Входження Сибіру до складу Росії

27

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Входження Сибіру до складу Росії

Зміст

Вступ

Розділ 1. Передумови завоювання Сибірського ханства

Розділ 2. Похід Єрмака і завоювання Західного Сибіру

Розділ 3. Сибір у складі Російської держави

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність дослідження: На сучасному етапі, з утворенням незалежної держави України, виникла необхідність підтримувати добросусідські відносини з сусідньою Росією. Так як наші знання в галузі історії утворення Московської централізованої держави, згодом - Росії, досить слабкі, виникає необхідність вдосконалення їх для створення передумови для подальшого розвитку цих відносин. Активна зовнішня і внутрішня політика - невід'ємний атрибут сильної і впливової держави, якою в ХVІ ст. потроху ставала Росія. Саме в цей час Московська держава почала активну політичну діяльність на зовнішньому фронті, особливо в Європі; раніше вона була позбавлена такої можливості, що було зумовлено монголо-татарським ігом ХІІІ-ХV ст. Тому, на мою думку, варто більше уваги приділити вивченню даної проблеми, проблеми політичної історії Московії в епоху Середньовіччя. включення сибір склад російська держава

Об'єкт дослідження: процес входження Сибіру до складу Росії.

Предмет дослідження: передумови, що спричинили приєднання Сибіру, основні принципи реалізації завдань, покладених часом і навколишньою дійсністю перед російським царем Іваном ІV та його наступниками.

Хронологічні рамки: сер. ХVІ ст. - ХVІІ ст.

Мета дослідження:

- проаналізувати причини розвитку подій саме так, як вони відбувались, спробувати дослідити зіткнення позицій різних політичних угрупувань;

- прослідкувати характер взаємовідносин з кримськими ханами в середині і другій половині ХУІ ст., коли розпочалась жорстока боротьба за право контролювати татарські ханства, що утворились після розпаду Золотої Орди;

- проаналізувати основні політичні кроки московського уряду, спираючись на дослідження історичних фактів, реальних, дуже складних взаємовідносин між різними державами, між народами, соціальними групами всередині країни (Росії) та за її межами;

- дати оцінку тим подіям і явищам, які прямо чи опосередковано пов'язані з політикою Московської держави щодо завойованого населення

Сибіру та російського населення;

- зробити висновки щодо історичного значення включення Сибіру в склад Російської держави.

Джерельна база дослідження: Література, що стосується даного питання досить об'ємна, адже часи Івана ІV (за правління якого було приєднано частину Сибіру) та його наступників завжди привертали увагу багатьох істориків. При виконанні курсової роботи було використано «Хрестоматію з історії СРСР», в якій містяться всі важливі документи та опис тогочасних подій, в тому числі і те, що стосується даної проблеми: це жалувані грамоти Івана Грозного Григорію Строганову, відомості про похід Єрмака на Схід, про повстання народів Поволжя і Сибіру та ін.

Історіографія проблеми. До проблеми історії розвитку Сибіру звернувся Г.Ф.Міллер в своїй праці «История Сибири». В образі Міллера ми бачимо не простого збирача матеріалів, перед нами виступає велика фігура дослідника, що прокладає нові шляхи в хащах феодальної науки. Він зібрав і розробив джерела, спробував викласти вивчені ним історичні події в вигляді зв'язної розповіді. Він дав хороший, заснований на документах, всесторонньо перевірений, систематичний і дуже детальний нарис історії завоювання Сибіру, в якому все на своєму місці, все дохідливо і достовірно, найменші сумніви дебатуються, обговорюються на очах у читача, і висновок продуманий до дрібниць. Міллер змальовує російську експансію в схвальних відгуках «со стороны российской в Сибири учинено… столько особливого чудесного» [3, с.43]. Міллер старався показати, що завоювання проводилось гуманним методом. Разом з тим, він занадто добросовісний історик, щоб заперечувати факти утиску корінного населення зі сторони російського уряду і служилих людей. Автор торкнувся ще однієї теми, яка пізніше стала популярною в буржуазній історіографії - про просвітницьку роль завойовників. З цієї точки зору, він вважав заснування архієпископства в Тобольську за «важное обстоятельство, до Сибири относящееся и многа добра производившее».

Феодальна російська історіографія ХУІІ ст. виробила відповідну ідеологічну концепцію завоювання Сибіру. Завоювання мотивувалось і оправдовувалось релігійними цілями: «Ермака посла Бог очистити место и победити бусурманского царя Кучюма и разорити боги мерския и их нечестивья капища» і в результаті перемоги поставити «гради и воздвигошася святыя божия церкви и прибежище христианов» [6, с.22].

Автор «Истории Российской» - В.Татіщев (1686-1750) позитивно оцінив політичні кроки Івана Грозного, що були спрямовані, на його думку, на зміцнення монархічного ладу в Московській державі. С.Соловйов (1820-1879) завоювання Казані і Астрахані розглядав як початок переходу Росії в наступ на Схід, початок підкорення Європою Азії. Він справедливо підкреслював важливе значення ліквідації Казанського ханства [7, с.483]. Приєднання Сибіру автор «Истории России с древнейших времен» розглядає крізь призму власної теорії колонізації. С.Соловйов був першим в російській історіографії, хто показав політичну історію ХVІ ст. на такій широкій джерельній основі. В радянський період, коли історики- марксисти не робили різниці між англійськими, французькими і російськими колонізаторами, про завойовників Сибіру писали: «Загін Єрмака розбив царя сибірських татар Кучума і просунувся вглиб Сибіру, заливаючи свій шлях кров'ю татар, вогулів і остяків» [8, с.483]. Виходячи з вищезгаданого, завданням сучасної генерації істориків є переосмислити попередні досягнення в галузі розробки даної проблеми, причому, на наш погляд, дослідження слід вести, використовуючи досвід минулих поколінь істориків, а не повністю його відкидати через заідеологізованість. Структура курсової роботи складається з плану, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

Розділ 1. Передумови завоювання сибірського ханства

Східне питання завжди було для московських правителів одним із найважливіших у зовнішньополітичних відносинах. Адже кінець ординського іга в 1480 р. не означав, що татари зникли з політичної арени і не становлять загрози для Російської держави.

