Історико-правові аспекти розвитку Галичини як складової частини України

Размещено на http://www.allbest.ru

Історико-правові аспекти розвитку галичини як складової частини України

У статті висвітлено становлення і розвиток політико-правового статусу Галичини від найдавніших часів і до сучасності. Розкрито історико-правові аспекти політико-правового розвитку Галичини як складової частини України.

Ключові слова: правовий статус, Галичина, Україна.

У процесі формування правової політики в сучасній Україні доцільно використовувати результати досліджень вітчизняної юридичної науки, зокрема, науки історії держави і права України. Значні зміни у праві та державі в сучасних умовах потребують відображення у правовій політиці й системі юридичної освіти особливостей розвитку державних і самоврядних інститутів, що відповідають державним традиціям українського народу. Їх сприйняття народом сучасної України можливе лише за умови врахування правової спадщини різних регіонів України, які впродовж тривалого часу, з одного боку, не розвивалися в єдності, не мали спільної правової системи, а з іншого - відстоювали свою самобутність, етнічну та правову ідентичність і прагнули до об'єднання. Перебування українських земель у складі Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської, Австрійської, Австро-Угорської монархій та інших в значній мірі негативно позначилося на менталітеті українського народу: динамізм, мінливість, суперечливість політичних орієнтацій суб'єктів влади та різних соціальних груп, нерозуміння глибини подій, що відбуваються, індивідуалізм, тенденція до взаємного поборювання, надмірна емоційність, уразливість тощо. Вивчення і врахування історії формування й реалізації політико-правового статусу, зокрема Галичини та інших регіонів України, здатне не лише виявити витоки правового менталітету їхнього населення, а й визначити особливості розвитку правових культур різних регіонів України, котрі поступово стираються під впливом інтеграційних процесів, що відбуваються в сучасній Європі й світі, в основу яких покладено єдині європейські цінності - права людини, верховенство права, правова держава та ін.

Галичина (сучасна Івано-Франківська, Львівська та Тернопільська області) - це корінна і споконвічна українська земля, а її населення - невід'ємна частина українського народу, що походить від Київської Русі. Впродовж історичного розвитку українських земель Галичина як один з етнічних українських регіонів була складовою Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.), Галицько-Волинської держави (1199- 1349 рр.), Польського королівства (1387-1569 рр.), Речі Посполитої (1569-1772), Австрійської імперії (1772-1867), Австро-Угорської імперії (1967-1918), ЗУНР (1918-1921), Польщі (1921-1939), УРСР (1939-1991). Перебуваючи у складі різних держав, вживалися різні назви щодо Галичини. Так, зокрема, у період Середньовіччя,

Галичина у історичних джерелах згадується як Галицька Русь, Галицькі землі, Галицькі волості, Червенська Русь, Червенські землі, Галицькі удільні князівства тощо. Протягом століть, перебуваючи під владою різних держав, головне місто Галичини Львів мало різні назви - Леополіс, Левенсбург, Лемберг, Львув.

Найдавніші сліди людської цивілізації у Галичині вже існували в часи середнього палеоліту. Підтвердженням цього є археологічні розкопки у 25 місцевостях Галичини. Про її стародавню історію ми тепер дізнаємося з розкопок, знахідок, археологічних експонатів, які свідчать про те, що Галичина належить до тієї частини Східної Європи, де відбувався активний процес формування та розвитку східнослов'янських племен. Зокрема, на території Івано-Франківщини налічується 1500 пам'ятників археології. Серед них 300 пам'яток доби палеоліту, 225 - неолітичних стоянок, 300 - трипільської культури, 115 - доби бронзи, 100 - культури шнурової кераміки і т.д. [12, c. 4].

Галичина (Галицькі землі) внаслідок вигідного географічного розташування та сприятливих умов проживання з давніх-давен перебувала на шляхах переміщення різних етносів. У епоху переселення народів (ІІІ-VII ст. н.е.) територією Галицьких земель сучасної України прокочувалися хвилі нашестя готів (з північної Німеччини та Прибалтики), гунів (з північного Причорномор'я та Азії), змішуючись між собою і племенами східних слов'ян, які з давніх-давен населяли ці землі. Найвідомішими з цих останніх були племена полян, дулібів, тиверців, білих, хорватів та ін. [4, c. 166-167]. На переломі VIII-ІХ ст. ці землі увійшли до складу

Давньоруської держави - Київської Русі, ядром, центром якої були нинішні українські землі. Великий князь Київський Володимир Святославович військовими походами 981-993 рр. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме у цей час до Київської Русі було приєднано Перемишль, Волинь, Червен і Белз, які після 1441 р. стали основою Галицького князівства (у 1141 р. Володимирко (правнук Ярослава Мудрого) об'єднав Звенигородську, Перемишльську, Теребовлянську землі в єдине князівство зі столицею у м. Галичі). Станом на 993 р. визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні - до Дону, Росі, Волги, на заході - до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. кв. км, Київська Русь стала найбільшою державою в тогочасній Європі [2, c. 50].

Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, яка справила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою і Азією [3, c. 3]. Важлива роль у Київській Русі належала і Галицьким землям, які були її західними околицями. Тогочасне місто Галич як економічний, політичний і культурний центр Галичини, розташоване на торговому шляху “із Варяг у Греки” з'єднував Київську Русь з країнами Західної Європи. Крім цього, близькість Галичини до країн Західної Європи і Візантії, віддаленість від половецького шляху, сприяли її інтенсивному економічному і політичному розвитку. Свідками цього є швидке зростання міст у Галичині, зокрема, Галича, Перемишля, Звенигорода, Теребовлі.

Приналежність Галицьких земель до Київської Русі забезпечувала дедалі тісніші зв'язки з політичними та культурними осередками інших земель Давньоруської держави. Їхні правителі мали змогу брати активну участь у вирішенні загальнодержавних політичних проблем. Це підносило рівень суспільно- політичного розвитку Галицьких земель і не дозволяло замкнутися у колі місцевих інтересів

У ХІІ ст. одночасно з терміном “Русь” частішає вживання слова “Україна”. Підтвердженням цього була у 1187 р. перша згадка назви “Україна” (Київський літопис), що стосувалася історії Переяславського князівства. У літописі йшлося про загибель у битві з половцями переяславського князя Володимира Глібовича: “І плакашася по нем все переславци… О нем вся Украина много постона”. Під 1189 р. у тому ж літописі згадується “Украйну Галіческую”, куди приїхав на князювання Ростислав Берладничич [11, c. 67]. У той час Галицьке князівство охоплювало Подністров'я, Покуття, Буковину до гирла Дунаю і до Чорного моря. Під 1213 р. (1217-1218 рр.) у Галицько-Волинському літописі назва “Україна” вживається щодо північно-західних земель Галичини і Волині: йдеться про те, що князь Данило Романович у поході проти польського князя Лестька “забрав Берестій, Угровськ, і Верещин, і Столпє, і Комов, і всю Україну” [10, c. 275]. У 1279 р. в Галицько-Волинському літописі під назвою “Україна” згадуються західні землі по Західний Буг: йдеться про те, що Лев Данилович відстоював тут землі від поляків: “Посем же Лев восхоже себе части земле лядской городи на Вкраине” [10, c. 432]. У 1285 р. в тому ж літописі під назвою “Україна” згадується Волинь: тут йдеться про те, що польські війська вторглися у Волинь і захопили “село на Украине по имени Волинь” [10, c. 433]. Таким чином, в кінці ХІ - на початку ХІІ ст. назва “Україна” охоплювала значну частину теперішніх українських земель.

У кінці ХІ ст. Галицька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого - Рюрик, Володар та Василько Ростиславовичі, відокремилися від Києва. Спочатку тут виникло кілька князівств із центрами у Перемишлі, Теребовлі, Звенигороді, Галичі. У 1141 р. князь Володимирко Володарович об'єднав князівство в одне зі столицею у Галичі. Особливої могутності Галицьке князівство досягнуло за часів правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), який зумів високо піднести політичний престиж Галицького князівства, про яке широко заговорили по всій Русі і по всіх країнах Європи. Після смерті Ярослава князівством деякий час правили його сини Олег та Володимир, котрі спричинили занепад князівської влади та послабили вплив Галича.

Після розпаду Київської Русі (ХІІ ст.) на 12 князівств процеси розвитку державності на українських землях не прийнялися, а перемістили на Галицькі і Волинські землі, де існували відповідно Галицьке і Волинське князівства. У 1199 р. вони об'єдналися в одну Галицько-Волинську державу, яка досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки й культури увійшла до числа найпередовіших країн тогочасної Європи. Вона охоплювала величезну територію, що обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину і Пониззя - майже половину сучасної України, яка не уступала розмірами державі Фрідріха Барбаросси.

