Українська військово-теоретична думка 20-30-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

УДК 355.01(477) “19”

Українська військово-теоретична думка

20 - 30-их рр. ХХ ст.

20.02.22. - Військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Мельник Роман Петрович

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент,

Зінкевич Роман Дмитрович,

доцент кафедри історії, теорії та практики

культури Національного університету

„Львівська політехніка”

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

Сухий Олексій Миколайович,

завідувач кафедри новітньої історії України

Львівського національного університету імені

Івана Франка

кандидат історичних наук,

Сова Андрій Олегович,

старший викладач кафедри історії і політології

Львівської комерційної академії

Захист відбудеться 10 червня 2011 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, Львів, вул. С. Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204.

З дисертацією можна ознайомитися у науково-технічній бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, м. Львів, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий 7 травня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процес розбудови та реформування Збройних Сил України на сучасному етапі їх розвитку закономірно викликає інтерес до вивчення вітчизняного історичного досвіду, пошуку певних аналогій, які можна було б використати для вирішення актуальних проблем. Це стосується й такого важливого аспекту як формування військово-теоретичної думки, що є одним із найважливіших компонентів на шляху проектування воєнної доктрини держави.

Розвиток історичної науки в незалежній Україні засвідчив чималі здобутки дослідників новітньої доби. Завдяки сприятливим умовам вітчизняні історики створили потужний пласт наукових праць, які неупереджено реконструювали передумови, хід та геополітичні наслідки Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Водночас поза межами ґрунтовних узагальнень залишилося чимало сторінок військової історії новітньої доби, зокрема діяльність у царині воєнно-теоретичних планів, щодо формування воєнної доктрини.

Слід підкреслити, що національна військова тематика аж до початку 90-х рр. ХХ ст. була об'єктом дослідження українських істориків здебільшого на еміграції. Тому, справжнім національним феноменом, став той факт, що після кількох років визвольних змагань розрізнені, змучені духовно і фізично, залишки армії Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, викинуті за межі Батьківщини, у надзвичайно складних умовах інтернування не склали рук, а плідно працювали над розробкою схематичних планів відновлення боротьби і повернення на рідні терени. У кількарічному інтернуванні військовики напрацювали поважний пласт військової літератури, яка дала могутній поштовх розвитку українській військово-історичній науці. Так у 20 - 30 рр. ХХ ст. були організовані спеціальні наукові установи, які працювали над її розробкою, видавали окремі монографічні роботи, статті, збірники документів, спеціальні військово - історичні журнали. Домінантом узагальнювальних досліджень і мемуарно-аналітичних праць військовиків була історія Української революції 1917-1921 рр. та аналіз військового будівництва тієї доби. Глибоке осмислення й аналіз формування збройної сили періоду визвольних змагань дали можливість військовикам розпочати науково-теоретичну роботу над опрацюванням воєнної доктрини і тим самим закласти підвалини будівництва регулярної військової сили з усіма її компонентами.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація пов'язана з науково-дослідницькою роботою з історії Збройних Сил України, яка проводиться кафедрою історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.

Об'єктом вивчення є українська військово-теоретична думка 20 - 30 рр. ХХ ст.

Предмет дослідження - військово-теоретичні праці та погляди окремих представників української військової еміграції на військове будівництво, що відбувалось під час української національної революції 1917-1921 рр. і перспектив майбутньої збройної боротьби.

Мета роботи - полягає в аналізі концептуальних підходів, щодо основ військового будівництва періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. в студіях військових істориків, з'ясуванні місця та ролі українських військових авторів в опрацюванні теоретичних норм воєнної доктрини викладених на сторінках наукових праць, щодо питання національного будівництва збройних сил.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- охарактеризувати стан військового будівництва періоду національної революції 1917-1921 рр., зокрема доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР та ЗУНР у студіях військовиків;

- визначити головні напрямки дослідження військово-політичної історії України;

- показати головні проблеми воєнно-теоретичного характеру, щодо будівництва збройних сил в українській військовій літературі;

- узагальнити воєнно-наукові концепції видатних теоретиків міжвоєнного періоду щодо проблем пов'язаних із фаховим вишколом офіцерських та солдатських кадрів;

- виокремити проблему матеріально-технічного забезпечення армії, як складову частину воєнної доктрини;

- показати як представники військової еміграції перебуваючи далеко на чужині концептуально розглядали проблеми, пов'язані із майбутнім світовим збройним конфліктом і можливості відновлення власної збройної сили;

- виокремити недостатньо опрацьовані сторінки української воєнної історії та визначити напрямки подальших досліджень даної проблематики.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють міжвоєнний період - 20-30-их рр. ХХ ст. - час від інтернування Армії УНР до початку Другої світової війни.

Методологічною основою дисертації є принцип об'єктивності та історизму, комплексного використання джерел та їх критичного аналізу. Розв'язуючи поставлені завдання вжито описовий, проблемно- хронологічний, комплексно-аналітичний, порівняльний метод дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у комплексному дослідженні української військово-теоретичної думки в міжвоєнний період, виокремленні концептуальних розбіжностей у поглядах, щодо шляхів формування воєнної доктрини, узагальненні тенденції розвитку військово-історичної думки та її внеску в історіографію Визвольних змагань.

