На розвиток громадівського руху значно вплинуло польське визвольне повстання 1863-1864 pp. Воно було спрямоване проти панування царської Росії в Королівстві Польському, Литві, Білорусі та Правобережній Україні. Повстання розпочалося в ніч на 23 січня 1863 р. нападами повстанських загонів на російські гарнізони. Польщу охопила справжня партизанська війна. У травні повстання перекинулося в Київську та Волинську губернії. На території Правобережної України було створено 20 повстанських загонів.

На боці повсталих поляків воювало понад 500 українців, білорусів і росіян. Найвідомішим серед них був член військової організації "Земля і Воля" підпоручик Андрій Потебня. У бою під Піщаною Скалою (тепер територія Польщі) він загинув разом зі своїм братом і кількома товаришами. Проте масової підтримки з боку української національно свідомої громадськості польські повстанці не мали через те, що вони знову проголосили гасло про відновлення незалежної Польщі в кордонах 1772 р.

Підтримати це повстання для української інтелігенції означало боротися за зміну російського панування польським. Тим більше не підтримало польських повстанців українське селянство, яке поляки відверто зневажали й жорстоко експлуатували. Тому майже 300 тис. селян добровільно боролися з повстанцями.

До травня 1864 р. Росія придушила повстання за допомогою Австрії та Пруссії.

Працюємо з джерелами

1. Прочитайте уривок відкритого листа київських громадівців. У чому вони вбачали свій обов'язок перед народом? Що вони вважали основною підоймою розвитку народу?"Як особи, які користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його власні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутрішнього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує".

2. Проаналізуйте уривок із документа. Визначте, кому з представників суспільно-політичних сил Західної України 50-60-х років XIX ст. належать такі оцінки. Чиї погляди критикуються в цих уривках?

"Давно вони вже відвернулися від тої живої Русі, що говорила, співала, страждала. а найшли другу, мертву, той кам'яний істукан - Русь, що виписана була в документах! Спогордили вони всією красою свіжою, невинною рідної землі - бо тут виділи тільки саме мужицтво, таку чернь без документів".

3. З якою метою в уривку використовується слово "штучної" мови?

Якої саме?

"Ми мусимо уважати наш народ не бездушною і безмисльною машиною, котра, бузусловно, піде туди, куди ми їй надамо направлєньє, ні. наш народ вповні розуміє свої інтереси і своє добро".

Перевірте свої знання

1. На вирішенні яких культурно-громадських питань зосередилися народовці?

2. Які події призвели до загострення українсько-польських відносин у Галичині наприкінці 50-х років XIX ст.?

3. Назвіть причини, які перешкодили польським адміністраторам повністю пригнітити український національний рух у Галичині.

4. Чому в крайовому сеймі Галичини українці завжди перебували в меншості, незважаючи на більшість населення?

5. Визначте громадсько-політичну сутність москвофільства.

6. Назвіть відомі товариства народовців. Опишить роботу "Просвіти".

Франко Іван Якович (1856-1916)

Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю

себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові.

Іван Франко

Письменник, вчений, перекладач, філософ, громадський діяч.

Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області.

Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати.

Батько Яків - відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія.

На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою - померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася.

Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш - "Великдень 1871 року"

… А де ж маю бути? Ще добре, що ту

Посидіти ось супокійно дають,

А вип'єшь що, з хати надвір не женуть….

присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також "Слово о полку Ігоревім", "Краледворський рукопис" В. Ганки.

В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу "Друг", знайомиться з М. Павликом і І. Белеєм.

Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія.1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. "Протягом дев'яти місяців, - писав він, - проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові". Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості.

Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в "Зорі" відмовилися друкувати оповідання "Муляр", оскільки мулярі "найгірші п'яниці" і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу.

Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О. Кониським і В. Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською.

1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію "Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця". Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук.1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мо-ви Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, "москвофілів", польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був.

У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. "Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, - писав про зустріч з І. Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. - В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему "Мойсей".

… Народе мій, замечений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий…

Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою". 1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.

Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини - в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І. Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.

Наш народ гідно шанує пам'ять Івана Франка. Його іменем названо один з обласних центрів України, Львівський державний університет, с. Нагуєвичі, багато вулиць. У рідному селі великого Каменяра та у Львові відкрито літературно-меморіальні музеї Івана Франка.

Радянське літературознавство розглядало творчість письменника з позицій соціалістичного реалізму, уникало оцінок його поглядів щодо суверенності України. У той час ніхто інший, як Франко, писав: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації". І донині актуальні його слова про те, що "ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів". Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 до березня 1878 р. письменник перебуває у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито "була відгалуженням російських соціалістичних організацій". Безглуздий процес остаточно переконав Франка в необхідності послідовної політичної боротьби, й він із головою поринає в неї.

