Размещено на http://www.allbest.ru/

Мінстерство освіти і науки, молоді та спорту України

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Кафедра всесвітньої історії

Курсова робота

на тему

Схід і захід напередодні хрестових походів

Підготувала студентка ІІ курсу

Історико-юридичного ф-ту

групи І - 21

Кулик Ганна

Науковий керівник:

к.і.н. Кедун І.С.

Ніжин 2012р.



Зміст

Вступ

Розділ І. Середньовічні Східні держави в IX - XІ столітті

1.1 Візантія напередодні хрестових походів

1.2 Центральна та Східна Європа

1.2.1 Слов'яни у давнину

1.2.2 Велика Моравія0

1.2.3 Заснування Болгарської держави

1.2.4 Три нові держави (Польща, Чехія та Угорщина)

Розділ ІІ. Захід перед Великим паломництвом

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

В історії класичного західноєвропейського середньовіччя, ймовірно, не було епохи більш захоплюючої уяву своєю грандіозністю, розмахом і величчю, ніж епоха хрестових походів, що тривала з кінця XI століття аж до XIII століття. Це був час масштабних військових експедицій західних держав і католицької церкви на Близький Схід, що ставили своєю офіційною метою звільнення Святої Землі від невірних - мусульман і заволодіння загальнохристиянськими святинями, відданими, нібито, на наругу
Ісламу.

Хрестоносний рух охопив майже два сторіччя, причому століття вирішальні для розвитку цього типу суспільства, які акумулювали найбільшзначимі та суттєві його ознаки.

Візантія, будучи східною державою, не могла не випробувати на собі ті хвилювання, викликані хрестовими рухами. Ця проблема теж знайшла відображення в даній роботі.

З точки зору східноєвропейської історії цей період представляє собою цікавий епізод боротьби між Заходом і Сходом, боротьби, яка ще не закінчилася й досі триває на наших очах, з'єднавши різноманітні інтереси, як релігійні, так і політичні і торговельні, в так званому Східному питанні. Хрестові походи з точки зору російської історії отримують важливе значення як епізод зіткнення двох світів і понині поділяють панування в Європі і Азії. Мені здається, що в цьому і полягає актуальність даної роботи.

Ця тема охоплює великий історичний матеріал, знання якого дозволяє глибше розібратися в багатьох істотних проблемах, що мають принципове методологічне, загальнотеоретичне значення. Осмислення теми складає одну з необхідних передумов для правильного розуміння всієї середньовічної історії. Це необхідно ще й тому, що ці війни велися, головним чином, лицарством, яке надихало церковні гасла. Це явище надзвичайно характерне для епохи середньовіччя, зазначеної пануванням релігійного світогляду.

Складна і своєрідна картина соціальних та соціально-політичних відносин у феодальному суспільстві Заходу і Сходу розкривається при вивченні хрестових походів з великою повнотою, так як події та факти, що утворюють їх історію, змальовані не тільки в джерелах західного походження, а й у численних оповіданнях арабських, вірменських, грецьких, російських сучасників і очевидців.

З огляду на все вище зазначене, тема курсового дослідження така: «Схід і Захід напередодні хрестових походів»

Об'єктом нашої курсової роботи є дослідження Сходу та Заходу у IX-XI столітті та загальної ситуації, що склалась між державами у цей період.

Предмет дослідження спрямований на розгляд стосунків між сходом та заходом та дослідженні країн.

Для повного розкриття теми курсової роботи необхідно розглянути ряд завдань, а саме:

1. Дослідити та описати середньовічні держави в IX - XI столітті;

2. Розглянути ситуацію, що склалась як на Сході, так і на Заході та виявити ряд особливостей властивих для них;

3. Дати аналіз основним проблемам та історичним подіям;

4. Зробити узагальнюючі висновки щодо поставленої проблеми, а отримані результати записати у вигляді висновку.

Новизна роботи зумовлена тим, що ми спробували узагальнити відповідні знання щодо поставленого питання та розглянути проблему Сходу і Заходу через призму історії та ситуації між країнами у IX - XI століттях.

Основними методами дослідження, що були використані у роботі були: описовий, структурний, узагальнюючий та порівняльний тощо.

Хронологічні рамки: у роботі розглядається період IX - XI століття.

Структура курсової роботи: вступ, два розділи та декілька підрозділів, загальний висновок та список використаної літератури.



Розділ І. Середньовічні Східні держави в IX - XІ столітті

1.1 Візантія напередодні хрестових походів

Маленькі, тісні і дуже брудні європейські міста з населенням 2-3 тисячі людей, невеликі і не дуже, в більшості, затишні лицарські замки меркли перед храмами та палацами візантійських і східних владик, розкішшю східних міст. А які привозили зі Сходу дорогі тканини, прянощі, ювелірні прикраси створювали враження про незвичайне багатство східнихземель і, ймовірно, легкості, з якою все це за певних умовможе бути знайдено. Цим і пояснюється те справді дитяче захоплення, з яким хрестоносці говорили про багатства Константинополя після його захоплення в 1204 році [2; 106].

