Партійно-радянська номенклатура та її місце у політичній системі УРСР др. пол. 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Партійно-радянська номенклатура та її місце у політичній системі УРСР др. пол. 80-х - поч. 90-х рр. ХХ ст.

партійна радянська номенклатура

Ю.В.Кузьменко

Дана стаття присвячена феномену партійно-радянської номенклатури та визначенню її місця і ролі в політичній системі Радянської України 1985-1991 рр. Автор статті аналізує сучасні наукові підходи до проблеми партійно-радянської номенклатури, робить спробу визначити її сутнісні характеристики, ієрархію, структуру та функціональні призначення, що вирішальним чином впливали на особливості організації політичної влади в Українській РСР. Партійно-радянська номенклатура протягом усіх етапів історичного розвитку Радянського Союзу була найбільш важливим суб'єктом радянської політичної системи, який стояв біля витоків формування і розподілу влади в державі та виконував роль її першочергового актора і безпосереднього носія. У сучасній історичній, політичній та соціологічній науці сформувалося ціле розмаїття підходів, які прагнуть пояснити сутність феномену номенклатури через такі понятійні категорії, як: еліта, правлячий клас, "новий клас", політичний інститут, функціонери, бюрократи, партократи, "внутрішня партія" тощо. Висока полідисциплінарна увага до проблеми номенклатури зумовлена наступними чинниками: по-перше, нинішня правляча верхівка України є прямою спадкоємницею радянської номенклатури, тому вона заслуговує особливої уваги, як один із визначальних суб'єктів владних відносин, що безпосередньо впливає на розвиток сучасної України, а, по-друге, вислови "кадри вирішують усе" (Й.Сталін) та "цивілізації гинуть через лідерів" (А.Тойнбі) досі не втратили своєї актуальності, оскільки глибокий аналіз досвіду політичних та економічних практик номенклатурних кадрів може допомогти уникнути серйозних помилок в організації владних структур сьогодення. 

Термін "номенклатура" сягає корінням давньоримської епохи і в перекладі з латинської означає перелік, список, від nomen - ім'я, clare - скликати [23, с. 345]. У Стародавньому Римі однією з категорій рабів був раб-номенклатор, основним обов'язком якого було знати імена мешканців міста й усіх рабів у домі та підказувати їх господарю, коли це потрібно [21, с. 249]. Однак сутність категорії "номенклатура" вже протягом тривалого часу не відповідає своєму початковому змісту. У Радянському Союзі це слово міцно вкоренилося у партійний лексикон і набуло нового сенсу. Вірогідно, цей термін був уведений в обіг завідувачем організаційно-інструкторським відділом ЦК Л.Кагановичем у період з 1922 до 1924 рр. [12, с. 3-16]. У "Большой Советской Энциклопедии" під номенклатурою розуміється: 1) система (сукупність) назв, термінів, що використовуються у певній науці; 2) система абстрактних і умовних символів, призначення якої дати максимально зручний, з практичної точки зору, засіб для позначення предметів [4, с. 95]. Така "розмитість" визначення невипадкова: усі дані про номенклатурні посади зберігалися у суворій таємниці, списки номенклатури вважалися цілком таємними документами (тільки обмеженому колу осіб розсилалися надруковані "Списки керівних працівників"). Це зумовлювало прагнення авторів довідкових видань усіляко уникати чіткого визначення терміну. Лише у підручнику для партійних шкіл "Партийное строительство" 1981 року видання давалося найбільш близьке до радянських політичних реалій визначення цього терміну: "Номенклатура - це перелік найбільш важливих посад, кандидатури на які попередньо розглядаються, рекомендуються і затверджуються відповідним партійним комітетом (райкомом, міськкомом, обкомом партії і т.д.) … До номенклатури включаються працівники, що знаходяться на ключових посадах" [19, с. 300]. 

Таким чином, у своєму початковому значені, номенклатура - це перелік найважливіших посад, призначення на які затверджуються відповідними вищими органами. Пізніше цією категорією почали називати й групу осіб, яка обіймала ці посади шляхом призначення на них "зверху".

