Розвиток української культури - від античності до сучасності

Значний внесок у справу відродження укр. культури зробили братства. Вони займались не лише справами християнського милосердя, а й справами освіти, культури, закладали школи, бурси, друкарні. Наприкінці 80-х р. стали з'являтись 4-х класні народні училища (фізика, арифметика, механіка, історія). Виникали нові колегіуми: Чернігівський, Харківський ( був особливо значимим освітнім центром - 800учнів), Переяславський.

Наука ще не стала завершеної системою знань, але в окремих галузях спостерігався швидкий процес накопичення і систематизації знань.

Медицина: відкрився перший медичний карантиний будинок у Василькові 1740, 1792 відкрито Київський військовий госпіталь, формувалась мережа аптек, 1773 у Львові Медична колегія, 1787 Єлисеветградська госпітальна медико-хірургічна школа. Укр. вчені завоювали високий авторитет у тогочасній медичній науці. Самойлович - основоположник вітчизняної епідеміології, його праця про боротьбу з чумою вийшла фр., нім. мовами. Його обрали своїм членом 12 академій світу.

Історичні праці виходять з рамок літописного оповідання й набирають форм граматичної історії. Зявляються: «Хроніка» Теодосія Сафоновича, «Синопсис» . який приписують Іокентію Гізелеві. Наприкінці 17-18ст. з'являються «козацькі літописи» («Самовидець» Романа Ракушки).

Укр. в 17-18 ст. стала центром освіти і науки в Європі, саме український науковий потенціал сприяв поширенню знань у Росії.

30. Розкрийте суть поняття «полемічна література». Вкажіть причини появи полемічної літератури в Україні. Охарактеризуйте діяльність І. Вишенського

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси і виник термін "полемічна література".

Полемічна література виникла як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Трактати і послання І. Вишенського відзначались величезною силою викривального пафосу і політичної сатири, що було викликано різким посиленням у Речі Посполитій національного, соціального і релігійного гніту трудових мас українського і білоруського населення.

Іван Вишенський розкривав глибоку несправедливість існуючого суспільного ладу, гостро засуджував паразитизм і продажність панівних класів, таврував королів і царів як даних не Богом, а дияволом (трактат «Обличение диявола -- миродержца»).

31. Охарактеризуйте українську барокову архітектуру XVII-XVIII cт.

Українське (козацьке) бароко -- особливий архітектурний стиль, поширений у XVII--XVIII ст. головним чином у межах Гетьманщини. Він поєднав риси пізньоренесансного та барокового будівництва суміжних країн з виключно українськими формами народної храмової дерев'яної архітектури. Наприкінці XVII -- у XVIII ст. місцева українська архітектура відчула значний вплив тодішнього російського бароко Переважали типові будівлі багатодільної багатобанної композиції (три- , п'яти-, семи- і дев'ятидільні, у формах дерев'яних церков), що відрізнялись лише декором. Відомі також великі чотирьох- та шестистовпні зальні багатобанні собори, маленькі безстовпні церкви та храми оригінальної, унікальної композиції. Дуже часто більш древні споруди отримували розкішне оздоблення в стилі пишного «козацького» бароко.

Відомі муровані храми в стилі українського барокко: Софійська церква («Мала Софія») Київ, місто Ярослава 1722--1730, Софійський собор перебудована І. Мазепою власним коштом. Бічні галереї древнього храму надбудовані та увінчані шістю новими банями. Зведені барокові фронтони та контрфорси. Заново зроблено оздоблення храму. Іконостас -- середини XVIII ст., зберігся частково. Окремо розташована дзвінниця -- 1698--1748 рр., із її дзвонів до нашого часу.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи.

Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.

В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами.

32. Розвиток культури у 2-ій половині XVII-XVIII ст.

Розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

Перехід від релігійної до світської культури означає перехід від розуміння індивіда як істоти, що має спільні з іншими індивідами природні якості та оцінюється відповідно до існуючої ієрархії доброчинностей, до розуміння його як одиничного та неповторного “Я”. Не моральна вага в суспільстві, а автентичність особистості стає джерелом етичних та естетичних суджень.

Головною ознакою світської культури є гуманізм, вона не пов'язана з релігією прямим чином, ідеали, які вона виражає, йдуть з найрізноманітніших джерел.

33. Оцінка вищих навчальних закладів у 1-ій половині XVIII ст.

Основним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія. Ще до присвоєння в 1701 р. звання академії, цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янських країн.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави; авторами п'єс, режисерами й акторами були викладачі та студенти Академії.