Як це не парадоксально, але велику роль в підштовхуванні Заходу на агресії на Схід зіграла мимоволі й сама Візантія. Справа в тому, що до кінця XI століття ця колишня, колись могутньої держава, опинилася в складному положенні. Зі сходу її сильно тіснили нові загарбники - турки-сельджуки, які, розгромивши Багдадський халіфат і частково державу Фатимідів, в 1071 завдали візантійським військам страшної поразки при Манцікерте, в результаті якої в полон потрапив візантійський імператор Роман Діоген, чого раніше в історії цієї держави не бувало, і відібрали у Візантії більшу частину Малої Азії. Із Заходу імперію тіснили нормани, що відвоювали у неї володіння в південній Італії. Щоправда, завдяки залученню на свою сторону як cоюзника - Венеції, Візантії вдалося призупинити переможну ходу сіверян. За цей час Венеція отримала численні торгові пільги і цілий квартал в Константинополі. Після перемоги при Манцікерте турки-сельджуки, натхненні успіхом, готували новий наступ на Візантію. З півночі імперії погрожували печеніги. У 1091 році вони зуміли підійти до самих стін Константинополя, але візантійцям вдалося відбити цей несподіваний натиск, уклавши договір з половцями, що і розгромили печенігів [4; 87].

Будучи оточена ворогами, імперія неодноразово зверталася до європейських держав з проханнями про допомогу. Проте за ті роки, поки в Європі ці запити обговорювалися, країна зуміла знайти вихід із ситуації, що створилася.

Тому коли напередодні хрестових походів деякі західноєвропейські правителі виявили готовність прийти на допомогу, Візантія вже не потребувала їх допомоги так гостро, як в попередні десятиліття. Подібна відмова породила у душах багатьох правителів Заходу негативну реакцію, яка сприяла зростанню агресивних настроїв у їхньому середовищі і готовність будь-що то не було взяти участь у походах на Схід навіть без урахування інтересів імперії.

До походу проти турків і звільнення Гробу Господнього закликав ще папа Григорій VII, однак, зайнятий боротьбою з німецьким імператором Генріхом IV, він не встиг організувати цей рух і очолити його. Проповідь священної війни проти невірних була відновлена папою Урбаном II. На церковному соборі у французькому місті Клермоні в 1095 році він виступив перед величезними натовпами людей, закликаючи їх відправитися на звільнення Гробу Господнього, стимулюючи присутніх обіцянкою величезних багатств і заступництва, що церква зробить всім учасникам цієї експедиції [8;107].

Рішучою і останньою спонукою було звернення імператора Олексія
I Комніна до папи Урбана II в 1094 році з проханням про допомогу проти турків -сельджуків. Всі ці мотиви, звичайно, мали значення при порушенні першого хрестового походу, але ні всі разом, ні кожен окремо вони недостатньо пояснюють прийнятий хрестовими походами напрямок і на перших же порах виникли непорозуміння між хрестоностськими вождями й візантійським урядом. У російській історичній літературі з особливою силою висунута та обставина, що хрестові походи стоять в тісному зв'язку зі станом Візантійської імперії того часу і що прийнятий ними напрям може бути з'ясовано з розгляду політичних умов, в яких знаходилася тоді Візантія.

Само собою зрозуміло, тут мається на увазі ставлення до Візантії мусульманського світу. До VIII століття мусульмани заволоділи Азією і Африкою і утвердилися на островах Середземного моря і в деяких областях Західної Європи.

Скоро турки-сельджуки перенесли на себе весь інтерес історії магометанської світу. Вони завоювали майже всю Малу Азію, утворивши могутній султанат зі столицею в Іконії і погрожуючи самому
Константинополю. Таким був стан мусульманського світу напередодні хрестових походів.

Звернення Візантійської імперії за допомогою до латинського Заходу завжди знаменувало крайній занепад моральних сил у Константинополі і було виразом самого безпорадного стану. Положення імператора Олексія
Комніна в зиму 1090/91 р. може бути порівняно хіба що з останніми роками імперії [13; 207].

Не тільки в області дипломатичній помічається схильність безумовно віддати себе в розпорядження Заходу: заведена була мова про церковний поділ Сходу і Заходу, про заходи до з'єднання двох церков.

Відозва Олексія Комніна на Заході мало справити сильне враження. Не без причини, звичайно, перший хрестовий похід був то попереважно з можновладних князів і лицарів Франції.

Отже, на Заході збиралися в похід, який мав певну мету - врятувати Візантійську імперію від печенігів і сельджуків. Тут слід шукати причину до пояснення взаємних непорозумінь і гірких звинувачень, які спрямовувалися хрестоносцями проти візантійців і навпаки. На подив хрестоносців, печеніги і турки виявилися на службі імператора і відчутніше за все шкодили їм швидкими набігами; візантійський імператор не тільки не здавав їм міста і не принижувався, але ще вимагав собі присяги і домовлявся про міста, які хрестоносці завоюють в турків. Але потрібно пам'ятати, що не менше здивовані були рухом хрестоносного ополчення і візантійці: вони стверджують, що цей рух на схід було викликано не їх проханнями, а сталося це самостійно і загрожувало згубними наслідками для Грецької імперії. [2]

1.2 Центральна та Східна Європа в ІХ-ХІ ст

1.2.1 Слов'яни у давнину

Слов'яни, як і германці, відіграли важливу роль у загибелі Римської імперії та формуванні нової середньовічної європейської цивілізації. На початку нашої ери вони, як вважає більшість учених, мешкали між Віслою і Дніпром. Протягом VI-VII ст. відбулося велике розселення слов'ян. Вони зайняли значну територію і поділилися на три групи -- західну, східну і південну. Від цих трьох груп беруть початок сучасні слов'янські народи.

Після розселення почалася боротьба слов'ян проти сусідніх народів і держав. Завоювати і поневолити слов'ян намагалися авари, франки, угорці, німці. Водночас боротьба за «оволодіння душами» слов'ян розгорнулася між східною християнською церквою і західною, оскільки слов'яни були язичниками.