Вийшовши на волю, Франко підтримав М. Павлика, який, також звільнившись із ув'язнення, розпочав організацію нового журналу - "Громадський друг". Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М. Павлика міняти назву журналу - третє його число вийшло під назвою "Дзвін". Тут були вміщені знамениті "Каменярі" Франка. У четвертому числі журналу, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою "Молот", було надруковано деякі сатиричні поезії Франка та закінчення повісті "Воа соnstrictor". Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки "Дрібної бібліотеки" - видання, поширювані силами університетської молоді.

1880 р. Франка заарештовують удруге. Цього разу він пробув за ґратами три місяці, а коли звільнився, ледве не помер із голоду без роботи: влада повністю обмежувала його діяльність з метою не допустити впливу ані на студентську молодь, ані на читачів. Щоб забезпечити собі хоча б мінімальний рівень прожитку, з 1887-го письменник десять років змушений був працювати "в наймах у сусідів" - членом редакції польської газети "KurjerLwowski".

Тричі письменник був ув'язнений, усе життя перебував під наглядом двох поліцій - австрійської і російської. Але тюрма не зламала могутнього духу поета; його відповіддю були вірші "На суді", "Невольники", "Товаришам з тюрми", цикли "Вольні сонети", "Тюремні сонети", прозові твори на тюремну тематику "На дні", "До світла!".

У журналі "Світ" (виходив під редакцією І. Белея у 1881-1882 рр.) Франко друкує повість "Борислав сміється", яка стає етапним твором української літератури. Тут же Франко оприлюднює наукові шевченкознавчі праці (зокрема, статтю про Шевченкову сатиру "Темне царство") та першу в Україні ґрунтовну розвідку про творчість М. Лисенка, пророкуючи майже не відомому на той час у Галичині композитору світову славу.

Прагнучи щонайтісніше об'єднати патріотичну інтелігенцію Україниобабіч кордону, Франко у 30-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв'язки з київськими діячами.

Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні будуть видані "Гамлет" у перекладі М. Старицького, "Книга пісень" Г. Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін.

У 1883 р. Франко публікує в журналі "Зоря" свою історичну повість "Захар Беркут", у якій опоетизовано героїчну боротьбу Прикарпаття проти монголо-татарської навали. Далеке минуле в повісті, як і в низці інших творів, дало письменникові змогу виразніше висвітлити проблему патріотизму, самопожертви в ім'я народу і його майбутнього. З іншого боку, "Захар Беркут" - захоплююча повість із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом.

У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначаються повісті "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Лель і Полель", у яких показано занепад аристократії та значної частини інтелігенції.

Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це до останнього часу вважалося ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Наприкінці XX ст. за повістю І. Франка "Перехресні стежки" було знято один із перших в Україні детективних телесеріалів "Пастка", автори якого кінорежисер О. Бійма та оператор Л. Зоценко одержали Державну премію України імені Т.Г. Шевченка.

Історична тема не відводила письменника від дійсності. Нею насичені повісті "Воа соnstrictor”, "Борислав сміється", "Бориславські оповідання", новели з життя галицького селянства "Сам собі винен", "Ліси і пасовиська", "Лесишина челядь". Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто загибель галицького селянина, Переслідуваного поміщиком і лихварем. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом "Галицькі картинки" (1880-1885).

Та найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Вогнем, який і досі обпалює і загартовує серця, стала його поезія, завжди полум'яна, пристрасна - і в зображенні найтонших відтінків інтимних, суто особистих переживань, і в скорботі, і в пафосі, і в сміливості передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом.

На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) тридцятирічний Франко постає вже відомим громадським діячем, знаним письменником і вченим, твори якого читають і перекладають у Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Поет пов'язує нестримний рух у суспільстві, визвольну боротьбу народів із розвитком людського пізнання й наголошує, що прагнення духовного самовдосконалення - вічне, безсмертне. Покладений на музику М. Лисенком у 1905 р., вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

Перший цикл збірки "З вершин і низин" - "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу.

Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ каменярів, які пробивають крізь скелю шлях до нового, вільного життя, - символом прагнень самого Франка і його однодумців.

Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" демонструють не тільки своєрідний композиційний прийом контрасту. Вони виявляють багатогранність ліричного героя. У віршах бринять ноти скорботи, смутку, викликаного обставинами життя. Але це смуток дужої і незламної у своїх прагненнях людини.

У циклі "Профілі і маски" вражають глибокою задушевністю, теплотою ліризму автобіографічні замальовки. У вірші "Пісня і праця" поет пригадує, як він "малим ще хлопчиною в мамині пісні заслухувавсь", як зароджувались естетичні погляди, виковувалось переконання: "Пісня і праця - великі дві сили!".

