Культурно-просвітницька діяльність в Україні в роки революції 1917-1921 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

11

Контрольна робота

Культурно-просвітня діяльність в Україні в роки революції 1917-1921 років

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Короткий очерт історичних подій 1917 - 1921 рр. в Україні

РОЗДІЛ 2. Розвиток культури за роки правління УЦР

2.1 Освіта, наука та літературна діяльність

2.2 Образотворче мистецтво у 1917 - 1918 рр.

2.3. Розвиток кіноіндустрії і театру

РОЗДІЛ 3. Культурно-просвітня діяльність гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР

3.1 Національно-культурна політика П. Скоропадського

3.2. Культурне будівництво за доби Директорії УНР

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Національно-визвольні змагання, що розпочалися 1917 року, значною мірою вплинули на культурне життя українського суспільства. Незважаючи на буремність політичних подій, інтерес до культурного життя не тільки не згасав, а навпаки ще більше зріс.

Складні і неоднозначні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань справили значний вплив на культуру. Бурхливі події життя відбивались на світогляді митців, віддзеркалювались у неочікуваних формах та витворах мистецтва.

Треба зауважувати також, що ці зрушення здійснювалися і під впливом наростаючої соціально-економічної кризи, що охопила усі верстви та прошарки населення. Разом з тим відбулось відродження всіх форм національно-культурного життя в Україні. Вперше в її історії виникли умови, коли розвитком української культури почали опікуватись на державному рівні, тобто можна зробити висновок, що у 1917-1921 рр. наша культура не тільки існувала, але й продовжувала розвиватися і набувати нових рис. Тому в даній роботі я вирішила детальніше дослідити культурно-освітнє життя в Україні доби революції 1917-1921 років. Незважаючи на численну бібліографію, порушений мною аспект донині залишається висвітленим недостатньо повно і потребує подальшого осмислення.

З огляду на актуальність теми мета полягає у визначенні нових тенденцій та чинників культурно-освітнього життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

проаналізувати особливості науки і освіти у даний період дослідження;

дослідити й описати розвиток українського театру та кіноіндустрії при УЦР, гетьманаті П.Скоропадського і Директорії УНР;

виявити чинники, які вплинули на розвиток культурно-освітнього життя України в 1917-1921 рр.

Для написання реферату було опрацьовано ряд робіт та монографій таких як: Єфименко О.Я. Історія України та її народу; Капелюшний В. Процеси культурно-національного відродження України за революційну добу (1917-1921рр); Паньків Є. Національно-культурна політика УЦР, як складова державотворення (березень 1917-квітень 1918рр); Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність; Разовик Д. Ф. УЦР і культура; Хитра А. Я. Павло Скоропадський у контексті українського монархічного консерватизму;

Хитра А.Я. Павло Скоропадський про основи законотворчості в Українській Державі.

РОЗДІЛ 1. Короткий очерт історичних подій 1917 - 1921 рр. в Україні

Перша світова війна загострила політичні та національні суперечності російської імперії, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства. Під тиском народних мас 2 березня 1917 р. зрікся престолу цар Микола II і припинила своє існування царська монархія. Другого дня думські лідери створили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г.Львовим. На місцях створювалися громадські комітети.

Революція в Росії вплинула на національно-політичне життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти українські політичні партії лівого спрямування, відродилася "Просвіта". 17 березня 1917 р. у Києві зібрався український національний конгрес за участю тисячі представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, на якому було утворено революційний український парламент -- Центральну Раду, яку очолив М. Грушевський. Генеральним секретарем її став відомий письменник В. Винниченко. Четвертим універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. було проголошено самостійність Української Народної Республіки, яку визнали держави Антанти[1,45].

У квітні 1918 р. (не без допомоги німців) відбувся державний переворот, в результаті якого в Україні було встановлено гетьманат. Українську державу очолив П. Скоропадський. Під тиском зовнішніх і внутрішніх подій у листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський відмовився від влади. Нову владу очолила Директорія УНР, яка рішенням Трудового конгресу проголосила 22 січня 1919 р. "Акт соборності України", тобто об'єднання Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою[1,45].

