Запорізька Січ

Размещено на http://www.allbest.ru/

15

План

Вступ

1. Виникнення козацтва

2. Зародження Запорізьської Січі

3. Козаки - оборонці рідного краю

Висновок

Використана література

Вступ

В тисячолітній історії нашої держави, створеної на думку письменника Льва Миколайовича Толстого, козаками, роль самих козаків незаслужено принижена і забута у часи комуністичної епохи. Але саме козаки протягом п'ятисот років охороняли кордони держави і ставали перепоною на шляху вторгнення її ворогів.

Козаки-першопроходці освоювали і завойовували нові землі. За часів великих війн козаки складали найбільш мобільні та боєздатні війська, їм діставалися найбільш важкі та відповідальні ділянки у боях. Козаки несли в своєму характері ті риси українського народу, ту вдачу, яка забезпечувала їм роль творців нашої держави, найважливіші з яких: мужність, витривалість, добродушність та повага до інших народів та держав.

«Не завидую нікому -- ні панам, ані царю. Богу своєму святому я за все благодарю! Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду, У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду»- фрагмент із напису на одній зі стародавніх картин з козаком-мамаєм.

1. Виникнення козацтва

Вiдтодi, як 1240р. було зруйновано Київ, головною ареною подiй української історії стає Галичина та Волинь. Проте на кінець XVI століття центр подій переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу залишалося малозаселеним. На півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. різко прискорюється процес формування нової суспільної верстви - козацтва. Його витоки дослідники пов'язують з минулим Київської держави і лицарством княжих часів. Щоправда, мова йде не про сформоване соціальне явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво».

Історія козацтва є однією з провідних проблем української історіографії, а образ козака-лицаря, звитяжного захисника Вітчизни міцно увійшов у свідомість сучасних українців багато в чому завдяки зусиллям істориків. Незважаючи на це ціла низка тем та сюжетів все ще залишається недостатньо розробленою. Українські історики звертали увагу переважно на військово-політичні події, в першу чергу, тих періодів, коли козацтво виступало самостійним суб'єктом історії. В цьому контексті менш дослідженим виявилося XVIII ст., особливо друга половина 30-х - 40-і рр.

З приводу походження козаків і самого слова “козак” існують різні точки зору. Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році. У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання», означає людину самітню, не зв'язану ні з домівкою, ні з сім'єю. У XIV ст. цей термін вміщено в словник половецької мови та в додаток грецького збірника житій святих. Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник». На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу-- люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів, розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії.

Щодо появи та формування козацької верстви й досі продовжуються дискусії. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. На сьогодні опубліковано чимало легенд і переказів родового козацтва, а також три Заповіти і 28 карбів традиційних хранителів Козацького Звичаю до яких дотичні Священні Книги слов'ян, «Гімн Бояна», деякі сказання Нартського епосу кавказьких народів, «Слово о полку Ігореві Ігоря Святославича», кубанські «Скази Захарихи» та ін. Видатним явищем козацтвознавства став вихід книги «Україна - козацька держава», автором-упорядником якої є В. Недяк.

Незважаючи на те, що погляди на козацтво у всіх авторів різні, всі вони єдині в своєму відношенні до нього, всі сходяться на тому, що козаки - це вільні, незалежні від пана люди, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві, але були дуже волелюбні і хотіли відстоювати свою волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею.

З часом викарбувалися кілька версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська»-- ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або хозарами;

2) «чорно-клобуцька»-- вбачає в них нащадків «чорних клобуків» -- тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» -- вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів, які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» -- виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства -- козацтво;

5) «автохтонна» -- доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» -- пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» -- висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі -- «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» -- пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» -- пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» -- факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер.Поява козацтва зумовлена сумарною дією чинників. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.



2. Зародження Запорізьської Січі

Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство народжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. Українські селяни групами, сім'ями, а інколи цілими селищами втікали у майже безморні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини. Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV-на початку XVI ст. поселення селян - втікачів простяглися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже доДністра. Осередком козацтва було середнє Придніпров'я, його предстепова смуга нижче Києва.

Малозаселені і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих місцях де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, займалися скотарством і промислом.

Вільні козаки - поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини - отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада у значній мірі зберігала риси селянського демократуму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого викликала шалений опір експлуататорських класів, які намагалися якщо не знищити козацтво, як соціальну силу, то максимално обмежити її.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495-- 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву -- Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250).

Заснування першої Запорозької Січі історики пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.

Вишневецький Дмитро (Байда, 1516--1563) -- один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. У 1551 р. -- черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У1560 р. -- на службі в московського царя Івана Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У1563 р. здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений.

Під його керівництвом протягом 1552--1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.