Практичне значення дисертації полягає у з'ясуванні місця та ролі військових істориків у розробці концептуальних засад щодо етапів теоретичного формування воєнної доктрини УНР з чітким усвідомленням ролі армії в державницькому будівництві. Творчий доробок дисертанта може бути використаний для дослідження літопису української революції 1917 - 1921 рр., вивчення теоретичних норм військового будівництва у наукових дослідженнях військових істориків, для написання праць та навчально-методичних посібників з новітньої історії України та історії її війська, опрацюванні спецкурсів з проблем Українських визвольних змагань.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає у виявленні й аналізу масиву неопублікованих документів і матеріалів, частина яких вводиться до наукового обігу вперше. Аналіз цієї документальної та історіографічної бази дає можливість охарактеризувати стан військового будівництва доби національної революції 1917 - 1921 рр. у поглядах військових істориків, проаналізувати концептуальні підходи дослідників, щодо основних етапів формування українського війська, висвітлити головні теоретичні положення дослідників щодо закладення основ воєнної доктрини пов'язаної із питанням державного будівництва загалом.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дослідження обговорювалися на засіданні кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету “Львівська політехніка”, оприлюднювалися на наукових конференціях: “Національна ідея у сухопутних військах України: досвід, проблеми та перспективи реалізації ” (Львів, 18 лютого 2010 у Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного), “Воєнна історія Галичини та Закарпаття” (Львів, 15 квітня 2010 у Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного); “Актуальні проблеми гуманітарних і соціальних наук” (Львів, 17 червня 2010 у Національному університеті “Львівська політехніка”).

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 217 сторінок, з них основного тексту - 174 сторінок, списку використаної літератури та джерел (520 найменувань) - 42 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” висвітлені актуальність, ступінь розробки проблеми, визначаються об'єкт і предмет, обґрунтовуються мета, завдання, хронологічні рамки. Розкриту новизну, методу дослідження наукову-теоретичну та практичну значимість дисертації, наведена апробація результатів і структура дослідження.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” вивчається стан наукової розробки питання, яке розглядається за проблемно-хронологічним принципом; охарактеризовані джерела і методологічна основа дослідження.

В історіографії дослідження виділено три етапи: радянський, діаспорний та сучасний, куди входять праці українських авторів, що вийшли після 1991 р.

Характерною особливістю історіографії радянського періоду можна відзначити нерівномірний розвиток вивчення військової історії, яка була спрямована проти будь-яких проявів національно-визвольного руху в Україні. Він розглядався крізь призму антирадянської діяльності. Творча праця радянських істориків України постійно знаходилась під контролем партійних і репресивних органів і мала відповідати вимогам комуністичного режиму. Виходячи з цього тематика національної боротьби 1917-1921 рр. українського народу зникала зі сторінок наукових видань або фальсифікувалась (М. Супруненко, А. Лихолат, В. Антонова-Овсієнко). Певна наукова цінність праць радянських істориків про події громадянської війни в Україні полягає в тому, що в них накопичено фактичний матеріал. Проте, для цієї літератури характерні однобічність, перекручення, негативні оцінки військово-освітнього будівництва, що диктувалося в першу чергу політико-ідеологічною заангажованістю представників цього історіографічного напрямку.

Українська воєнно-історична проблематика до кінця 1980-их рр. була об'єктом вивчення лише української еміграційної історіографії. Насамперед відзначимо історіографічні праці Л. Шанковського, С. Наріжного, І. Шендрика, С. Ріпецького, І. Прижмуренка, в яких узагальнено головні військово-історичні здобутки діаспори, проаналізовано її джерельне підґрунтя і політичну складову, що дозволило визначити загальну концепцію розвитку вітчизняної військово-історичної науки та прослідкувати тенденції її розвитку у міжвоєнні роки, частково після Другої світової війни.

Новий етап у розвитку національної історіографії співпав з політикою “перебудови” в СРСР та проголошенням у 1991 р. незалежності України. Для істориків відкрилася можливість працювати з недоступними раніше архівними документами. Серед праць українських істориків новітньої доби виділяються праці Л. Дещинського, М. Литвина, С. Литвина, К. Науменка, В. Голубка, В. Сідака, Б. Гудя. Історіографія національно-визвольних змагань ґрунтовно узагальнена в двохтомній праці В. Солдатенка “Українська революція. Концепція та історіографія”. У ній проаналізовано найважливіші науково-мемуарні публікації українського зарубіжжя, насамперед діячів Центральної Ради, щоправда, дещо поверхнево подано історіографію ЗУНР, українсько-польської війни 1918-1919 рр. Науково-історична та видавнича діяльність української еміграції стала також об'єктом досліджень представників сучасності В. Трощинського, М. Павленко, І. Срібняка, О. Колянчука, З. Кисіля, І. Крупського, В. Передерія, І. Павлюка, О. Фуртеса та ін.

У цілому загальний історіографічний огляд засвідчив, що проблема формування української військово-теоретичної думки в міжвоєнні роки не була об'єктом самостійного дослідження і не отримала системного відображення в історіографії. Нерозкритими питаннями залишилися: теоретичні проблеми військового будівництва у студіях військових істориків; основи вишколу офіцерських кадрів та особового складу армії; матеріально-технічне забезпечення збройних сил; майбутній збройний конфлікт і опрацювання воєнної доктрини. Вказані прогалини прагне заповнити автор пропонованої роботи.

Джерельну базу дослідження склали опубліковані й неопубліковані матеріали - документи законодавчих і виконавчих органів влади, документи і матеріали армій УНР, Української держави, ЗУНР; документи дипломатії та військових аташатів; пресові публікації; спогади, щоденники, листи; твори політичних, військових і громадських діячів; довідкові матеріали в енциклопедіях, збірниках альманахах і календарях; аналітичні дослідження вчених.