Тут працювали кращі викладачі, відомі діячі культури того часу І. Гізель, І. Галятовський, І. Кононович-Горбацький, Й. Кроковськнй та ін.

Випускники академії викладали в інших навчальних закладах.

За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився.

34. Довести,що у XVII-XVIIIст.Україна була містком між Росією і зах. Європою

Галичина до розділу Польші в 1772--1795 роках перебувала під її владою, а після - Галичина, Буковина і Закарпаття увійшли до складу Австро-Угорської імперії, розвиток на цих землях проходив зовсім по-іншому, ніж на землях, що належали Російській Імперії. Також важливим фактором є те, що на українських землях у XVIII столітті було створено багато університетів, в яких велика увага приділялася вивченню іноземних (європейським) мовам з подальшим вивезенням інтелігенції до Російської імперії.

35. Які події в XVII-XVIII ст. суттєво позначилися на культурі

Розвиток української культури в другій половині XVII--XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.

В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань. Чільне місце в навчальному процесі займали філософія, математика, історія, географія, риторика, вивчення мов.

36. Що таке національно-культурне відродження

Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху, який історики характеризують як національно-культурне відродження. Ідеї гуманізму та Реформації, проникаючи в Україну, сприяли поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української історії, мови. У суспільстві росла потреба в освічених людях як для розвитку торгівлі й виробництва, так і для здатності протистояти ополяченню та окатоличенню населення.

Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

- період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII - 40-і pp. XIX ст.);

- українофільський або культурницький етап (40-і pp. XIX ст. - кінець XIX ст.);

- політичний етап (з кінця XIX ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обов'язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Великим історичним здобутком української культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних "книжних" елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з'явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О. Павловський.

Поява у 1840 р. "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобуній розвиток у майбутньому.

37. Роль історичної науки та літератури у ХІХ ст.

Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв.

Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.

Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.

Формуванню національної

самосвідомості сприяв створений в кінці XVIII - на початку XIX ст. Визначний політичний трактат "Історія русів".

Чудовий збірник українського фольклору опублікував у 1819 р. князь Микола Цертелєв під назвою "Попытка собрания старых малороссийских песен". Найбільш повне і наукове дослідження української етнографії "Малороссийские народные песни" за авторством Михайла Максимовича вийшло 1827 р.

Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою.

38. Основні музичні досягнення у ХІХ ст.

Слід за українськими письменниками і поетами, професійні музиканти ХІХ ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів -- кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів -- І.М. Вітковський, А.І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.

Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ -- 1803, Одеса -- 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М.М. Вербицький, І.І. Воробкевич, В.Г. Матюк (хори й ін.).

Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М.В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т. Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 -- Музично-драматичний інститут ім. Лисенка).

Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського, що походив з відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром №1

Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х - це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа».

39. Охарактеризувати освітню реформу ХІХ ст.

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині -- німецькою і польською, на Буковині -- німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;-- Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 -- Київський політехнічний інститут, 1899 -- Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

40. Відмінності і схожі риси культури Наддніпрянської і ЗХ України

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України -- самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю -- православ'ям -- і що Україна -- це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII -- початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

український культура національний відродження



41. Розкрийте причини посилення та характер русифікаторської політики царизму в Україні у ХІХ ст.

Російська імперська політика щодо України була спрямована в русло русифікації. Вона охопила всі сфери економічного, політичного і культурного життя краю, провадилася цілеспрямовано, жорстоко. При цьому застосовувався увесь арсенал засобів її здійснення.

Так, 18 липня 1863 р. з'явився циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови. Він у категоричній формі стверджує, «що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі».

Після валуєвського циркуляра мовні репресії царату посилюються. У 1875 р. створюється комісія, мета якої -- припинення українофільської пропаганди, небезпечної для імперії, і видання літератури, а також перевезення в Росію книг українською мовою із-за кордону. На основі матеріалів комісії в 1876 р. з'являється Емський указ Олександра II про заборону ввезення українських книг із-за кордону та друкування нот українською мовою. Для остаточного знищення української мови в 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах.

Русифікаторська політика царату поширювалася на громадські організації -- громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу найпоширеніші організації -- громади, а їх організатор М. Драгоманов змушений був емігрувати до Женеви. Емігрували за кордон і такі яскраві особистості, як С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Вовк, щоб вільно працювати для української справи.

