Митрополит Андрій Шептицький і Вроцлав

Размещено на http://www.allbest.ru/

Митрополит Андрій Шептицький і Вроцлав

митрополит шептицький навчання університет

Подібно як і Львів, Вроцлав часто називають містом багатьох народів і культур [1]. Доля розпорядилась так, що ці два міста, котрі географічно розташовані не так близько одне від іншого, стали поєднані спільною невід'ємною складовою людського praxis [2, с. 5-14] - яким є культура. Ці обидва древні поселення функціонували характерним для себе чином: на стику західної та східної культурних традицій. Їхні багатовікова історія, гідна подиву спадщина матеріальної та духовної культур свідчать про активний внесок і впливову роль багатьох національних елементів. У Вроцлаві - німецького, чеського, єврейського і польського; у Львові - українського (званим колись русинським), польського, німецького, австрійського, єврейського і вірменсь - кого. Звичайно, враховуючи при цьому поперемінне насичення того чи іншого елемента на різних етапах розвитку як Вроцлава, так і Львова. Територіально - політичний поділ Європи після ІІ-ої Світової війни зумовив і те, наприклад, що про «біоритми буднів міста» [3, с. 64] на Одрі почали вирішувати поляки. Разом з новими жителями, що прибули до Вроцлава у великій мірі саме з теренів Львівщини, при цьому не забуваймо, що прибули не без історичного примусу і ностальгії за втраченими землями, у місті завелась характерна, так звана «свойська» атмосфера із східних кресів Речі Посполитої. Отримавши «нову ідентичність» [4], Вроцлав постав у ролі природного спадкоємця та продовжувача польських традицій Львова, у тому числі також і університетської традиції [5, с. 71]. На тамтешньому університеті свої наукові пошуки продовжували вихованці університету Яна Казимира. Учені зі Львова стали новими господарями «покалічених» та покинутих після війни навчальних корпусів. Як пише Войцех Вжесінський, «у Вроцлаві сформувалася група вчених, котру можна назвати «батьками університету», на чолі з першим ректором Стефаном Кульчинським, не так давно ще львівським ректором. Це вони витворили програму структури Вроцлавського університету, розробили принципи виховання, методику викладання і ведення наукових досліджень» [6, с. 56]. Згодом Вроцлаву випадає місія розмістити в себе експозицію Рацлавицької панорами, також частину книгозбірні львівської бібліотеки Ossolineum. І насамкінець, після тривалих баталій мешканців із заполітизованою управлінською машиною 50-х років за постійне місце перебування нарешті прибув «репатрійований» зі Львова пам'ятник Олександрові Фредрі і вписався у рельєф вроцлавської площі Ринку, терпеливо таки дочекавшись вибору місця на свій locum аж в 1956 році [7]. Проте фредрівсько-вроцлавсько-львівські зв'язки не обмежуються монументалізованою присутністю польського письменника в центрі нинішнього Вроцлава. Бо ж сягають вони половини ХІХ століття, коли це власною персоною Фредро навідувався до цього міста, коли це раз за разом творчий дух автора «Помсти» уособлювався тут у постановках його вистав на сценах театрів а також тоді, коли в середині 80-их років ХІХ ст. його внуки стались студентами прусько-німецького університету Фрідріха Вільгельма у Вроцлаві, зокрема юний граф Роман Марія Олександр Шептицький (1865-1944), згодом греко-католицький митрополит в Галичині - Андрей Шептицький.