Поняття "номенклатура" і сутність цього явища є предметом жвавої дискусії серед науковців. У радянській історіографії категорично заборонялося досліджувати механізми та реальну спрямованість дій радянських можновладців, а проблема керівних кадрів розглядалася фрагментарно і часто зводилася до опису життя та діяльності вузького кола вождів та їх соратників. Оскільки сталінським репресіям були піддані величезні маси управлінців усіх державних ланок, дані про них стали недоступними. Відповідно, вже наприкінці 30-х років ХХ ст. можливість об'єктивного і всебічного аналізу кадрів була виключеною [7,с. 300]. Розгортання гласності та розвал Радянського Союзу зняли ідеологічне "табу" на дослідження номенклатури, що спричинило чималий інтерес до цієї проблематики на початку 90-х рр. ХХ ст. Чисельні наукові розвідки дослідників суспільно-гуманітарного циклу, що ставлять собі за мету з'ясувати сутність партійно-радянської номенклатури, умовно можна об'єднати у декілька історіографічних підходів. 

Представники першого підходу розглядають номенклатуру як особливий клас у соціальній структурі радянського суспільства. На думку Г.Ашина, радянській номенклатурі були притаманні усі чотири ознаки класоутворення, що були вироблені В.Леніним: 1) місце в історично обумовленій системі суспільного виробництва; 2) роль у суспільній організації праці; 3) засоби отримання і розміри частки суспільного прибутку; 4) відношення до засобів виробництва (володіння або не володіння). Перші три ознаки безпосередньо стосуються номенклатури, однак, щодо четвертої - виникає сумнів, адже засоби виробництва не перебували у приватній власності радянських управлінців. Проте в СРСР близькість до влади була аналогом юридичного права приватної власності [3, с. 42]. 

На наявність у номенклатурі ознак класовості звертали увагу представники комуністичної опозиції - Л.Троцький, Г.Зинов'єв, а також М.Бердяєв. Цей підхід здобув широку популярність лише у 50-ті рр. ХХ ст. після виходу у світ книги М.Джиласа "Новий клас". Автор книги стверджував, що номенклатура - це "клас, самовпевнений, фанатичний, який тільки що відчув насолоду від володіння владою і власністю… до влади він приходить не для того, щоб завершити перетворення, а з наміром закласти фундамент нових економічних відносин і власного панування над суспільством" [10, с. 80]. Продовжив розробляти цей підхід М.Восленський, монографія якого й сьогодні залишається найбільш повним і ґрунтовним дослідженням номенклатури [5]. На його думку, номенклатура - це "… клас, … який вже багаторазово створювався у різні епохи у якості пануючого класу там, де застосовувався метод тотального управління суспільством і його експлуатація силою держави…" [5, с. 609]. Представниками цього підходу є також Г.Ашин (хоча в його працях поєднується два підходи до номенклатури - класовий та елітарний [3, с. 42]), Р.Саква, Р.Мухаєв та ін. 

Другий підхід представлений працями дослідників, які ототожнюють номенклатуру з елітою, що сформувалася в радянському суспільстві. До цієї точки зору схиляються О.Криштановська, О.Гаман-Голутвіна, І.Дискін, В.Пастухов, М.Шульга та ін. Методологічною основою їх досліджень є базові положення теорії еліти, які були сформульовані у працях В.Парето, Г.Моски та Р.Міхельса. У їхніх працях формування еліти представлено як наслідок природного відбору найбільш здібних, гідних представників, які мають високі моральні цілі [24, с. 125], адже в перекладі з французької слово "elite" означає "краще, відбірне, вибране". Однак сучасні наукові трактування еліти часто зводять це поняття до усіх осіб, які мають певне відношення до влади та капіталу. 

Цей підхід викликає ряд заперечень, найважливішим з яких є теза про те, що під елітою слід розуміти відданість і служіння вищим інтересам суспільства, дотримання вимог моральності, високий інтелектуальний рівень та спадкоємність у формуванні еліти. До еліти належить не просто той, хто має владу і гроші, а той, хто володіє набором громадянських і моральних якостей [24, с. 132]. Виходячи з цього, на думку Ж.Тощенка, по відношенню до радянської номенклатури та носіїв влади у пострадянських державах термін "еліта" вживати не варто, а поняття, що більшою мірою відображають їх сутність - "кліка", "клан", "каста". Варто зазначити, в офіційних радянських документах та суспільно-політичній літературі ніколи не використовувалася категорія "еліта". Термін "номенклатура" більш точно відображав сутнісні характеристики партійно-державної верхівки, а також свідчив про певну стриманість у використанні терміну еліта, у приписуванні собі певних виключних якостей.

