Автономні регіональні утворення в іспанській правовій традиції

Размещено на http://allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. Корецького

УДК 340.15

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

АВТОНОМНІ РЕГІОНАЛЬНІ УТВОРЕННЯ В ІСПАНСЬКІЙ ПРАВОВІЙ ТРАДИЦІЇ: історико-юридичне дослідження

Спеціальність: 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

ТИМОЩУК Олександр Олександрович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історико-правових дисциплін Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Кащенко Сергій Григорович, Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського, професор кафедри історико-правових дисциплін

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент Макарчук Володимир Степанович, професор кафедри теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ кандидат юридичних наук, професор Усенко Ігор Борисович, завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Захист відбудеться ”30” жовтня 2009 р. о 14:30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розісланий ” 25” вересня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Національні проблеми, питання децентралізації влади, збереження культурної самобутності малих народів та багато інших моментів, пов'язаних з автономією, були й залишаються одними з найважливіших у Європі, особливо в період загальної державної інтеграції цього континенту. Немає підстав стверджувати, що таких проблем не існує в Україні, яка на законодавчому рівні закріпила несиметричність адміністративно-територіальних одиниць держави, зокрема існування Кримської автономії та двох міст зі спеціальним статусом. Як видається, наша країна зараз у вдосконаленні державного устрою проходить шлях, який інші країни, зокрема держави Західної Європи, пройшли багато років тому. При цьому проблеми, з якими стикнулися їхні державні діячі, є подібними до тих, що зараз потребують вирішення в нашій державі. Йдеться передусім про питання адміністративно-територіального поділу й ефективне розмежування повноважень центральної та місцевих влад, яке б гарантувало цілісність держави і водночас ефективний інструментарій державного управління на тлі врахування особливостей та інтересів усіх національностей і спільнот, що проживають на території України.

Ретроспективний аналіз зарубіжної теорії та практики державного будівництва дає вітчизняним дослідникам можливість розглянути, як те чи інше рішення вплинуло на подальший розвиток країни, яка система допомогла вирішити проблеми державного устрою найкраще, або, навпаки, що саме спричинило зрештою конфліктну ситуацію. Зокрема, досвід успішної децентралізації влади в постфранкістській Іспанії та створення автономій у межах єдиної держави заслуговує на детальне вивчення вченими різних напрямів знань, пов'язаних із державотворенням: юристів, політологів, соціологів тощо. Іспанія, за визначенням чинної Конституції, прийнятої 1978 р., еволюціонувала від авторитарної, централізованої країни до держави „унітарної, децентралізованої, складеної”. Але така державна модель була б нежиттєздатною, якби єдиним її підґрунтям слугував Основний закон країни. Основою її створення стали історичні особливості правового розвитку регіонів Іспанії та колишніх держав Піренейського півострова.

Теоретичну основу роботи склали праці відомих українських і зарубіжних учених, зокрема, В. Д. Бабкіна, Ж. Башлера, П. Берка, Г. Дж. Бермана, Г. І. Волкової, М. П. Воронова, В. П. Горбатенка, М. А. Дамірлі, В. В. Дудченко, Ю. Я. Касяненка, М. І. Корнієнка, А. І. Кіссе, І. О. Кресіної, Дж. Леві, В. П. Мак-Ніла, В. П. Нагребельного, Ю. М. Оборотова, Н. М. Оніщенко, О. Г. Орлова, Н. М. Пархоменко, Ю. І. Римаренка, С. Ю. Римаренка, О. Ф. Скакун, В. Е. Чиркіна, Е. В. Тадевосяна, Т. Я. Хабрієвої, М. В. Шаповала, Ю. С. Шемшученка, Л. Є. Шкляра.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає Координаційному плану МОН України „Історія етнонаціональних процесів в Україні”, увійшла до узгодженого „Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права” Академії правових наук України за 2004 р. Робота виконувалася в межах наукової теми Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського „Етнокультурні проблеми депортованих народів і етнокультурних спільнот Криму” (номер державної реєстрації 0197U000422) та теми наукових досліджень кафедри історико-правових дисциплін ТНУ „Автономістські ідеї політико-правової думки кримських татар” (номер державної реєстрації 0105004132).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з'ясування закономірностей і особливостей досвіду державотворення країн Піренейського півострова, які з ХV ст. увійшли до складу централізованої Іспанської монархії, та подальшої автономістської еволюції її регіонів, що привело до утворення певної форми сучасного державного устрою країни. Для досягнення поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

виявити іспаномовні джерела з предмета дослідження, перекласти їх українською мовою і здійснити їх юридичний аналіз;

виокремити хронологічні етапи розвитку державного устрою Іспанії;

визначити особливості започаткування державності на Піренейському півострові;

розкрити етнічні, соціальні, політичні та юридичні чинники, що впливали на процеси централізації і децентралізації Іспанської держави;

розглянути процеси законодавчого оформлення автономного статусу іспанських провінцій та організаційно-правові засади утворення місцевих органів влади;

проаналізувати особливості становлення сучасної конституційної системи Іспанії;

порівняти статутну законодавчу базу автономних регіональних об'єднань Іспанії та визначити їхні спільні риси й особливості;

дати практичні рекомендації щодо вдосконалення сучасного законодавства України, враховуючи деякі спільні риси історії її державності та історії іспанської державності.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що характеризують історико-правові процеси формування державного устрою Іспанії.