Згортали свою просвітницьку діяльність і товариства «Просвіти», які були майже на всій території України. Разом з «Просвітами» ліквідувалася і база, на яку вони спиралися. Закривалися клуби, бібліотеки, хати-читальні тощо. Дошкульно вдарила реакція і по українській інтелігенції. Переслідувалися науковці, літератори, живописці, актори.

Ледве жевріло театральне життя. Під реакційним тиском повністю припинилась діяльність видавництв, закрились редакції газет. У 90-х роках XIX ст. в Наддніпрянській Україні не видавалося жодної газети.

Розгул антиукраїнської політики в Російській імперії в перші роки XX ст. досягнув свого апогею, і тільки з початком революції 1905 р. царизм змушений був припинити наступ реакції.

42. Назвіть видатні твори Т. Шевченка. Поясніть чому його вважають основоположником критичного реалізму в українському образотворчому мистецтві. Хто із художників були його послідовниками?

Найвідоміші картини Шевченка -- це «Катерина», «Селянська родина», «На пасіці».

Він був основоположником критичного реалізму в українському образотворчому мистецтві. Його чудові картини, малюнки, гравюри вчили інших правдиво і багатогранно відбивати сучасну дійсність. Цінність художніх творів полягає в гострому викривальному змісті, чіткій соціальній спрямованості.

І в своїх безсмертних поезіях, і в живописних полотнах Шевченко пропагував світлі ідеали свободи, рівності; закликав народ до боротьби проти усіх гнобителів, вказував простому люду конкретний шлях цієї боротьби, тим самим впливаючи на розвиток і літератури, і мистецтва, і духовної культури.

Критичний реалізм -- художній напрям, в основі якого -- принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Виник у 20-х роках XIX століття у Європі. Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму.

Найвідоміші послідовники Тараса Шевченка в образотворчому мистецтві - Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський.

43. У чому полягає особливості творчих феноменів Г. Сковороди і Т. Шевченка? Дайте порівняльну характеристику

Григорій Савич Сковорода -- найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість -- це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною -- філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами -- латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим -- учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого.

Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права.

Тарас Григорович Шевченко - видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч. Він був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Поет мріяв про ті часи, коли його країна буде незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуться мова, культура та історія народу, а люди будуть щасливими.

Т. Шевченко виступив як поет-новатор, приніс з собою в українську літературу «слово нове», новий світ поезії, неповторні образи, картини й барви, небачене раніше багатство й широчінь тем, ідей, мотивів, жанрових форм, вивів українську літературу на шлях реалізму й народності.

Т. Шевченко є одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він працював у галузях станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Він є автором понад тисячі мистецьких творів (втрачено бiльше 160). У 1859-1860 роках виконав офорти з творів зарубіжних та російських художників, за які отримав звання академіка гравірування.

Ім'я Тараса Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлені пам'ятники, його твори перекладені майж е на всі мови світу, його ім'ям в Україні названі навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста. Національна опера України, Київський національний університет, центральний бульвар міста Києва носять ім'я видатного сина українського народу - Тараса Шевченка.

44. Художні стилі (символізм, модерн, кубізм, конструктивізм, супрематизм, соцреалізм, реалізм) в архітектурі, живописі і графіці кінця ХІХ - початку ХХ ст. До яких напрямів належить творчість художників О. Архипенка, К. Малевича, Ф. Кричевського, О. Богомазова, І. Їжакевича, М. Бойчука? Назвіть їх найвідоміші картини

Символізм -- одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Українські образотворчі митці-символісти, як і їхні европейські попередники й сучасники, намагалися знайти синтезу кольорів і ліній, яка могла б висловити ідею. Елементи символізму і його впливи наявні у творчості -- Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, Юхима Михайлова, Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Р. Лісавського, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея

Головні представники модерну: архітектори Городецький Владислав Владиславович, Артинов Григорій Григорович, Левинський Іван Іванович, скульптор зі Львова Юліан Марковський. Приклади модерну Будинок Григорія Глібова, Чернігів; Залізничний вокзал, Чернівці; Український музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської, Чернівці; Музей Лесі Українки, Ялта; Театр драми ім. Шевченка, Харків; Міська забудова на пл. Свободи, Львів.

Кубізм - революційна течія в образотворчому мистецтві початку XX століття, яка передувала абстрактному мистецтву.

В архітектурі конструктивізм обстоює раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктивізм відкидає практично невмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо. У СРСР конструктивізм виник відразу після Жовтневої революції в якості одного з напрямків нового, авангардного, пролетарського мистецтва. Ідея нового напрямку полягала у відмові від «мистецтва заради мистецтва» і підпорядкування її виробництву. Прихильники конструктивізму, висунувши задачу «конструювання» довкілля, активно направляє життєві процеси, прагнули осмислити формотворчі можливості нової техніки, її логічних, доцільних конструкцій, а також естетичні якості таких матеріалів, як метал, дерево, скло.