Галицько-Волинська держава після занепаду Київської Русі продовжила на півтора століття існування української державності й стала основним політичним центром усієї України [9, c. 273]. Проте міжусобна боротьба удільних галицько- волинських князів і бояр в кінці ХІІІ ст. - першій половині XIV ст.. призвела до послаблення могутності Галицько-Волинської держави, яка стала об'єктом боротьби між Угорщиною і Польщею. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ здійснив перший військовий похід у Галицькі землі, а 1387 р. польська королева Ядвіга остаточно захопила Галицькі землі - більшу частину Галицько-Волинської держави, поділивши її на так звані землі (округи) -Галицьку, Львівську Перемишльську, Сяноцьку, Холмську, Белзьку на чолі з польськими намісниками-старостами. У 1434 р. привілеєм польського короля Владислава ІІ у Галичині було скасовано руське право, натомість введено польське право і запроваджено такий державний лад, як і в усьому Польському королівстві. У тому ж році польський король об'єднав галицькі землі і створив Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Водночас в адміністративному сенсі Галичина поділялась на чотири області-землі - Львівську, Галицьку, Перемишльську та Сяноцьку, що входили в Руське воєводство. У XVI ст. до його складу була приєднана Холмщина. Окрім того, 1462 р. утворено Белзьке воєводство.

Після трансформації Галичини в Руське воєводство, на підставі привілею Владислава ІІ Ягайла 1434 р., почав формуватися місцевий апарат управління:

воєводи, каштеляни, підкоморії, хорунжії, підстолії, стольники, підчашії, мечники та ін. Окремі посадові особи не були новими для Галичини, оскільки функціонували на цій території ще в часи Галицько-Волинської держави (мечник, стольник, ловчий та ін.).

У складі Польського королівства, а згодом Речі Посполитої (з 1569 р.), Галицькі землі перебували до 1772 р., тобто до першого поділу Речі Посполитої поміж Австрією, Пруссією і Росією. Тоді їх включила до складу своєї держави Австрія.

Австрійська влада у 1772 р. штучно об'єднала західноукраїнські землі з польськими в окрему адміністративно-територіальну одиницю під назвою “Коронний край Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцінським і Заторським. Скорочено ці землі почали називати Галіцією (Галичиною - за стародавньою назвою Галицького князівства). У австрійський період, як вище зазначалося, виник і умовний поділ Галичини - на Західну з центром у Кракові, населену переважно поляками, і Східну у центрі у Львові, населену переважно українцями. Об'єднання їх обох в один коронний край було вигідно насамперед деякій частині польської шляхти, яка розглядала усю Галичину як частину єдиної польської території, як законний “польський стан посідання” [1, c. 7]. В кінці 30-х років ХХ ст. польська держава планувала у 1940 р. провести заходи святкування 600-річчя “польського панування” у Галичині [22, s. 179], Це було не безпідставно. Адже впродовж тривалого часу деякі польські дослідники відстоювали думку про “історичні права” поляків на українську Галичину, починаючи ще з часів Київської Русі. Так, для обґрунтування своїх прав на давньоруську спадщину в Польщі було розроблено кілька теорій. Однією з перших було твердження “Хроніки польської” Галла Аноніма (1113-1117 рр.), що з 1018 р. “Русь надовго стала данницею Польщі”, тобто Русь з того часу належала Польщі, й процес цей був тривалим. Підставою для такого висновку вважали факт приєднання Києва польським королем Болеславом Хоробрим, який підтримав зятя Святополка Окаянного у боротьбі з Ярославом Мудрим у 1018 p. Так було насправді, але в битві на р. Альті (1019 р.)

Ярослав розбив супротивників. Святополк утік до тестя, де зник безслідно. Престол у Києві посів Ярослав і правив з 1019 до 1054 pp. [15, c. 81], а тому ніяким данником Польщі він не був. Оригінал “Хроніки поляків” В. Кадлубека (латинською мовою) неодноразово видавався у ХІХ ст., зокрема, у відомій серії “Monumenta Poloniae Historica” [20, s. 121-148]. Переклад цієї пам'ятки польською мовою здійснили у 1974 р. польські дослідники К. Абдарович та Б. Кюрбіс [21, c. 256]. Крім цього, остання написала до нього докладний вступ і склала коментарі. У 1990 р. російська дослідниця Н. Щавельова підготувала російською мовою переклад відомостей про Русь з “Хроніки поляків” В. Кадлубека [17, c. 76-85]. У “Хроніці поляків” В. Кадлубек звеличував роль католицької церкви, а польський народ романтично відносив до числа античних, виступав проти феодальної роздробленості. При зображенні відносин Польщі з Руссю праця В. Кадлубека не позбавлена домислів і перекручень, виправдання польських претензій на Руські землі. Зокрема, тут є відомості про Романа Мстиславича, яких немає в руських літописах [11, c. 86]. Аналіз тексту “Хроніки поляків” В. Кадлубека наводить на думку, що не всі обставини польсько-українських відносин ХІ-ХІІ ст. були йому відомі. Це одна з причин деяких неточностей в його хроніці.

