Участь жандармерії в державному будівництві та захисті суверенітету ЗУНР

Наукова новизна і особистий внесок здобувача у розробку проблеми полягає в розкритті організації і діяльності апарату воєнно-політичної охорони Західно-Української Народної Республіки і загалом державно-соборного процесу в Україні в 1918-1919 рр. У роботі досліджуються: структура, особовий склад, вишкіл і виховання органів суспільного правопорядку, їх політична компетенція і військові можливості. Зважаючи, що діяльність органів суспільного правопорядку УНР-ЗУНР в умовах війни - тема міждисциплінарна (для правників, політологів, управлінців, соціологів), автор обмежився розглядом лише основних напрямів, форм і методів їх військово-політичної роботи.

Методологічну основу роботи складають принципи історизму та об'єктивності. При розв'язанні поставлених завдань використано загальнонаукові та спеціальні наукові методи дослідження: аналіз, синтез, порівняння, а також описовий та системно-структурний методи.

Практичне значення отриманих результатів зумовлене з'ясуванням організації та діяльності силових структур ЗУНР, аналізом археографічної перспективи дослідження польсько-українського воєнно-політичного протистояння у 1918-1919 рр. Результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць та навчальних посібників з новітньої історії України, її Збройних сил і міліції, розробці спецкурсів, а також при реформуванні системи національної безпеки в Україні у ХХІ ст.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та конкретно-історичні результати дисертаційної роботи апробовані на Міжнародній конференції, присвяченій 85-річчю ЗУНР (Львів-Івано-Франківськ, 2003), а також на методологічних семінарах і засіданнях кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, опубліковані у трьох наукових статтях.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (680 найменувань), основний текст - 160 стор., всього 196 стор.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність, мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, відображено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, подано відомості про апробацію.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база” розглядається стан наукової розробки проблеми та її археографічна база.

Розглядувана проблема не має спеціальної військо-наукової історіографії і це, по-суті, перша комплексна спеціальна праця з літопису військової та цивільної жандармерії Західно-Української Народної Республіки.

Зрозуміло, що першими літописцями силових структур молодої республіки стали учасники та очевидці Листопадової 1918 р. національно-демократичної революції, що відстоювала право галичан, буковинців і закарпатців на національно-державне самовизначення, а згодом на державне будівництво соборної Української Народної Республіки. Особливо ж відзначимо мемуарно-аналітичну статтю старшини Корпусу Української державної жандармерії Івана Козака “Дещо про державну жандармерію ЗОУНР”, яка вийшла 1932 р. у популярному львівському “Літописі Червоної Калини”. Його перу також належить науково-популярна розвідка про Польову сторожу (жандармерію) Галицької армії, яка діяла в екстремальних умовах українсько-польської війни 1918-1919 рр. При цьому автор-військовик розкриває структуру вказаних силових структур, їх суспільно-профілактичну та бойову діяльність; наводяться факти про заснування у ході Листопадової національно-демократичної революції народної міліції або “державної міліції”, участь у цьому процесі не лише українців, але й німців та євреїв. На жаль, у статтях І. Козака відсутній науково-джерельний апарат.

Дисертант не оминув праць діячів Національної Ради та Держсекретаріату, місцевих органів самоврядування ЗУНР, які також аналізують початковий етап творення системи органів суспільного правопорядку. Йдеться, насамперед, про публікації Костя Левицького, Івана Макуха, Миколи Чубатого, Сидора Ярославина, Матвія Стахіва, Якима Яреми та інших, більшість з яких побачило світ у 30-70-ті роки ХХ ст. Окремі з них передруковані репринтним способом уже в незалежній Україні.

В СРСР-УРСР вказана проблема взагалі не розглядалася, бо ЗУНР вважалася „маріонетковим антинародним утворенням”, навіть „інтригою” міжнародного імперіалізму проти робітничо-селянської Країни Рад. Лише у статтях Олександра Карпенка зроблено першу спробу об'єктивно висвітлити листопадові події 1918 р. у Східній Галичині.