Найдавнішою державою, утвореною західними слов'янами, вважають князівство Само, яке виникло на землях сучасної Чехії та Моравії. Постало воно у 623 p., коли князь Само об'єднав слов'ян для боротьби проти Аварського каганату. Князь, як повідомляють літописи, спершу був франкським купцем, торгував зі слов'янами, а потім став їхнім військовим вождем. До складу його держави входили, крім чехів, також південні слов'яни (словени) і полабські (сорби). Держава князя Само проіснувала 35 років і розпалася після його смерті у 658 р. Одначе вона відіграла важливу роль у житті західних слов'ян -- започаткувала створення ними державності і захистила їх від спроб поневолення сусідами [14; 221].

1.2.2 Велика Моравія

У першій половині IX ст. на території між середнім Дунаєм і верхів'ями Лаби та Одеру виникла держава західних слов'ян --Велика Моравія. Основну частину її населення складали племена моравів. Засновником Великої Моравії вважають князя Моймира (818-846). Він та його наступники--князі Ростислав (846-870) і Святополк (870-894) вели боротьбу проти німецьких князів, які намагалися захопити їхні землі. Доба правління Ростислава і Святополка стала часом найвищого розквіту Великої Моравії. Тоді до її складу входили, крім моравів, чехи, полабські слов'яни, польські племена, слов'яни Паннонії та Словаччини. На Велику Моравію зі Східнофранкського королівства намагалося поширити свій вплив німецьке духівництво. Князь Ростислав вирішив шукати підтримки у Візантії. Він звернувся до неї з проханням прислати духовних наставників для проповіді християнства. У 863 р. до Моравії прибули два греки з м. Солунь -- брати Мефодій і Костянтин (останній більш відомий під іменем Кирило, яке прийняв перед постриженням у ченці). Обидва брати здобули добру освіту в Константинополі, вільно володіли македонською мовою. Щоб зробити християнську віру зрозумілою для слов'ян, вони створили слов'янський алфавіт і переклали Біблію слов 'янською мовою [9; 137].

Проповіді християнства братами з м. Солунь мали великий успіх. Тисячі моравів і чехів прийняли хрещення. Багато людей вивчали грамоту і теж ставали священиками, допомагаючи Кирилові та Мефодієві. Поширенням християнства з Візантії занепокоїлося німецьке духівництво. Єпископи зажадали від папи римського припинення діяльності Кирила і Мефодія. Брати змушені були прибути в Рим, щоб дати пояснення. Кирило незабаром помер у Римі, а його брат зумів відстояти право вести богослужіння слов'янською мовою. Одначе після повернення до Моравії Мефодій був ув'язнений німецькими єпископами і звільнений лише за наказом папи. Після смерті Мефодія у 885 р. німецьке духівництво розпочало переслідування його послідовників. Деякі з учнів знаменитих братів знайшли притулок в Болгарії та продовжили поширення слов'янської писемності. З Болгарії слов'янська азбука проникла і в Київську Русь [9; 142].

Після смерті князя Святополка розпочалися усобиці (боротьба за владу) між його синами, що призвели до ослаблення Великої Моравії. Наприкінці IX ст. її розгромили угри (мадяри).

1.2.3 Заснування Болгарської держави

Держава південних слов'ян і болгарських племен -- Перше Болгарське царство -- виникла наприкінці VII ст. у північно-східній частині Волконського пів-острова. Слов'яни, що осіли тут після розселення, заснували у першій половині VII ст. «Союз семи племен». їм довелося вести важку боротьбу за своє існування: проти аварів, які нападали з півночі, і проти Візантійської імперії на південних кордонах. У 879р. на ці землі з Приазов'я переселилися племена булгар на чолі з ханом Аспарухом. Він домовився зі слов'янами про виділення земель для поселень булгар. Спільна боротьба проти аварів і візантійців об'єднала два народи в єдину булгаро-слов'янську державу -- Перше Болгарське царство. За наступників хана Аспаруха територія Болгарського царства значно збільшилася. За хана Крума (802-815) під владою болгар була територія сучасних Болгарії, Румунії та частини Угорщини. «Болгарами» тоді називали все слов'яно-булгарське населення країни. Вплив Візантії та переселення на її територію з Великої Моравії учнів Кирила і Мефодія спричинили у 864 р. прийняття болгарами від візантійців християнства [12; 263].

Добою найбільшої могутності Першого Болгарського царства було правління Симеона Великого (893-927).

За наступників Симеона Великого Перше Болгарське царство занепало. Царська влада слабшала, міцніла болгарська знать -- бояри, які почали виступати проти міцної влади царя і руйнувати своїми усобицями державу.

З ослаблення Болгарії скористалася Візантійська імперія. Упродовж другої половини X ст. вона вела проти Болгарії війни, під час яких поступово завоювала більшу частину країни. Остаточної поразки Болгарії завдав візантійський імператор Василь II Болгаробійця. У 1018 р. перше Болгарське царство було підкорене Візантією [12].

1.2.4 Три нові держави (Польща, Чехія та Угорщина)

В XI ст. в Європі виникли три нові християнські королівства--Польща, Чехія та Угорщина, в яких почалося становлення нових європейських народів поляків, чехів та угорців.