Неопубліковані джерела, що покладені в основу даного дослідження, репрезентують документи архівів - Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного історичного архіву України у Львові, в яких подано документи Головного управління Генштабу Армії УНР, Управління Генштабу Армії УНР, Міністерства військових справ Української держави, Начальної команди Галицької армії, Українських військових таборів, матеріали Управління Української військової станиці у Каліші, персональні фонди окремих діячів, учасників і свідків Визвольних змагань першої половини ХХ ст.

Документальні колекції доповнює періодика другої половини ХХ ст., зокрема: “Військовий вісник”, “Бюлетень управи бувших вояків Армії УНР”, “Військова справа”, “Гуртуймося”, “До зброї”, “За державність”, “Запорозька думка”, “За збройну Україну”, “Український Скиталець” та ін. Важливим джерелом для вивчення теоретичних основ, щодо будівництва збройних сил є журнал “Табор”, що видавався за кордоном з 1923 по 1939 рр.

Цінним джерелом є мемуари, які не лише конкретизують і доповнюють статистичні дані, але вміщують досить оригінальний матеріал, який не знайшов відображення в офіційних документах. Однак при роботі із цим видом джерел слід врахувати те, що в силу відмінностей за місцем і часом написання спогади мають, як правило, суб'єктивний характер і потребують зіставлення та звірення з іншими документами. В першу чергу це стосується спогадів безпосередніх учасників подій національно-визвольної війни 1917-1921 рр., оскільки вони дають можливість визначити “внутрішній світ” військовиків, їх оцінку щодо будівництва національних збройних сил. Зокрема у 20-30 - их рр. з'явилися спогади генералів М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, П. Єрошевича, М. Капустянського, О. Пилькевича, О. Удовиченка, В. Савченка, Г. Порохівського, полковників В. Проходи, В. Кедровського й ін. Автором використано, насамперед, фактичний конкретно-історичний та теоретичний матеріал, що наведений у цих роботах. Це сприяло детальному з'ясуванню історичних обставин, що впливали на процеси організації та формування збройних сил. Головною ідеєю цих праць є твердження про вирішальну роль армії у боротьбі за державність України. Однак, найбільше уваги в наявній літературі відведено висвітленню бойової діяльності українських армій, їх боротьбі проти Червоної та Добровольчої армій. Недостатньої уваги відведено комплектуванню військових частин, підготовці командних кадрів, ставленню політичних партій до проблем військового будівництва в Україні, їх методів впливу на свідомість особового складу, організації навчання та виховання військовослужбовців в українських військах. Слід відзначити, що в працях С. Петлюри, В. Петріва, М. Омеляновича-Павленка, М. Капустянського повніше відображено теоретичні основи формування воєнної доктрини.

Загалом, оцінюючи стан джерельної бази досліджуваної проблеми, слід зазначити, що рівень її документальноного забезпечення є достатнім. Різновидовий матеріал, що має різне походження, створює можливість розв'язати дослідницькі завдання, поставленні у дисертації. Проте, науковий пошук обмежило розпорошення документального матеріалу в різних бібліотеках і архівах України а також закордоном.

Другий розділ “Історичний досвід військового будівництва доби національної революції 1917-1921 рр. в наукових і мемуарно-аналітичних працях військових істориків” складається із чотирьох підрозділів: “Військовий фактор у державній діяльності Центральної Ради”, “Аналіз військового будівництва періоду Гетьманату”, “Формування армії УНР доби Директорії”, “Уроки національного будівництва збройних сил ЗУНР”.

Для того, щоб осмислити процеси військового будівництва і збройної боротьби за незалежність, виявити причини поразки національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., із початку вимушеного перебування за межами Батьківщини українські військові історики розгорнули активну науково-організаційну діяльність. Велику увагу дослідників привертав, складний процес військового будівництва доби Центральної Ради. Український військовий рух будучи важливою складовою частиною загальнонаціональної визвольної боротьби, різнобічно висвітлюється в студіях військовиків. Дослідники цієї доби зазначали, що національний рух в армії із самого початку свого розвитку значною мірою потрапив під вплив самостійницького табору.

Чимало уваги у студіях військових істориків приділено Всеукраїнським військовим з'їздам. Серед праць даної проблематики потрібно виділити студії підполковника В. Проходи “Українська армія та Головний Отаман Симон Петлюра”, “Вождь та військо”. Автор влучно зауважував що найсвітлішими моментами першого періоду Української революції були 1-й і 2-й Всеукраїнські військові з'їзди, в яких виявився стихійний рух народних мас до власних форм українського державного життя.

Процес українізації в російській армії також не залишився осторонь дослідницької уваги. П. Єрошевич у мемуарно-аналітичній праці “Період від українізації 12-ої дивізії І частини ХІ-го армійського корпусу при Ц.Раді до гетьмана П. Скоропадського'' опублікованій на сторінках військово-наукового журналу “Табор'' змальовує весь хід процесу українізації першої частини 12 армійського корпусу, подає свої переживання, які охоплювали його в цей період. Думки П. Єрошевича також поділяли відомі військовики В. Савченко та П. Проценко, які високо оцінювали процес українізації у війську, але в водночас вони несхвально відзивались на дії Центральної Ради, яка не використала потужної сили російської армії - близько 120 тис. вояків-українців, які зголосилися до українського війська.

Чимало уваги військові дослідники приділяли бойовим діям при обороні Києва у січні - лютому 1918 р. Серед праць цієї тематики на особливу увагу заслуговують студії М. Омеляновича-Павленка, М. Капустянського та В. Петріва.