В часи правління великого князя Івана ІІІ (1462-1505) відносини із татарськими ханствами були врегульовані найкращим чином: Крим вважався стратегічним партнером і військовим союзником Москви. Казань була захоплена і все Казанське ханство перебувало під контролем росіян. Астраханські хани весь час були змушені «слухатись старших братів» - кримських правителів, ногайських князів або ж визнавати московський протекторат. Сибірське ханство формально визнавало сюзеренітет узбецьких ханів після падіння Золотої Орди [13, с.589].

Казанське ханство було молодою і міцною політичною організацією, економіка якої ґрунтувалась на експлуатації волзького торгового шляху. Тому боротьба між Москвою і Казанню переросла в не менш кровопролитні війни, ніж московсько-литовське протистояння. Землі царя Івана ІV цікавили казанських ханів в багатьох відношеннях: кожний набіг обіцяв їм чисельну кількість полонених рабів; кожне пограбоване місто - багату здобич; ослаблення Московської держави відкинуло би на другорядне місце політичну загрозу існування ханства. В свою чергу московський уряд вбачав непогані перспективи в експлуатації земельного фонду татар та захисту своїх кордонів. Тож постало питання про захоплення Казані.

До середини ХV ст. московські війська здійснили сім великих походів на Казанське ханство: 1506 р., 1523 р., 1524 р., 1530 р., 1545 р., 1548 р., 1550 р. Але кожного разу з певних причин столиця держави так і не була захоплена…В серпні 1552 р. московське військо, очолюване Іваном ІV вирушило на Казань, а в жовтні 1552 р., після тривалої облоги, столиця впала, хан Єдигей потрапив у полон. Місто окупував великий гарнізон, а на рубежі 50-х і 60-х рр. ХVІ ст. для управління приєднаною областю в Москві сформували приказ Казанський. Казанське ханство - небезпечний суперник Московської держави - назавжди перестало існувати [12, с.41].

Астраханське ханство займало територію басейну Нижньої Волги. Населення: ногаї, астраханські татари - нащадки огузо-кипчацьких етногруп. В зовнішній політиці місцеві правителі майже ніколи не були незалежними. Астраханські хани весь час були змушені «слухатись старших братів» - кримських правителів, ногайських князів або ж визнавати московський протекторат. Ця держава розташовувалась на південь від казанських земель. Захоплення її столиці дозволило Івану ІV контролювати весь торговий волзький шлях. Самі астраханські татари вагались: вони то виявляли бажання підкоритись Москві, то грабували московських послів. В жовтні 1553 р. до царя прибуло ногайське посольство з проханням організувати похід на Астрахань, посадити там свого ставленика і захистити ногайське населення від свавілля хана Ямгурчея. В 1554 р. 30-тисячна московська рать за підтримки ногайських мурз вигнала з Астрахані Ямгурчея, утвердивши хана Дервіш-Алі. Ще в 1555 р. Дервіш-Алі успішно обороняє своє ханство від нападів Ямгурчея, кримських орд. Збільшення військової присутності останніх змусило хана відійти від союзу з Іваном ІV (1556 р.) [7, с.472]. З Астрахані спішно були вигнані московські посли. Такий розвиток подій змусив московського правителя вдатись до рішучих дій. Волгою на Астрахань вирушив порівняно малий загін козаків і стрільців під командуванням Івана Черемисінова. Дервіш-Алі залишив місто разом з прибічниками - козаки ввійшли у столицю ханства без опору. Астраханське ханство було завойоване чужими руками, без великих матеріальних і людських затрат. Таким чином, гирло Волги остаточно в 1556 р. закріпилось за Московською державою.

Боротьба не коштувала Івану ІV і сотої долі крові, яка була пролита кількома роками раніше на казанській землі [7, с.473].

В той час, коли татари вперто виборювали незалежність від російського впливу на Волзі і Камі, Росія продовжувала планомірну колонізаційну експансію на Схід. Благо, що величезні простори майже ніким не контролювались, а місцеві етноси значно відставали в суспільному, соціально-економічному і політичному розвитку від Московії. Колонізація була вигідна: цар отримував нові джерела для збирання податків, дворяни - величезний земельний фонд.

Після утворення Російської централізованої держави її безпосередніми сусідами на сході стали численні народи Сибіру, які жили в басейні ріки Обі. В пониззях цієї ріки і на схід від неї кочували ненці (самоїди). На південь від них понад Об'ю і в пониззях Іртиша, по їхніх притоках, а також у верхів'ях Печори, Вишери та Чусової жили ханти (остяки) і мансі (вогули). Район понад Іртишем і Тоболом населяли сибірські татари. У верхів'ях Обі жили численні алтайські племена. На схід від Єнісею на території від Льодовитого океану до Забайкалля і Тихого океану жили евенки (тунгуси), по середній течії Лени і Яни - якути, в Передбайкаллі і Забайкаллі - буряти, по середньому Єнісею - предки сучасних хакасів. В північно-східному кутку Сибіру жили юкагири і коряки (на схід від гирла Лени), чукчі (Чукотський півострів), ітельмени (Камчатка), айни (Курильські острови і Південний Сахалін), нівхі (Північний Сахалін і гирло Амуру). Понад Амуром до впадіння Зеї жили даури, вниз від них - дюкери, нанайці і т.д. [4, с.241].

Найбільш низький рівень розвитку продуктивних сил був у народів північного сходу Сибіру. Населення Камчатки і Чукотки ще користувалися знаряддями з каменю, кістки і рогу. Юкагири та евенки вживали залізне знаряддя поряд з знаряддями із каменю і кістки. Інші народи знали кування і плавку заліза (якути, буряти, татари). Народи Південного Сибіру займалися переважно скотарством, народи Північного Сибіру - полюванням, риболовством і розведенням оленів. Лише деякі з них знали примітивне землеробство (сибірські татари, алтайські племена, даури та ін.), причому ні в кого землеробство не було провідною галуззю господарства і звичайно поєднувалось із збиранням.