Після проголошення незалежності України активно зріс науковий і громадський інтерес до Листопадової національно-демократичної революції, суспільно-політичного і соціально-економічного життя в Західно-Українській Народній Республіці. Причому її життєдіяльність стала предметом об'єктивного розгляду не лише істориків, але й правників, представників міліції. Втім, жандармерія (на відміну від суду і прокуратури) у цих роботах фактично лише згадувалася, автори відчували брак оригінального джерельного матеріалу.

І лише у працях львівських науковців Миколи Литвина, Кіма Науменка, Олега Павлишина, Віктора Регульського та ін. зроблено перші спроби бодай коротко узагальнити діяльність цивільної та військової жандармерії, а також української, польської та єврейської міліції. Однак, зрозуміло, що вказана проблема цими авторами заторкнута лише побіжно.

Методологію розгляду проблеми дисертант перейняв із спеціальних робіт відомих істориків силових структур, зокрема жандармерії Росії, О. Ярмиша (Харків), А. Чайковського і М. Щербака (Київ).

Опрацьовано також мемуарно-аналітичні праці діаспорних авторів. Піддано критичному аналізу тогочасні та сучасні польські публікації, які, як правило, відстоюють традиційні етноцентричні погляди на історію Галичини і загалом польсько-українські стосунки першої половини ХХ ст. Втім, з них почерпнуто маловідомі факти про діяльність польської міліції та війська на „східних кресах у 1918-1919 рр.

Не достатньо упорядкованою та опублікованою є джерельна база проблеми. Загальний матеріал про суспільно-політичне життя у Східній Галичині та Буковині почерпнуто із київських і львівських та зарубіжних архівосховищ. Йдеться, насамперед, про фонди центральних і місцевих органів влади та управління ЗУНР і Польщі, частини УГА і Війська Польського, іменні колекції громадсько-політичних і військових діячів. Частина оригінальних матеріалів із цих колекцій до сих пір не упорядкована в архівах Варшави, Праги, Ватикану і Києва й чекає дослідників у майбутньому.

У київських та львівських наукових бібліотеках віднайдено документальні збірки офіційних органів ЗУНР і УНР, які відтворюють державотворчий процес в 1918-1919 рр. Серед них насамперед виділимо „Вісник Державного секретаріату військових справ ЗУНР” і „Вісник Державного секретаріату внутрішніх справ ЗУНР”, де відтворено організаційне становище Корпусу української державної жандармерії, Польової сторожі Галицької армії, Залізничної управи та жандармерії.

Не забуто археографічні видання з новітньої історії, які вийшли в Україні та закордоном. Особливо цінним для дослідження проблеми виявився збірник „З історії спеціальних служб України (1918-1920 рр.)” (Київ, 1999), де опубліковано документи з Архіву Служби безпеки України.

Історико-краєзнавчий матеріал почерпнуто із галицької та буковинської періодики, зокрема газет „Воля” (Перемишль), „Република” (Станиславів), „Український голос” (Тернопіль, Станіславів), „Діло” (Львів) та ін.

Достатньо широко представлені спогади українських та польських громадсько-політичних і військових діячів, в яких подано окремі деталі тогочасного суспільно-політичного життя західноукраїнських земель.

Аналіз джерел і літератури дає підстави стверджувати, що діяльність цивільної, військової та залізничної жандармерії ЗУНР ще не знайшла належного висвітлення у вітчизняній військово-історичній науці. Ця обставина і зумовила звернення дисертанта до даної теми, визначила мету, завдання і наукову новизну дослідження.

У другому розділі „Формування та взаємодія Корпусу Української державної жандармерії та народної міліції в умовах українсько-польської війни 1918-1919 рр.” висвітлено організацію нових державних і громадських органів суспільного правопорядку молодої Західно-Української Народної Республіки.