Державний переворот 29 квітня 1918 р. привів до повалення республіканського режиму Центральної Ради і встановлення диктаторського у формі Гетьманату. Аналізуючи військове будівництво доби Гетьманату, значний інтерес становить спогади вищого керівництва: військового міністра генерала О. Грекова та начальника штабу генерала Б. Стелецького. Цінним джерелом у вивченні проблеми військового будівництва доби Гетьманату є “Спогади” П. Скоропадського, у яких гетьман описує свою діяльність у створенні основ майбутньої армії - восьми корпусів по числу губерній в Україні. За свідченнями П. Скоропадського станом на червень - початок липня 1918 р. Військове міністерство завершило організаційний етап формування армії: існували вищі армійські установи, розпочали роботу військові школи, були встановлені штатні розписи військових підрозділів.

Протилежну оцінку діяльності гетьмана П. Скоропадського у створенні українських військових формувань подає командир корпусу січових стрільців полковник Є. Коновалець. Він зазначав, що справа організації української армії виглядала препогано, щоправда, - наголошував автор, - штаби і військові управи, дійсно вели солідну підготовчу працю для організації кількатисячної української армії. Багато цікавого матеріалу про перші кроки штабу, щодо формування та принципів комплектування кадрів майбутньої Української армії містять неопубліковані мемуари Б. Стелецького. Він наголошував, що при творенні збройних сил спочатку організуються вищі установи армії, а потім організація проводиться до менших з'єднань. Багатьом військовим історикам імпонувала діяльність гетьмана П. Скоропадського, який у складних умовах німецької окупації розгорнув широке військове будівництво, перерване анти гетьманським повстанням. Генерал П. Єрошевич у праці “Спогади з часів гетьмана Павла Скоропадського на Україні і повстання народу українського проти влади гетьмана та німців окупантів'' підтримував заходи гетьманського уряду щодо розбудови національних збройних сил. Автор зауважує, що якісно, новим етапом у розвитку військового будівництва стала діяльність гетьмана П. Скоропадського. При цьому П. Єрошевич зазначає, що військове будівництво періоду гетьманату мало ряд особливостей. По-перше, його значно ускладнювала німецько-австрійська присутність в Україні. По-друге військове будівництво очолив висококваліфікований фахівець - генерал-лейтенант П. Скоропадський, котрий до того став главою держави. По-третє, Військове міністерство гетьмана вже мало певні напрацювання попереднього уряду. По-четверте, провідну роль у військовому будівництві почали відігравати фахівці старшого офіцерського складу колишньої імперської армії.

Велику наукову вартість мають праці контр-адмірала С. Шрамченка з історії українського воєнно-морського флоту: “Українська воєнна фльота доби гетьманщини в історії українського війська”.

Докладне вивчення мемуарно-аналітичної літератури, поряд із працями науково-теоретичного напрямку, військових дослідників, дають змогу простежити і проаналізувати будівництво збройних сил УНР періоду Директорії. Дослідження цього драматичного періоду Української революції представлені, працями відомих воєначальників: О. Удовиченка, М. Капустянського, Є. Коновальця, Р. Дашкевича, М. Безручка. Значний внесок у дослідження проблематики зробили спогади й розвідки генералів П. Єрошевича, М. Коваль-Медзвецького, В. Савченка, В. Чабанівського. О. Вишнівського, полковників М. Середи, І. Андруха, Г. Порохівського, В. Євтимовича, І. Ремболовича та ін. Відзначимо фундаментальну працю генерал-полковника М. Капустянського “Похід Українських Армій на Київ - Одесу в 1919 р.”. Викладені погляди генерал-полковника на геостратегічну ситуацію України, співвідношення між політикою і стратегією викликали гостру дискусію в середовищі військової еміграції. Аналізуючи причини поразок Армії УНР. М. Капустянський наголошував що політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний, зокрема, був сильнішим за українську армію. Крім цього, автор звинуватив провід УНР у тому, що вони не спромоглися відшукати жодного союзника серед нейтральних держав. Через те, постала не тільки цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а навіть і фактична блокада її кордонів.

Тематика військового будівництва періоду ЗУНР знайшла відображення у працях галицьких воєнних істориків, які значну увагу приділяли передумовам розпаду Австро-Угорської імперії, проголошення ЗУНР і формування збройної сили республіки. Осмислення процесів формування і розвитку національно-державницьких ідей, під впливом яких відбувся перший збройний виступ українства за незалежність, стали праці військових істориків О. Думіна, С. Ріпецького, Л. Шанковського, М. Дольницького, Н. Гірняка, О. Станіміра й ін. Власне як, зауважував Л. Шанковський, Листопадовий зрив покликав до життя Українську Галицьку Армію. Українська Галицька Армія, зауважував автор, виникла на історичній арені стихійно, а днем її народження слід вважати перше листопада 1918 р. коли у Львові, а також в численних населених пунктах Східної Галичини, проголошено українську владу. Кристалізаційним ядром УГА, наголошував автор, стали не дуже численні на той час в краю галичани, мобілізовані до австрійської армії, це ядро почало швидкоруч обростати своєрідним народним ополченням. На початкових стадіях існування Галицької Армії її організація мала характер імпровізації. У студії “Українська Армія в боротьбі за державність'' Л. Шанковський подає повну схему побудови організаційної структури УГА і хронологію формування армії новоутвореної ЗУНР. Важливим джерелом з історії збройних сил ЗУНР є праця генерала М. Омеляновича-Павленка “Спогади Українського командарма''. У цій мемуарно-аналітичній студії, поряд із описом головних подій визвольної боротьби, автор подає відомості про шляхи будівництва військової сили ЗУНР. Генерал зауважує, що визначну роль у розгортанні сухопутних військ Галицької Армії відігравав Державний Секретаріат Військових Справ. У його складі діяли всі необхідні відділи. Серед праць зазначеної проблематики потрібно відзначити ґрунтовні науково-історичні дослідження полковника В. Кучабського. У студії “Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом в 1918-1923 рр.” він показує як після листопадових подій на теренах Східної Галичини відбувався процес державотворення, складовою частиною якого було формування боєздатної власної армії.