Супрематизм -- напрям модерного мистецтва, безпредметність, абстрактний геометризм, що виник на початку ХХ століття. Зачинателем вважається К. Малевич. Супрематизм, за Малевичем, - це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу. На думку митця, усі зусилля потрібно зосередити на кольорі, формі, фактурі, русі. Власне супрематизм як такий з'являється 1915 року: на Останній футуристичній виставці картин "0,10" (нуль-десять), що відкрилася 17 грудня в приміщенні Художнього бюро Надії Добичиної, було представлено «Чорний квадрат» та інші роботи.

Соціалістичний реалізм - термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва. Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю: живопис Б.В. Йогансона, А.А. Дейнеки, Б.И. Пророкова, П.Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С.Т. Коненкова, В.И. Мухіної.

У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді.

О. Архипенко - кубізм, конструктивізм та абстракціонізм. Картини: «Відпочинок», «Відхилена», «Відхилений торс», «Соломія», «Срібний торс», «Купальниця», «Жінка, що зачісується», «Фігура, що сидить», «Жінка», «Композиція з двома постатями», «Мої медитації», «Жіночий портрет».

К. Малевич - один з засновників супрематизму та кубофутуризму. Картини: «Селяни в церкві», «Врожай», «Англієць в Москві», «Чорний квадрат на білому тлі», «Біле і чорне».

Ф. Кричевський - один з засновників української Академії образотворчого мистецтва. Картини: "Сім'я", “Наречена”.

О. Богомазов - кубофутуризм та спектралізм. Картини: «Базар», «Львівська вулиця в Києві», «Тюрма», «Пляшки», «Паровоз», «Спогади про Кавказ» «Пилярі» «Київський пейзаж» «Праця малярів».

І. Їжакевич - працював у галузі станкового й монументального живопису. Картини: «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь», «Тарас Шевченко -- пастух», «Битва козаків з шляхтою», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Галичині».

М. Бойчук - один із засновників монументального мистецтва. Картини: Портрет Седляра, Молочниця, Пророк Ілля, Дівчина.

45. Політика уряду П. Скоропадського у справі відродження та розвитку української культури і науки?

Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела.

46. Творчість Леся Курбаса, поняття «розстріляне відродження»

Для початку був актором в театрі Миколи Садовського, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр 1917 року. Молодий театр -- це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922--1926), а потім і філософського (1926--1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Курбас та його учні в керованому ним театрі вирішували такі вистави: "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Великий льох", "Йоля", "Цар Едіп", "Різдвяний вертеп", "Гайдамаки", "Свобода", "Жовтень", "Новий Месія", "Джіммі Гіґґінс", "Жакерія", "Напередодні", "Народний Малахій", "Диктатура", "Машиноборці", "Маклена Ґраса".Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березілі» і заарештовано у Москві.

Розстріляне відродження -- літературно-мистецьке покоління 20-х -- початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури,живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921--1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905--1917 рр. Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших.

47. Розвиток культури української у 20-30 рр. ХХ ст. та вплив тоталітарного режиму

Українське відродження 20-х років ХХ ст. - яскравий феномен історії українського народу. Відродження охопило різні сфери життя, в тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. Але при цьому Компартія уважно стежила, щоб «командні висоти» в освіті у центрі й на місцях займали комуністи та комсомольці. На кінець 1921 р. комуністи у місцевих відділах наросвіти становили від 4 до 20%. Проводилось обов'язкове навчання учителів у політшколах та політкурсах, де вони вивчали теорію марксизму-ленінізму та оволодівали новими методами навчання теж у дусі класового виховання. Виховна робота спрямовувалась на формування в учнів нової радянської моралі. У культурно-освітній роботі більшовики вважали за необхідне поєднати цю діяльність з завданням комуністичної пропаганди. Саме так ставив завдання В. Ленін на ІІ Всеросійському з'їзді політосвіт 17 жовтня 1921 р. Щоб виконати цю настанову вождя, його намісникам у сфері освіти довелося боротися з організаціями «просвіти», народними будинками, які на початку 20-х років ще складали більшість серед культурно-освітніх установ на селі. Навколо них групувалися представники старої інтелігенції, учасники національно-визвольних змагань. З 1923 р. в країні почала проводитись політика коренiзацiї, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Як вважає Г.Г. Єфіменко, «коренізація була не метою, а лише засобом встановлення тісного контакту з українськими масами, наближення державного апарату до мас. Завданням коренізації на території України у кадрових питаннях була не «українізація», а «більшовизація» державного й партійного апарату». Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення, спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Бурхливо розвивалась українська література, для якої було характерне розмаїття напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Головко, в спілку пролетарських «Гарт» - В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце займав М. Куліш. Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль в політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо.