Корпус української державної жандармерії було утворено 6 листопада 1918 р. спеціальним законодавчим актом парламенту - Української Національної Ради (ств. 19 жовтня 1918 р.) і Начальної Команди Українського війська. Розпорядок Ради Державних секретарів (ств. 9 листопада) від 13 листопада „Про створення Корпусу української державної жандармерії” визначав організаційні заходи охорони суспільного правопорядку; ініціювати цей складний процес мали окружні військові коменданти і повітові комісари. Відтак, австрійську жандармерію (більшість її особового складу становили поляки і німці) було розпущено, а на її матеріально-технічній і навчальній базі створено структури нової української жандармерії - окружні та повітові команди, міські та сільські станиці. Першим її комендантом призначено отамана Льва Індишевського.

У перші місяці українсько-польської війни Корпус державної жандармерії підпорядковувався Державному секретаріату військових справ. Це диктувалося необхідністю організації бойової підготовки, добору і вишколу старшин, оперативно-тактичному керівництву військових операцій на фронті. Наприкінці листопада 1918 р. командування Корпусу переїхало зі Львова до Тернополя, а на початку січня 1919 р. - до нової тимчасової столиці Станіславова, де розмістилися Національна Рада і уряд ЗУНР. І лише спеціальним законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. вказаний корпус пере підпорядковано Держсекретаріату внутрішніх справ, де створено шостий відділ жандармерії та поліції (його начальником призначили майора Юрія Воло щука). Зауважимо, що проти цих організаційних новацій активно виступали депутат Національної Ради соціал-демократ з Дрогобича Семен Вітик, а також велика група старшин жандармерії. Начальна команда Галицької армії теж не бажала втрачати цей вишколений корпус.

Улітку 1919 р. особовий склад команди був таким: 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 „завадових” (фахових) жандармів, 400 пробних жандармів, 3000 міліціонерів. Кандидат для служби в ній мав бути громадянином ЗУНР (ЗОУНР), вести моральний спосіб життя, мати 20-40 років, бути неодруженим (вдівцем), фізично здоровим, вміти добре писати, читати і рахувати, знати державну мову (українську) і мову національної меншини (як правило, польську чи німецьку), яка компактно проживала на території, де мала проходити служба. Пробна служба кандидата мала тривати один рік, а дійсна - чотири роки.

Українські жандарми нейтралізовували економічний саботаж, спекуляцію і проституцію, знешкоджували іноземні диверсійні групи, місцеві злочинні угрупування, охороняли ешелони з полоненими, що поверталися з Росії в Галичину та східноєвропейські держави (вони викликали посилений інтерес іноземної агентури, більшовицьких агітаторів). Зрозуміло, що й в середині цієї жандармської структури траплялися нестатутні прояви (незаконна конфіскація майна, крадіжки зі складів та ін.).

У червні 1919 р. Є. Петрушевич підпорядкував Корпус української державної жандармерії Команді запілля Начальної Команди Галицької армії, а невдовзі Військовій канцелярії Диктатора ЗУНР. Після липневого відступу за Збруч корпус дістав назву Народна сторожа (наддніпрянці зі злобою згадували репресивну політику царської жандармерії). З переходом галицьких бригад у стан Червоної армії наприкінці 1919 р. Народну сторожу розпущено.

Третій розділ “Галицька армія та її Польова сторожа як чинник суспільного правопорядку і гарант суверенітету ЗУНР” розкриває багатогранну життєдіяльність військової жандармерії в умовах українсько-польської війни.

Показано несприятливі внутрішні та зовнішньополітичні умови формування збройних сил ЗУНР, які на початку 1919 р. перевищили 100 тис. стрільців і старшин. Стверджено, що лише у розпал українсько-польської війни, 13 листопада 1918 р., Національна Рада і уряд оголосили мобілізацію військовиків до 50 років, а також недавніх вояків цісарського війська 1883-1900 рр. народження, які мали негайно зголоситися до Окружних військових команд чи повітових комісарів і готувалися до призначення у регулярні військові формування Галицької армії. Тоді ж на території молодої держави утворено три військові області (Львів, Тернопіль, Станіславів) з 12 військовими округами. Правовою базою новоствореного національного війська та його структур стали статути військових формувань Австро-Угорщини; лише через декілька місяців з'явилися власні статути (“Правильник піхотинця”, “Правильник сотника”, “Правильник четаря”, “Військовий карний статут” та ін.).