Західнослов'янська держава Польща утворилася із союзів племен, які розселялись у басейні Вісли: полян, слензан, куявів, мазурів та ін. Назву новій державі дало плем'я полян. Засновником полянської княжої династії був, як писав середньовічний хроніст, «якийсь бідний рільник на ім'я Пяст». Одначе перший відомий польський князь із династії Пястів -- Мешко І (960-992). У 966 р. князь Метко І разом зі своєю трьохтисячною дружиною прийняв християнство від німецьких єпископів за західним обрядом і став другом німецького імператора Отгона І. Він підкорив своїй владі племена, які жили вздовж Вісли, і утворив Польську державу. Значно збільшив територію Польщі син Мешка І -- Болеслав І Хоробрий (992-1025). Він об'єднав під своєю владою всі польські землі, захопив Чехію і Моравію, а в 1018 р. здійснив похід на Київ. У 1000 р. в м. Гнєзно було створено архієпископство. Цим актом Польська церква проголосила незалежність від німецького архієпископа. У 1025 р. Болеслав І прийняв титул короля. В середині XI ст. Польське королівство ослабло, а в XII ст. взагалі розпалося на окремі самостійні уділи [3].

Чеська держава виникла з частини Великої Моравії на початку X ст. Князі чехів, які жили на річці Влтава, об'єднали в союз сусідні слов'янські племена. На чехів постійно чинили тиск німецькі єпископи. Близько 973 р. у Празі було засновано, підпорядковане Риму єпископство; відтоді залишки східного християнства, поширені там братами Кирилом і Мефодієм, зникли. Все XI ст. для Чеської держави минуло в боротьбі проти сусідніх держав. Чехія то перемагала, то зазнавала поразок. За князя Бржетислава І вона стала васалом Німецької імперії, яка відтоді часто втручалась у боротьбу між чеськими князями і знаттю. Проте німецькі імператори також інколи потребували допомоги чеських князів. У 1085 р. імператор Генріх IV за допомогу в боротьбі проти римського папи надав чеському князю Братиславу І королівський титул. Чехія отримала статус королівства, але була залежною від Німецької імперії. У 896 р. угорські племена переселилися з Причорноморських степів через Карпатські перевали на середній Дунай. На чолі семи племен стояв вождь Арпад. Цю подію угорці назвали «знайденням Батьківщини», а Арпад започаткував першу князівську (невдовзі -- королівську) династію Угорщини. У 955 p., зазнавши поразки від імператора Отгона І, угорці припинили напади на землі Німецької імперії та перейшли до осілого способу життя. Починаючи з 955 p., серед угорців поширювалося християнство за західним зразком. Князь Іштван І Арпад з допомогою німецьких рицарів почав хрестити угорців «вогнем і мечем», знищуючи водночас давню племінну знать, що не корилася його владі. На знак пошанування його успіхів у поширенні християнства папа римський прислав Іштвану І королівську корону, і на Різдво 1000 р. його було короновано. За заслуги у хрещенні угорців церква проголосила короля Іштвана святим, і він став головним святим Угорщини [10].

паломництво хрестовий похід



Розділ ІІ. Захід перед Великим паломництвом

У другій половині XI ст. християнський світ зазнав багатьох змін. Завдяки реформам Григорія VII католицька церква значно зміцніла і почала відігравати помітну роль у європейських справах. Папська влада неодноразово перемагала імператорську.

Європейське рицарство XI ст. опинилося у скрутній ситуації. Існування права майорату (першості в успадкуванні), за яким лише старший син феодала отримував маєток, а молодші повинні були самостійно шукати засоби до існування, призвело до того, що ці безземельні рицарі перетворилися на справжнє лихо для країн Європи: вони грабували, влаштовували криваві битви зі слабшими сусідами, адже вільних земель не було, а працювати чи торгувати вважалося для рицаря ганьбою [6].

Найлегшим способом розбагатіти у ті часи був грабунок. Незліченні багатства, за тогочасними уявленнями, зосереджувалися на Сході. Для того, щоб переконатись у правдивості такого твердження, вчасно трапилася дуже слушна нагода.

На Сході у другій половині XI ст. склалася ситуація, сприятлива для втручання європейських феодалів. Візантійська імперія переживала скрутні часи. З півночі на неї нападали печеніги, із заходу -- сицилійські нормани, а з півдня і сходу -- турки-сельджуки. Імператор Олексій І Комнін у 90-х pp. XI ст. звернувся за допомогою до папи і німецького імператора. Для захисту Візантії він погоджувався навіть об'єднати католицьку і православну церкви під зверхництвом папи римського.

Для Західної Європи кінця XI ст. настав час тяжких випробувань. Протягом семи років країни Європи потерпали від голоду, епідемій чуми та інших хвороб. До цього додалися незвично суворі зими і повені 1089-1094 pp. на півночі. За такої ситуації виникли чутки про наближення кінця світу. Всі чекали божої кари за свої гріхи та були готові спокутувати їх паломництвом у Святу Землю, до Єрусалима, чи отримати спасіння будь-яким іншим релігійним подвигом. Паломники до Гробу Господнього розповідали про переслідування християн турками-сельджуками. Більшість населення Європи ототожнювала біблійну Палестину з казково багатими країнами Сходу. З цих повідомлень та уявлень народилася ідея особливого паломництва -- війни за Христа і визволення його Гробу з-під зверхності невірних [11; 122].

Відмітимо, що хрестові походи мають не тільки загально суспільний інтерес, як вираження ідей і настрою умов в відомий період середньовічної історії. По своїм мотивам, а так по найближчих наслідкам, особливо ж з різноманітним і глибоким впливом на взаємні відносини Сходу до Заходу, хрестові походи не позбавлені спеціального значення для історії східноєвропейських народів. Складаючи вельми важливий відділ в західноєвропейській історії, хрестові походи рясні зовнішніми фактами і багаті результатами, які хоча і куплені були дуже дорогою ціною, але сильно вплинули на духовний розвиток європейських народів. Тоді західноєвропейці в перший раз великими масами піднялися зі своїх місць і, познайомившись з невідомими їм країнами і народами, частиною засвоїли їх звичаї та установи, частиною передали їм свої поняття і погляди.