Певні відомості про західноукраїнські землі подані у працях Мартина Кромера. “Хроніка” М. Кромера, надрукована 1554 p., надала тогочасним польським політикам “аргументи”, що підтверджували їхні права на давньоруські землі. Щоправда, на Віленському сеймі 1559 р. литовці розкритикували працю Кромера, “назвавши її непристойною хронікою”. Однак це не завадило полякам використати її на Люблінському сеймі (1569 р.), де вони заявили: “Всі київські княжата були васалами короля та Корони”, а Київщина і в минулому сплачувала данину Польському королівству. Поляки посилались на “найдавніші літописи, в яких йдеться про те, що це місто (Київ) було тричі здобуте польськими королями” [15, c. 82].

За легендою, викладеною польським хроністом Яном Длугошем (1415- 1480 рр.) у XV ст., польська шляхта генетично походить від сарматів (тобто іраномовного населення степів від р. Тобол до р. Дунай III ст. до н.е. - IV ст. н.е.). У польській літературі під сарматами розуміли римлян [19, c. 129-132].

Ще 1526 р. у Польщі була висунута теорія, що Київ - це ворота держави Ягеллонів. На основі цього культивувалася теорія, за якою Русь здавна належала Польщі: “Вся Руська земля в давні часи була завойована, частково добровільно підкорилася або була успадкована від різних ленних княжат” [19, c. 83]. Ці домисли та перекручення не відповідають історичній правді, оскільки Київська Русь у другій половині ІХ-Х ст. була могутньою східнослов'янською державою і мала великий авторитет на міжнародній арені, а Польща як держава тоді лише завершувала своє формування. Окрім цього, Київська Русь у Х ст. позитивно впливала на політичне життя окремих народів і держав Західної Європи, у тому числі новоствореної Польської держави (сформувалася у 60-х роках Х ст. за князя Мєшка І). Існування сильної Київської Русі врятувало багато європейських держав, у тому числі й Польщу, від нападу кочових завойовницьких племен, що давало їм змогу мирно розвиватися.

У період феодальної роздробленості в Польщі галицько-волинський князь Данило Галицький (з 1253 р. - король) неодноразово виступав арбітром у суперечках за владу.

Український історик М. Котляр наголошував, що в 60-х роках ХІІІ ст. місцем постійних зустрічей українських і польських володарів було м. Тарнів, де вони обговорювали умови спільних взаємовідносин з Литовським і Ятвязьким князівствами [8, c. 123-125]. Це засвідчує про спільні дипломатичні українсько-польські відносини на певних історичних етапах розвитку.

У 1850 р. була опублікована праця А. Жолтовського, де була зроблена спроба виправдати військові походи Казимира ІІІ у Галичину 1340 і 1349 рр. [23, s. 10-17]. У цьому “виправдуванні-обґрунтуванні” висловлено припущення: “Казимира призначив своїм спадкоємцем галицько-волинський князь Юрій Болеслав”, а “польський король право на спадщину останнього галицько-волинського князя Юрія отримав через обмін від Юрієвого брата Земовита ІІІ” [6, c. 75]. Ці твердження викликають певні сумніви, оскільки населення Галичини чинило збройний опір польському королю.

Деякі польські дослідники обґрунтовували впродовж багатьох століть анексію Галичини у 1349 р. історичною місією Польської держави, яка полягала в тому, що вона в такий спосіб захищала Європу від татарських орд і несла свою культуру в “дикі, безлюдні степи України, здобуті кров'ю її синів”.