Кочовий спосіб життя багатьох сибірських народів був пов'язаний із полюванням, оленеводством, скотарством. Первісно-общинний лад повністю панував у народностей, які не знали плавки заліза (чукчі, юкагири, коряки, ітельмени). Деякі народи переживали вже період розкладу первісно-общинного ладу і переходили до напівпатріархальних відносин (сибірські татари, буряти). Однак процес класоутворення не привів ще до утворення серед народів Сибіру (за винятком сибірських татар) власної державності.

Частина народів Південного Сибіру іноді входила до складу політичних утворень - Маньчжурії, Монголії та Джунгарії, які швидко виникали і так само швидко розпадалися. В ХІІІ ст. частина сибірських земель увійшла до складу улусу Джучі імперії Чингіз-хана під назвою країни «Сибір». Це були землі з тюркським населенням, яке виникло в результаті наскоків завойовників у чотирикутнику, утворюваному Тоболом з Турою та Іртишем з Об'ю [4, с.241].

Сибірське ханство утворилось пізніше за інші татарські (в другій половині ХV ст.) і формально визнавало сюзеренітет узбецьких ханів після падіння Золотої Орди. Але фактично місцеві правителі були незалежними у своїй зовнішній та внутрішній політиці через віддаленість своїх володінь. Центром Сибірського ханства було торгове місто Інга-Турі (Тюмень), розташоване на пожвавленому караванному шляху із Середньої Азії на Волгу, поблизу перевалу через Урал. Пізніше столицю Сибіру було перенесено на схід у місто Кашлик, розташоване поблизу гирла Тоболу. До Сибірського ханства, крім основного тюркомовного племені (які в джерелах і літературі називались загальною назвою «татари»: споріднені частині казахів і узбеків племена), входили частково ханти і мансі. Це була нецентралізована держава, а швидше федерація кочових орд на чолі з власними князями, що фактично ніколи не контролювались сибірським ханом. Політична історія Сибірського ханства в ХVІ ст. характеризується боротьбою за ханський престол. У 70-х роках ханський престол в результаті боротьби з ханом Едігером захопив Кучум [9, с.218].

Царизм і російські феодали були зацікавлені в отриманні нових територій і прибутків від них. За кордоном був попит на хутра, а тому особливого значення набули хутряні багатства в Сибірі.

У Росії були широкі зв'язки з народами Сибіру. На російський ринок потрапляли хутра із низин Обі. Руські помори проникали до Єнісею. Південна частина Західного Сибіру входила до Сибірського ханства З 70-х років ХVІ ст. новий сибірський хан Кучум підкорив землі хантів і мансів і став загрожувати руським володінням в Приураллі.

Таким чином, проводячи планомірну колонізаційну експансію, Російська держава поступово просувалася на Схід, за Урал. Це просування було економічно вигідно: Росія одержувала плодючі землі Середнього Поволжя, багаті східні ринки, волзький торговий шлях. Наслідком завоювання татарських ханств стало те, що Москва встановила повний контроль над всіма верствами населення ліквідованих держав, а також одержала можливість контролювати прибуткові торгові шляхи з арабськими країнами. За Уралом відкривався шлях в Бухару, Хиву і дальше вглиб Азії.

Розділ 2. Похід Єрмака на схід, завоювання західного Сибіру

Сибірське ханство було значно слабшим в політичному та економічному відношенні, оскільки розташовувалось на окраїні "середньовічньої цивілізації". Це пустельна, малозаселена, поліетнічна країна, деякі мешканці якої перебували на стадії родових відносин, не знали ні землеробства, ні скотарства. Зрозумілим виглядає факт, що в 1555 р. сибірський князь Єдигер привітав Івана IV з приєднанням Казанського і Астраханського ханств і попросив заступництва. Московські урядові кола з натхненням віднеслись до пропозиції. Спочатку цар не втручався в політичні перипетії в Сибірському ханстві, вимагаючи лише сплати регулярної данини.

В історії підкорення цієї держави важливе значення відіграли купці Строганови. В середині XVI ст. цар Іван IV пожалував їм земельні володіння на кордоні з татарами [1, с.316]. В 70-х роках ХVІ ст. вони володіли на Камі величезними територіями, на яких організовували соляні, мисливські і риболовні промисли і завели ріллю, використовуючи працю залежних селян. Строганови мали право суду над населенням, при цьому самі вони були підсудні тільки царю. Вони зобов'язувались споруджувати в Сибіру опорні пункти з острогами (укріпленнями), набирати собі пушкарів і піщальників. Крім того, на 20 років дані області звільнялись від оподаткування, що сприяло активізації колонізації безлюдних територій. Як результат, населення почало масово заселяти неосвоєні простори [8,с.261].

Уже в середині ХVІ ст. сибірський хан Едігер у боротьбі з суперниками намагався одержати допомогу у російського уряду. В 1555 р. його посли просили Івана ІV взяти землю Сибірську «во своє ім'я» і погоджувалися платити данину по одному соболю з людини. У зв'язку з визнанням Едігером васальної залежності в Сибір виїхало російське посольство, для того щоб Едігера «і всю землю Сибірську до правди привести» і «данину сповна взяти».

Заселення Сибіру було вигідно економічно, адже землевласники і купці отримали величезні невичерпні ресурси збагачення. Але було одне негативне явище. Дані прикордонні області на сході Московської держави нерідко піддавались грабіжницьким набігам напівдиких зауральських і приуральських етносів. Поселенці були поставлені перед вибором - уряд не міг нести відповідальність за охорону населення, люди власноруч мали захищатись. Озброєння за власний рахунок. Зрозуміло, що фінансові можливості в даній ситуації були лише у заможних поселенців, тому оборонну діяльність мали взяти на себе саме вони. В деякій мірі, Строганови виступали в регіоні у ролі повновладних господарів [1,с.317].