Наприклад, на Сході перед європейцями відкрився новий світ з абсолютно новими і чужими йому поняттями, спосіб життя і політичним устроєм. Розповіді і описания побаченого і почутого склали багату літературу, яка з живим інтересом читалася по монастирям та лицарським замках. Західні народи вклали в хрестові походи багато своїх сил і матеріальних і духовних, тому немає нічого дивного, що національна історія французів, німців, італійців і англійців не може не приділяти значного місця викладу історії хрестових походів та культурної ситуації напередодні цих походів [11; 154].

Для східноєвропейської - зокрема для російської історії - хрестові походи представляють інтерес з іншої точки зору, саме з позиції мотивів і результатів хрестових походів. Вельми рельєфно виступаючий в новій історії антагонізм між західною і східною Європою, різко висувається протилежність інтересів і культур романо-німецької та греко-слов'янської - вперше виявилася в епоху хрестових походів, а нинішній політичний і релігійний вплив католицьких країн на Сході початками своїми сходить до тієї ж епохи. Релігійна і національна ворожнеча до мусульманства, що надихала перших хрестоносців і підтримувала їх у перенесенні величезних втрат, скоро поступилася місцем іншим стимулам, які проте виявилися аніскільки не слабкішими за перші та продовжували захоплювати на Схід нові й нові західні ополчення [15].

Зазначимо, що не про Єрусалим та про звільнення Гробу Господнього з рук невірних почали розмірковувати вожді хрестоносців, а про підстави незалежних княжінь на Сході, про завоювання Візантії, нарешті, про торговельні переваги в областях візантійських і мусульманських.

Таким чином, з точки зору східноєвропейської історії епоха напередодні хрестових походів являє собою цікавий епізод боротьби між Заходом і Сходом, боротьби, яка ще не закінчилася і понині і продовжується на наших очах, поєднавши різноманітні інтереси, як релігійні, так і політичні та торговельні, в так званому Східному питанні.

Зважаючи на зазначене, хрестові походи і з погляду російської історії отримують важливе значення, як епізод зіткнення двох світів, і понині розділяють панування в Європі та Азії, і як вступна голова в історію Східного питання, дозвіл якого Росії судилося взяти активну участь.

Напередодні хрестових походів сильний розвиток папської влади, яка мріяла наприкінці XI ст. звернути греків до послуху римської церкви, глибокий вплив духовенства, відтіснивши західні народи до виконання волі римського первосвященика, тяжке економічне та соціальне становище народних мас - ось основне, що було напередодні хрестових походів [5].

Само собою зрозуміло, тут розуміються відносини Візантії до мусульманського світу. До VIII ст. мусульмани заволоділи Азією і Африкою та зосереджувались на островах Середземного моря і в деяких областях Західної Європи. У 717 р. вони взяли столицю східного християнського світу. Але цар Лев Ісавр встиг з'єднати проти магометан великі морські та сухопутні сили і завдав їм сильної поразки під Константинополем; це була перша перемога християн, надовго притримавши victorious напір мусульманського світу і що врятував від поневолення Малу Азію. Скоро (в 732 р.) магометани зазнали великої поразки від Карла Мартела, що змусило їх надовго відмовитися від спроб нових завоювань і в Західній Европі. Незважаючи на приватні успіхи магометян на островах Середземного моря (Крит і Сицилія), незважаючи на спустошення, вироблені ними в Італії і Південній Франції, загалом у IX і Х ст. вони вже не були такі страшні й непереможні, як раніше. Це частково пояснюється внутрішніми явищами, що спостерігаються в самому мусульманському світі [16; 37].

Коли ослаб перший релігійний запал, в магометянському середовищі почалися суперечки, що виразилися в політичному дробленні халіфату і в релігійному сектантстві. Поступово утворилося три халіфату: Багдадський, Єгипетський або Фатимидський, Іспанська або Омейядський.

Багдадський халіфат розділився до Х ст. на безліч окремих княжінь; користуючись його роздробленістю, візантійські імператори Никифор Фока і Іван Цимісхий забрали у нього частину Сирії з містом Антіохією і островом Крит.

Єгипетський халіфат діяв окремо від інших і спрямовував свої сили проти Сицилії і Південної Франції. Що стосується іспанських арабів, то вони також були зайняті внутрішніми війнами і боротьбою з вестготами.

Магометянство знову стає небезпечним для християн в XI ст., причому як на Сході, так і на Заході.

На Сході магометяни набули нових прозелитів в особі туркменів, що жили близько Каспійського і Аральського моря. Туркмени, які потім змінили назву на ім'я турки-сельджуки, вторглися в області Багдадського халіфату, підпорядкували собі дрібних володарів Ірану та Месопотамії і почали приймати активну участь у справах самого халіфату, займаючи місця наближених радників і адміністраторів халіфа і складаючи його військову силу [16; 43-45].

Скоро турки-сельджуки перенесли на себе весь інтерес історії магометянського світу. Вони завоювали майже всю Малу Азію, утворивши могутній султанат зі столицею в Іконії, і погрожували самому Константинополю.