В історію роду Андрея Шептицького вписалась та ж багатокультурність, котра водночас конституювала мікрокосмос тих міст, що були пов'язані з його біографією, при цьому надалі майже зовсім невідома як польському, так і українському читачеві. Майбутній глава українських греко-католиків народився 29 липня 1865 року в родинному маєтку в Прилбичах, в селі, що знаходилось в тодішньому львівському воєводстві. Був третім сином Софії Шептицької з дому Фредрів та Яна Кантія Шептицького. Софія Шептицька була донькою вже згаданого нами у вступі «вроцлавського графа» [8, с. 64] - Олександра Фредри. Горда католичка і патріотка була обдарованою художницею, любила займатись портретним мистецтвом, зокрема своєї родини, та все ж перше місце в неї займало сакральне малярство. Роботи Шептицької оздоблювали храми Львова, Кракова і Жовкви. Вона проявляла також вміння писати, особливо відомі її взірці родинної мемуаристики [9]. Її чоловік - граф Ян Кантій був нащадком одного з найвпливовіших родів колишнього руського воєводства - Шептицьких. В попередніх поколіннях династія Шептицьких дала світові трьох греко-католицьких єпископів. Прийде час і Роман звернеться до своїх релігійних і національних коренів, в сані священика вже як отець Андрій, майбутній руський митрополит. Подібно і його молодший брат Казимир, теж в сані греко - католицького священика - о. Клементій - ігумен монахів студитського уставу, мученик таборів, в 2001 році беатифікований Папою Іваном Павлом ІІ. Старші брати митрополита Єжи і Стефан передчасно померли в малому віці. Молодші брати - Станіслав, відомий польський генерал, міністр військових справ ІІ Речі Посполитої (13.06-15.12.1923) помер в Корчині в 1950 році як і землевласники Олександр та Леон. Олександр загинув у 1940 році від рук гестапо в Замості, Леон разом із дружиною у вересні 1939 - від рук НКВД у Прилбичах. Отож саме батько Романа, як влучно зауважує Богдан Закшевський, мав найбільше сімейно-історичних підстав звертатись до русинсько-уніатських пов'язань [10, с. 14]. Однак граф Шептицький вже виховував своїх синів в дусі глибокого польського патріотизму, хоча варто зазначити, завжди з неабиякою відкритістю до руських (українських) традицій [11, с. 11]. Не зважаючи на це, він довго залишався непримиримим противником «контроверзного» вибору Романа і послідовно пробував відтягнути сина від рішення стати монахом. Роман, обдарований багатьма інтелектуальними рисами, спраглий здобувати знання, при цьому статечний, високого зросту, для батька видавався ідеальним кандидатом на військового, делікатного політика, та найменше - на священика чи монаха, до того ж ще греко-католицького. Проте молодий Шептицький зважаючи на непохитну позицію батька, зайвий раз не протиставлявся його волі. Готовий був іти на найрізноманітніші випробування, що наближали його до спрагненої мети: постригу в монахи. Навчання у Вроцлаві на факультеті права саме і було одним із таких випробувань. Остаточне рішення про вступ на Вроцлавський університет постало після сповіді перед батьком в листі, в якій запевняв про свою глибоку віру, любов до руської віри та русинів, і про свідомість свого вибору, але над усе про покору щодо батьківського рішення, якщо тільки на це воля Божа. Детальний опис тих подій подають нам записки матері.

«Цей лист [писала С.В.] мусів з різних причин припасти до серця батька, як краплі розтопленого олова; він не підозрівав сина, не сумнівався ні в його любові, ані в слухняності; але вважав його за жертву власного й чужого фанатизму […]. Тяжко, дуже тяжко приходилося йому віддати його до того Чина, який щойно поставав, у непевних умовах життя, а завдання цього Чина, - по-людськи розважаючи справу, - мусіло розбиватися об лаву ворогів, об силу схизми, нехіть русинів, завжди насторожену підозрілсть поляків; […] Оця жертва здавалася […] Авраамовою жертвою, а дозвіл якого син домагався, - дозволом на самогубство» [13, с. 83]. За якийсь час Ян Шептицький провів поважну розмову з сином, в якій виразив свій категоричний засуд щодо його вибору майбутнього. Зміст розмови нам доносить Софія Шептицька: «батько не забороняє Романові йти за своїм покликанням, але щоб з чистою совістю він міг дозволити йому піти до монастиря та для власного добра сина, - вимагає проби. Жадає закінчення університетських студій, вимагає докторату прав, бажає контакту зі світом і світових розваг, коротко кажучи - жадає ще досліджувати самого себе і то впродовж чотирьох років. Ці умрвини не були легкі, а напевно важчі від тих, яких Роман сподівався, та зате була визначена мета і розвіялися пристрасті в підході до головної справи. […] В осені цього ж 1884 року Роман і Олесь виїхали до Вроцлава на університет» [14. с. 84-85].