Третій розділ “Теоретичні основи національного військового будівництва в українській військовій літературі” складається з трьох підрозділів: “Вишкіл офіцерських кадрів та особового складу армії”, “Матеріально-технічне забезпечення збройних сил”, “Майбутній збройний конфлікт і опрацювання національної воєнної доктрини”.

У міжвоєнний період на сторінках українських військових періодичних виданнях з'явилося чимало статей, які певною мірою висвітлювали проєкти організації вишколу старшин і можливі напрямки спрямування роботи національно-патріотичного виховання вояків. Серед питань вишколу військ найчастіше порушувалися такі, як вишкіл, офіцерських кадрів для армії, організація військового навчання призовників, а також налагодження повноцінного бойового вишколу у частинах діючої армії. Характерно, що ця робота розглядалася в нерозривному зв'язку із виховним процесом.

Військовики у своїх теоретичних розробках намагалися виробити єдину систему військової освіти. Загалом дослідниками було розроблено два підходи до підготовки офіцерських кадрів. Суть першого, полягала в тому, що в Україні передбачалось створити мережу військових шкіл, які б давали можливість випускникам здобувати вищу військову освіту на базі попередньої. Тобто, військові навчальні заклади мали бути ступеневими: від юнкерської школи до Академії Генерального штабу. Відповідно до цього проєкту вишкіл офіцерів передбачалося проводити в центральних школах. Дещо інший погляд на вишкіл офіцерів проявляв другий підхід, за яким навчання молодших офіцерів мало проходити в корпусних під старшинських школах у війську.

На основі цих двох підходів створення загальної військової освіти, вели свої дискусії військовики. У своїх науково-теоретичних працях, вони намагалися вималювати схеми вишкільної та виховної роботи під час навчання фахових військових кадрів. У першому числі воєнно-літературного журналу “Табор”, С. Петлюра під псевдонімом О. Ряст опублікував статтю , “Табор (Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі)”, де Головний Отаман накреслив основні аспекти воєнно-виховної роботи і виклав головні її завдання. Він підкреслював, що домінантою діяльності всіх виховних вишкільних структур повинна стати українська воєнна доктрина. У своїх теоретичних поглядах Головний Отаман особливої уваги приділяє проблемі вишколу офіцерів Генерального штабу.

На цей аспект проблеми у своїх працях, звертав увагу В. Євтимович, який аналізує і водночас порівнює військове будівництво збройних сил певних історичних періодів, подає теоретичні схеми-проєкти військового вишколу армійців. Так, у статті “Про вищу військову освіту” надрукованій в періодичному виданні “Запорожець”, в 1938 р характеризує різні типи старшин, і доводить, що жодна цивільна особа не може стати справжнім професіоналом у військовій справі, не маючи спеціальної військової освіти. Тому він категорично не погоджувався з проєктами за якими вишкіл старшин високого рангу могли проводити в університетах чи політехніках, не маючи при тім жодного військового спрямування.

Кардинально іншої точки зору щодо вишколу офіцерів вищого командування, у своїх військово-теоретичних поглядах, дотримувався генерал-хорунжий Армії УНР В. Петрів. У своїй науково-теоретичній праці “Старшинський склад української демократичної армії” він подає проєктну систему вишколу старшинських кадрів, за якою навчання офіцерів повинно було б здійснюватися в університеті на спеціальних факультетах. Така система здобуття військової освіти, на думку генерала, спрямовувала б до усуспільнення військового знання.

У військових дослідженнях 20-30-их роках простежується спроба обґрунтувати необхідність запровадження в українській армії нових засад взаємовідносин. Національно-військові традиції проявилися у працях В. Євтимовича, А. Фовицького, В. Проходи, В. Сігаріва, В. Петріва, М. Капустянського, М. Омеляновича-Павленка, Є. Коновальця. За ними концепція виховної роботи у війську мала відзначалася масштабністю і ґрунтовною розробкою. Характерною її особливістю мав бути комплексний підхід до справи популяризації служби в армії серед призовників, що б сприяло культивуванню поваги у громадян до своєї армії. Відтак процес виховання майбутнього вояка української армії мав би розпочинатися ще поза її лавами, що безперечно позитивно впливало б за мирних умов на бойовий і моральний стан її особового складу.

Проаналізувавши весь хід визвольних змагань військовики у студіях здійснили цілу низку теоретичних розробок, щодо відновлення збройної боротьби. Успіх відновлення боротьби полягав у добре скоординованій роботі системи запільного забезпечення армії. Тому, військовики у своїх науково-теоретичних студіях пропонували можливі проєкти створення системи якісного матеріально-технічного забезпечення війська.

На той аспект проблеми у своїх науково-теоретичних працях звертали увагу автори, які зі зброєю в руках виборювали державну незалежність України. Це М. Безручко, О. Вишнівський, Р. Дашкевич, М. Капустянський, М. Омелянович-Павленко, О. Удовиченко, Л. Шанковський та інші військові діячі.

Серед згаданих авторів необхідно відзначити працю М. Безручка “Від Проскурова до Чарториї”, в якій автор поряд із описом військових подій подає відомості щодо організації постачання в корпусі Січових Стрільців. В цілому, зазначав автор, в організації постачання командування січового стрілецтва спиралося на власні сили, тому М. Безручко пропонував в майбутньому здійснити організацію добре налагодженої системи постачання військ. За основу автор пропонував взяти французьку систему постачання, яка передбачала створення окремого державного органу контролю і постачання армії всіма необхідними матеріальними і технічними засобами.