Видатний український письменник, учений, громадський і політичний діяч І. Франко (1856-1916 рр.) переконливо розкрив ілюзорність “ідеї культурного апостольства” Польщі на Сході, зокрема в Галичині. Політики, котрі підтримували цю фальшиву ідею, були зовсім засліплені, не розуміючи того, що справжня місія Польщі була на Заході, а не на Сході [13, c. 114]. Однак ця “концепція” була вигадкою польських шовіністів і не відповідала історичній правді: “Історичні факти аж надто ясно свідчать, що місія Польщі лежала зовсім не тут, на Сході, що впрочім, і та місія ніколи не сповнялася і що, отже, робити собі з неї право до реставрації історичної Польщі нема найменшої підстави” [16, c. 207]. Реальна місія Польщі, яку вона виконала на Сході, - місія анексії, передусім українських земель, усієї Литовської держави, а “місія культурного апостольства” Польщі на Сході, - вигадане штучне прикриття ідеї “історичної Польщі”, оправдання тої ж колишньої анексії України й виправдання права на її відновлення [13, c. 280].

У сучасному міжнародному праві під анексією розуміють насильницьке приєднання однією державою території іншої держави. Міжнародне право доктринально забороняє насильницьке приєднання будь-якої території, у тому числі згідно з принципами територіальної недоторканності і цілісності, недоторканності й непорушності державних кордонів, заборони застосування сили чи погрози силою [7, c. 66]. Виходячи з цього, військові походи польського короля Казимира ІІІ 1340, 1349 рр., польської королеви Ядвіги у 1387 р. на землі Галичини можна кваліфікувати як анексію, тобто протиправне насильницьке приєднання Польським королівством частини Галицько-Волинської держави. Це приєднання відбулося без згоди та бажання населення Галицько-Волинської держави, що призвело до народного збройного опору галицьких українців польським завойовникам.

Повернемося до кінця XVII ст. і подивимося правомірність обґрунтування австрійською владою умов приєднання переважно етнічних українських земель (теперішню Галичину і частину Волині) до складу Австрійської монархії.

Так, Австрія, за порадою пруського короля Фрідріха ІІ і керівника зовнішньої політики графа Паніна, також постаралася “узаконити” своє володіння Галичиною. Австрійський канцлер А. Кауніц доручив розшукати в архівах тогочасної Австрії і Угорщини будь-які матеріали які могли б в очах світової громадськості виправдати анексію Галичини. Це завдання виконали придворний радник Розенталь, чеський архіваріус Коллар й угорський історик Бенчур. Не маючи серйозних аргументів для виправдання своєї участі у захоплені Галичини, австрійський уряд наприкінці 1772 р. опублікував обґрунтування окупації. Австрійський уряд вдався до таких сумнівних доказів, як посилання на свої мнимі історичні права на Галицькі землі на тій підставі, що у 1205 р., після загибелі під Завихвостом галицько-волинського князя Романа Мстиславовича, угорський король Андрій ІІ як союзник Романа Мстиславовича взяв під свою опіку вдову і малолітнього князя Данила і Василька. Скориставшись правом опіки, угорський король Андрій ІІ присвоїв собі титул ще й короля Галицького і Волинського князівств. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці. Спадкоємницею угорських королів вважала себе і австрійська імператриця Марія Терезія (1740-1780 рр.).

Ще однією “юридичною підставою” приєднання етнічних українських земель до складу Австрії було те, що угорським королевич Коломан, син короля Андрія І, вважався галицьким королем (1219-1241 рр.). Це також довело імператриці Марії Терезії “право” вважати себе спадкоємницею угорської корони.

Оскільки західна і північна частини Угорщини з 1526 р. були приєднані до Австрії, то виходило, що імператор Австрії (який одночасно був королем Угорщини) мав “право” й на галицький королівський титул і на землі.

Насправді ж цей титул був фіктивним, оскільки пов'язаний лише з короткотривалою окупацією Галицької землі угорськими королями, які на початку ХІІІ ст. намагалися захопити галицький престом, але зазнали невдачі.

Після розпаду Австро-Угорщини у Галичині, зокрема у Львові, 1 листопада 1918 р. було проголошено Українську державу, яка 9 листопада того ж року отримала назву Західно-Українська Народна Республіка. Факт проголошення у Львові ЗУНР, яка охоплювала етнічну Українську Галичину, завдав відчутних ударів тим польським дослідникам, хто сумнівався у приналежності галицьких українців до єдиного українського народу. Її проголошення стало наслідком боротьби українців за право на національну державу після Першої світової війни.