Два розділи збірки віддані вишуканій формі сонета. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, - у вступному вірші ("Сонети - се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах", багатих посиланнями на історію розвитку передової думки та визвольної боротьби, перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

Проте Шевченко і Франко - два різні явища української поезії. Якщо Тарас Шевченко - насамперед поет пісенного, мелодійного складу, поет почуття, то Іван Франко - поет ораторського, декламаційного стилю, поет думки.

Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) __ цикл любовної поезії, де до читача звертається ліричний герой - "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте цього ліричного героя не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому поет в передмові називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" - особиста трагедія поета.

Перебуваючи в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною, - випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Дещо екзальтовану курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й відомого письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П. Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени "Старої громади".

"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого", - згодом розчаровано писатиме поет.

Він - овіяний славою письменник і громадський діяч, вона - екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще - чужа в Галичині, "москалька", "малороска", що "ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко" (Г. Величко).

Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Разом вони видавали журнал "Житє і слово". Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування.

До божевілля дружини було зовсім недалеко.

Через 14 років Франко перевидасть "Зів'яле листя". Уже зовсім хворий (паралізовані пальці, чорна пов'язка на очах), він мужньо визнає, що книга має "біографічний ключ". Була любов без взаємності до красуні Целіни Журовської. Та її серце залишилось глухим, а душа німою.

Збірка "Мій Ізмарагд" (1898), як і видана на її основі збірка "Давнє й Нове", - звернення до давніх переказів, притч, але з незмінною проекцією на сучасність. Збірка "Із днів журби" (1900) була наслідком численних особистих драм і невдач. В ній звучать тужливі ноти, передчуття "пізнього віку".

Перу Франка належать і визначні поеми: "Панські жарти" (1887)"Смерть Каїна" (1889), "Сурка" (1890), "Похорон" (1899), "Іван Вишенський" (1900) та ін. В "Івані Вишенському" поет осмислює конфлікт особистого і громадського на прикладі долі видатного українського письменника і громадського діяча XVI-XVII ст., котрий був об'єктом також потужної наукової дослідницької роботи Франка. Історичний малюнок визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького створено у поемі "На Святоюрській горі".

Драматургія Франка - невід'ємна складова історії українського театру. Вершиною доробку є соціально-психологічна драма "Украдене щастя" (1894), сюжет якої побудовано на живих джерелах народної творчості. Численні пісні про жіночу долю, що їх Франко називає "жіночими невольничими псалмами" ("Жіноча неволя в руських піснях народних"), лягли в основу сюжету, з них вибудувано сповнений журби й туги за кращою долею образ Ганни. Ця драма, найвідоміша з численного Франкового доробку, уславлена такими зірками української сцени як Амвросій Бучма (Микола Задорожний) та Наталя Ужвій (Ганна).

Окрему групу становлять сатиричні твори, алегоричні казки ("Лис Микита", "Абукасимові капці"), притчі та фейлетони ("Казка про Доброту", "Свинська конституція", "Історія кожуха"). Затхлість, філістерство, міщанська обмеженість інтелігенції знайшли в особі І. Франка непримиренного викривача. Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX століття

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях пожвавився український національний рух. Це було зумовлено прийняттям нової конституції Австрії, за якою коронні краї, у тому числі й Галичина, отримали автономію і право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії - народовці та москвофіли.

Москвофіли вважали Російську імперію рятівником західних українців і прагнули до об'єднання Західної України з Росією. Переважну їх більшість складали представники консервативної інтелігенції та сільської буржуазії. Ідеологами руху були Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський, друкованим органом - газета "Слово". Москвофіли стверджували, що українського народу як окремої нації не існує, а є "єдиний общеруський народ" від Карпат до Камчатки.

Народовці вважали за необхідне здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони виражали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці заснували громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Лідером народовців був Д. Танякевич. Пізніше виникають товариства з різними напрямками діяльності: економічні - "Сільський господар", "Маслосоюз", освітні - "Руське педагогічне товариство", молодіжно-спортивні - "Січ", "Сокіл". Центром української науки стало засноване народовцями у Львові Наукове товариство ім.Т. Шевченка.

Ліве, радикальне крило національно-визвольного руху очолив видатний український письменник І.Я. Франко. У жовтні 189.0 р. за його ініціативою засновано першу українську національну партію - Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програма партії містили ідеї етичного соціалізму, демократії, соборності України. РУРП мала своїх представників у Віденському парламенті. У 1899 р.І. Франко разом з М. Грушевським очолив Національно-демократичну партію. У 1899 р. частина її членів на чолі з Ю. Бачинським, автором книга "Поневолена Україна, і М. Ганкевичем заснувала Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький - Національно-демократичну партію. Соціал-демократи виступали за майбутній республіканський устрій України. Для націонал-демократів головним гаслом стала соборність України, виховання почуття єдності серед українців.