До 1572 р. в прикамських областях активного опору з боку місцевого населення не спостерігалось. В 1572 р. остяки (ханти), башкири, ногаї завдали чималого погрому поселенцям. Ця подія стала прологом до тривалого військового протистояння із Сибірським ханством, що завершилось лише в кінці XVI ст. Загострення відносин з татарською державою мало дві причини. По-перше, Строганови почали мріяти про захоплення зауральських земель, що обіцяли їм ще більше прибутків. По-друге, в ханстві в 70-х рр. владу захопив Кучум, опозиційне налаштований до Москви. Його прихід до влади різко змінив ставлення Сибірського ханства до Російської держави. Замість зближення, що намічалося, виникло загострення відносин. Найбільшого напруження воно досягло в 70-х роках. У Сибіру був убитий московський посол, у Москві стало відомо про замір сибірського хана вчинити напад на Пермську землю. У зв'язку з цим російський уряд почав думати про укріплення східного кордону. В цей час хан Кучум починає здійснювати грабіжницькі набіги в межі володінь Строганових. В липні 1573 р. сибірський царевич Маметкул здійснив каральний похід на остяків (хантів), які сплачували данину московському цареві. Вести наступальну війну проти сибірських правителів Іван IV поки що не міг, тому Строгановим довелось власноруч організовувати оборону, озброювати місцевий люд. Потрібна була згуртована армія, яка б знала свою справу і професійно виконувала не тільки оборонні, але й наступальні функції. Але була проблема, звідки в Сибіру взяти професійних воїнів? На місцевих мешканців - остяків (хантів), вогуличів (мансів) та інших розраховувати було ненадійно; мирні колонізатори-землероби теж не підходили на цю роль. Єдиним вірним рішенням було запрошення козаків.

Московський уряд вирішив залучити донських козаків, пообіцявши їм за службу гроші [6, с.322]. Останні мали власні інтереси, тому пропозиція їх зацікавила, адже перебування подалі від державного центру означало можливість жити і керувати на власний розсуд, можливість грабувати не тільки ногаїв, татар, але й російських торговців і т.д. В кінці 70-х рр. XVI ст. козаки в кількості 600 чоловік на чолі з отаманом Єрмаком прибули в розпорядження Строганових [4, с.242]. Є відомості про те, що ця експедиція була споряджена Строгановими. В 1581 р. завдяки козацьким загонам було завдано поразки вогуличам, які напали на строгановські володіння з метою захоплення здобичі і полонених. Цього ж року Єрмак вирушив на виконання свого першочергового завдання - ліквідації впливу сибірського хана Кучума. Але ситуація раптово змінилась. Активізація грабіжницьких наскоків пелимських князів (Пелимське князівство - одне з найбільших мансійських племінних об'єднань в басейнах річок Пелим і Тавда) на Пермську землю, на місто Чердинь - одне із найважливіших в стратегічному відношенні, змусила передислокувати козацькі війська. Єрмакові мали доручити втихомирити сибірські етноси. Але час був втрачений - козаки вже були на підході до сибірських володінь. Іван IV розгнівався на Строганових за те, що останні піклувались лише про своє збагачення, і тому що військо таке необхідне для оборони було використане для завоювання Сибірського ханства.

Восени 1582 р. козаки Єрмака розпочали просування вглиб ворожої території. Незважаючи на чисельну меншість, добре озброєні козацькі війська майже без втрат почали громити розрізнені татарські загони. Спершу на р. Тобол був розгромлений Маметкул, далі вже на р. Іртиш козаки завдали поразки війську хана Кучума. В жовтні 1582 р. Єрмак зайняв столицю ханства місто Кашлик. Але захоплення його зовсім не означало кінця війни. Доказом чого, стала груднева битва на озері Абалак, коли Маметкул здійснив несподівану атаку, знищивши чимало козаків. Війна набирала характер партизанської. Татари завдавали локальних ударів і одразу ж відступали. Але було зрозуміло, що свій військовий потенціал вони вже використали, сил і ресурсів на довготривалу війну Кучум і Маметкул просто не мали. Весною 1583 р. потрапив у полон останній, цього ж року Єрмак сповістив царя, що козаки "царство Сибірське захопили і багатьох тамтешніх іноземних людей під його... царську високу руку підвели... "[3, с.260].

Звістку про захоплення Сибірського ханства, після ряду поразок Московської держави в Лівонській війні, сприйняли в столиці з захопленням. Цар пожалував козакам чимало грошей і сукна, на додачу надіслав допоміжний загін князя Семена Болховського. Доля завойовників Сибіру не склалась. Сам Болховський разом зі своїми стрільцями загинув в столиці ханства взимку 1584 р. від голоду і грізних морозів. Незважаючи на це, козаки Єрмака продовжували утримувати сибірську твердиню від татарських зазіхань. Хан Кучум здійснив досить вдалий маневр, перекривши шляхи доставки продовольства з Бухари в Кашлик. Козаки були змушені здійснити новий дуже ризикований похід проти татар - в іншому випадку Єрмака і його армію чекала голодна смерть. В ніч з 5 на 6 серпня 1585 р. ворожі війська несподіваним наскоком налетіли на козацький табір - більшість його загинула, в тому числі і Єрмак [3, с.262]. Росіяни були змушені залишити Кашлик і відійти за Урал.

Разом з тим похід Єрмака показав неміцність Сибірського ханства, можливість порівняно невеликими зусиллями розв'язати питання про безпеку східних кордонів шляхом приєднання Західного Сибіру до Російської держави і одержати нові райони, багаті на хутра, нестачу яких у ХVІ ст. вже відчували центральні райони країни. Тому російський уряд продовжував докладати зусилля, щоб розв'язати питання про приєднання Сибіру.

Новий рух російських військ мав уже інший характер. Він супроводжувався заснуванням постійних населених пунктів і будування міст-укріплень. У 1586 р. на Турі, що стала початковим відрізком шляху в глиб Сибіру, було збудовано місто Тюмень. У наступному році росіяни заснували місто біля гирла Тоболу - Тобольськ, що довгий час був адміністративним центром Сибіру. Для успішного ведення боротьби з Кучумом, який відкочував на південь, було збудовано місто Тара. В 1598 р. тарські воєводи завдали Кучуму рішучої поразки. Кучум відійшов у Середню Азію, де й загинув. Рештки його орди ще довго продовжували кочувати в степах Казахстану, нападаючи на російські поселення.