Один з великих епізодів цієї епохи зосереджується на події 1071 р., коли султан Альп-Арслан отримав блискучу перемогу над візантійськими військами при Манпікерті, у Вірменії, взявши в полон царя Романа Діогена. Ця поразка мала важливе значення не для однієї Візантії, але і для всього християнського світу. Для сельджуків тепер відкривався вільний шлях до Мармурового моря і Босфору, вони могли без особливих труднощів осадити Константинополь. Як би не були грубі і дикі сельджуки, вони і тоді вже розуміли, що план дій, який згодом був здійснений османськими турками, міг бути випробуваний і тепер. Що туркам-сельджукам була не чужа думка про завоювання Константинополя, саме цими історичними фактами це доводиться [1].

Говорячи про стан мусульманського світу напередодні хрестових походів, не можна залишати без уваги європейських родичів сельджуків, добре відомих з російського літопису половців і печенігів, які в кінці XI ст. поширилися по Південній Русі і, переходячи через Дунай, не раз турбували Візантійську імперію.

Влітку 1088 р., печеніги завдали Олексію Комніну страшної поразки при Дерстрі (Сілістрія), захопили в полон багатьох знатних візантійців, а самого імператора змусили шукати порятунку в ганебний втечі.

Саме багатий видобуток, що дістався печенігам, розбудив жадібну заздрість у їх союзників - половців, які прийшли до них на допомогу. Відкупившись золотом від хижих сусідів і підданих (печеніги вже були прийняті на візантійську землю), Олексій однак не міг бути спокійний і за найближче майбутнє, поки печеніги без страху переходили Балкани і нападали на візантійські міста Адріанополь і Філіппополь, доходячи навіть до стін столиці. На цей раз побоювання посилюється ще і тому, що половці, не отримавши собі частини з візантійського видобутку, погрожували підняти всю половецьку орду за Дунай, щоб помститися печенігам. Правда, половці в цьому відношенні могли надати послугу Візантії, але чого було очікувати потім від такого роду слуг і союзників? [16; 68]

В зиму 1089/90 р. печеніги розташувалися в адріанопольській області, щоб навесні почати свої спустошливі набіги в саме серце імперії. Імператор займався навчанням війська для майбутнього походу і набором нових загонів. Літо 1090 р. приніс з собою нові труднощі. Турецький пірат Чаха, вихований у Константинополі і добре знайомий з положенням справ, спорядив власний флот і склав план дій проти Імперії з моря, поки печеніги будуть відволікати її сили з суші. Все літо імператор провів у поході проти печенігів.

Щоб судити про небезпеку, що загрожувала Константинополю, досить сказати, що військові дії зосереджувалися близько Чурля, тобто на відстані одного денного переходу від столиці. З настанням осені війна припинялася, але печеніги не думали повертатися в свої кочовища, а розташувалися відразу ж, майже на увазі Константинополя.

Зима 1090/91 р. пройшла в постійних сутичках, які, втім, не мали рішучого значення ні для тієї, ні для іншої сторони. Столиця була замкнена, з неї не випускали жителів, тому що за стінами міста нишпорили печенізькі наїзники. У важких обставинах, які могла пам'ятати Візантія з попередньої історії, її рятувала можливість морських відносин. Але тепер Чаха замишляв відрізати для Константинополя і море. Володіючи значним числом кораблів, він став повновладним паном Босфору і Мармурового моря. Стало відомо, що його посли перемовляються з ватажками печенізької орди і встановлювали спільний план дій.

Взагалі, положення імперії в 1091 р. видається надзвичайно безпорадним. Чи раніше погрожувала їй така неминуча і близька загибель. Імператор, говорив: Ганна Комнина, бачачи, що і з моря, і з суші наше становище вельми згубно... посланнями, відправленим у різні сторони, поспішав зібрати наймана ополчення. Деякі з цих грамот були призначені в половецькі вежі, інші - до руських князів; без сумніву, були послання і на Захід, особливо до друзів, які вже довели раз свою прихильність до імператора, який був Роберт, граф Фландрський, який надіслав Олексію допоміжний загін [16; 94].

До нашого часу зберігся один примірник - послання, відправленого Олексієм Комнином до графу Роберта Фландрского. Ось у головних рисах його зміст: "Святійша імперія християн грецьких сильно витісняється печенігами і турками; вони грабують її щодня і забирають її області. Вбивства і наруги християн незлічимі і такі страшні для слуху, що здатні збурити саме повітря... Майже вся земля від Єрусалиму до Греції, - не виключаючи й Фракії, - піддалася їх нашестя. Залишається один Константинополь, але вони погрожують в найближчому часі і його відняти у нас, якщо не буде швидка допомога вірних християн латинських. Пропонтида вже покрита двомастами кораблів, які змушені були вибудувати для своїх гнобителів греки. Таким чином, Константинополь піддасться небезпеці не тільки з суші, але і з моря. Я сам, наділений саном імператора, не бачу ніякого результату, не знаходжу порятунку; і примушений бігати перед обличчям турків і печенігів. Отже, ім'ям Бога благаємо, поспішайте на допомогу мені і грецьким християнам. Ми віддаємося у ваші руки; ми вважаємо за краще бути під владою ваших латинян, ніж під ярмом язичників. Нехай Константинополь дістанеться вам краще, ніж туркам і печенігам. Для вас буде також дорога та святиня, яка прикрашає місто Костянтин, як вона дорога для нас... Священні предмети не повинні дістатися у владу язичників, бо це буде велика втрата для християн і їх засудження. Якщо, окрім очікування, вас не одушевляє думка про християнськи скарби, то я нагадаю вам про незліченні багатства та коштовності, які накопичені у столиці нашій. Скарби одних церков в Константинополі можуть бути достатні для прикраси всіх церков світу. Годі говорити про ті велики скарби, що ховаються в коморах колишніх імператорів і знатних вельмож грецьких. Отже, поспішайте з усім вашим народом, напружте всі зусилля, щоб такі скарби не дісталися до рук турків і печенігів. Бо, крім того нескінченного числа, яке знаходиться в межах імперії, очікується щодня прибуття нової 60-тисячної натовпу. Ми не можемо розраховувати і на ті війська, які у нас є, так як вони можуть бути спокушені надією загального розкрадання. Отже дійте, поки є час, щоб християнське царство і, що ще важливіше, Гроб Господень не були для вас втрачені, щоб ви могли отримати не осуд, але вічну нагороду на небесі" [16; 98].