У 1889 р. Франка знову заарештували, цього разу на два з половиною місяці, позбавивши можливості впливати на результати виборів до сейму. Після ув'язнення Франкові вдається нарешті закінчити Чернівецький університет (1891 р.).1893-го він захищає у Відні дисертацію "Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія", яку влада перешкодила йому захистити у Львівському університеті. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, де 1895 р. він читає свою пробну лекцію: "Наймичка" Т.Г. Шевченка". Але реакційно настроєна професура зробила все можливе, щоб Франко не зміг використати університетської кафедри для пропаганди своїх поглядів.

Здавалось, невдача відверне письменника від політичної діяльності. Та Франко тоді ж, 1895-го, погоджується на висунення кандидатом у депутати до парламенту. Скептично оцінюючи роль парламенту й діяльність депутата в умовах цісарської Австрії, він використовує право кандидата для виховної роботи й політичної агітації серед народу. Австрійську владу лякали не лише соціалістичні погляди Франка, а й глибоке переконання в необхідності возз'єднання України в єдину державу. Тому австрійські реакціонери разом із польською шляхтою щоразу (1895, 1897, 1898) вдавались до найганебніших провокацій і насильства, тільки б перешкодити обранню Франка депутатом.

Водночас Франко продовжує свою подвижницьку видавничу діяльність. Як один із організаторів Русько-української радикальної партії, він брав участь у діяльності її органів - двотижневиків "Народ" (з 1890) і "Хлібороб" (з 1891), 1894-1897 р. видавав уже згадуваний журнал "Житє і слово", а 1898 р. разом із В. Гнатюком виступив фундатором та одним із ': % редакторів "Літературно-наукового вісника" - журналу, який на чверть століття стане справжньою громадською і мистецькою трибуною України. Яrі багато хто з української інтелігенції того періоду, Франко сподівався, що "велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм" ("Одвертай лист до галицько-української молодіжі").

З великим піднесенням зустрів він революційні події 1905-го: "Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму".

На хвилі піднесення він створює поему "Мойсей", в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу, животрепетну для України. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя наро-в його невичерпну енергію і життєствердну силу.

Праці Франка з історії й теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей, - є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, проте й досі по-справжньому не оцінені. В поглядах Франка на історію - складовій частині його філософських і суспільно-політичних поглядів - були значні елементи історичного матеріалізму, проте загалом він стояв на позиціях еволюціоністського позитивізму. В численних наукових працях ("Мислі о еволюції в історії людськості" (1881-1882), "Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині" (1898), "Знесення панщини в Галичині" (1898), "Польське повстання в Галичині 1846 року" (1884), "Причинки до історії України-Руси" (1912) та ін.) різнобічно висвітлено проблеми всесвітньої історії.

Поряд із оригінальними історичними працями є переспіви та переклади праць істориків античності. У контексті літературознавства, фольклору, монографії, публіцистики, також художніх творів Франко порушив багато праць історії ("Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах" (1898), "Студії над українськими народними піснями" (1908-1913), "Данте Аліґ'єрі" (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведе-селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших ідей Франка - ідея духовної єдності нації, переч її розірваності між імперіями інших народів:". ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими украли, а українцями без офіціальних кордонів". Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов'ян.

На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. "Академія в одній особі" - називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення "о возведении галицийского ученого исследователя Йвана Франка в степень доктора русской словесности", а 1916-го Російська академія Наук присуджує йому премію за працю "Студії над українською народною піснею".

В останні роки життя, наповненого нестатками, тюрмами й постій-нервовим перенапруженням, Франко тяжко хворів, його розбив параліч. Та, знесилений, він повторював: "Всюди і завжди у мене одна головна була думка - служити інтересам мого народу і загальнолюдським прогресивним ідеям. Цим двом провідним зіркам я, здається, не зрадив до цього часу і не зраджу, поки буду жити".

Він майже не пише, та видаються вірші й переклади раннього періоду - "З літ моєї молодості" (1914), зібрані й опрацьовані раніше етнографічні та фольклорні матеріали, друкуються окремі художні твори. Опубліковано "Нариси з історії української літератури в Галичині" (1910).

Гірка звістка про смерть великого письменника і мислителя 28 травня 1916 р. поширилася далеко за межі рідного краю. Помер він на чужих руках - сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. А оскільки був "такий бідний, як цілий наш народ", ховали І. Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій (померлого перед тим Шухевича) вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила у "парадному" поховальному обряді, "виділила" лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин. Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр.

Понад п'ять тисяч праць у різних галузях літератури й науки належать перу видатного діяча. Випущені у світ п'ятдесят томів - лише третина створеного (за радянських часів кількість томів будь-кого не мала перевищувати доробку "вождя світового пролетаріату"). Небагато можна назвати імен у світовій науці, рівних йому за всебічністю таланту, наполегливістю творчого подвигу, гідною титанів Відродження. Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX століття

Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX століття