Предметом дослідження є автономні регіональні утворення у складі єдиної Іспанської держави та їхні історичні попередники, що заклали відповідну традицію державотворення.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є філософсько-світоглядні, загальнонаукові та спеціально-наукові методи наукового пізнання. Філософською основою методології є діалектичний підхід до вивчення предмета дисертаційної роботи, в його одночасній єдності і суперечливості, а також метод соціальної синергетики, згідно з яким розвиток - це не завжди поступовий перехід від одного упорядкованого стану до іншого, а багаторазове чергування упорядкованого та хаотичного станів. Саме за такою схемою відбувалася державно-правова еволюція в певних регіонах Піренейського півострова. За допомогою загальнонаукових методів, таких як абстрагування, узагальнення, методи формалізації, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, гіпотезації, аксіоматизації, систематизації, структуризації, вивчалися явища історії іспанського централізму і автономізму. Із застосуванням історико-хронологічного методу викладалася загальна фабула послідовного використання фактологічного матеріалу. Завдяки соціолого-психологічному методу пізнавався характер дії іспанського державного і регіонального законодавства на правосвідомість населення окремих територій, що впливало на процес їхньої автономізації.

Для дослідження окремих сторін предмета дисертаційної роботи застосовувалися спеціальні методи. Формально-логічний (догматичний) метод допоміг проаналізувати численні законодавчі акти конституційного і статутного характеру, що становлять джерельну базу дисертації, зробити певні висновки і сформулювати власні правові поняття. Антропологічний метод дав змогу встановити ступінь впливу суб'єктивного фактору на певні історичні явища з точки зору світогляду і світосприйняття персонажів. Герменевтичний (пізнавально-процедурний) метод сприяв тлумаченню стародавніх привілеїв, що надавалися іспанськими королями територіальним громадам і станам, а також усвідомленню їхньої ролі в регулюванні правовідносин. Компаративістський (порівняльно-правовий) метод використовувався в дослідженні як у часовому, так і в просторовому вимірах для встановлення загального й особливого в конституційних актах держави і законодавчих актах автономій.

Специфіка історіографічної і джерельної бази дослідження, значну частину яких становлять іспаномовні матеріали, викликала необхідність використання спеціальних філологічних методів. Зокрема, це методи інтерпретативного та контекстологічного аналізу, що допомогли здійснити переклад законодавчих текстів з іспанської на українську мову та їхнє лінгвістично-юридичне тлумачення, ввести до наукового обігу невідомі українським дослідникам публікації та законодавчі акти стосовно предмета дисертаційної роботи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що подана на здобуття наукового ступеня дисертація є першим у вітчизняній історико-правовій науці комплексним дослідженням еволюції державного устрою Іспанії від найдавніших часів до сьогодення. Наукову новизну характеризують такі висновки, положення та рекомендації, які відображають особистий внесок автора:

уперше:

визначено масив іспаномовної літератури і джерел з предмета дослідження, що залучені до наукового обігу в результаті лінгвістично-юридичного перекладу на українську мову;

здійснено періодизацію становлення та розвитку іспанської правової традиції формування особливого державного устрою;

встановлено закономірність, яка існувала у постійній зміні держав і народів в історії Стародавньої Іспанії і полягала в тому, що кожний новий народ не знищував тотально і не витісняв попередніх мешканців, а підкорене населення зазвичай мало можливість, за певних обставин, залишитися й отримувало визначені самоврядні привілеї (це стало одним із джерел виникнення традиції постійної наявності у межах великих держав, що об'єднували під своєю владою більшу частину Піренейського півострова, дрібних державних утворень, які залишалися достатньо автономними, а подекуди й фактично незалежними);

дано авторське визначення поняття „фуеро” як середньовічного правового інституту, що регулював договірні відносини стосовно автономної організації місцевої влади у сфері прав та обов'язків іспанських королів і окремих піренейських земель, етнічних регіонів, міських територіальних громад, районів компактного проживання релігійних спільнот;

звернуто увагу на семантичні особливості розуміння іспанськими авторами поняття „nacionalidad”, яке не може перекладатися українською мовою з однозначним визначенням „національність”, а відповідає категорії „нація - історико-культурна спільнота”, що означає певну групу населення з культурною та історичною єдністю, яка існує поряд із поняттям „нація - держава”, але не має зовнішнього суверенітету;

набули подальшого розвитку:

концепція висвітлення історії середньовічної Іспанії як сукупності історії самостійних держав (С. 10 автореферату);

ствердження того, що протягом ХVІІІ-ХХ ст. одним із лейтмотивів генези державного устрою Іспанії залишалася тенденція, закладена за часів абсолютизму ХV-ХVІ ст., - гостре протистояння правової традиції централізму та автономії регіонів;

положення про те, що історична внутрішня міжрегіональна асиметрія, яка еволюціонувала в Іспанії протягом сторіч під впливом взаємовиключних процесів централізму та децентралізму і не знаходила задовільного вирішення, із появою об'єктивних умов для демократичного державного розвитку повною мірою визначилася у Конституції 1978 р., а після прийняття Основного закону засобом протидії децентралізаційним процесам у постфранкістській Іспанській державі, яка могла втратити контроль над периферійними регіонами, стали офіційні визначення Конституційним судом особливої форми устрою Іспанії як „Держави Автономій” та „Складеної держави”, наслідком чого стало прийняття протягом 80-х рр. ХХ ст. низки статутів автономних регіональних спільнот;

удосконалено:

обґрунтування тези сучасних вітчизняних та іспанських науковців стосовно того, що норми Конституції 1978 р. не закрили можливостей для подальшого розвитку конституційного процесу, формою якого на рубежі ХХ-ХХІ ст. стало подальше вдосконалення статутних положень і навіть (на прикладі Каталонії) прийняття нових автономних статутів;