Цієї ж думки дотримувався М. Капустянський. Він у своїх теоретичних розробках, викладених у статті “Наші завдання та способи їх здійснення”, опублікованій у воєнно-науковому журналі “За збройну Україну”, особливий наголос робить на організації добре укомплектованих служб, які б відповідали за матеріальний і технічний стан армії. Генерал виділяє такі служби матеріально-технічного забезпечення: гарматну, транспортну, санітарну, геодезичну, службу зв'язку, польову жандармерію. У своїх наукових студіях військовики значну увагу звертали також на проблеми комплектації війська новими зразками зброї та боєприпасів. На потребі модернізації зброї в армії, наголошує підполковник армії УНР В. Колосовський. У теоретичній статті “Зброя модерної армії”, опублікованої на сторінках воєнно-наукового журналу “Табор”, він описує технічні характеристики новітніх зразків зброї. Схематично і малюнково В. Колосовський подає макети, зовнішній вигляд, технічні характеристики озброєння військ Німеччини і Франції.

Національна революція 1917 - 1920-их років та відновлення незалежності України тісно пов'язані із проблемою захисту її суверенітету, складовою частиною якої є розробка воєнної доктрини. Теоретичні основи воєнної доктрини виклали у своїх наукових працях військові теоретики. Перебуваючи на еміграції, вони натхненно працювали над розробкою схем напрямку будівництва українського війська. Визначальними при розгляді цієї проблеми стали концептуальні погляди на історичні процеси, методологічні засади та теоретичні концепції військових діячів С. Петлюри, М. Капустянського, В. Петріва, В. Сальського та представника молодшого покоління М. Колодзінського.

Теоретико-аналітичні праці С. Петлюри періоду еміграції пронизані піклуванням про відновлення збройної боротьби і побудови боєздатного національно-патріотичного війська. Розглядаючи питання розробки планів щодо майбутніх збройних конфліктів, Головний Отаман виділяв блок засад на які пропонував звернути увагу: по-перше, визначити основні етапи і формування збройних сил; по-друге, з'ясувати головні складові частини воєнної доктрини; по-третє, визначити характер майбутньої боротьби. Не менш важливим елементом у закладанні підвалин національної воєнної доктрини, зауважував автор, є місце збройних сил у системі загальнодержавного будівництва. Армія на його думку, має відігравати у ньому провідну роль. Реалізація воєнної доктрини УНР, за С. Петлюрою, має здійснюватися у два етапи: перший - звільнення частини української території від окупантів; другий - закріплення збройних здобутків національної державності на всіх етнічних українських землях.

Не менш цінними при розгляді цього питання є погляди М. Капустян-ського, який у статті “Українська воєнна доктрина”, подає свої роздуми, щодо питання про напрямки розбудови національної армії. В цій статті автор визначає, якою повинна бути і на яких основах будуватися українська воєнна доктрина: для першого періоду відновленої боротьби українська воєнна доктрина буде по формі модерною, а по своїй історії національно-революційною. Водночас теоретик окреме місце приділяє проблемі майбутніх збройних конфліктів, зауважуючи, що в майбутніх війнах змагатимуться в чотирьох сферах (на суші, в повітрі, на морі і під водою) не тільки величезні армії, а й цілі народи. Український народ повинен боротися за життя і смерть, за великі національно-державні ідеали. Тому - то тільки спільними зусиллями українського народу їх можливо буде реалізувати.

На такий аспект проблеми увагу також звертали В. Петрів, В. Сальський. Які у студіях теоретичного характеру розмірковують над концептуальною проблемою цього часу, а саме творення власної регулярної армії.

Цікавим є також науковий та публіцистичний доробок представника молодшого покоління військових теоретиків, видатного українського військовика, діяча ОУН полковника М. Колодзінського. Завдяки своїм працям з військової теорії і історії українського війська, М. Колодзінський вважався одним із талановитих військових теоретиків того часу. На особливу увагу заслуговує його праця “Українська воєнна доктрина”. В студії автор розглядає питання пов'язані із проблема війни і воєнної доктрини в Україні й Європі, прослідковує етапи її розвитку. Теоретик вбачав в майбутньому збройному конфлікті воєнну потугу, яка зуміє організувати українське громадянство на боротьбу за свободу та незалежність України.

У “Висновках” підсумовано та узагальнено результати дисертаційного дослідження, які виносяться на захист.

Аналіз введених до наукового обігу архівних документів і матеріалів, критичний огляд досліджень попередників, використання новітньої літератури свідчать, що українська військово-теоретична думка 20 - 30-их рр. ХХ ст. здебільшого представлена працями військових дослідників діаспори. Перебуваючи в еміграції, вони розгорнули широкомасштабну науково-історичну і воєнно-теоретичну роботу у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі та частково в Румунії, Галицької армії в Чехословаччині, налагодили випуск національно-патріотичної періодики зокрема воєнно-історичних журналів “Табор” і “Український Скиталець”, річника “За державність”, в яких вперше побачили світ науково-теоретичні і мемуарно-аналітичні праці з історії Української національної боротьби.