Немає нічого дивного, що для патріотичного почуття грецьких письменників того часу сумно було згадувати про важкі обставини, пов'язані з посилкою на Захід таких послань; почуття гордості і свідомості власної гідності не дозволило їм приводити зміст грамот, посланих Олексієм Комніним в 1091 р. І взагалі, звернення Візантійської імперії за допомогою до латинського Заходу завжди знаменувало крайнім занепадом моральних сил в Константинополі і було виразом самого безпорадного стану.

Положення імператора Олексія Комніна в зиму 1090/91 р. може бути порівняне хіба що з останніми роками імперії, коли турки османа оточили Константинополь з усіх боків і відрізали його від зовнішнього середовища.

Не тільки в області дипломатичної помічається схильність безумовно віддати себе в розпорядження Заходу: заведена була мова про церковний розподіл Сходу і Заходу, про заходи до з'єднання двох церквей.

Обмін посольствами з церковних питань почалася з 1089 р.; що папа вважав за можливе доброзичливе вирішення цих питань, свідчить вже звільнення імператора Олексія Комніна від церковного відлучення, яке лежало на нього, як на схизматикі. До того ж часу (1091 р.) відноситься походження твору Болгарського архієпископа Феофілакта про помилки латинян. Воно написано в вельми миролюбній формі та приводить до висновку, що помилки латинян були не такі великі, щоб вважати неминучим поділ церков [7; 183].

Перерахувавши звичайні відступи західної церкви: опресноки, пост суботній і безшлюбність духовенства, він говорить, що одні з них не заслуговують уваги, інші потребують помірного виправлення. Тільки одне питання не допускає ніякої поступки - про збільшення символів. Латиняни, продовжує він, можуть послатися на убогість своєї мови, і їм може бути надано право користуватися своїм способом виразів у бесідах і церковних повчаннях, але в символі не повинна бути допущена ніяка неясність, ніяке додавання. Якщо таким чином західні і східні богослови могли б погодитися між собою в питанні про догмат, тоді грецької церкви, говорить Феофілакт, слід зважати з прикладом Ап. Павла, який для сущих під законом сам був підзаконним і брав участь у жертвах очищення.

Таким чином, і в церковному питанні Візантія була схильна в цей час до поступок. Якщо не відбувся тоді так бажаний обома сторонами собор, це сталося від зовсім сторонніх обставин, і між іншим, тому що самому папі Урбана II загрожувало повалення з римського престолу (антипапа Климент III).

Між тим, відозву Олексія Комніна на Заході повинно було зробити сильний рух. Не без причини, звичайно, Перший хрестовий похід склався переважно з можновладних князів і лицарів Франції. Роберт Фриз, до якого, між іншим, адресований лист Олексія Комніна, був авторитетним глашатаєм Першого походу саме в середовищі вищих класів; притому й послання імператора Олексія абсолютно ясно і напевно ставило питання про цілі походу, тобто саме так, що могло порушити найбільш привабливі надії феодальних лицарів: беріть імперію і Константинополь, багатств ви знайдете багато; нехай все буде ваше, лише б не діставалося печенігам і туркам. Труну ж Господня і Єрусалим, що осквернявся невірними, був достатнім прапором для віруючих в простоті серця, серед яких діяли інші проповідники, між якими особливою популярністю користувався Петро Пустинник. [16]

Поки на Заході відбувалися переговори і складалися міркування, швидкого здійснення яких завадила смерть Роберта Фриза, імператор Олексій Комнін не тільки встиг пережити болісні хвилини відчаю, але і усунути небезпеку, яка загрожувала його імперії. На весну 1091 р. Чаха готував висадку в Галліполі, сюди ж потягнулася печенізька орда, але його відвернули від своєчасного прибуття до місця збору грецькі морські сили, а потім він був убитий нікейським султаном.

40 тисяч половців під проводом Тугоркана і Боняка і загін російського князя Василька Ростиславича сприяли тому, що печеніги були знищені 29 квітня 1091 р. Половецькі ватажки Тугоркан і Боняк зробили величезну послугу Візантії. Печенізька орда ними була знищена, залишки її не могли вже порушувати побоювань, навпаки, як легенів розвідувальних загонів вони з користю служили у візантійському війську. Не будь на службі імператора цих печенізьких кіннотників, йому не так легко було б турбувати загони хрестоносців несподіваними нападами, змушувати їх триматися в тісному устрої та не розходитися по околицях для грабежу мирного населення.