категорію „правова традиція в іспанському державотворенні”, що проявляється у поєднанні двох, різних за своєю суттю, тенденцій: одна - централістська, або унітаристська, пов'язана з існуванням протягом 5 століть Іспанії як єдиної держави; друга - децентралістська, або автономістська, обумовлена наявністю етнолінгвістичних спільнот, їхніми намаганнями затвердження власної регіональної самобутності та боротьбою за інституціональне закріплення певного набору політичних, соціально-економічних і культурно-освітніх повноважень.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути застосовані при вдосконаленні українського законодавства, розробленні організаційно-правових заходів для здійснення адміністративно-територіальної реформи, державних етнополітичних програм, становленні галузі муніципального права. Матеріали дисертації можуть використовуватися в навчальному процесі із підготовки фахівців юридичного профілю при викладанні таких фундаментальних і професійно-орієнтованих дисциплін, як „Історія держави і права зарубіжних країн”, „Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні”, „Державне право зарубіжних країн”, „Порівняльне правознавство”, для розроблення спеціальних курсів з історії держави і права Іспанії, підготовки підручників і навчальних посібників, написання монографій з історії держави і права Іспанії.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися на засіданнях кафедри історико-правових дисциплін Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського та відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Вони були апробовані на міжнародних та національних конференціях, що відбувалися в Україні й Іспанії: VІІІ Міжнародній конференції істориків права „Юридична біографістика: історія, сучасність, перспективи” (15-18 вересня 2002 р., м. Феодосія), Х Міжнародній конференції істориків права „Історико-правові проблеми автономізму і федералізму” (22-24 вересня 2003 р., м. Севастополь), ХІ Всеукраїнській конференції „Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико-правовий аспект” (16-18 квітня 2004 р., м. Суми), ХІІ Міжнародній історико-правовій конференції „Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва” (10-13 вересня 2004 р., м. Бахчисарай), ХІV Міжнародній історико-правовій конференції „Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти” (4-7 вересня 2006 р. м. Балаклава), Міжнародній конференції „Європейський простір юридичної освіти: проблеми вдосконалення” (23-24 лютого 2007 р., м. Барселона). Матеріали дисертації використовувалися при викладанні навчальної дисципліни „Історія держави і права зарубіжних країн” студентам юридичного факультету, а також спеціального курсу „Історія та географія Іспанії” студентам факультету романо-германської філології Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в дев'яти публікаціях, чотири з яких є науковими статтями у періодичних виданнях, визнаних ВАК України фаховими з юридичних наук.

Структура роботи зумовлена її метою і завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку джерел і літератури, додатків. Перші три розділи поділені на три підрозділи, а четвертий - на два. Загальний обсяг дисертації (зі списком джерел і літератури та додатками) складає 252 сторінки. Список використаних джерел і літератури містить 189 найменувань. У додатках наводяться карта автономних регіональних утворень сучасної Іспанії та витяги із уперше перекладених на українську мову іспанських законодавчих актів.

державний централізація автономний етнічний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлюються актуальність теми дослідження; зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження; його методологія; наукова новизна одержаних результатів та їхнє практичне значення; відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ 1 „Теоретико-методологічні засади дисертації, історіографія проблеми і джерела дослідження” складається з трьох підрозділів, присвячених характеристиці вживаних основних теоретичних понять і категорій, існуючих концептуальних підходів до них, сучасного стану наукової вивченості проблеми, джерельних масивів дослідження.

У підрозділі 1.1 „Поняттєво-категоріальний апарат та методологія дисертаційної роботи” наводяться три різновиди найуживаніших теоретичних понять. По-перше, ті, що пов'язані із характеристиками форми державного устрою, серед яких „унітарна держава”, „централізована і децентралізована держава”, „регіон”, „автономія”. По-друге, ті, що асоціюються із суспільними угрупованнями, утвореними в процесі загальної еволюції соціуму, як-то: „етнос”, „народ”, „національність”, „нація”. По-третє, ті, що мають відношення до певних стадій розвитку в часі або за місцем розташування людських цивілізацій, тобто „правова культура”, „правова традиція”, „правосвідомість”, „правова ідеологія”, „правова психологія”. Аналізуються та порівнюються наукові підходи до їх визначення, що застосовуються у вітчизняному й іспанському законодавстві. Звертається увага на теоретико-правові концепції вітчизняних і закордонних науковців, що характеризують різні елементи форми держави, а також на усталені концептуальні підходи, розроблені і застосовані в монографічній і навчальній літературі відомими українськими і зарубіжними істориками права: К. І. Батиром, К. М. Вітманом, В. Г. Графським, І. А. Ісаєвим, С. Г. Кащенком, О. Л. Копиленком, В. С. Макарчуком, О. М. Мироненком, С. В. Пєтковим, В. Є. Рубаником, М. М. Страховим, І. Б. Усенком, К. Г. Федоровим, Є. О. Харитоновим, З. М. Черніловським, О. Н. Ярмишем.

У підрозділі 1.2 „Стан наукового висвітлення проблеми”, враховуючи специфіку історіографічного масиву, залученого до дисертаційної роботи, застосовувалися мовний і хронологічний принципи його розподілу й виокремлено два умовні блоки, належні до яких наукові твори розглядаються в часовій послідовності публікації. Перший із них концентрує наукові думки, викладені в україномовних і російськомовних виданнях вітчизняних та закордонних дослідників дорадянського, радянського та пострадянського періодів. Другий - література іспаномовних та англомовних авторів, практично невідома українським науковим колам і широкому читачеві. Відзначено, що у вітчизняній іспаністиці більш-менш достатніми є лише роботи у філологічній галузі, що стосуються проблем іспанської мови. Частіше матеріалом для вивчення історії держави і права Іспанії є загальні історичні роботи та окремі публікації історико-правового змісту українських і російських авторів. Серед них праці А. С. Автономова, О. П. Іваницької, А. Н. Кожановського, А. Р. Корсунського, С. Н. Медведєва, О. М. Мироненка, В. К. Піскорського, Г. В. Савенка, В. А. Савіна, Ю. Б. Циркіна, Б. П. Чуми, В. М. Шелюто. У блоці іспаномовної літератури в дисертації використано фундаментальні твори іспанських істориків і юристів Х. Л. Абелана, Р. Альтаміра-і-Кревеа, А. К. Амори, Е. Аха, Е. Л. Арангурена, Е. Гаррігоса, Х. А. Льоренто, Ф. Томаса-і-Баліенте, М. Б. Комі, Х.-Б. П. Лопеса, М. Е. де Міньйона, Х. М. С. Моренилля, Х. Б. Пасоса, Х. Т. Техади, Ф. Фернандес-і-Гонсалеса, а також наукова література англомовних авторів Дж. Еліота, Дж. О'Каллагана, П. Какіа, В. М. Уотта.