Та все ж Росія ніяк не хотіла відпускати від себе таку багату ресурсами країну, як наша держава. Більшовики, які в той період повністю взяли контроль над владою у минулій Російські імперії все більше посилювали свою агресію проти молодої української держави. Директорія змушена була залишити Київ, але вже влітку 1919 р. українські війська відбили його у більшовиків, проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна українські війська змушені були відступити. Весною 1920 р. на підставі договору з Польщею відбувся похід зведених польсько-українських армій на Київ, який завершився поразкою. На території України більшовики проголосили Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Польща в 1920 р. підписала з Москвою Ризький договір, за яким відбувся поділ українських земель -- Галичина, Волинь, Полісся і Підляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а Закарпаття -- до Чехословаччини. Така політична обстановка створилася в Україні після жовтневої революції 1917 р. Таким чином, розвиток української культури знову наштовхується на різке протиріччя з боку влади, і піддається постійним її переслідуванням[1,46].

Національно-визвольні змагання значною мірою вплинули на культурне життя українського суспільства. Кожен з революційних урядів, прагнучи до зміцнення своєї влади, намагався спиратися на культурні надбання народу, вважав за доцільне не тільки привернути на свій бік інтелігенцію, як основного носія і творця культурних і духовних цінностей, а й перетворити її на виразника відповідних політичних ідей і інтересів. Особливо яскраво це проявлялося в діяльності більшовицького режиму. Разом з тим, запекла класова і національно-визвольна боротьба політизувала свідомість, розколювала суспільство на ворожі табори, спотворювала світогляд людей. У суспільстві панували нетерпимість, озлоблення, неповага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала престиж, інтелігенція - джерела існування. Втрати освічених людей в 1917 - 1921 рр. були великими. Тисячі інтелектуалів, діячів культури емігрували за кордон. Інтелігенція поповнювалася за рахунок інших соціальних верств населення. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідні, властиві тільки цій епосі форми[2,32].

РОЗДІЛ 2. Розвиток культури за роки правління УЦР

2.1 Освіта, наука та літературна діяльність

4 березня 1917 у Києві було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови: Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.

З утворенням Центральної Ради в Україні було взято курс на відродження національної школи. В освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Нова влада проголосила створення єдиної обов'язкової, безплатної, загальноосвітньої, світської демократичної школи. Відбувалася децентралізація освіти. Створювалися відділи освіти національних меншин та ради освіти. Вони визначали вчительські кадри, рекомендували орієнтований зміст шкільної освіти, сприяли виданню українських підручників, навчальної літератури на мові національних меншин тощо[3,24].

У короткі терміни на приватні та громадські кошти Центральна Рада розвернула будівництво української школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми, розроблений план українізації школи.

Відкривалися нові українські вищі навчальні заклади. Так, у жовтні 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет, через місяць були засновані педагогічні курси, які згодом переросли у Педагогічну академію.

Водночас розвиток української національної освіти викликав опір з боку консервативної частини освітян. Особливо сильними були такі тенденції у вищій школі, але Центральна Рада поставилася до цієї проблеми демократично, намагаючись не загострювати ситуацію. У вищих навчальних закладах навчання здійснювалося змішаною мовою. Проте, влада докладала зусиль, аби заохочувати професорів до читання курсів українською мовою. В університетах започатковувалися кафедри історії України, української літератури, української мови та права. Центральна Рада розробила план створення вищих навчальних закладів з українською мовою викладання[3,25].

Складності революційного часу відбились і на стані науки в Україні, та незважаючи на негаразди революційного часу, українські науковці докладали значних зусиль, аби продовжувати дослідницьку роботу в різних галузях знання. В цей час активно працювала ціла плеяда видатних вчених серед них: історик Д.Баталій, геофізик В.Вернадський, філолог А.Кримський, біохімік О.Палладін, містобудівник Є.Патон, хімік Л.Писаржевський, педагог О.Музиченко, історики Д. Баталій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура, один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В. Маковський, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших[5,14].

Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включилися в політичну боротьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.