В 90-х роках заснуванням міста Пелима було завершено підкорення Пелимського князівства, а побудуванням на Нижній Обі міста Березова було закріплено давно відомий росіянам шлях через Північний Урал. Заснування наприкінці ХVІ ст. на Обі, вище впадіння в неї Іртиша, міста Сургута і Нарима, а на початку ХVІІ ст. на притоці Обі Томі міста Томська забезпечили приєднання до Російської держави Західного Сибіру і дальше просування на схід [8, с.262].

В житті народів Західного Сибіру почався новий період. Вони ввійшли до складу сильної централізованої держави, основне населення, якої досягло незрівнянно більш високого ступеня розвитку. Розрізнені сибірські народи не тільки не мали можливості організувати серйозний опір російським загонам, але часом і не прагнули до організації такого опору. Для одних народів приєднання до Російської держави означало зміну влади татарських ханів, які експлуатували їх раніш, і тому не викликало протесту, для інших - забезпечувало більш спокійне життя і звільнення від грабіжницьких наскоків сусідів. Тому частина населення Сибіру іноді добровільно підкорялася Російській державі. Це полегшувало просування російських військ, які зайняли протягом чверті століття дуже нечисленними загонами величезну територію Західного Сибіру.

Майже одночасно з діями військових загонів у Сибіру почалась і мирна колонізація. Наприкінці ХVІ ст. біля збудованих острогів почало оселятися посадське населення і появились перші російські села. Було очевидно, що закріплення надбаних величезних територій можливе тільки у випадку заселення їх російським населенням. Добровольців не вистачало і уряд переселяв селян насильно з ближніх освоєних місць у віддалені. Це призводило до втеч. Історики відзначають, що вади тодішнього російського народу проявлялися в Сибіру з особливою силою. Слабка влада, особливий сибірський клімат створювали умови для виявлення хороших і поганих рис характеру. Пияцтво доходило до таких меж, що в Тобольську уряд закривав кабаки, чого не можна було робити в Московській державі, оскільки це наносило збитки казні [8, с.263].

Отже, завоювання Сибіру більше скидалося на мирну колонізацію. Мала населеність приєднуваних просторів, відсутність у місцевого населення державних утворень, гостра племінна ворожнеча, що панувала в багатьох місцях полегшувала колонізацію сибірських земель. Приєднання татарських ханств ( в тому числі і Сибірського) мало величезне політичне, економічне і соціально-релігійне значення. Держава приєднала чималі територіальні володіння, перетворившись на найбільшу в Європі країну. До кінця ХVІ ст. територія Росії збільшилась, за одними даними, до 4.3 млн. кв.км, за іншими - до 5.4 млн. кв.км (в тому числі, на європейську частину припадало 3.9 млн. кв.км) [11, с. 235].

Розділ 3. Сибір у складі російської держави

Як зазначалось вище, кінець ХVІ ст. і ХVІІ ст. були часом корінного перелому в історії Сибіру. В цей період різні області Сибіру, одна за одною, були включені в склад Російської держави, і почалося спільне життя народів Сибіру і російського народу.

В кінці ХVІ ст. в склад Російської держави ввійшли сибірські народності і племена, які населяли територію по нижній і середній течії Обі та її притоках. Таким чином, відбулося включення в склад Російської держави останньої частини ненців (самоїдів), селькупів, частини алтайців, евенків (тунгусів), евенів (ламутів), бурятів, якутів, юкагирів, чукчів, коряків, ітельменів (камчадалів), дюкерів, даурів та ін.

Приєднання величезної території, населеної різноманітними племенами, відбулося дуже швидко. У 1604 р. на річці Томі було засноване місто Томськ, у 1619 р. виник Єнісейськ, у 1628 р.- Красноярськ, у 1632 р. - Якутськ, у 1648 р. на березі Охотського моря був збудований Косой острожок, майбутній Охотськ. В 1643 р. Якутський воєвода спорядив збройний загін на чолі з Василем Поярковим для пошуку шляхів до Приамур'я. Пояркову вдалося вийти до р. Зеї і по ній досягти Амуру. По річці загін вийшов в Тихий океан, а потім до Охотського моря. Експедиція Ф.А.Попова і С.І. Дежнєва, що вирушила в 1648 р., обігнула Чукотський мис і відкрила протоку між Азією і Америкою [12, с.59] . В 1697 р. служила людина В.Атласов зробив експедицію на Камчатку і поклав початок освоєнню цього краю.

Швидке приєднання Сибіру було здійснене за участю дуже незначних збройних російських сил. Окремі загони, що відкривали і приєднували нові «землі» і «землиці», в більшості випадків складалися з кількох десятків чоловік. Мала населеність приєднуваних просторів, відсутність у місцевого населення державних утворень, гостра племінна ворожнеча, що панувала в багатьох місцях, полегшували завоювання Сибіру. Більше того, частина місцевого населення проявляла тенденцію до входження в склад Російської держави, в якій вона бачила силу, здатну захистити її від постійних наскоків і грабежів сусідів. Так, еуштинський князь Тоян сам просив про заснування на його землі російського острога (місто Томськ); під час заснування Балаганська (1654 р.) 17 булагатських родів заявили про прийняття ними російського підданства. Через це нечисленні загони російських служилих людей швидко просувалися вперед, обкладали населення ясаком і приводили його «під государеву руку». В тих випадках, коли місцеве населення відмовлялося платити ясак і іноді виступало зі зброєю в руках проти царських загонів, ці виступи дуже швидко придушувалися [1, с.349].

Першим етапом російського просування на схід в ХVІІ ст. був перехід з ріки Обі на Єнісей і рух по притоці Єнісею Ангарі до озера Байкал. Наступним етапом був перехід з Єнісею на «велику ріку» Лену і освоєння ленського басейну, яке закінчилося обслідуванням північно-східного кута Азії з виходом в кінці ХVІІ ст. на Камчатку. Вихід з Лени і Ангари в Забайкалля та Приамур'я відбувся в 40-х роках ХVІІ ст.