У підрозділі 1.3 „Характеристика джерел дослідження” висвітлено чотири блоки джерел, які умовно розподілені за хронологією та їх територіальною юрисдикцією. Серед них твори античних авторів, середньовічні королівські хартії, законодавчі акти конституційного характеру, автономні статути регіонів Іспанії. У числі античних авторів, які надають відомості про найперші державні утворення на Піренейському півострові, були Геродот, Страбон, Флавій, Гай Саллюстій Крисп, Аппіан Олександрійський, Юлій Цезар. Серед джерел періоду Середньовіччя найглибшому юридичному аналізу в дисертації підлягали тексти „фуерос”. Досліджувалися передусім переклади зі старокастильської на російську мову Г. В. Савенка „Фуеро Куенка” і „Фуеро Сепульведа”, оскільки вони дають можливість вивчити витоки правової традиції сучасного іспанського регіоналізму. Джерела Нового і Новітнього часу репрезентують початок конституційної історії Іспанії. У роботі порівняно тексти усіх діючих іспанських конституцій і деяких конституційних проектів як в оригінальному іспаномовному варіанті, так і в російському перекладі окремих із них. У ході лінгвістично-юридичного аналізу було виявлено деякі неточності перекладу, що змінюють зміст їх тлумачення. Це дало змогу у відповідних розділах дисертації зробити певні висновки, що по-новому висвітлюють окремі конституційні положення. Останній блок джерел дисертації становлять місцеві конституції - діючі автономні статути іспанських регіонів та їхні проекти. На сьогодні вітчизняні науковці мали змогу ознайомитися лише з двома такими статутами 1979 р. - каталонців і басків - у російському перекладі, опублікованому 1982 р. у збірці за редакцією Н. Н. Разумовича. Натомість іспанський варіант, укладений П. Г. Требіхано і Д. О. Гутіерресом 2000 р., - це повні тексти діючих органічних (конституційних) законів, звичайних законів та статутів усіх 17 сучасних автономних співтовариств. У роботі аналізуються і порівнюються окремі положення цих документів, особливо статут Автономної самоврядної провінції Наварра, уперше перекладений українською мовою. Окремо розглянуто останню з прийнятих та затверджених Генеральними Кортесами Іспанії місцеву конституцію - „Автономний Статут Каталонії” 2006 р., також уперше перекладений українською мовою.

Розділ 2 „Історичний розвиток піренейських земель як передумова виникнення особливого державного устрою Іспанії” складається з трьох підрозділів, де висвітлюються особливості етногенезу та державотворення народів Піренейського півострова з часів започаткування їхньої державності (ІІІ тис. до н.е.) до формування абсолютної монархії в єдиній Іспанській державі (ХVІІІ ст.).

У підрозділі 2.1 „Особливості започаткування державності на Піренейському півострові” вказується, що вони зумовлені його географічним положенням і природними умовами, які полягали в появі на цій території протягом тривалого часу великої кількості різних етнічних міграційних хвиль. Кожний із прибулих народів тією чи іншою мірою контактував з автохтонним населенням, впливав на формування місцевих державотворчих традицій. Разом з тим ні локальна фінікійська і грецька колонізації, ні тотальне завоювання Карфагеном і Римом суттєво не змінили правосвідомості піренейських народів, зокрема, її базового рівня - правової психології, що сформувалася як сукупність національних настроїв, почуттів, звичаїв, традицій в умовах власної стародавньої державності. З утворенням єдиної іспано-вестготської держави в VІ ст. також спостерігалося збереження автономних повноважень місцевих правителів, у ранньому Середньовіччі їх територіальна юрисдикція змінилася несуттєво. Таким чином, витоки традицій іспанського автономізму пов'язані із пошуком засобів вирішення проблем співіснування багатьох народів у конкретних природних та історичних умовах.

У підрозділі 2.2 „Реконкіста як чинник юридичного закріплення піренейських народних та територіальних вільностей” ідеться про специфіку арабо-берберського завоювання Піренейського півострова в VІІІ ст., утворення провінції Омейядського Халіфату Аль-Андалуз, аналізується державний устрій незалежного Кордовського Халіфату та окремої мусульманської держави Гранада, самостійних християнських держав: королівств Астурії, Леону, Кастилії, Наварри, Баскських земель; суб'єктів Арагонської федерації: принципату Каталонія та королівств Арагон, Валенсія і Балеарські острови, а також особливої територіальної зони - Естрамадура. Завоювання мусульманських територій відбувалося одночасно з процесом зміни внутрішніх кордонів та об'єднання християнських держав.