До представників групи, що заперечує елітарність номенклатури належать також британські учені Д.Лейн і К.Росс, які вважають, що "номенклатура була занадто великою та розмитою групою і включала у себе багато людей, які не мали дійсно елітарного статусу" [16, с. 24].
Ще одна група дослідників пов'язує номенклатуру з різновидом бюрократії (В.Нефьодов, В.Макаренко та ін.). Однак аналіз радянського політичного досвіду свідчить, що жоден з постулатів теорії раціональної бюрократії М.Вебера не відповідає практиці радянського державного будівництва. Тому слушною видається думка М.Афанасьєва: номенклатура широко використовувала бюрократичний інструментарій, але якщо бюрократична верства завжди має бути підкорена суверену, то номенклатура не лише сама була верховною владою, але й перетворювала за своїм зразком усе суспільство [2, с. 179?180].

Серед дослідників феномену номенклатури можна виокремити також групу прихильників інституціонального підходу, яка характеризується великим розмаїттям трактувань: номенклатура - це система обліку і розподілу відповідальних працівників, спосіб структуралізації суспільства (В.Мохов), інститут, тип організації та реалізації влади в радянському суспільстві (М.Афанасьєв) і притаманна радянській державі форма організації службового прошарку (В.Сироткін). Але усі ці трактування у загальних рисах зводяться до бачення номенклатури як важливого інституційного фактору, що мав надзвичайно великий вплив на політичну владу. 

Однак усі ці підходи є спробами знайти аналог концепту "номенклатура" або описати його у межах іншого поняття, з метою тлумачення цього своєрідного феномену, притаманного виключно комуністичним соціумам та політикумам, через загальноєвропейські стандарти. Механічне калькування цих стандартів для аналізу радянської системи влади є неприпустимим, відповідно, й розгляд партійно-радянської номенклатури, виходячи з будь-якого одного поняття, є неможливим, оскільки кожне з них фіксує лише окремі її сторони функціонування. Тому цілком логічним є підхід групи вітчизняних та російських дослідників, зокрема, М.Дорошка [11], Т.Коржихіної та Ю.Фігатнера [14], В.Сироткіна [22, с. 292-332], С.Китаєва [13, с. 30] щодо використання поняття "номенклатура" як самоназви керівного прошарку в СРСР. Отже, використання тієї чи іншої інтерпретації поняття "номенклатура" може бути зумовлене специфікою досліджуваного прояву цього феномену.

Слід відмітити, що розуміння концепту "номенклатура" не дає можливості дослідити її роль та місце у суспільно-політичному житті СРСР. Це викликає небезпеку зведення значення номенклатури лише до управлінської функції, що є неправомірним. Тому невід'ємними частинами аналізу феномену номенклатури мають стати "номенклатурна система" та "номенклатурний принцип" добору кадрів.

Під "номенклатурною системою" слід розуміти систему контролю керівних органів монопольно правлячої партії над усією вертикаллю чиновників, а також механізмом їх призначень. С.Хайтун характеризує номенклатуру як "розумну систему", яка, завдяки своєму "колективному розуму", працює виключно на себе і підминає під себе державу, економіку та усе інше [25, с. 97-112]. Номенклатурна система є необхідною умовою збереження зрощення держави і партії, що реалізується завдяки використанню нею "номенклатурного принципу" добору кадрів. 

"Номенклатурний принцип" - це основа мобільності (інкорпорації та ротації) керівних кадрів, сутність якого полягає у дотриманні чіткої ієрархічності в справі призначень на керівні посади. Таким чином, на відміну від принципу виборності, коли особа обіймає посаду рішенням "знизу", номенклатурність передбачає своєрідну "виборність зверху": влада рекрутує людину до своїх ієрархій, і подальше її життя може протікати лише в ієрархіях, переміщуючись з однієї посади на іншу згідно рішень вищих щаблів номенклатури [13, с. 50]. Адже особа, яка інкорпорується до номенклатурних кіл ставала фактично невідчужуваною номенклатурною системою. 