Революція надала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських учених - створити національну Академію наук. У березні 1917 р. М.Грушевський на засіданні Українського наукового товариства поставив питання про створення Академії наук України. Згодом була сформована підготовча комісія, яка провела велику організаційну роботу. Однак урочисте відкриття Української Академії Наук відбулося вже за правління Гетьманату[5,15].

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917--1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, 1. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою[3,26].

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосереджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України [3,26]..

Отже, за роки правління УЦР освіта, наука та література зробили, незважаючи на складну політичну ситуацію, крок вперед. Це передусім виявлялося у створенні нових навчальних закладів,популяризації українських авторів, літературна діяльність яких заборонялася, роботі таких видатних вчених, як: Д.Баталій, В.Вернадський, А.Кримський, О.Палладін, Є.Патон, Л.Писаржевський, О.Музиченко, Д. Баталій, В. Бузескул, Г. Проскур, В. Маковський, Д.Граве ,М.Кравчук та багато інших

2.2 Образотворче мистецтво у 1917 - 1918 рр.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори -- О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налеп-ський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові. Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї [5,16].

У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI--XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу [3,28].

На ґрунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

Так, О. Архипенком були створені скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) тощо; І. Кавалерідзе -- монумент Т. Шевченка у Ромнах (19І8); М. Паращуком -- галерею скульптурних портретів В. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.

Отже, митці цього періоду створили чимало скульптурних і архітектурних монументальних творів, які увійшли у скарбницю національного й світового образотворчого мистецтва.

2.3 Розвиток кіноіндустрії і театру

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. В цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу[3,29].

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті»[5,18].

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.

Отже, зрушення у сфері театру, кіно та музики цього часу, мали позитивний характер, особливим було створення Українського національного хору, Українського національного театру, та перші кроки у розвитку кіноіндустрії.

революція наука розвиток освіти гетьман скоропадський

РОЗДІЛ 3. Культурно-просвітня діяльність гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР

3.1 Національно-культурна політика П. Скоропадського

П.Скоропадський, спираючись на панівні верстви населення, мав більші фінансові можливості ніж Центральна Рада.

Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- гетьманський уряд здійснив низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Україні. Заснований раніше Український народний університет (м. Київ) був перетворений на Державний український університет, Педагогічну академію перетворено на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Невдовзі після урочистого відкриття в Києві Державного українського університету Державний український університет було засновано у Кам'янець-Подільському, а в Полтаві відкрито Український історико-філологічний факультет. Кафедри українознавства також було відкрито в Харківському і Новоросійському державних університетах. У листопаді 1918 р. почала працювати Українська академія мистецтв, у якій викладали відомі педагоги-художники Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачек, О. Мурашко[6,75].

Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та подальшому розвитку української науки. Влітку 1918 р. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити проект статуту Української академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Передбачалося, що УАН є найвищою науковою державною установою і перебуває в безпосередньому віданні Верховної влади. Метою УАН визначалося поглиблення і поширення наукових дисциплін, збагачення їх на користь народу; сприяння об'єднанню та організації наукової праці в Україні; створення нових науково-дослідних інститутів. Академія окрім розв'язання загальнонаукових завдань мала вивчати і досліджувати сучасні й минулі проблеми України, української землі та народу. У складі УАН було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціальних наук, а також такі установи: національна бібліотека, астрономічна обсерваторія, хімічна лабораторія, фізичний інститут, зоологічний музей, ботанічний сад, геологічний музей і низка інших наукових закладів. УАН мала свою друкарню і літографію. Членами академії мали право обиратися громадяни України та українські вчені Галичини, Буковини і Закарпаття [7,55].

Отже, П. Скоропадський розвинув, те що було посіяне УЦР, зокрема це створення УАН, також, що мало важливе значення так це те, що він продовжував розвиток української мови та літератури.

3.2 Культурне будівництво за доби Директорії УНР

Прихід до влади Директорії і відновлення республіканського режиму ознаменували початок останньої, критичної фази визвольних змагань. Загальна нестабільність, невизначеність політичної лінії, перманентні бойові дії як проти більшовицьких, так і білих російських сил - всі ці фактори мало сприяли державній підтримці культурних процесів. Але розвиток української культури тривав, причому в окремих галузях досить швидкими темпами. Як і раніше, провід Української революції складався переважно з інтелігенції, для якої питання розвитку національної свідомості та піднесення культурного рівня населення були наскрізними. Від початку революції інтелігенти були головними носіями національної ідеї, через що більшовицькі діячі називали українську державність "вигадкою інтелігенції". Відтак і за Директорії УНР національні лідери активно вболівали за культурний розвиток України. Зокрема, голова Директорії Володимир Винниченко, відомий письменник і драматург, доклав чимало зусиль до налагодження культурного життя [4,20].