Об'єднавшись, державні утворення намагалися зберегти привілеї та незалежний стан у межах спільної державності. Такий статус закріплювався за допомогою оригінальної форми місцевої правотворчості - фуеросів, які були засобом збереження автономних повноважень земель, усвідомлення територіального самовизнання населення. Наслідком цього стало, незважаючи на копітку централізаційну роботу протягом кількох століть іспанських „католицьких королів” щодо посилення своєї абсолютної влади, збереження регіональних відмінностей зовні єдиної Іспанської монархії.

Зроблено висновок про те, що умови Реконкісти спричинили появу двох видів автономій, які юридично закріплювалися за допомогою надання фуерос. Це автономії територіальні (міста, вільї, ермандади) та автономії національно-культурні - фуерос мусульманського населення.

У підрозділі 2.3 „Формування іспанського державного устрою в період станово-представницької монархії та абсолютизму” висвітлюється система організації центрального і місцевого управління християнських держав, особливості правового закріплення станових привілеїв та міського самоврядування на Піренейському півострові як основи виникнення перших станово-представницьких органів, що обмежували королівську владу. Звертається окрема увага на розвиток централізаційних процесів у королівстві Леон-Кастилія та його династичне об'єднання з Арагонською федерацією наприкінці ХV ст., що формально створювало єдину Іспанську державу. Аналізується абсолютистська політика „католицьких королів”, особливий правовий статус інквізиційних інститутів у системі органів державної влади, організаційно-юридичні чинники здійснення релігійних депортацій єврейського і мусульманського населення та надання окремим їхнім громадам автономних пільг. Розглядаються особливості закриття депутацій кортесів та введення до міського правління коронних намісників і суддів, знищення стародавніх вільностей Арагону і Кастилії, закріплених у їхніх фуерос, унаслідок чого було встановлено абсолютистський монархічний режим на більшості території Іспанії в його класичному вигляді Пізнього Середньовіччя. Водночас Каталонія, Наварра і Басконія зберегли свої автономні привілеї і вільності.

Розділ 3 „Автономістська еволюція іспанських регіонів у ХVІІІ-ХХ ст.” складається із трьох підрозділів, в яких аналізуються закономірності та особливості централізаційних і автономістських процесів, що відбувалися в Іспанській державі протягом вказаного періоду.

У підрозділі 3.1 „Законодавче оформлення ідей національного централізму та регіональних привілеїв під час буржуазних трансформацій Іспанської держави у другій половині ХVІІІ-ХІХ ст.” йдеться про те, що у другій половині ХVІІІ ст. із проникненням до централізованої Іспанської держави ідей Французького просвітництва її монархи стали на реформаторський шлях пристосування абсолютистського режиму до капіталістичних економічних реалій. Поширення господарських зв'язків між регіонами країни в умовах формування єдиного національного ринку об'єктивно спонукало владу до подолання середньовічної територіальної і станової господарської та соціальної ізольованості. З початку ХІХ ст., за наслідками буржуазної революції у Франції, просвітницьку еволюцію іспанської корони було перервано. Країна також вступила у період революцій і громадянських війн. Початок конституційної історії Іспанії було ознаменовано піднесенням загальнонаціональної самосвідомості, викликаним наполеонівською спробою завоювання країни. На противагу французьким конституційним варіантам почала формуватися іспанська національна конституційна традиція, яка також складалася в ході непростої ідейної боротьби лібералізму і консерватизму, прихильників монархічної і республіканської тенденцій державного розвитку. Протягом ХІХ ст. Іспанія вісім разів змінювала свій конституційний лад: 1812, 1834, 1837, 1845, 1855 (у проекті), 1869, 1873 (у проекті) і 1876 рр. Наслідком цього стали проголошення державно-правової централізації і національної єдності Іспанії, остаточна відмова іспанських королів від принципів народних і територіальних суверенітетів, якими передбачалися стародавні вільності і привілеї окремих земель. На заміну цього декларувалися загальнодержавні гарантії буржуазних прав і свобод, конституційне представницьке обмеження монархічного правління, введення в регіонах спільних засад судоустрою і судочинства.

У підрозділі 3.2 „Боротьба народів та історичних областей Іспанії за автономний статус в умовах монархічного режиму Реставрації Альфонса ХІІІ і диктатури генерала Примо де Ривера (1902-1931 рр.)” висвітлюється черговий етап еволюції іспанської державності. З початку ХХ ст. корона взяла курс на зовнішнє і внутрішнє усталення форми Іспанської держави, окресленої Конституцією 1876 р. Водночас методи і засоби правління, що використовувалися режимом реставрації Альфонса ХІІІ для досягнення цієї мети, не завжди укладалися у конституційні межі. Такі дії влади періодично викликали соціальну й національну напругу в країні. У першій третині ХХ ст. боротьба каталонського, баскського і галісійського народів за свою самобутність вийшла на рівень утворення місцевих громадських організацій, які очолили їхні рухи за автономні статути національно-територіального устрою. Задля угамування соціальних і національних суперечностей, що охопили Іспанію після Першої світової війни, посилення централізованості держави монархія Альфонса ХІІІ вдалася до згортання гарантій Конституції 1876 р. і запровадження військової Директорії генерала Примо де Ривера. Із 1923 по 1930 рр. очолювані ним військовий та цивільний уряди ігнорували вимоги національних рухів Каталонії, Країни Басків і Галісії про надання їм автономних прав у складі Іспанської держави, контрольовані диктатором кортеси відхиляли розроблені національними організаціями автономні статути територій. Проте така політика виявилася згубною для збанкрутілого диктаторського політичного режиму, спроба реставрації бурбонської монархії зазнала поразки, однією з причин якої було ігнорування історичних особливостей іспанських регіонів, що в умовах дії норм Конституції 1876 р. дало змогу національним політичним силам у взаємодії із численними республіканськими течіями змінити форму державного правління.