Вроцлав ХІХ століття, що розташовувався «на німецьких окраїнах» [15, с. 80] не належав до провідних наукових центрів Прусії, однак не зважаючи на те, він неабияк приваблював «всіх інших» своїми навчальними можливостями. Як пише Мєчислав Патер, «у ХІХ столітті університет у Вроцлаві за рівнем відповідав провінційному навчальному закладу, і таку ж репутацію мав серед німців.

Причиною тут було периферійне розташування самого міста в межах прусської держави, а також самим контингентом студентства, що походило переважно із східних провінцій. В більшості це були вихідці із середньо заможних та бідних сімей. Протягом першого п'ятдесятиліття ѕ спудеїв університету у Вроцлаві - родом із Сілезії, решта - з Великопольщі, Східної та Західної Прусії. […] Щодо числа студентів - університет у Вроцлаві належав до одного із найбільших навчальних закладів. […] Помітний відсоток у цьому університеті становили польські студенти» [16, с. 7-51]. Серед них опинився також і граф Роман Шептицький. Навчального року 1884/85 він записався слухачем третього курсу вроцлавського факультету права. Час здобування його освіти у тамтешньому університеті припадає на період розбудови архітектурного комплексу вроцлавської вищої школи [17, с. 23] разом з «раптовим розвитком наукових розвідок в ділянці юридичної проблематики» [18, с. 57]. Конрад Новацький у своєму дослідженні, присвяченому аналізу історії факультету права Вроцлавського університету, підкреслює, що період 1878-1918 років прийнято вважати за найкращий час в розвитку факультету за якістю викладання, навчальної програми та викладацького складу [19, с. 85]. На підставі даних, запропонованих в статті Марка Чаплінського, можна також вважати, що ректором Вроцлавського університету за часів, коли там навчався Роман Шептицький, був один з найкращих викладачів Вроцлава - юрист Герман Зойфферт [20, с. 84]. У Вроцлаві Шептицький навчався до 1886 року, після чого продовжив освіту у Кракові. У 1888 році його університетську освіту увінчало здобуття ступеня доктора права [21, с. 134]. На жаль, в Архіві Вроцлавського університету не знайшлося багато матеріалів про період навчання майбутнього митрополита. Не збереглося залікової книжки із даними про складені ним дисципліни та прізвища викладачів, з якими мав заняття. Вдалось тільки віднайти реєстраційний запис, що вказує про дату його посвячення в студенти - 23 жовтня 1884 року. 28 січня 1886 року зроблено запис про його завершення навчання [22, с. 103]. В архівах зафіксовано також вроцлавську адресу проживання Романа та його рідного брата. Так, наприклад, протягом зимового семестру навчального року 1884/85 молодий граф мешкав на вулиці Молткештрассе, 9 [23], нині вулиця Владислава Локєтка. В літньому семестрі 1885 було змінено адресу на Бурґштрассе, 3 [24], нині вулиця Ґродська. Брат Романа Шептицького - Олександр навчався в той час на філософії того ж Вроцлавського університету.