Відомий російський дисидент, філософ і громадський діяч П.М.Абовін-Егідес вважав, що номенклатуру можна розглядати як певну соціальну "матрицю": "номенклатура - це межі особливої невидимої … матриці, яка ніби всмоктує у себе, мов губка, функціонерів управлінського апарату, які володіють потрібними їй - "матриці" - безособистісними рисами: умінням не мати власної думки або відмовлятися від неї, здібністю погоджуватися, годити, а також "розробляти", коментувати накази керуючих і давати жорсткі команди підлеглим, жорстко і жорстоко вибивати виконання цих команд. … Іншими словами, не склад осіб визначає її межі (як у стану чи касти), а межі визначають склад осіб" [1, с. 24-25]. Номенклатурний добір завжди базувався, в першу чергу, на політичній лояльності та політичних якостях працівника. Проте у 60-80-ті рр. ХХ ст. поширеним методом відбору все більш ставала протекція та кланові чи родинні зв'язки, унаслідок чого номенклатура почала відтворюватися на власній основі. Професійні та ділові якості кандидата на номенклатурну посаду враховувалися лише у другу чергу.

Одним із важливих наслідків дії номенклатурної системи було формування в УРСР подвійної реальності - формальної і неформальної та двох мов, які відповідають цим системам управлінської комунікації. 
Маючи повний доступ до потужних важелів управління, які дозволяють регулювати ситуацію і коригувати систему формальних правил, номенклатура використовує свої можливості для того, щоб наповнити нормативну базу механізма її ж нейтралізації. Такі дії носіїв влади лише посилюють розрив між двома реальностями - "паперовою" і практичною, що у свою чергу перетворює управління на "двошарове". На думку соціолога А.Б.Даугавет, інститути "раціонального" управління, які оперують "мовою" формальної процедури є лише ілюзорним компонентом системи управління. Формальна і неформальна реальності не можуть уживатися на рівних. "Неформальна" реальність завжди буде домінувати над "формальною". Ці два виміри тісно пов'язані: у публічному просторі номенклатура має створювати ілюзію діяльності в інтересах суспільства, підтверджувати свою ефективність, але, коли номенклатура звільняється від прискіпливої уваги громадськості, вона припиняє робити вигляд ефективного управління ресурсами в інтересах суспільства, а її дії вже не підпорядковані "раціональному дискурсу". Але й перебуваючи "у тіні" вона прагне захистити своє поле влади, оберігаючи систему від проникнення публічного контролю і несанкціонованого проникнення формальної процедури і прагне не дати "раціональній" машині запрацювати по-справжньому. Це свідчить про наявність корпоративного інстинкту самозбереження. Представники влади повинні володіти практичними навичками, а відповідно, і "мовами" обох реальностей, для того, щоб у кожній конкретній ситуації здійснювати вибір між ними.Неформальні правила не варто вважати девіантними проявами, насправді вони грають роль функціональних елементів, які разом з формальними нормами, регулюють поведінку носіїв влади. Розходження формальних норм з неформальними практиками не є проявом антагонізму між легітимною системою і ненормативними відхиленнями від неї, воно є невід'ємною рисою єдиного, стабільно функціонуючого організму влади [9, с. 26-38]. 

Отже, у середині 80-х рр. ХХ ст. партійно-радянська номенклатура жила подвійним життям. Радник і прес-секретар М.Горбачова так описував цю ситуацію: "Роздвоєний світ, поділений ніби на дві нерівні частини - повсякденну, робочу, і офіційно-парадну, - сам Горбачов і сотні його колег сприймали як непорушний і непохитний" [8, с. 67].

Проявами неформальних практик партійно-радянської номенклатури стали парон-клієнтелізм, т.зв. "непотоплюваність", система номенклатурних пільг і привілеїв та інші, офіційно неприпустимі та ідеологічно заперечувані явища, що існували паралельно з гучними промовами про соціалістичну рівність та законність. 

Важливою ознакою номенклатури була її жорстка ієрархічність, що стала предметом дискусії істориків, політологів та соціологів, які займаються вивченням феномену номенклатури. Так, В.Мохов диференціює прошарок людей, які входили до номенклатури, за ознакою доступу до владних ресурсів. На його думку, вододіл у середині номенклатури проходить по лінії "влада - підпорядкування", між тими, хто має право на керівництво її поведінкою, складом і структурою (тобто, "політичною елітою") і власне номенклатурою. Політична еліта (як вищий прошарок номенклатури) і сама номенклатура складали усю сукупність номенклатури, при цьому перша грала роль правлячого, керівного, панівного і домінуючого прошарку всередині номенклатури [18, с. 35-57]. Проте такий підхід достатньо суперечливий, оскільки, як зазначив сам автор, політична структура номенклатури була побудована за принципом матриці: аналогічні елементи можна виявити на усіх рівнях номенклатури. Наприклад, на всесоюзному рівні перший секретар будь-якого обкому партії УРСР виступав у ролі працівника номенклатури, а на республіканському рівні - у ролі представника політичної еліти. Така "матричність" простежується на усіх рівнях і у межах УРСР: від ЦК до первинних парторганізацій. Це унеможливлює встановлення чіткої межі між політичною елітою (у розумінні В.П.Мохова) та власне номенклатурою, а відповідно, робить пропоновану структуру ієрархії відносною.