ЗУНР була в державно-правовому розумінні належним чином організована, з налагодженим, доволі чітко діючим законодавчим, адміністративно-виконавчим, правозахисним апаратом, збройними силами тощо. Створена була і належна правова основа, видано ряд законів та інших правових актів, які ґрунтовно і кваліфіковано врегульовували різні галузі державного, соціально-політичного, економічного життя, галузі освіти, культури, охорони здоров'я [14, c. 355-356].

Але сталося так, що з моменту виникнення ЗУНР тикнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, збройною агресією на територію ЗУНР, міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин влада ЗУНР і УНР вирішили об'єднатися в одну державу, зробивши спробу вийти із складної ситуації та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт Злуки 22 січня 1919 р. мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єдналися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти у тогочасних складних умовах.

У результаті польської окупації ЗУНР припинила своє існування. Східна Галичина, західні повіти Волині під назвою Західна Україна за Римським мирним договором 1921 р. відійшли до складу Польщі і перебували у її складі до 1939 р. За польської окупації (1920-1939 рр.) Українська Галичина не була окремою адміністративною одиницею і входила до складу трьох воєводств - Львівського, Станіславського і Тернопільського. 17 вересня 1939 р., внаслідок війського втручання СРСР, західноукраїнські землі, зокрема і Галичина, були звільнені і возз'єдналися а УРСР. Під час німецької окупації на території Східної Галичини було утворено Дистрикт Галичина.

Після завершення Другої світової війни Галицькі землі остаточно повернулися в склад УРСР (тепер це Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області: територія 47,5 тис. кв. км., населення - 5 мнл. осіб.) [18, c. 548]. Деякі українські етнічні землі, зокрема Сяноцька, частина Перемишльської, залишилися згідно з повоєнними радянсько-польськими угоди у складі Польщі, звідки було виселено все українське населення в інші частини Польської держави [18, c. 548].

Отже, Галицькі землі, всупереч асиміляторських заходах іноземних держав, залишалися невід'ємною складовою частиною етнічної території Українського народу. Українське населення Галичини в період перебування в складі іноземних держав зберігало свою мову, звичаї, гідність, почуття єдності з усім українським народом. Галичина завжди було “Українським П'ємонтом”, де активно розвивалися давні традиції власної державності й політичної незалежності. У Галичині послідовно обґрунтовувалося історичне право українського народу на самостійне існування та культурно-політичний розвиток. Впродовж історичного розвитку у Галичині спостерігаємо розвинуте відчуття коренів етнонаціонального буття, належності до української традиції.

галичина історичний волинска держава

Список використаної літератури

1. Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорщини / Кульчицький В.С.,

Бойко І.Й., Настасяк І.Ю., Мікула О.І. - Львів, 2002.

2. Бойко О.Д. Історія України: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /О.Д. Бойко. - 3-тє вид., виправл., доп. - К. : Академвидав, 2005.

3. Гончаренко В.Д. Тернистий шлях до незалежності / В.Д. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. - Х., 1996. - № 7. - С. 3.

4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / Михайло Грушевський; редкол.П.С. Сохань (голова) та ін. - К. : Наук. думка, 1911. - Т. 1.

5. Ідзьо В. Українська держава в ІХ-ХІІІ століттях / Володимир Ідзьо. - Львів : Сполом, 2004.

6. Ісаєвич Я. Д. Загарбання земель Галицько-Волинського князівства іноземними державами / Я. Д. Ісаєвич // Торжество історичної справедливості. Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі. - Львів, 1968.

7. Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура / Я. Д. Ісаєвич. - Львів, 1996.

8. Котляр Н. Ф. Дипломатия Галицко-Волынской Руси в ХІІІ в. / Н. Ф. Котляр // ВосточнаяЕвропа в исторической ретроспективе : Сб. ст. - М., 1999. - С.123-125.

9. Кульчицький В.С. Галицько-Волинська держава (1199-1349 рр.) / Кульчицький В.С.,Тищик Б.Й., Бойко І.Й. - Львів : “Бібльос”, 2006.

10. Літопис Руський за Іпатським списком / пер. Леонід Махновець. - К., 1989.

11. Макарчук С.А. Джерелознавство історії України : навч. посіб. / С.А. Макарчук. - Львів :Світ, 2008.

12. Наш край. Методичні рекомендації Івано-Франківського обласного інституту після дипломної освіти педагогічних працівників. - Івано-Франківськ, 1994.

13. Пашук А.Й. Філософський світогляд Івана Франка / Андрій Пашук. - Львів : ЛНУ ім. ІванаФранка, 2007.

Размещено на www.allbest.ru