Укріплення -- замок на дніпровському острові Мала Хортиця прийнято вважати першою Запорізькою Січчю. Наступні Січі -- Томаківська (до 1593), Базавлуцька (1593-- 1638), Микитинська (1638--52), Чортомлицька (1652-1709), Кам'янська (1709-11, 1730-34), Олешківська (1711--28); Покровська (Нова) (1734-75).

3 часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки.

Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі -- військової старшини, а також органів місцевої влади -- паланкової або полкової старшини. В різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина -- кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники -- полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5 - 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань.

Запоріжжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей. Запорізька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запоріжжя постійно змінювалася, кордони переносилися. «Де байрак - там і козак»,- говорила народна приказка.

Жінок на Січі не було, і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. За це грозила кара смерті. Якщо козак був жонатий, то жінка й діти жили десь на селі або на хуторах, по так званих «зимовках». Там жив і козак, коли не було війни. Він господарював, вів пасіку, полював, а частину з того завжди віддавав на Січ.

Саме слово «Січ» означало столицю всього запорізького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово «Кіш», під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на один рік, але й міг бути переобраним на новий строк. У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій - погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.

В XVI- XVII столітті кошовий отаман називався гетьманом. Під час походів він мав необмежену владу. Отаман та інші старші чини володіли великою пошаною, але основні питання вирішувалися на народних зборах - крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у похід суходолом, воно поділялося на полки, а кожен полк складався з трьох - чотирьох куренів. Курінь - це постійна казарма, де жили козаки.

Козаки поділялися на три роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кращих коней розводили у власних степах.



В Січі було постійно 50 гармат. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, кремневі пістолети.

Часто зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою використовували шаблі, списи, ножі, стріли, сагайдаки, якірці, панцери. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом.

«Ой панночка наша шаблюка!

З бусурманом зустрівалась,

Не раз, не два цілувалась».

козацтво запорізький січ феодальний

Щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство і проживати за межами Січі.

Очевидці писали таке - Хто хотів стати козаком, мав наперед служити три роки в старого козака за чуру (слугу й помічника). Чура робив усяку роботу й носив за козаком другу рушницю й потрібні йому клунки. Коли вивчився від того козака орудувати зброєю й набрав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю.

Вбиралися козаки просто. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, що проявилося навіть у його назві - подлий одяг. Вони одягалися в грубу сорочку, в кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили зброю і люльку, через плече носили торбинку з харчами і кулями, а до пояса ще й причипляли порошницю з порохом.

У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. Побратимство - одна з причин непереможності запорожців.

На Січ із собою козаки брали чимало хлопців і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнялося 14 років, той козак, що привів його, брав свого вихованця, щоб той чистив його зброю, порався з конями, всіляко йому допомогав у походах.

До обіду козаків скликали пострілом з гармати, що стояла на башті. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм «Отче наш» і тільки після цього приступали до їжі. Добре поївши, козаки збирались на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців.

Глибока релігійність, ревний захист православної віри -- характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план. Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

Особливо на Січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів - одного для дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов'язків дбав про здоров'я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери - могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками.

На цих щедрих, але й небезпечних землях вони огороджували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що українські козаки і донці здійснили на них полюють тільки задля шкіри, а м'ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Псів годують м'ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами. Сільське господарство зовсім не мало такого характеру, що нині. Хліборобство стояло на другому ступені, бо зерно не вважалося за річ торгівельну. Хліб сіяли для власної потреби.

Під час тривалих сезонних виправ в запорожців з'являється перша організованість. Вони бачили, що набагато краще працювати, коли бути організованими. Вирушаючи в походи, козаки вибирали своїми ватажками або отаманами найбільш винахідливих, сміливих, досвідчених, а щоб краще було оборонятися від татар, групувалися в об'єднані загони. Вони називалися ватаги. Згодом в степу засновувалися укріплені табори і для багатьох козакування перетворилося на постійне заняття.

Запорізька січ - це феномен світової цивілізації навіть з висоти нинішнього дня, не кажучи уже про час її існування. Своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, писаними і неписаними законами, побутом і звичаями січ не мала аналогів. Січ була рятівницею і рідною домівкою для козака і гречкосія, і всіх, кому потрібен був її захист. Січ була зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни. Січ була колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію, адміністративний апарат. Січовики мали символіку: прапори, гімн, герб. Столицею Запорізької Січі була могутня фортеця, оточена частоколом, заборолах якого виставлено гармати. На центральній площі стояли церква, скарбниця, військовий арсенал, майстерні. Навколо них - курені - казарми, в яких жили запорожці.