48. Поняття коренізація, українізація…зміни в період українізації

Коренізамція -- політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи -- й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920-х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

Хоча доба «коренізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату «Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей -- це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей.

Українізація -- політика просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя. Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації.

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917--1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках

Культурно-національна автономія, опортуністична націоналістична теорія, висунута на початку 20 ст деякими діячами австрійської соціал-демократії і що була складовою частиною австро-марксизма . Основою До.-н. а. була помилкова теорія нації як союзу однаково мислячих людей, що склався на ґрунті спільності долі. У теорії До.-н. а. нація відривалася від займаної території, ігнорувався розкол нації на протилежні класи. До.-н. а. зводила рішення національного питання лише до досягнення національної самоврядності, обмеженої питаннями культури, школи і мови, відірваними від політичної боротьби класів. На ділі це означало б ізоляцію, відокремлення різних частин пролетаріату за національною ознакою, підпорядкування його буржуазії.

Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської. Одним з перших заходів щодо українізації навчального процесу в закладах професійної освіти було запровадження українознавчих курсів: мови, літератури, історії, економічної географії України. Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-1927 pp. - уже 52-54%. Одним з найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а в 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х pp. 97% українських дітей навчалися рідною мовою (цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади). Частка вищих навчальних закладів і українською мовою викладання зросла з 19,5% у 1923 р. до 69% у 1929 р. Різко збільшилася кількість української преси. На 1933 р. вона ста-повила 89% усього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову.



49. Довести, що воєнні події другої світової вплинули на піднесення свідомості українського народу

Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського. Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою ("За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка (Я. Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років. Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».



50. Користуючись фактами, довести, що під час другої світової війни митці підпорядкували свою діяльність справі оборони країни

Буремний воєнний час був для композиторів, художників, працівників театру і кіно, культуроосвітніх закладів характерний надзвичайним творчим напруженням, сміливими дерзаннями і пошуками. Радянські митці у своїх творах оспівували масовий героїзм, стійкість, ратні подвиги радянських воїнів, їх безмежну відданість Комуністичній партії, беззавітну любов до Батьківщини. У період Великої Вітчизняної війни з усією силою проявилась видатна роль мистецтва в ідейній мобілізації трудящих. На заклик партії «Все - для фронту! Все - для перемоги!» відгукнулись радянські композитори, художники, артисти. З початком війни багато представників творчої радянської інтелігенції пішли на фронт, поставивши свій талант і майстерність на службу Червоної Армії. Інші, переважно представники старшого покоління, працювали у складі творчих спілок та різних установ й організацій у радянському тилу, присвятивши свою творчу і Громадську гідність справі оборони країни від ворога. Нові теми, образи і явища, народженні священною війною радянських людей проти фашизму, утвердилися в радянській музиці, образотворчому мистецтві. Кровно зв'язані з народом, митці постійно відгукувалися на найважливіші події на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Могутньою ідеологічною зброєю у боротьбі проти фашизму, дійовим засобом мобілізації духовних сил народу на самовіддану відсіч ворогові, буле театральне мистецтво. Долаючи труднощі і нестатки воєнного часу, актори працювали з величезним натхненням і запалом, наближали мистецтво до життя, доносили його до гущі трудящих мас. Особлива увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах, агітпунктах, заводах, фабриках, колгоспах. На фронтах побували десятки театральних колективів, ансамблів і акторських бригад, що доносили своє мистецтво до мільйонів радянських воїнів, надихаючи їх на звитяжні подвиги у боротьбі за свободу і незалежність своєї Батьківщини. Усього театри України, що працювали в евакуації, створили і послали на фронт 106 фронтових концертних бригад. Значну роботу провадили артисти в тилових гарнізонах та госпіталях.

Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика ("Слово про рідну матір" М. Рильського, "Клятва" М. Бажана, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Весна", "Голос матері" П. Тичини, "Україна в огні", "Ніч перед боєм" О. Довженка, "Ярослав Мудрий" І. Кочерги, "Зенітка" Остапа Вишні).