Сприятливим фактором розвитку культури являлися значні практичні напрацювання попередньої влади в культурній сфері. Період правління Павла Скоропадського характеризувався відносною стабільністю в зовнішньополітичній сфері, що дало змогу зосередитися на внутрішніх проблемах, і зокрема на культурі і освіті. Гетьман Скоропадський зарекомендував себе активним прихильником просвітньої діяльності - за 7 місяців його влади було відкрито два університети, Українську Академію наук, створено національний архів та наукову бібліотеку. За Гетьмана Київ перетворився у своєрідну культурну базу, куди переїжджали діячі культури багатьох регіонів Росії, рятуючись від більшовицьких переслідувань. Культурні починання періоду Центральної Ради потрапили на добрий ґрунт, в результаті чого було досягнуто значних успіхів у різноманітних мистецьких сферах: театральній, музичній, художній тощо. Відтак культура продовжувала розвиватись, і зовнішня військова загроза та внутрішня нестабільність хоча й гальмували цей розвиток, однак повністю зупинити його не змогли .

Водночас були й негативні фактори, що перешкоджали культурному розвиткові. Стихійний характер антигетьманського повстання призвів до знищення адміністративного апарату, через що ряд закладів культури втратили державну підтримку. Ті з них, які не могли самостійно забезпечити свою роботу, припиняли існування. Нестабільність, невизначеність курсу нової влади ставили великий знак питання на шляху подальшого розвитку різних напрямів національного мистецтва, які фактично відродилися за Центральної Ради.

Після швидкоплинного «Ренесансу української культури» періоду Гетьманату знову для діячів науки, освіти та культури настали тяжкі часи. За часів Директорії академія наук переживала не найкращі часи, бо прихильність її лідерів до насильницької українізації, неприхована відраза до спадщини минулого породжували пропозиції особливо ревних «революціонерів» ліквідувати «буржуазні» гетьманські заклади, зокрема академію наук [4,22].

Отже, незважаючи на складну воєнну («трикутник смерті») та політичну ситуацію, Директорія робила все можливе для розвитку культури України, проте зовнішні фактори все ж таки здолали її і тому, не дали розвинути та завершити процес розбудови культури.

ВИСНОВКИ

Державотворчі процеси в Україні у 1917-1920 рр. були надзвичайно суперечливими, протікали далеко не рівномірно, проте процеси, які стосувалися української культури, мала позитивний характер. Можна визначити таку характерну рису цього періоду, як те, що кожен наступний політичний уряд не руйнував, а продовжував і розвивав те, що зробив попередній. Насамперед, це освіти та її розвиток (створення нових навчальних закладів, покращення матеріальної бази існуючих), розвиток театру, закладення підґрунтя для кіноіндустрії, створення Українського національного хору, Українського національного театру, УАН, розвиток науки.

СПИСКИ ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. - К., 1992. с. 70

2. Капелюшний В. Процеси культурно-національного відродження України за революційну добу (1917-1921рр)//Історія України-2004р, №33-34, с. 50;

3. Паньків Є. Національно-культурна політика УЦР, як складова державотворення (березень 1917-квітень 1918рр) //Актуальні проблеми правознавства: вип.5-Тернопіль, 2002, с.65;

4. Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. - Київ, 1997. с 45;

5. Разовик Д. Ф. УЦР і культура//Український історичний журнал - 1993 - №2-3, с. 30;

6. Хитра А. Я. Павло Скоропадський у контексті українського монархічного консерватизму. // Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. - 2003. -№2. - С. 150.

7. Хитра А. Я. Павло Скоропадський про основи законотворчості в Українській Державі. // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 20. - К:. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. - С. 100

Размещено на Allbest.ru