Просування російських загонів лише на південних кордонах Сибіру наштовхнулося на зустрічний рух монгольських феодалів. Протягом всього ХVІІ ст. росіяни не змогли зайняти землі по верхній течії Іртиша, Обі, Єнісею, зупинившись на Іртиші трохи на південь від міста Тари, на Обі - трохи на південь впадіння в неї ріки Томі і на Єнісеї - в районі Красноярська. Серйозних труднощів зазнали вони також на Амурі, зіткнувшись тут з маньчжурськими феодалами. В 1685 р. на Амурі розгорнулись воєнні дії. Війська тяндзінської династії, що захопила владу в Китаї, обложили російське місто на Амурі - Албазін. Блокада Албазіна була знята тільки в зв'язку з мирними переговорами, які почалися між Росією і Китаєм. В 1689 р. в Нерчинську був укладений мирний договір, який визначив кордон між Китаєм і Росією по річках Аргуні і Горбиці. Середня і нижня течія Амуру відходила до Китаю, Албазін був знесений. Уряд Китаю відмовився від претензій на узбережжя Охотського моря. Нерчинський договір, хоч і відповідав російським торговим інтересам, відкриваючи можливості торгівлі з Китаєм, проте відірвав від Росії уже освоєний російськими переселенцями Албазінський повіт і закрив вихід в море по Амуру [8, с.263].

Весь Сибір був поділений на 19 повітів (не довго), на чолі управління якими стояли воєводи, прислані з Москви. Сибірські воєводи формально мали такі ж самі повноваження, як і воєводи центральних областей. Але велика віддаленість від центра, фактична безконтрольність робили їх владу майже необмеженою і служили причиною свавілля і страхітливих зловживань. Воєводи «стольного міста» Сибіру - Тобольська були на особливому становищі. В їх руках зосереджувався загальний нагляд за всім Сибіром. В Москві для управління Сибіром був створений Сибірський приказ. Головним завданням Сибірського приказу і воєводського управління в Сибіру було забезпечення умов для систематичної експлуатації місцевого населення [2, с.8].

Основною формою експлуатації був ясак - данина, яка збиралася переважно хутром. Розмір ясаку звичайно встановлювався в кількості одного або кількох соболів з кожного платника. Крім ясаку, місцеве населення виконувало й інші повинності, з яких особливо важкою була ямська гоньба. Ясачні люди платили государеві і воєводські поминки (подарунки), які були спочатку напівдобровільними внесками, а пізніше перетворилися в обов'язкові збори, що надходили в казну [4, с.366].

Шляхом збирання ясаку російський уряд одержував цінне хутро, що займало в ХУІІ ст. помітне місце в прибутковій частині державного бюджету. Зацікавлений в збереженні сталого надходження ясачного хутра, уряд вживав заходів проти зменшення кількості ясачних людей та занепаду звіроловецьких господарств. Заборонялось повертати ясачних людей в рабство, застосовувати до них правіж і тортури. Смертна кара допускалася лише з санкції тобольських воєводств. Були спроби перешкодити повер-ненню ясачних людей в християнство, тому що охрещена ясачна людина виходила з ясаку і приписувалася до російського населення [4, с.367].

Однак високі, іноді непосильні, ясачні оклади, великі зловживання воєвод, служилих людей і підприємців-промисловців важким тягарем лягали на місцеве населення і приводили до занепаду його господарства. Протягом століття зростала недоїмка по ясаку. Племінна знать, підтримувана місцевою адміністрацією, одержуючи від неї пільги й подарунки, в свою чергу пригноблювала трудове місцеве населення. Це викликало протести ясачних людей і приводило до збройних виступів проти царської адміністрації [1, с.347].

Протягом ХУІІ ст. в Сибіру з'явилася значна кількість (порівняно з кількістю місцевих жителів) російського населення, що відіграло важливу роль в житті народів Сибіру. За своїм складом це населення було різноманітне. Для закріплення нової території уряд будував в Сибіру міста і остроги. Спочатку контингенти гарнізонів цих фортець становили учасники перших походів в Сибір та служилі люди, переведені туди на проживання із російських міст, а також засланці і військовополонені. Пізніше служилі люди вербувались шляхом «прибору» «охочих» людей (добровольців) в російських містах та з осіб, що самостійно приходили в Сибір. Нарешті, до складу служилих людей входили представники туземної знаті. Загальна кількість російських служилих людей в Сибіру в кінці століття перейшла за 10 тисяч чоловік. Служилі люди з верхньої верстви (діти боярські) одержували значне утримання, виконували різні службові доручення, виступали як начальники загонів, багатіли за рахунок пограбування населення. Рядовим служилим людям призначене утримання часто не виплачувалося; вони займалися промислами, іноді вели сільське господарство силами своєї сім'ї. Велика різниця в становищі призводила часом до сутичок рядових служилих людей з служилою верхівкою.

Щороку різними шляхами в Сибір пробиралися сотні торгових і промислових людей, переважно з поморських повітів, і розходилися по Сибіру шукати «гожих соболиних місць». Серед них виділялися заможні торгові люди, московські гості, які діяли звичайно через своїх прикажчиків. Торгові люди везли в Сибір для продажу тканини, взуття, шкіри, залізні і мідні вироби, галантерею, бісер, олово, продовольчі товари і т.ін., із Сибіру ж вивозили закуплене або виміняне хутро. На свої кошти вони організовували малі й великі експедиції із найнятих людей («покручеників») на соболині промисли. Поряд з крупними торговими людьми та їх представниками в Сибір ішли дрібні промисловці, які промишляли на свої невеликі кошти або наймалися на кабальних умовах як «покрученики» до багатіїв. Шукаючи соболя, «риб'ячого зуба» (моржової кістки) та інших цінностей, ватаги промислових людей направлялися на нові місця, відкривали нові «землиці» і сприяли обслідуванню Сибіру. Частина цього промислового населення поверталася з здобиччю назад в Росію, частина осідала в Сибіру, вступала на гарнізонну службу, ставала селянами і сибірськими посадськими людьми [2, с.158].