М.Работяжев виділяє в номенклатурі панівну еліту (партійні функціонери або "ідеологічна номенклатура") та управлінську еліту (господарські менеджери і технократи), однак провести чітку межу між ними також дуже важко, враховуючи злиття партійних і державних структур [20]. 

Болгарський соціолог А.Крестєва взагалі вважає, що сам термін "номенклатура" фіксує її фундаментальну специфіку - неподільність на окремі функціональні групи. Вона проявляється у постійному перекиданні кадрів з партійного сектора у господарський та vice versa [17, с. 21]. Пропонований підхід більш прийнятний для аналізу сталінської номенклатури, оскільки протягом 60-80-х рр. ХХ ст. у номенклатурі починають утворюватися своєрідні "професійні" або "функціональні" групи (наприклад, директорат промислових підприємств чи об'єднань, або в партійній номенклатурі група ідеологічних працівників), які стають більш-менш сталими. Тому цей підхід для аналізу ієрархії номенклатури середини 80-х - початку 90-х рр. також є неприйнятним.

Найбільш правомірним видається аналіз номенклатурної ієрархії на основі офіційних партійних документів, що покладений в основу структури партійно-радянської номенклатури, запропонованої спершу М.Восленським, а дещо пізніше доповненої О.Криштановською. Її сутність полягає у розумінні внутрішньої будови номенклатури як пірамідальної ієрархії, у якій чим важливішим для системи було номенклатурне "крісло", тим вищим був партійний орган, який здійснював призначення на нього.

Вищий щабель партійно-державної піраміди СРСР обіймали Генеральний секретар ЦК КПРС, члени Політбюро ЦК КПРС, кандидати в члени Політбюро і секретарі ЦК. Наступною сходинкою була номенклатура Політбюро ЦК КПСС, тобто перелік посад, призначення на які відбувалося на засіданнях Політбюро. До цієї групи входили перші та (іноді) другі секретарі республіканських ЦК Компартій, перші секретарі обкомів та міськкомів найбільших міст, союзні міністри, вищі військові чини, посли, директори найбільших заводів ВПК, керівники творчих союзів, головні редактори центральних партійних видань. Рівнем нижче знаходилась номенклатура Секретаріату ЦК КПРС, до якої належали заступники міністрів, другі секретарі обкомів, перші секретарі облвиконкомів і т.д. [15, с. 52]. Номенклатура Політбюро і Секретаріату утворювала своєрідну номенклатурну верхівку, що в офіційних документах мала назву "основна номенклатура". Останньою у цій ієрархії була так звана обліково-контрольна номенклатура ЦК КПРС, що включала посади, призначення на які відбувалося шляхом узгодження у відповідних відділах ЦК. 

Структурну організацію номенклатури можна розглядати також з позиції вертикалі влади, виокремлюючи номенклатуру рівня ЦК КПРС, ЦК КПУ, обласного, міського, районного та рівня первинної парторганізації, або по горизонталі влади, розмежовуючи номенклатуру на партійну і радянську, у якій, в свою чергу, можна виділити номенклатуру державних органів влади і господарських керівних працівників, хоча, як вже зазначалося, вони тісно взаємопов'язані між собою. Використання таких підходів є необхідним для аналізу процесів трансформації, що зачепили номенклатуру протягом досліджуваного періоду, проте вони не відображають сутнісної ознаки номенклатурної ієрархії, а саме "номенклатурного принципу", принципу призначення "зверху".