Не зважаючи на те, що відомості в ній представлено доволі сумнівно [51], проте ґрунтовно задокументовано історичними джерелами. Однак тут є вагомі підстави вбачати однобокі коментарі як відносно самої постаті митрополита, так і відносно нелегких польсько-українських контактів. Принагідно слід зазначити, що Андрій Шептицький ніс службу в сані митрополита греко-католицької церкви майже протягом всієї першої половини ХХ століття, а це означає, що і протягом того трагічного періоду польсько-українських конфліктів (досі без належної оцінки). З огляду на своє походження та займану посаду Андрій Шептицький приречений був на антигонівські рішення.

Захоплення культурою та всім рідним своїх предків - русинів-українців, а особливо перехід на бік їхньої національності багатьма поляками було розцінено як зраду. Митрополит стався патроном виникнення української держави, підтримував таким чином народ в його стремліннях до незалежності.

Як пише Ришард Тожецький, Шептицький «в суспільстві в політичних питаннях займав позицію позапартійності. Хоча близьким йому був український рух (УНДО), проте сам поетапно прикладався до відродження руху християнських демократів в найрізноманітніших організаційних формах. Складається враження, що він немовби намагався стримувати або ж впливати на розвиток екстремістського руху націоналістів. Принципово не погоджувався на належність священиків до ОУН, але також не забороняв їм такої співпраці. Є фактом, що публічно виступав проти терору, особливо в його кривавих формах […]. Шептицькому випало працювати у винятково тяжких і заплутаних умовах ІІ Світової війни. [В 1939 році] видав строгий наказ не полишати територію церви, вимагав активного акцентування і сповнення заповідей віри і Церкви. Загальновідомою є прокламація Шептицького 1 липня 1941 р. з привітанням Вермахту, однак відносно швидко митрополит збагнув, що це помилка. […] Відвернувся від гітлеризму, але також відмежувався від комунізму. […] В листі до папи написав про звірства гітлерівці на Сході і водночас визнав з жалем про свою помилку в оцінці страхітливої політики ІІІ рейху. […] Відомі є факти про переховування ним євреїв в будівлях св. Юра та по монастирях, митрополит також розпорядився надавати сховок для переслідуваних людей, в тому числі єврейським дітям. […] Критично ставився щодо польської політики на території колишніх Східних кресів, проте всім своїм авторитетом був проти братовбивчої війни. […] Однак попри свій незаперечний авторитет не знайшов належного відгуку серед власного народу» [52]. Ця коротка і, зрозуміло, неповна характеристика митрополита, однак засвідчує, що в його біографію вписався, кажучи словами філософа, «трагізм нерозривної суперечності» (Paoul Ricoeur). Виходячи з цього, відомості про митрополита часто обтяжуються стереотипами і фальшивими міфами. Для багатьох дослідників, особливо в польських колах, він залишається, делікатно кажучи, контроверсійною фігурою. У Вроцлаві критичні закиди в бік митрополита часто можна чути якраз серед «кресов'ян», «живих свідків» трагічних польсько-українських відносин 40-их років ХХ століття. Вони згадують його ім'я при зведенні рахунків кривд і жалю. З іншого боку, «добра пам'ять» про Андрія Шептицького природно живе тут серед вірних греко-католицької церкви, зорганізованих у вроцлавську парафію у 1956 року, яка з 1996 року на своїй території містить осідок єпископа. Вірними місцевої греко-католицької церкви - це українці з Вроцлава та навколишніх населених пунктів. Більшість з них це переселенці або нащадки переселенців внаслідок акції «Вісла» 1947 року.

Як бачимо, науковий пам'ятник вроцлав'ян Андрію Шептицькому не вельми імпозантний. У Вроцлаві даремно також шукати матеріальних слідів присутності Романа Шептицького. Залишається тільки сподіватись, що невдовзі дослідники таки наверстають опущене. Читач врешті отримає об'єктивні, цілісні публікації про життя і діяльність цієї безперечно видатної постаті. І в «місті багатьох культур» незабаром таки появляться «кам'яні» пам'ятні знаки про місця пов'язані з митрополитом за період його дворічного навчання на факультеті права Вроцлавського університету.

Размещено на Allbest.ru