Хоч більшість сибірських міст протягом всього ХVІІ ст. залишалася в основному військовими і адміністративними центрами, все ж на кінець ХVІІ ст. в Сибіру налічувалося понад дві з половиною тисячі посадських сімей. В 1621 р. патріарх Філарет посвятив в Сибір першого архієрея, архієпископа Кіпріана, в Тобольську було засновано архієпископство. В деяких із сибірських міст (Тобольськ, Томськ, Єнісейськ та ін.) виникли значні посади. Населення останніх займалося торгівлею, ремеслом і в більшій своїй частині землеробством [14, с.333].

Велике значення в справі освоєння Сибіру та піднесення тут продуктивних сил мало переселення селян із європейських районів Російської держави, найбільше із повітів Помор'я. Землеробське населення йшло сюди, спонукуване посиленням феодально-кріпосницького гніту в європейській частині Росії. Уряд спочатку не тільки дозволяв переселення в Сибір нетяглого населення, але й до певної міри стимулював його [4, с.368].

Створення в Сибіру служилого і торгово-промислового населення гостро поставило питання про постачання його хлібом. Місцеве землеробство було примітивне за своїм рівнем і незначне за розмірами. Навіть у тих сибірських народностей, які займалися землеробством, воно було лише додатком до основних занять: полювання і скотарства. Тому російське населення не знайшло в місцевому землеробстві джерела для одержання продовольчих ресурсів. Спочатку хліб в Сибір поставляли поморські повіти. Пізніше уряд приступив до організації в Сибіру «государевої пашні» силами російських переселенців. В Сибір направляли примусово «переведенців», вербували «охочих» людей (добровольців), використовували засланців. Найефективнішим заходом виявився «прибор в пашню» в самому Сибіру «охочих» людей, які переселялися сюди з власної ініціативи. Завербованим в «пашню» давали наділи для ведення свого «собинного» господарства, давали позику і допомогу для першого обзаведення. За право користування наділом завербований зобов'язувався обробляти певну кількість землі «на государя». Із поселенців утворювалися «пашенні» слободи. Одночасно частина переселенців сама займала землі і заводила господарство. З часом вони також попадали в списки державних селян і на них накладалося десятинне тягло. Серед вільних переселенців були великі підприємці, які за власний рахунок обробляли землі і закликали селян. Активну діяльність в цьому відношенні розгорнули сибірські монастирі [14, с.334].

Сибірське селянство в основному виконувало відробітну феодальну ренту. Праця на «государевому» полі велася під наглядом прикажчика, який втручався і в господарське, і в особисте життя селянина. Але в ХVІІ ст. частина сибірського селянства почала переводитися на оброк (хлібний або грошовий). Крім обробітку «государевого» поля або виплати оброку, селяни виконували ще ряд повинностей: ямська справа, городова справа та ін. Частину сибірських селян уже в ХVІІ ст. почали приписувати до заводів, які виникали на Уралі. Тяжке становище селян викликало їх втечу на нові місця або призводило до відкритих виступів проти воєводської адміністрації [1, с.345].

На кінець ХVІІ ст. кількість селянських сімей в Сибіру досягла 11 тисяч. Селяни становили близько половини всього російського населення. Але тому що землеробством частково займалися і посадські, і служилі люди, то російське населення Сибіру на кінець століття уже в більшій своїй частині було землеробським. Російські розорані поля з'явилися майже на всьому шляху, що пересікав Сибір від Верхотур'я на схилах Уралу до Якутська на Лені і до Албазіна на Амурі. На кінець століття в Сибіру утворився ряд землеробських районів. Особливо великими з них були Верхотурсько-Тобольський і Єнісейський [ 3, с.561].

Наявність в Сибіру неосвоєних просторів дозволяла російському населенню розселятися без гострих сутичок з місцевими жителями. Дрібні однодвірні і дводвірні російські села спокійно існували серед ясачних юрт. Це сприяло розвиткові російського землеробства. Російські землероби принесли в Сибір звичні для них знаряддя праці (соха, борона, серп), культури (жито, овес, ячмінь, пшениця, гречка, горох, коноплі і т.ін.), способи використання землі (переліг, двопілля і частково трипілля). Землеробство, заведене в ХVІІ ст. було великим кроком вперед (порівняно з тим, що було до приходу росіян) в справі розвитку продуктивних сил Сибіру. Успіхи російського землеробства дали можливість уряду зняти з поморських повітів поставку в Сибір хлібних запасів і відмовитися від закупки хліба в Європейській частині країни для відправки його в Сибір. В останній чверті ХVІІ ст. Сибір перейшов на самостійне хлібопостачання.

Колоніальна політика царизму і свавілля воєводської адміністрації, від яких терпіло і місцеве, і російське трудове населення, викликали гостру боротьбу пригноблених проти гнобителів. Боротьба ця розгорталася в ХVІІ ст. серед сибірського ясачного і серед російського населення. В 1626 р. селяни Ніцінської слободи втопили прикажчика, який чинив їм утиски. В 1630 р. населення Мангазеї виступило проти старшого мангазейського воєводи і обложило фортецю, в якій він засів з своїми прибічниками із верхівки служилих людей та заможних купців. Повстання населення міста Красноярська продовжувалося з 1695 до 1698 р. Повстанці виступали проти воєвод, скидали їх і одного з них ледве не втопили. В 1696 р. жителі Іркутська повстали проти воєводи А.Савелова і усунули його від влади. Деякий час в Іркутську діяло «громадське управління». Того ж року повстале населення Ілімська поставило «посеред міста» прапор, підняло тривогу барабанним боєм, приставило варту до двора воєводи, усунуло його і також обрало для управління своїх людей. Класова боротьба в сибірських містах досягла великої сили в останнє десятиліття ХVІІ ст. [3, с.452].