Номенклатура ЦК КПУ повністю дублювала цю ієрархічну структуру і, окрім того, вона була її невід'ємною складовою. Наприклад, згідно даних "Переліку посад, які входять до номенклатури ЦК КПУ", що був затверджений засіданням Політбюро від 31 січня 1989 р., перший та другий секретарі та чотири секретарі ЦК КПУ утворювали номенклатуру Пленуму ЦК КПУ (ця категорія номенклатури зустрічається у "Переліку" лише один раз, і стосується тільки вказаних шести посад, що відносилися до відділу організаційно-партійної та кадрової роботи), у той же час перший і другий секретарі ЦК КПУ належать до номенклатури Політбюро ЦК КПРС, а секретарі ЦК КПУ - до номенклатури Секретаріату. Перші секретарі обкомів Компартії України входили до номенклатури Політбюро ЦК КПРС та до номенклатури Політбюро ЦК КПУ, а другі секретарі обкомів КПУ входили до номенклатури Політбюро ЦК КПУ, але відносилися до номенклатури Секретаріату ЦК КПРС. Завідувачі відділів ЦК належали до номенклатури Політбюро ЦК КПУ і до обліково-контрольної номенклатури ЦК КПРС, а завідувачі відділів обкомів Компартії України входили до обліково-контрольної номенклатури ЦК КПУ, але не входили до переліку номенклатури ЦК КПРС взагалі [27, арк. 1]. 

Отже, усі ланки номенклатури були тісно взаємопов'язані: ключові посади могли входити одночасно до номенклатури двох і більше партійних комітетів різних рівнів. Це стосується не лише найвищих партійних і державних посад, але й, наприклад, директорів атомних електростанцій, підприємств і виробничих об'єднань всесоюзного значення, ректорів найбільших вузів УРСР, редакторів партійних видань, голів державних комітетів у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, будівництва, кінематографії, фізичної культури та спорту, телебачення і радіомовлення, освіти тощо [26, арк. 1-24]. 

Проте, незважаючи на жорстку ієрархічність номенклатури, усі її рівні були нерозривно взаємопов'язані одне з одним, що забезпечувало функціонування номенклатури як єдиної, цілісної системи. 

Кількісні показники партійно-радянської номенклатури не були сталими, причому динаміка змін залежала від особливостей кадрової політики того чи іншого Генерального секретаря ЦК КПРС та зміни владних структур. Так, наприклад, відомо, що у період правління М.Хрущова відбулося суттєве скорочення номенклатурних посад, а за брежнєвських часів їх кількість неупинно зростала. "Кадрова революція" М.Горбачова також значно урізала кількість номенклатурних "крісел" на усіх рівнях. Початок цьому був покладений січневим (1987 р.) Пленумом ЦК КПРС, після якого рішенням Політбюро ЦК від 09.07.1987 "Про номенклатуру посад ЦК КПРС" остання скорочувалася з 22,453 до 16,035. Попереднє рішення Політбюро про номенклатуру ЦК від 29.07.1971 р. визначало її кількість у 18.517 осіб. Тобто, за період з 1971 р. до 1987 р. кількість номенклатурних посад суттєво зросла. Але, не дивлячись на рішення 1987 р., номенклатурний прошарок у СРСР залишався достатньо багаточисельним [35]. 

В Українській РСР протягом 1985-1990 рр. кількість посад, що входили до номенклатури ЦК КПУ зменшилася майже утричі. Динаміка зміни кількості партійно-радянської номенклатури мала такий вигляд: у 1985 р. загальна кількість посад для працівників номенклатури ЦК КПУ становила 8114 осіб [28, арк. 1], 1986 р. - 8019 [29, арк. 1], 1987 р. - 7562 [30, арк. 1], 1988 р. - 5169 [33, арк. 1], 1989 р. - 3069 [31, арк. 1], 1990 р. - 3073 посади [32, арк. 1]. У відсотковому співвідношенні частка номенклатури ЦК КПУ відносно всього населення УРСР була незначною, і складала лише 0,006% (дані станом на 1989 рік, коли, згідно Всесоюзного перепису населення СРСР, чисельність населення УРСР складала 51 707 000 чоловік [6]), проте її місце та роль у житті держави була незрівнянно великою.

Аналізуючи площину відносин "номенклатура-соціум", можна припустити, що вони вкладаються у загальну схему теорії обміну Т.Джакобса, адже "обмін" - це універсальна умова інтеракції між правлячим прошарком та підлеглим населенням: соціум надає номенклатурі статус і повагу в обмін на її здібності досягати суспільно важливі цілі. Взаємодія триває до тих пір, поки всі учасники вважають цей обмін взаємовигідним. В ідеалі "обмін" відбувається на еквівалентній основі. Але в реальності відбуваються постійні відхилення, які й створюють різноманітні прояви людської взаємодії [34, с. 92]. Радянське суспільство, що було за своєю сутністю тоталітарним, втратило змогу, по-перше, відокремлювати свої громадські інтереси від державних, а, по-друге, вже не мало важелів впливу на номенклатуру і, відповідно, можливості нав'язувати їй певні завдання і змушувати їх реалізовувати.