У підрозділі 3.3 „Автономістські тенденції та національні настрої за часів Другої іспанської республіки і тоталітарної держави генерала Ф. Франко (1932-1975 рр.)” розкриваються особливості політико-правових процесів із законодавчого затвердження перших національних автономій у складі єдиної держави в період Другої іспанської республіки та їхнього скасування у франкістський період. У 1932-1936 рр., за часів республіканського правління кабінетів лібералів, консерваторів і соціалістичної орієнтації, кортеси затвердили розроблені місцевими народними асамблеями автономні статути каталонського, баскського і галісійського національно-територіальних утворень. Проте скористатися автономними завоюваннями встигла лише Каталонія, члени Генералідади якої ввели в дію місцеву конституцію - каталонський внутрішній статут відповідно до Конституції Іспанії 1931 рр. У ході громадянської війни в країні 1936-1939 рр., розгорнутої в результаті військового заколоту, очоленого генералом Франко, всі соціальні перетворення республіканців, рівно як і автономні надбання каталонського, баскського і галісійського народів, було знищено. Франкістський режим 1939-1975 рр., встановлений в Іспанії за наслідками громадянської війни, скасував Конституцію 1931 р., за „Фуеро іспанців” 1945 р. і „Законом про наслідування влади” 1947 р., повертав Іспанію до монархічної форми правління із відстроченням вступу короля на престол пожиттєвим терміном правління каудильйо Ф. Франко. Головними принципами розвитку країни ставала монолітна державна централізація і національна єдність, будь-які рухи за автономію вважалися державним злочином і підлягали жорстким репресіям. Разом із тим в умовах пом'якшення франкістської диктатури з початку 60-х рр. стало очевидним, що автономістські ідеї народів Іспанії викоренені не були й відбилися в національних рухах, які з новою силою охопили країну.

Розділ 4 „Правова традиція централізму й автономії регіонів у сучасному іспанському державотворенні” складається з двох підрозділів, присвячених аналізу положень Конституції Іспанії 1978 р., що регламентують особливості її сучасного державного устрою, а також автономних статутів національних регіонів та історичних областей країни.

У підрозділі 4.1 „Конституційне становлення системи державного устрою Іспанії в останній чверті ХХ ст.” висвітлюються правові механізми демонтажу жорсткої моделі централізованої держави часів франкістської диктатури. Розробники Конституції Іспанії 1978 р. теоретично обґрунтували і спробували на практиці втілити концептуальну модель регіонального автономізму як певний симбіоз централізму і федералізму з урахуванням іспанських історичних особливостей і етнокультурних реалій. При цьому в умовах високої етнокультурної мобілізації басків і каталонців у постфранкістський період висувалося стратегічне завдання - знайти механізм протидії дезінтеграційним процесам у централізованій державі, що могла втратити контроль над периферійними регіонами. Окремими інструментами такого механізму стали місцеві конституції - статути автономних спільнот, що були ухвалені протягом 80-х рр. ХХ ст.

У підрозділі 4.2 „Регіональні автономні об'єднання як втілення історичного принципу іспанського державотворення на рубежі ХХ-ХХІ ст.” ідеться про те, що норми Основного закону 1978 р. не закрили можливостей для подальшого розвитку конституційного процесу, формою якого на рубежі ХХ-ХХІ ст. стало подальше вдосконалення статутних положень і навіть, на прикладі Каталонії, прийняття нових автономних статутів. Такі кроки центральною владою Іспанії розглядаються як методи усунення конфліктогенних обставин. Певною мірою джерелом цих конфліктів є чинна конституція держави, у якій остаточно не визначено територіальних кордонів регіональних спільнот, що на сьогодні не збігаються з історичними територіями проживання окремих етнічних груп населення Іспанії. У результаті сепаратистські настрої, що виникли як наслідок тривалої боротьби за свої традиційні автономні привілеї окремих національностей, зокрема каталонців, і особливо басків, знаходять тенденцію до поступового викорінення з їхньої правосвідомості.

У Висновках наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретного наукового завдання, яке полягає у з'ясуванні закономірностей і особливостей досвіду державотворення країн Піренейського півострова, які з ХV ст. увійшли до складу централізованої Іспанської монархії, та подальшої автономістської еволюції її регіонів.

Здійснений історичний аналіз досліджуваного предмета свідчить, що певні закономірності та особливості державного розвитку країн Піренейського півострова, які у ХV ст. увійшли до складу централізованої Іспанської монархії, та подальша автономістська еволюція її регіонів привели до утворення певної форми сучасного державного устрою країни. Хронологія цих процесів дає змогу виокремити певні етапи.

На першому етапі, з ІІІ тис. до н. е., історичну традицію іспанської державності було закладено автохтонними іберійськими племенами семіто-хамітської мовної сім'ї, що втілилася у І тис. до н. е. у форму етнічної держави, визначеної в давньогрецькій писемності під назвою Тартессія. Поширення її центральної влади від столиці на прилеглі території відбувалося за принципами імперського устрою. Особливістю розвитку місцевої державності було її постійне межування із поселеннями, заснованими на Піренейському півострові прибулими народами, зокрема фінікійцями і греками, які відокремлювалися від своїх метрополій, започатковуючи власну державність полісного устрою поруч із місцевою, а в періоди завоювань - у складі різних територіальних об'єднань із черговою зверхністю як тубільців, так і прибульців. При цьому відбувалися певні процеси етнічних асиміляцій, до яких із середини І тис. до н. е. додався кельтський компонент. Однак у важкодоступних високогірних районах, зокрема баскський і наваррський регіони, локалізувалося збереження етнічної однорідності, місцевих традицій адміністративного управління та праворозуміння. У VІ ст. до н. е., із виходом на геополітичну арену імперських амбіцій у Середземномор'ї Карфагену і згодом Риму, піренейські осередки державності потрапили в межі завоювань цих держав, зберігаючи при цьому різні ступені внутрішнього суверенітету, що в кінцевому рахунку завершилося у 204 р. до н. е. встановленням на більшій частині півострова римського провінційного правління.