У студіях військовики достатньо об'єктивно намагалися змалювати події які передували інтернуванню збройних сил і одночасно визначали головні прорахунки військового будівництва, щоб уникати подібних ситуацій в майбутньому. Найбільше уваги дослідники приділяли військовим проблемам державотворення періоду Центральної Ради, доби Гетьманату, Директорії та ЗУНР. Домінуючою концепцією переважної більшості військових дослідників стало трактування Української революції виключно як революції національної, головною метою якої було осягнення незалежності України і збройний захист її суверенітету. Водночас військовики критично оцінювали дії деяких політичних діячів, щодо створення власних збройних сил. Усі воєнно-історичні та мемуарно-аналітичні праці пронизані патріотизмом, вірою в остаточну перемогу українського народу.

Проревізувавши і добре осмисливши здобутки і прорахунки військового будівництва доби національної революції 1917-1921 рр., військові дослідники поряд із військово-історичною, розгорнули науково-теоретичну роботу з розробки єдиної концептуальної схеми формування воєнної доктрини. У своїх наукових студіях автори виокремлювали низку питань воєнно-теоретичного характеру а саме: вишкіл офіцерських кадрів та особового складу армії; матеріально-технічного забезпечення збройних сил; опрацювання воєнної доктрини та проблема майбутніх збройних конфліктів і участі у них України.

У системі вишкільно - виховної роботи теоретики намагалися розробити загальні засади військової освіти. В процесі опрацювання основ вишкільної роботи, дослідниками було розроблено два підходи до підготовки кваліфікованих військових кадрів. Суть першого підходу полягала в створенні мережі військових шкіл, які б давали можливість випускникам здобувати вищу військову освіту на базі попередньої. Тобто, військові навчальні заклади мали бути ступеневими. Дещо інший погляд проявляв другий підхід, за яким навчання молодших офіцерів мало проходити в корпусних підстаршинських школах у війську.

На основі цих двох підходів, щодо створення системи загальної військової освіти, вели свої дискусії військові теоретики. У науково-теоретичних працях, вони намагалися вималювати схеми вишкільної та виховної роботи.

Виокремлюючи проблему матеріально-технічного забезпечення військовики пропонували можливі проєкти, роботи системи тилового забезпечення. Військові фахівці вважали за необхідне правильно опрацювати систему постачання армії харчами, майном і технічними засобами. Вагоме місце відводилось проблемі озброєння армії. Лише за умови правильних розрахунків і дотримання основних засад, вбачалося можливість одержати перемогу в боротьбі.

У перед часі майбутніх збройних конфліктів теоретичні питання воєнної доктрини були основними у воєнно-наукових дослідженнях військовиків. Розглядаючи основи розробки планів щодо майбутньої боротьби, теоретики виділяли блок положень: визначення основних етапів формування збройних сил; з'ясовування головних складових частини воєнної доктрини; визначання характеру майбутньої боротьби.

У майбутньому збройному конфлікті дослідники вбачали воєнну потугу, яка зуміє організувати українське громадянство на боротьбу за свободу та незалежність України.

українська революція військова

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мельник Р.П. Комплектування Української Національної Армії в 1917-1920 рр. та її вплив на подальший розвиток військової справи в Україні / Р.П. Мельник // Держава і армія. - Львів: Видавництво національного університету “Львівська політехніка”, 2009. - № 652. С. 77 - 82.

2. Мельник Р. П. Питання вишколу старшин Армії УНР у практичній діяльності та теоретичній спадщині військової еміграції 20-30 рр. ХХ ст. / Р.П. Мельник // Держава та армія. - Львів: Видавництво національного університету “Львівська політехніка”, 2010. - № 670. С. 88 - 96.

3. Мельник Р. П. Проблема матеріально-технічного забезпечення збройних сил у теоретичних розробках військовиків інтернованої армії УНР у міжвоєнний період / Р.П. Мельник // Аналітичний інформаційний журнал “Схід”. - № 5. - Донецьк, 2010. - С. 97- 103.

4. Мельник Р.П. Проблема будівництва Збройних сил УНР у теоретичних розробках Всеволода Петріва / Р.П. Мельник // Всеукраїнський науковий журнал “Мандрівець”. - вип. 4. - Тернопіль, 2010. - С. 16 - 20.

АНОТАЦІЯ

Мельник Р.П. Українська військово-теоретична думка 20-30-их рр. ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22. - військова історія. - Національний університет “Львівська політехніка”, Львів, 2011.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню української військово-теоретичної думки міжвоєнного періоду. У роботі на основі глибокого аналізу та систематизації широкого кола джерел висвітлені основні етапи концептуальних підходів щодо основ військового будівництва періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. в студіях військових істориків та з'ясуванні місця і роль українських військових авторів в опрацюванні теоретичних норм воєнної доктрини викладених на сторінках наукових праць, щодо питання національного будівництва збройних сил. Показано організацію, напрямки і здобутки науково-історичної та військово-теоретичної роботи військових дослідників діаспори. Автор, проаналізовує історичний досвід військового будівництва доби національної революції 1917-1921 рр. в наукових і мемуарно - аналітичних працях військових істориків періоду Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та ЗУНР. Дисертант підкреслює, що домінантом узагальнювальних досліджень і мемуарно-аналітичних праць військовиків була історія Української революції 1917-1921 рр. та аналіз військового будівництва тієї доби. Глибоке осмислення й аналіз формування збройної сили періоду визвольних змагань дали можливість військовикам розпочати науково-теоретичну роботу над опрацюванням воєнної доктрини і тим самим закласти підвалини будівництва регулярної військової сили з усіма її компонентами.

Ключові слова: військово-історичні та теоретичні дослідження, історичний досвід, підготовка кадрів, матеріально-технічне забезпечення, воєнна доктрина.

АННОТАЦИЯ

Мельник Р.П. Украинская военно-теоретическая мысль 20-30-ых годов ХХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22. - военная история. - Национальный университет "Львовская политехника", Львов, 2011.