Партійно-радянська номенклатура була стрижнем суспільно-політичної системи Радянського Союзу, забезпечуючи, протягом багатьох десятиліть, її стабільність та непохитність. Роль та місце партійно-радянської номенклатури в суспільно-політичному житті СРСР в цілому та УРСР зокрема, у середині 80-х рр. ХХ ст. була обумовлена її функціональними призначеннями. 

По-перше, партійно-державна номенклатура виступала у ролі генератора і транслятора ідеї шляхом оформлення його у рішення, одночасно виконуючи функції організатора і контролера його виконання. Завдячуючи цій функції, вона самореалізовувалася як головний актор владних відносин у радянському суспільстві. 

По-друге, номенклатура перетворювалася на носія політичної традиції в СРСР, оскільки, протягом усього існування Радянського Союзу її ідеологічний база, тобто, сукупність політико-правових, філософських, економічних, моральних поглядів, залишалася сталою (з незначними коливаннями, залежно від особистої позиції Генерального секретаря). Окрім того, традиціоналізм номенклатури простежується й у способі саморепродукції. Зокрема, завдяки номенклатурному принципу добору і розстановки кадрів до ешелонів управлінців рекрутувалися кадри з потрібними номенклатурній системі особистісними та соціопрофесійними якостями. У сукупності з ідеологічною загартованістю це створювало своєрідний традиційний "типаж" номенклатурника. 

По-третє, завдяки номенклатурі у державі здійснювався всеохоплюючий контроль над усіма сферами життя, шляхом інкорпорації у перелік посад номенклатури ЦК КПРС та ЦК КПУ усіх важливих державних постів. Працівники номенклатури були присутні в абсолютно усіх царинах життя Української РСР. До "Переліку номенклатури ЦК КПРС по Українській РСР", крім партійних працівників різних рівнів, були внесені усі важливі для держави радянські посади: від голови Президії Верховної Ради УРСР до директорів заводів та начальників пароплавств, ректорів вузів та редакторів газет, тому номенклатурний контроль дійсно можна назвати тотальним. Контролююча функція полягала у попередженні та виявленні на своїх ділянках роботи факторів, що здатні негативно вплинути на функціонування суспільно-політичної системи республіки або всієї держави. Ця функція яскраво свідчить про логічність і аргументованість твердження про те, що номенклатурну систему можна вважати продуктом радянського тоталітаризму.

По-четверте, завдячуючи "номенклатурному принципу", в Радянському Союзі взагалі та в УРСР зокрема, протягом тривалого часу вдавалося зберегти зрощення партійного і державного апаратів влади, що є важливою ознакою радянської політичної системи та життєвою необхідністю для партійної номенклатури, оскільки введення у керівництво радянських і господарських структур партійних працівників, давало змогу контролювати усе розмаїття державних та економічних ресурсів.

По-п'яте, номенклатура була важливим засобом уніфікації політичної системи у межах всього радянського простору. Номенклатура республіканських ЦК калькувала структуру та ієрархію ЦК КПРС, що забезпечувало зручність в управлінні. Окрім того, включення найвищого прошарку номенклатури ЦК КПУ до номенклатури ЦК КПРС забезпечувало слухняність та покірливість першої та застерігало від поширення на неї націоналістичних поглядів та самостійницьких настроїв.

Отже, партійно-радянську номенклатуру середини 80-х років ХХ ст. можна охарактеризувати як багатовимірне та поліфункціональне явище, що мало тоталітарну природу і перетворилося на головного суб'єкта політичної влади Радянського Союзу.

Література

Абовин-Егидес П. М. Сквозь ад: В поисках третього пути / П. М. Абовин-Егидес. -- М., 1991.

Афанасьев М. Н. Клиентелизм и российская государственность: Исследование клиентарных отношений, их роли в эволюции и упадке прошлых форм российской государственности, их влияния на политические институты и деятельность властвующих групп в современной России / М. Н. Афанасьев. -- М. : Московский общественный научный фонд, 2000.