На другому етапі, згідно із загальним устроєм Римської імперії та її „правом народів”, в іспанських провінціях було встановлено складну систему адміністративного устрою і місцевого управління, що, незважаючи на загальну зверхність призначених центральною владою намісників, створювало ґрунт для етнічної і територіальної регіоналізації. Нерівний правовий статус етнічних спільнот (союзники чи завойовані Римом) та територіальних громад міст (муніципії, колонії, провінції) передбачав різноманітність місцевих привілеїв і повинностей. Водночас, під потужним впливом римських культурно-мовних, соціально-економічних, державно-правових інститутів відбувалася загальна романізація піренейського населення.

На третьому етапі, який розпочався із завоюванням у V ст. іспанських провінцій Риму германськими етнічними державами, загальної системи органів державної влади і місцевого адміністративного устрою, правових звичаїв не було скасовано. Разом з тим на підставі взаємовпливу етнічних чинників визначилася тенденція до майбутньої національної консолідації деяких регіонів території сучасної Іспанії. Це пов'язується із впливом протягом кількох століть різних етнічних груп германців. На північному заході країни - свевів, північному сході - франків, у центрі і на півдні - вандалів і вестготів, що стало початковою стадією формування у подальшому, крім уже локалізованого баскського, відповідно галісійського, каталонського і кастильського культурно-мовних компонентів. Формально єдине Вестготське королівство було децентралізованою державою із традиційними привілеями місцевої знаті і римськими міськими вільностями.

Четвертий етап, що з VІІІ ст. асоціюється з мусульманським захопленням Іспанії і Реконкістою, визначається нами як час самостійного державного розвитку регіонів країни. В арабо-маврській Андалузії і Гранаді, християнських королівствах Астурії, Леону, Кастилії, Наваррі, у Баскських землях, Арагоно-Каталонській федерації, до якої входили королівство Валенсії і Балеарських островів, система власних державних органів та правових інститутів виникла історично, а не в результаті феодальної роздробленості. Саме у цей час з'явилася унікальна практика правового закріплення в королівських грамотах фуерос - місцевих привілеїв і вільностей територіального, етнокультурного, станового характеру, що була покладена в основу розвитку автономістських традицій іспанських регіонів. Фуерос регламентували стародавні і встановлювали нові права окремих земель, аристократичних верств, міських комун, народів, релігійних громад, що сприяло збереженню розмаїття місцевих управлінських і правових звичаїв і водночас розвитку культур, мов, діалектів.

Початок п'ятого етапу знаменує об'єднання окремих королівств Піренейського півострова в останній третині XV ст. Однак процес створення Іспанської держави цим не скінчився, до XVIII ст. в окремих землях існували власні державні інституції. Централізаційна тенденція в політиці єдиного іспанського престолу, що відкрилася із територіальною і культурною експансією Кастилії за допомогою ідеологічних обґрунтувань католицької релігії, підсилювалася вдалими імперськими завоюваннями у Старому і Новому Світі. Водночас вона викликала опір з боку місцевих владних осередків, що живився стародавніми традиціями на рівні специфіки правової психології населення регіонів. Практика укладання фуерос із владними структурами втілилася в ранньому виникненні в Іспанії станово-представницьких органів, що суттєво обмежували королівську владу. Незавершеність іспанського абсолютизму полягає передусім у неповноті владної компетенції монархії стосовно регіонів держави.

Шостий етап із ХІХ ст. відкриває початок конституційної історії Іспанії, коли правосвідомість її народів вийшла на якісно вищий щабель правової ідеології, що втілилося у відповідних законодавчих актах і проектах державного устрою та правління. Боротьба ідей державного централізму і автономізму загострилася до численних революцій і громадянських війн, у які впліталися також традиціоналістські уявлення про стародавні привілеї і вільності. Протягом сторіччя іспанська історія мала періоди посилення та послаблення централізації. Так, Конституція 1812 р. формально поклала край історичному регіоналізму, встановила унітарний устрій, поділивши країну на 50 провінцій. Натомість, за проектом Конституції Першої республіки 1873 р., Іспанія перетворювалась на федерацію з 17 держав, серед яких були також колонії Куба та Пуерто-Ріко. У 1876 р. монархічна Конституція відновила централізовану державу, фуерос майже всіх регіонів було скасовано, окремі стародавні привілеї зберегли лише Баскські землі, Наварра і Каталонія.

На сьомому етапі, з початку ХХ ст., намагання іспанського престолу реставрувати абсолютистський монархічний режим, у тому числі й засобами згортання конституційних гарантій та встановлення військової диктатури, призвели як до загальнодержавного соціального опору, так і до зростання культурної і національної самоусвідомленості регіонів, виникнення в них політичних організацій, метою діяльності яких було не лише встановлення автономного устрою Іспанської держави, а й національна державність, зокрема баскських, каталонських і галісійських територій. Потужний соціальний і національний рухи, що розгорнулися в країні, призвели до повалення диктатури генерала Примо де Ривера, а згодом і Бурбонської монархії.

На восьмому етапі вперше інтереси історичних регіонів країни, хоч і не повністю, були закріплені в Конституції Другої республіки 1931 р. Іспанія оголосила себе інтегральною державою, в цей час реальною автономією стала Каталонія, було затверджено автономні статути Еускаді (територія басків) і Галісії, проект із ідеями регіональної самоорганізації висунули Андалузія і Валенсія. Проте в умовах громадянської війни, розв'язаної в результаті державного заколоту 1936 р., автономістські тенденції розвитку Іспанської держави було згорнуто.

