми колоніалізму. Це виникало з того, що великі колоніальні держави не були зацікавлені у поділі своїх територій, натомість німецький Рейх щораз сміливіше виголошувала своє бажання стосовно відібраних колоній на основі версальського договору. Лише 18 червня 1936 р. було проголошено три тези в колоніальному питанні, які були офіційною позицією польського уряду [17]. Перша найважливіша чітко твердила, що Польща „(…) не повинна ініціювати колоніальної проблематики (…)”. Решта дві обмежувалися до підготовки польської позиції до дискусії у справі колоніального поділу, яка могла початися, а також здійснення пропагандистської акції. Крім того, дії польського уряду мали бути сконцентровані на колишніх німецьких колоніях, що були відібрані на основі версальського трактату (які були під управлінням Ліги націй). У випадку німецьких колоній сподівалися на передання Камеруну і Тоґо, як територій що перебувають під польською адміністрацією. Намагалися уникати будь- яких конфронтацій з німецькою владою. Натомість 3 березня 1939 р. на аудієнції в посла Великобританії, Бекк мусив заявити, що: „(…) колоніальна пропаганда Табору національного об'єднання [18] є самовільним суспільним відрухом” [19]. У 1938 р. Міністерство закордонних справ наказало МіКЛ відмовитися від проведення колоніальної акції, а також припинити спроби колонізувати Ліберію.

Крім того, діяльність МіКЛ закінчилася побутовим скандалом, оскільки під час відходу з території Ліберії частина польських плантаторів роздала або продала мисливську вогнепальну зброю працівникам плантацій [20]. Нагадаю, що володіння нею було заборонене ліберійським законом. На зламі 1938 і 1939 рр. дійшло до серії судових процесів, в яких відібрано нелегальну зброю, а також відпущено працівників плантацій, натомість в лютому 1939 р. постановлено покарати плантаторів, яких в цей період вже не було в Ліберії.

Економічний неуспіх і фінансова поразка спричинили те, що тему Ліберії, як серйозного торговельного партнера в Африці до початку ІІ Світової війни вже не порушували. Поразка мала інший вимір, аніж у випадку плантацій на території штату Парана в Бразилії, вона виникала з серйозних помилок, пов'язаних із незнанням країни і тамтешніх умов. Значний вплив на поразку МіКЛ мала відсутність зацікавлення з боку польського уряду. Влада Ліберії сподівалася на більшу економічну співпрацю, а також очікувала з польського боку обіцяні фінансові інвестиції. Ще однією причиною поразки були колоніальні гасла, які з'являлися у польській пресі, закликаючи до захоплення Ліберії і її політичного підпорядкування. Влада Ліберії у побоюванні втратити суверенність, а також з огляду на дуже малі економічні вкладення не була зацікавлена подальшою співпрацею з польською стороною. Отак перестали лунати усі гасла, що стосувалися Ліберії, які виголошували МіКЛ і її прихильники.

Размещено на www.allbest.ru