Проаналізовано рангово-нагородну систему, матеріальне забезпечення і соціальні гарантії для військовиків і жандармів в умовах українсько-польської війни, а також агресивних дій Румунії, Угорщини, Чехословаччини, радянської Росії.

Розкрито діяльність важливої складової армії та Корпусу української жандармерії - Польової жандармерії (з липня 1919 р. - Польова сторожа), що фактично мала міжвідомче підпорядкування. Основою формування Польової жандармерії у грудні 1918 р. стали правно-нормативні акти Австро-Угорщини і низка нових парламентсько-урядових ухвал і військових наказів і розпоряджень. Нові органи безпеки воєнного часу призначалися для виконання військово-поліційних функцій у місцях розташування і передислокацій армійських бригад. Вони охороняли військове майно, насамперед зброю і набої, попереджали диверсійні акти на мостах і лініях телеграфного і телефонного зв'язку, протидіяли дезертирству, супроводжували конвої, кур'єрів, іноземні військово-політичні місії.

Повноваження нової силової структури уточнено і детально регламентовано “Організаційною постановою для Полевої Жандармерії Галицької Армії” від 12 березня 1919 р., яку підписали головнокомандувач генерал Михайло Омелянович-Павленко і начальник штабу армії полковник Віктор Курманович. У ній визначалося несення військово-поліційної служби насамперед у районах дислокації фронтових частин (тобто 300-кілометровій смузі від Белза, Львова до Турки). Водночас категорично заборонялося використовувати польових жандармів не за прямими обов'язками (будівельні роботи, охорона цивільних об'єктів та ін.).

Польова жандармерія складалася з відділів жандармерії, що створювалися в стрілецьких бригадах, групах, корпусах, а також при Начальній команді Галицької армії. Бригадні чети мали по сорок жандармів (у тому числі шість кінних). Корпусна і НКГА - по тридцять, із них шість кінних.

У грудні 1918 р. - січні 1919 р. посаду команданта Польової жандармерії обіймав підполковник Олександр Красіцький, а з лютого - сотник Іван Козак, спогади якого є драматичним літописом як нових органів безпеки, так і загалом державотворення ЗУНР. Командант Польової жандармерії при НКГА був водночас референтом Начального вождя (головнокомандувача) і начальника штабу, йому надано права командира полку.

В “Службовій інструкції для полевої жандармерії” викладено обов'язки старшин, підстаршин і рядових жандармів, їх взаємини з військовими частинами і органами самоуправління повітів, міст і сіл. Уточнено порядок проходження служби, присвоєння ступенів і звань, а також вікові вимоги (20-40 років), сімейний стан (як правило, приймали на службу неодружених). Вишкіл жандарми проходили у Станіславській професійній школі (створена на базі австрійської школи).

Стрільці здебільшого озброювалися крісами австрійського (рідше російського) зразка, а старшини - пістолетами. В окремих відділах були скоростріли (кулемети). Жандарми носили армійську форму, на лівому рукаві мундиру була синьожовта опаска з літерами “ПЖ”.

Незважаючи на матеріально-технічні труднощі (невисокі оклади в умовах інфляції, постійна нестача стабільного телеграфного і телефонного зв'язку, автотранспорту тощо), Польова жандармерія забезпечувала організовану діяльність фронтових і тилових структур армії, їх взаємодію і координацію з місцевими органами самоврядування. Інколи використовувалася як репресивний орган для нейтралізації виступів ліворадикальної опозиції, яку представляла напівлегальна Компартія Східної Галичини (Дрогобич, квітень 1919 р.).