Диссертация посвящена комплексному исследованию украинской военно-теоретической мысли межвоенного периода. На основе глубокого анализа и систематизации широкого круга источников в работе освещены основные этапы концептуальных подходов относительно основ военного строительства периода освободительных соревнований 1917-1921 гг. в исследованиях военных историков, а также определена роль украинских военных авторов в изучении теоретических норм военной доктрины, изложенных на страницах научных трудов по вопросу национального строительства вооруженных сил. Показано организацию, направления и достижения научно-исторической и военно-теоретической работы военных исследователей диаспоры. Автор анализирует исторический опыт военного строительства времен национальной революции 1917-1921 гг. в научных и мемуарно-аналитических трудах военных историков периода Центральной Рады, Гетьманата, Директории и ЗУНР. Доминирующей концепцией подавляющего большинства военных исследователей стало трактовка Украинской революции исключительно как революции национальной, главной целью которой было постижение независимости Украины и вооруженную защиту ее суверенитета. Вместе военные критически оценивали действия некоторых политических деятелей, о создании собственных вооруженных сил. Все военно-исторические и мемуарно-аналитические работы пронизаны патриотизмом, верой в окончательную победу украинского народа.

Диссертант подчеркивает, что доминантом обобщающих исследований и мемуарно-аналитических трудов военных была история Украинской революции 1917-1921 гг. и анализ военного строительства тех времен. Глубокое осмысление и анализ формирования вооруженных сил во времена освободительных соревнований дали возможность военным начать научно-теоретическую работу над исследованием военной доктрины и тем самым заложить основы строительства регулярных вооруженных сил со всеми их компонентами. В своих научных исследованиях авторы выделяли ряд вопросов военно-теоретического характера а именно: подготовку офицерских кадров и личного состава армии; материально-технического обеспечения вооруженных сил; обработки военной доктрины и проблема будущих вооруженных конфликтов и участия в них Украины.

В системе вишкильно воспитательной работе теоретики пытались разработать общие принципы военного образования. В процессе обработки основ воспитательную работу, исследователями было разработано два подхода к подготовке квалифицированных военных кадров. Суть первого подхода заключалась в создании сети военных школ, которые бы давали возможность выпускникам получать высшее военное образование на базе предыдущей. То есть, военные учебные заведения должны быть ступенчатыми. Несколько иной взгляд проявлял второй подход, согласно которому обучение младших офицеров должно было проходить в корпусных подстаршинскых школах в армии. На основе этих двух подходов, по созданию системы общего военного образования, вели свои дискуссии военные теоретики. В своих научно-теоретических работах, они пытались нарисовать схемы вишкильно воспитательной работы.

Выделяя проблему материально-технического обеспечения военные предлагали возможные проекты, работы системы тылового обеспечения. Военные специалисты считали необходимым правильно обработать систему снабжения армии продовольствием, имуществом и техническими средствами. Важное место отводилось проблеме вооружение армии. Только при условии правильных расчетов и соблюдение основных принципов, усматривалось возможность одержать победу в борьбе.

Значительное внимание в работе автор уделяет проработке основ военного доктрины. В пред времени будущих вооруженных конфликтов теоретические вопросы военной доктрины были основными в военно-научных исследованиях военных. Рассматривая основы разработки планов относительно будущей борьбы, теоретики выделяли блок положений: определение основных этапов формирования вооруженных сил; выяснение главных составных части военной доктрины; определения характера предстоящей борьбы.

В будущем вооруженном конфликте исследователи видели военную мощь, которая сумеет организовать украинское гражданство на борьбу за свободу и независимость Украины.

Ключевые слова: военные исторические и теоретические исследования, исторический опыт, подготовка кадров, материально-техническое обеспечение, военная доктрина.

SUMMARY

Melnyk R.P. Ukrainian Military Theoretical Thought in the 20-30-ies of the 20th Century. - Manuscript.

Thesis for a Degree of Candidate of Historical Science, Major 20.02.22. - Military History. - Lviv Polytechnic National University, Lviv, 2011.

The thesis is devoted to complex research of Ukrainian military theoretical thought of the interwar period. Based on the deep analysis and systematization of a wade range of sources, it highlights the main stages of the conceptual approaches as to the principles of military engineering in the period of liberation competitions of 1917-1921 in the studies of military historians. It elucidates the role the Ukrainian military authors played in the exploration of the theoretical regulations of the military doctrine in the scientific papers as regards the national construction of the armed forces. The research examines the organization, areas and achievements of the scientific-historical and military-theoretical work of the military researchers of the diaspora. The author analyses historical experience of military engineering in the days of the national revolution 1917-1921 in scientific and memoirs-analytical works of military historians in the period of the Central Rada, Hetmanate, Directory and Western Ukrainian People's Republic. It is emphasized that the dominant issue of the studies being analyzed and of the memoirs-analytical works of military historians was the history of the Ukrainian Revolution 1917-1921 and the analysis of the military engineering of that time. Deep comprehension and examination of the armed forces formation in the time of the liberation competitions allowed the military experts to start scientific theoretical work aimed at studying the military doctrine and therewith lay the foundation for building a regular military force with all its components.

Key words: military, historical and theoretical research, historical experience, staff training, logistics, military doctrine.

Підписано до друку 16.03.2011 р.

Формат 60х84/16. Папір офсетний.

Ум. друк. арк. 1,16. Наклад 100 прим.

Замовлення 39

Друкарня Академії сухопутних військ

імені гетьмана Петра Сагайдачного

79012, м. Львів, вул. Гвардійська, 32.

Тел.: (032) 258-55-12

1. Размещено на www.allbest.ru