Ашин Г. Смена элит / Г. Ашин // Общественные науки и современность. -- 1995. -- № 1.

Большая Советская Энциклопедия : в 30 т. / [под ред. А. М. Прохорова]. -- [изд. 3-е]. -- М. : Советская Энциклопедия, 1976.   Т. 18. -- 1976.

Восленский М. С. Номенклатура: Господствующий класс Советского Союза / М. С. Восленский. -- М. : Советская Россия, Октябрь, 1991.

Всесоюзная перепись населения СССР 1989 года // http://ru.wikipedia.org/wiki/.

Гимпельсон Е. Г. Политико-нравственный обобщенный "портрет" руководящих советских кадров. 1917--1930 гг. / Е. Г. Гимпельсон // Куда идет Россия?.. Формальные институты и реальные практики / [под общ. ред. Т. И. Заславской]. -- М. : МВШСЭН, 2002.

Грачев А. Горбачев. Человек, который хотел, как лучше... / А. Грачев. -- М. : ВАГРИУС, 2001.

Даугавет А. Б. Неформальные практики российской элиты (Апробация когнитивного подхода) / А. Б. Даугавет // Полис. -- 2003. -- № 4.

Джилас М. Лицо тоталитаризма / М. Джилас. -- М. : Новости, 1992.

Дорошко М. С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (1917-1938 рр.) : [монографія] / М. С. Дорошко. -- К. : Ніка-Центр, 2008.

Зеленов М. В. Рождение партийной номенклатуры / М. В. Зеленов // Вопросы истории. -- 2005. -- № 1--2.

Китаев С. В. Номенклатура как субъект социально-политической трансформации современной России: дисс. … канд. полит. наук: спец. 23.00.02 / С. В. Китаев. -- Волгоград, 2007.

Коржихина Т. П. Советская номенклатура: становление, механизмы действия / Т. П. Коржихина, Ю. Ю. Фигатнер // Вопросы истории. -- 1993. -- № 7.

Крыштановская О. Трансформация старой номенклатуры в новую российскую элиту / О. Крыштановская // Общественные науки и современность. -- 1995. -- № 1.

Крыштановская О. В. Трансформация российской элиты (1981-2003) : дисс. … доктора социологических наук: спец. 23.00.02 / О. В. Крыштановская. -- М., 2003.

Крэстева А. Власть и элита в обществе без гражданського общества / А. Крэстева // Социс. -- 1996. -- № 4.

Мохов В. П. Региональная политическая элита России (1945?1991 гг.) / В. П. Мохов. - Пермь : Пермское книжное издательство, 2003.

Партийное строительство : [учебное пособие]. -- [6 изд.]. -- М., 1981.

Работяжев Н. В. Механизмы рекрутирования и воспроизводства политической элиты в посткоммунистической России / Н. В. Работяжев // Проблемы политической трансформации и модернизации России / [под ред. А. Ю. Мельвиля]. -- М., 2001.

Сергеенко М. Е. Жизнь древнего Рима / М. Е. Сергеенко. -- СПб. : Издательско-торговый дом "Летний Сад" ; Журнал "Нева", 2000.

Сироткин В. Г. Номенклатура в историческом разрезе / В. Г. Сироткин // Через тернии. -- М., 1990.

Словарь иностранных слов. -- [18-е изд.]. -- М. : Изд-во "Русский язык", 1989.

Тощенко Ж. Т. Элита? Кланы? Касты? Клики? Как назвать тех, кто правит нами? / Ж. Т. Тощенко // Социс. -- 1999. -- № 11.

Хайтун С. Д. Номенклатура как "разумная система" / С. Д. Хайтун // Вопросы философии. -- 2006. -- № 4.

Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України), ф. 1, оп. 25, спр. 3129.

ЦДАГО, ф. 1, оп. 32, спр. 2655.

ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1243.

ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1280.

ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1319.

ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1373.

ЦДАГО, ф. 1, оп. 67, спр. 1408.

ЦДАГО, ф. 1,оп. 67, спр. 1338.

Шалагинова Л. В. Психология лидерства / Л. В. Шалагинова. -- Спб. : Речь, 2007.

Экспертное заключение к заседанию Конституционного Суда РФ 26 мая 1992 г. -- Режим доступу: http://www.memo.ru/history/exp-kpss/index.htm.

Размещено на www.allbest.ru