У четвертому розділі “Участь Залізничної жандармерії у військово-організаціійному і транспортно-технічному забезпеченні воєнних операцій” проаналізовано діяльність Залізничної військової управи (ЗВУ) при Державному Секретаріаті військових справ (ств. 2 лютого 1919 р.). Її керівником був сотник Юліан Буцманюк, який провів чотири фронтові роки у складі легіону Українських січових стрільців. Місцем осідку ЗВУ визначено Будинок дирекції залізниці у Станиславові.

Від Управи уряд вимагав організувати діяльність залізничного транспорту, охороняти шляхи і державне майно, встановити суворий фінансово-господарський контроль за ним. Комендантові Управи надано право командира полку (полковника), і йому безпосередньо підпорядковувалися новостворені структурні підрозділи: адміністрація Контролю шляхів і транспорту (КОШТ), Команди двірців і залізнична охорона. Управа мала представників при Начальній команді та Дирекції залізниць, які збирали від командування заяви на військові переведення.

Команди контролю шляхів і транспорту працювали у Тернополі, Ходорові, Станіславові, Чорткові, Стрию; їм підпорядковувалися відповідні залізничні шляхи (Тернопіль-Підволочиська; Ходорів-Потутори; Ходорів-Галич-Станиславів; Станиславів-Коломия-Снятин; Чортків-Заліщики; Стрий-Борислав-Трускавець; Самбір-Хирів; Самбір-Лавочне та ін.).

Командант КОШТу отримував повноваження курінного отамана. Він співпрацював з Окружними військовими командами і командуванням прифронтових військових частин, організовував охорону залізничних шляхів, мостів, депо, майстерень, їдалень, медустанов, а також щотижня звітував Управі.

Внаслідок надмірної перевантаженості особового складу Управи розпорядженням Державного секретаріату військових справ (24 березня 1919 р.) при ЗВУ створено Залізничну жандармерію. Невдовзі її очолив сотник Матвій Яворський (після війни став істориком, репресований в УРСР 1937 р.) Нова силова структура перевіряла документи у пасажирів, виявляла і затримувала злочинців, шпигунів і диверсантів, забезпечувала правопорядок у потягах. Її службовці були прирівняні у правах до польової жандармерії.

Відділи Залізничної жандармерії діяли у Станиславові, Тернополі, Стрию, Ходорові, Коломиї, Чорткові, Красному, Бродах, Підволочиську, Бережанах, Лавочному, Ворохті. Нова структура нараховувала лише двадцять осіб. Соціальне забезпечення, однострій та озброєння були, як у Державної жандармерії (лише на лівому рукаві мундиру нашито синю опаску з літерами “ЗЖ”).

У висновках узагальнено досвід та уроки життєдіяльності державної, військової та залізничної жандармерії, громадської міліції.

Зібрані та проаналізовані дисертантом документальні матеріали з історії ЗУНР характеризують майже всі напрями діяльності її силових структур, більше того, дають яскраве уявлення про суспільно-політичне становище та воєнні умови, за яких ця діяльність відбувалася. Зрозуміло, що дисертант не претендує на вичерпну повноту виявлених і упорядкованих офіційних документів і матеріалів. Річ у тім, що більшість документів з історії національної міліції безповоротно втрачені у роки воєнних лихоліть радянського тоталітаризму, частину вивезено в Австрію, Чехословаччину, Ватикан, Канаду, Росію. Але чимало основних документів (закони, ухвали, постанови, інструкції, розпорядження, акти органів влади; накази, донесення, звіти керівних органів силових структур) збереглося. Вони дають можливість не лише скласти уявлення про тогочасну жандармерію на всіх етапах її становлення, але й свідчать про її багатогранну правоохоронну діяльність за важких умов воєнного часу і в період реорганізації господарства республіки у запіллі. Героїзм її цивільних працівників і військовиків усіх ступенів гідний наслідування в наші дні - період розбудови Української демократичної правової держави.

Історичні джерела дають підставу зробити висновок, що одразу ж після першолистопадового повстання формування української жандармерії супроводжувалося роззброєнням австрійських відділень та їх українізацією. У перші тижні цей процес відбувався переважно стихійно, часто на розсуд місцевих комісарів. Однак завдяки самовідданим діям українських жовнірів, селян та робітників загалом удалося зберегти правопорядок і уникнути кровопролиття в момент революційного зриву.