На дев'ятому етапі, із встановленням у 1939 р. в країні режиму генерала Франко, було скасовано право регіонів на автономію та встановлена жорстка ієрархічна система влади на всій її території. Ідеї регіонального народного суверенітету жорстоко переслідувалися. В основу централізації держави покладалися принципи монархічної, релігійної й національної єдності, що послідовно декларувалося в конституційних актах 1945, 1959, 1967 років. Водночас послаблення державного авторитаризму з початку 60-х рр. дозволило швидко відновитися національним настроям і автономістським традиціям у регіонах на ідейному рівні. Але до питання практичного надання статусу автономій історичним регіонам Іспанія повернулася лише після смерті Франко в 1975 р.

На десятому етапі, від 1975 р. та смерті Ф. Франко, відбулося становлення сучасної конституційної системи держави, визначеної Основним законом 1978 р. Офіційно Іспанія за формою устрою залишається унітарною державою, що складається із різних автономних утворень. Втілення принципу автономії відносно територіальних одиниць усіх рівнів дало змогу врегулювати національно-культурні протиріччя і консолідувати поліетнічну іспанську націю із збереженням державної цілісності. Така модель державного устрою дала можливість органічно врахувати географічні, історичні, національні особливості країни.

Україна має низку спільних рис з Іспанією в географічному, історичному, національному аспектах. Українські землі, геополітично розташовані на цивілізаційному зламі, також відчули в своїй історії вплив різних етнічних міграцій, релігій, культур і мов, підлягали іноземним завоюванням, входили до складу багатонаціональних імперій, наслідком чого, як і в Іспанії, став поліетнічний склад населення сучасної України при унітарному державному устрої. Разом з тим українське законодавство, на відміну від іспанського, користується офіційно визначеним Законом 1992 р. юридичним поняттям „національні меншини”, натомість, юридично не визнаючи поняття „регіони”. На стадії юридичної розробки вже тривалий час перебуває пов'язане із національними меншинами поняття „корінний народ”. Закон про місцеве самоврядування 1997 р. на сьогодні фактично обмежений Законом про місцеві державні адміністрації 1999 р.

Приєднання України до європейських стандартів місцевого самоврядування вимагає перебудови діючої системи місцевих органів влади відповідно до положень Європейської хартії місцевого самоврядування. Відтак варто зважати на приклад країн, які вже мають систему місцевого самоврядування, що вирішує не лише проблему децентралізації влади, а й одночасно розв'язує питання автономії та самоврядування національних меншин. Однак цілком копіювати досвід іспанського державотворення Україні недоречно, оскільки це може призвести до загрози соборності нашої держави. Орієнтуючись на іспанську модель автономізму, треба враховувати головний принцип створення автономій цієї країни - самоідентифікацію населення території, колективне бажання створити специфічну юридичну конструкцію, що сприяє збереженню історичної, культурної, лінгвістичної своєрідності та кращому економічному і соціальному розвитку регіону. Проте в Україні цей принцип історично відсутній. Певні обставини її минулого (депортації населення, входження до багатонаціональних імперій) ускладнюють самовизначення відносно великих територій. Тому найприйнятнішим, на наш погляд, є досвід Іспанського королівства стосовно створення автономних одиниць на рівні провінцій та муніципалітетів, де можливе досягнення найбільшої ідейної цілісності населення, що має сприяти задоволенню національних потреб місцевих жителів в умовах об'єднаної держави. Корисним для України може стати й досвід Іспанії для створення автономій різних рівнів, що дає змогу врахувати різноманітні вимоги територій з неоднаковим адміністративно-правовим статусом.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у таких публікаціях автора

1. Тимощук О. О. Автономістські традиції у давній історії Іспанської держави / О. О. Тимощук // Держава і право: Збірник наукових праць. - К., 2007. - Вип. 35. - С. 123-129.

2. Тимощук О. О. Розширення автономного статусу Каталонії у складі унітарної Іспанії за новим статутом 2006 р. / О. О. Тимощук // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия „Юридические науки”. - Симферополь, 2007. - Т. 20(59), № 1. - С. 199-205.

3. Тимощук О. О. Історичні традиції місцевого самоврядування в Країні Басків (Іспанія) / О. О. Тимощук // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия „Юридические науки”. - Симферополь, 2007. - Т. 20(59), № 2. - С. 269-273.

4. Тимощук О. О. Боротьба народів та історичних областей Іспанії за автономний статус в умовах монархічного режиму Реставрації Альфонса XIII і диктатури генерала Примо де Ривера (1902-1931 рр.) / О. О. Тимощук // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия „Юридические науки”. - Симферополь, 2008. - Т. 21(60), № 2. - С. 269-273.

5. Тимощук А. А. „Великий испанский инквизитор” Томас де Торквемада / О. О. Тимощук // Матеріали VIII Міжнародної конференції істориків права „Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи”. 15-18 вересня 2002 р., м. Феодосія. - Сімферополь, 2003. -С. 287-289.

6. Тимощук О. О. Історичний досвід іспанського автономізму і практика сучасного українського державотворення / О. О. Тимощук // Матеріали X Міжнародної історико-правової конференції „Історико-правові проблеми автономізму та федералізму”. 22-24 вересня 2003 р. м. Севастополь. - Сімферополь, 2004. - С. 281-286.

7. Тимощук О. О. Історичні традиції баскського місцевого самоврядування/ О. О. Тимощук // Матеріали XI історико-правової конференції „Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико-правовий аспект”. 16-18 квітня 2004 р., м. Суми. - Суми, 2004. - С. 100-106.