Паралельно з виступами російських людей відбувалися і рухи місцевого ясачного населення. Неодноразово повставали якути, буряти, народності Західного Сибіру. Заворушення російського і місцевого населення іноді зливалися і переходили в спільні виступи проти гніту і свавілля воєводської адміністрації. В Іркутському повстанні 1696 р. разом з росіянами брали участь також буряти і евенки. В громадській раді повстанців були представники козаків, посадських людей, селян-хліборобів і «ясачних мужиків». Серед учасників Красноярського повстання 1695-1698 рр. були також і місцеві качинські татари. В одному з повстань в кінці ХІІ ст. в Якутії діяли разом якути і росіяни [4, с.371].

Отже, в ХVІІ ст. прослідковувались перші паростки солідарності, що об'єднувала трудове російське населення і пригноблені маси народностей Сибіру в боротьбі проти зростаючої експлуатації їх царизмом. Та приєднання до Росії Західного Сибіру, земель Поволжя і Приуралля не позбавило народи цих областей від соціального гніту, та тим не менше сприяло більш швидкому розвитку там виробничих сил і зіграло позитивну роль в зближенні народів цього краю з іншими народами Росії

Висновки

Підсумовуючи розгляд даної проблеми, варто зробити такі висновки. В історії Східної Європи взяття Казані, а потім Астрахані мало неабияке значення. Адже ніхто собі і уявити не міг, що в XIV ст. молода Російська держава почне боротьбу із Золотою Ордою, в другій половині XV ст. за її участі ця монголо-татарська химера розпадеться на ханства, що в XVI ст. ці політичні утворення (окрім Кримської держави), будуть ліквідовані. Як зазначав С.Соловйов "Московська держава для західно- європейських країн була відкрита одночасно з Америкою" [10,с.215].

Підкорення Сибірського ханства - окреме питання. Адже, це не була просто завойовницька війна, хоча трактувати цей історичний факт можна і не так. Тому що, розглянувши більш детально питання і розміри територіальних надбань, що стали результатом походу Єрмака в Сибір, можна прийти до висновку, що оволодіння Сибірським ханством - яскрава ілюстрація всієї східної зовнішньо- політичної концепції московських правителів. Розміри держави збільшились порівняно з їх площею до часів правління Івана IV майже вдвічі, причому територіальні розширення відбулись завдяки успішному вирішенню східної політики царя. Кордони держави досягли Нижнього Дону і Передкавказзя на Заході, Нижньої Волги і Уралу на Сході. Наслідками завоювань татарських ханств стало наступне. Москва встановила повний контроль над всіма верствами населення ліквідованих держав.

Незважаючи на гніт, принесений царизмом, спільне життя народу Сибіру з російським народом уже в перше століття мало прогресивне значення і приносило благотворні результати. Входження в Російську державу виводило народності Сибіру із стану роз'єднаності, ізоляції і вікового застою. Російська держава була досить сильною, щоб стримати племінну ворожнечу і війни, які завдавали великої шкоди господарству трудового населення, і щоб захистити народності півдня Сибіру від грабіжницьких наскоків сусідніх феодалів. Спілкування з російським народом, з його більш високою культурою створювало передумови для швидшого господарського і суспільного розвитку. У таких народів, як ханти, буряти, якути, прискорився процес розвитку феодальних відносин. Пригноблене становище російського трудового народу полегшувало його зближення з трудовим місцевим населенням, яке також зазнавало пригноблення. Це зближення відбувалося в побуті, в галузі виробництва і громадського життя. Одруження росіян з жінками з народностей Сибіру в ХVІІ ст. було звичайним явищем. Росіяни сприйняли від народів Сибіру багато сторін матеріального побуту, більш пристосованого до місцевих умов. З іншого боку, сибірське населення уже в ХVІІ ст. починає переймати від росіян їх трудові навички і більш досконалі знаряддя праці. Одним з найяскравіших проявів цього був перехід окремих окремих представників місцевого населення до землеробства. За російським зразком уже в ХVІІ ст. землеробством починають займатися представники тих народностей, яким раніше воно було невідоме зовсім (якути). Окремі народності, які раніше знали лише примітивне землеробство, в ХVІІ ст. переходять до польового землеробства.

Втягнення місцевого населення в економічні зв'язки з росіянами сприяло посиленню господарських зв'язків всередині Сибіру, а також включення окремих районів Сибіру в систему загальноросійських економічних зв'язків і підготовляло перехід від натурального господарства до товарного.

Список використаних джерел і літератури

1. Хрестоматія з історії СРСР з найдавніших часів до кін.ХVІІ ст. т.І -К.: Радянська школа,1950. - 487 с.

2. Хрестоматія з історії СРСР з найдавніших часів до кін.ХVІІ ст. т.ІІ -К.: Радянська школа,1951. - 915 с.

3. Миллер Г.Ф. История Сибири. Т.І - М.: Издательство АН СССР, 1937. - 607 с.

4. Історія СРСР від найдавніших часів до 1861р. - К.: Радянська школа, 1958. - 830 с.

5. Записки о России. ХVІ-нач.ХVІІ в. - М.: Издательство МГУ, 1990. -288 с.

6. Сибирские летописи. -М.: Археографическая комиссия, 1907.- С. 387.

7. Соловьев С.М. Сочинения. История России с древнейших времен. Кн.3., Т.5 и 6. - М.: Мысль, 1989. - 783 с.

8. Геллер М.И. История Российской империи. Т.І.-М.: Издательство «Мик»,1997.-448 с.

9. Окладников А.П. Открытие Сибири. - 2-е изд. - М.: Мол.гвардия, 1981. - 223 с.

10. Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа ХІІ-ХVІІ вв.- М.: Наука, 1973. - 476 с.

11. Максаковский В.П. Историческая география мира. - М.: Экопрос, 1997. - 584 с.

12. Конфудор Ю.Ю., Котов В.Н. История СССР. - К.: Вища школа, 1983. - 336 с.

13. Егер О. Всемирная история. Средние века. - СПб.: Специальная литература, 1997. - 824 с.

14. Скрынников Р.Г. Государство и церковь на Руси ХІУ-ХУІ вв. Новосибирск: Наука, 1991. - 397 с.

Размещено на Allbest.ru