З перемогою над печенігами Олексію перестала загрожувати небезпека з'єднання азіатських і європейських турків (печеніги і турки-сельджуки - одного походження); роздроблені і ворогуючі між собою малоазіатські князівства турок-сельджуків були для Олексія зовсім не так небезпечні, як норманське нашестя, як набіг печенізький, або як дотепний і далекоглядний задум пірата Чахи. Але до 1092 р. Олексій був вже вільний від стомлюючого страху за долю імперії, а на Заході тільки ще знайомилися з вмістом його послання і збиралися в похід, який мав певну мету - врятувати візантійську імперію від печенігів і сельджуків. Тут, звичайно, слід шукати причину до пояснення взаємних непорозумінь і гірких звинувачень, які прямували хрестоносцями проти візантійців і навпаки. До крайнього здивування хрестоносців, печеніги і турки були на службі імператора і всього чутливіші шкодили їм швидкими набігами; візантійський імператор не тільки не дали їм міста і не принижувався, але ще вимагав собі ліпної присяги і домовлявся по містах, які хрестоносці завоюють у турків. Але потрібно пам'ятати, що не менше здивовані були рухом хрестоносців ополчення і візантійці: вони стверджують, що це рух на Схід, що було викликано не їх проханнями, а сталося самостійно і загрожувало згубними наслідками для грецької імперії.



Висновки

Отже, підводячи підсумок нашій роботі відмітимо, що розглядаючи питання Сходу та Заходу напередодні хрестових походів було розглянуто ряд держав, а саме: Візантію, Моравію, Боспорську державу, Польщу, Чехію, Угорщину та інші. Саме цим країнам протиставляється Захід: магометянство з трьома халіфатами (Багдадське, Єгипетське та Омедйядське).

Особливе місце займають турки-сельджуки, що відстоюють свої інтереси та завойовують безліч країн,підкорюють велику кількість території і наганяють страх на народи та держави Сходу тієї доби.

Необхідно відмітити, що згадуючи мусульманський світ напередодні хрестових походів, не можна залишати без уваги європейських родичів сельджуків, добре відомих з російського літопису половців і печенігів, які в кінці XI ст. поширилися по Південній Русі і, переходячи через Дунай, не раз турбували Візантійську імперію та інші країни Сходу.

Європейське рицарство XI ст. опинилося у скрутній ситуації у багатьох країнах, адже існування права майорату (першості в успадкуванні), за яким лише старший син феодала отримував маєток, а молодші повинні були самостійно шукати засоби до існування, призвело до того, що ці безземельні рицарі перетворилися на справжнє лихо для країн Європи: вони грабували, влаштовували криваві битви зі слабшими сусідами, адже вільних земель не було, а працювати чи торгувати вважалося для рицаря ганьбою. Найлегшим способом розбагатіти у ті часи був грабунок. Незліченні багатства, за тогочасними уявленнями, зосереджувалися на Сході.

Таким чином, з точки зору східноєвропейської історії епоха напередодні хрестових походів являє собою цікавий епізод боротьби між Заходом і Сходом, боротьби, яка ще не закінчилася і понині і продовжується на наших очах, поєднавши різноманітні інтереси, як релігійні, так і політичні та торговельні, в так званому Східному питанні, а дослідження Сходу та Заходу потребує більш детального розгляду та опису, адже розуміння історії необхідно подавати із аналізу та опису історіографічної точки зору.

Зазначу, що саме проблема Сходу та Заходу має ряд не досліджених до нині питань, а комплексний їх аналіз допоможе знайти відповіді на велику кількість не описаних проблем та відкрити завісу в історію між державами в давній період.



Список використаної літератури

1. Всемирная история: Уч. для вузов / ред. Г.Б.Поляка, А.Н.Марковой. - М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997. - 496 с.

2. Всесвітня історія: навч. посібник/ Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Запоріжжя: Прем'єр, 1998. - 416 с.

3. Великий довідник. - Харків: ВД «Школа», 2003. - 872с.

4. Всесвітня історія: У 3 кн. - К.: Либідь, 1999. - 246с.

5. Всесвітня історія / П.П. Моціяка. - Ніжин: НДПУ ім. М. Гоголя, 2004. -- 282с.

6. Гайдуков Л. Ф., Копійка В. В., Крушинський В.Ю. Всесвітня історія. - К.: Либідь, 2000. - 254 с.

7. Гісем О. В., Мартинюк О. О. Всесвітня історія. - Кам'янець-Подільський: Абетка, 2004. - 472с.

8. Гончар Б.М., Козицький М. Ю., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Всесвітня історія. - К.: Знання, 2001. - 359 с.

9. Гуревич А. Я., Харитонович Д. Э. - История Средних веков, 2008. - 287с.

10. Даниленко В. М., Кокін С. А. Всесвітня історія : Хронологія основних подій. - К.: Либідь, 1997. - 264 с.

11. Ле Гофф Ж. - Цивилизация средневекового Запада, - М., 1992. - 285с.

12. Крижанівська О.О., Крижанівський О.П. Історія середніх віків. - К., 2004. - 368 с.

13. Крип'якевич І.П. Всесвітня історія: У 3 кн. - К., 1995. - Кн. 2. - 424 с.

14. Семенов В.Ф. Історія середніх віків. Пер. з рос. - К., 1975. - 528 с.

15. Семенов В.Ф. История средних веков. - М. 1978. - 586 с.

16. Успенский Ф.И. История крестовых походов. - СПб., 1900 - 1901. - 185с.

17. Хрестоматія з історії середніх віків: У 3 т. / За ред. Граціанського М.П., Сказкіна С.Д. - К., 1953. - Т. 3. - 340 с.

18. Энциклопедия: Т.1. Всемирная история. - 4-е изд., испр. и перер./ Гл. ред. М. Аксенова. - М.: Аванта, 1997. - 668 с.

Размещено на Allbest.ru