Важливу роль у забезпеченні правопорядку в місцевостях відіграла народна міліція. Організація громадської міліції та її функції не були чітко регламентовані, проте їхня діяльність вона не суперечила діяльності державних відділів жандармерії. Навпаки, народна міліція допомагала жандармерії і підсилювала її потенціал. Певну роль у забезпеченні правопорядку в місцевостях відігравала міліція національних меншин - єврейська і польська. Організація громадської міліції та її функції не були чітко регламентовані владою, проте їх ініціатива не суперечила діяльності відділів Корпусу української державної жандармерії (створений 6 листопада 1918 р. Українською національною радою і Начальною командою Галицької армії). Навпаки, народна міліція допомагала державній жандармерії і підсилювала її потенціал.

Загалом цивільна і військова жандармерія вели жертовну боротьбу із злочинністю, сприяли зміцненню правопорядку в країні, боролися за утвердження нової демократичної влади в особі коаліційного Держсекретаріату і Національної ради, закони яких вони намагалися виконувати. Складними і нелегкими були умови її боротьби на соціально-економічному і воєнному фронтах, адже Корпус української державної жандармерії та народної міліції, Польова сторожа Галицької армії, Залізнична жандармерія реалізовували політику свого уряду часто-густо не маючи необхідних знань, технічних і транспортних засобів, практичного досвіду. Тому Держсекретаріат та керівники силових структур постійно шукали нових форм і методів роботи, нової організаційної структури, нової системи управління. Не можна не помітити прорахунків і помилок, яких припустилися силовики у той час. Певна річ, можна було діяти більш координовано, швидше і краще, з меншими людськими втратами. Та не варто забувати, що їх самовіддана правоохоронна діяльність проходила у невпинній боротьбі з внутрішніми (ліворадикальні сили, криміналітет, нафтова корупція) та зовнішніми супротивниками (польська, румунська, угорська, червоноармійська агресія).

Особливо цінним є також досвід Залізничної військової управи та її структури - Залізничної жандармерії щодо організації залізничних перевезень в період бойових дій, а також обслуговування вокзалів, станцій і транспортів, перевезень військовослужбовців.

Загалом ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на розумному гуманізмі й поступовому утвердженні демократичних засад у суспільстві. Тут цивільне населення не відчувало жодних утисків чи переслідувань, українська влада не допустила єврейських та польських погромів.

Досвід функціонування національних і деяких зарубіжних силових структур свідчить про необхідність правно-структурної реорганізації нинішнього Положення про Міністерство внутрішніх справ України. У більшості цивілізованих країн поліція визначена як особливий адміністративний орган, до складу якого входять збройні загони, що охороняють і підтримують громадський порядок та здійснюють у зв'язку з цим оперативно-розшукову діяльність. Водночас у компетенцію силових структур повинна чітко входити функція захисту державного ладу. Бо захист правопорядку, як свідчить досвід функціонування жандармерії та Збройних сил ЗУНР, був політичною дією. Тож не треба категорично відкидати політизацію сучасної міліції та Збройних сил України.

Основні положення дисертації викладені в наступних публікаціях автора:

1. Діяльність Польової сторожі Галицької армії (грудень 1918 - січень 1920 рр.) // Військово-науковий вісник. Вип.4. - Львів: Військовий інститут Національного університету „Львівська політехніка”, 2003. - С.255-264.

2. Жандармерія ЗУНР: до історіографії проблеми // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Вип.8. - Луцьк, 2003. - С.114-118.

3. Літопис сталінської карально-репресивної системи // Вісник національного університету „Львівська політехніка”. № 493. Держава та армія. - Львів, 2003. - С.314-316.

4. Галицька армія 1918-1919 рр.: матеріальне та соціальне забезпечення стрільців та старшин // Сторінки воєнної історії України. Вип.8. - Київ, 2004. - С.260-268.

Анотації