Рєєстрове козацтво Запорізьської Січі

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI - на початку XVII ст. були: військові начальники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, військові чиновники - булавничий, хоружний, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач; полкові і паланкові начальники - полковник, писар, осавул. Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу.

Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на запоріжжі. Його основний обов'язок - здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказовий отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на ім'я коша.Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалася використати цю суспільно - політичну організацію в власних інтересах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися , утримувала у своїх руках виборні посади на протязі кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини було не в змозі зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово - адміністративного апарату, скасувати притаманні цій системі риси демократизму.
Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний в ході визвольної війни українського народу 1648-1654 р.р.

Билися козаки завжди завзято, забуваючи про своє життя, в полон вони не здавалися, в бою були дуже рухливі, завжди обходили ворожий табір з боків.

3. Козаки - оборонці рідного краю

Було колись в Україні ревіли гармати

Було колись Запорожці вміли панувати

Панували добували і Славу і Волю

Минулося осталися Могили на полі

Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 --1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625--1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Повстання К. Косинського (1591 --1593) -- перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592--1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя. Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою -- підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. Розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.

Наливайко Семерій (Северин, ?--1597) -- козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595--1596 рр. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 р. -- першій половині 1595 р. бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Солониці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений.

Як сотник надвірних козаків князя Острозького він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591 -- 1593, проте після битви під П'яткою в долі Наливайка відбувається крутий злам -- він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Северин та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.

Частина старшини не побажала приєднуватися до людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П'яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких налічувалося понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 - на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на трон польського ставленика. Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об'єднано сили трьох козацьких ватажків - С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи. Об'єднане козацько-селянське військо налічувало 5 - 6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.

Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не перемогла. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви, а козацьке військо - у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону.

В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в'язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло.

Кішка Самійло (?--1602) -- козацький гетьман, походив з української шляхти. Учасник морських походів запорожців на турецькі фор- теці. Під час одного з них потрапив у полон, де пробув 25 років. У 1599 р. організовує повстання невільників на турецькій галері поблизу Гезлева і повертається в Україну. Наступного року козаки під проводом Самійла Кішки у складі польсько-шляхетського війська здійснюють успішну експедицію до Волощини на підтримку господаря Ієремії Могили. Загинув під час походу в Лівонію.

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р. козаки спустошили Варну - найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було скоєно напади на Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана і 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потім утекли. Раніше, у 1616 р., вони здобули Кафу - ринок рабів у Криму - і звільнили тисячі невільників. Описуючи ці козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма зауважує: «Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі».

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю Польщі приборкати козаків, султан Осман ІІ зібрав величезне 160-тисячне військо й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ Посполиту. В 1620 р. під Цецорою поляки зазнали страшної поразки.

В цих походах козаків очолював Сагайдачний Петро Кононович.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний, ? -- 1622) -- політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчинцях поблизу Самбора в шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху.

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис.; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами та привілеями. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, активізувало втручання в турецько-татарські справи.

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об'єднані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто "М. Жмайла і гетьманську булаву передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис., а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Ця угода пришвидшила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком повстання стала відмова запорожців коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя.

Стративши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту -- добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського.

Як і під час попереднього повстання, козацька верхівка усунула ватажка від керівництва й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Судима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.

Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637--1638 рр., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників -- старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637р.під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п'ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців -- вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім -- Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. . На козацьких радах реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих. Козаки мали право селитися в трьох староствах - Черкаському, Чигиринському та Корсунському.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI -- на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

У Речі Посполитій до 1648 р. гетьман реєстрового козацтва нерідко ставав і кошовим. Засновник Гетьманщини Б. Хмельницький був обраний гетьманом на Січі.

Богдамн Хмельнимцький (6 січня 1596 -- 6 серпня 1657) -- гетьман війська запорозького, полководець і державний діяч. Організатор та ідейний вождь повстаннязапорозьких козаків проти влади Речі Посполитої, результатом якого, в процесі 9-річної боротьби, стало заснування нового державного формування -- Війська Запорозького, яке в складі Речі Посполитої (формально), а потім Московського царства та Російської імперії проіснувало до кінця XVIII століття.

Січ бере активну участь у козацьких повстаннях 1-ї половини XVII ст. та Національно-визвольної війні 1648--54рр. 1654, присягнувши на вірність царю, запорожці переходять у царське підданство. Проте питання про державну належність їх території не регламентувалося. Під час укладення Андрусівського перемир'я 1667 між Річчю Посполитою та Московською державою було визнано подвійне підданство запорізьких козаків. Принаймні з 1670-х рр. 3апорізька Січ отримувала грошові та натуральні жалування, військові припаси та зброю від Московської держави. Бахчисарайський мирний договір 1681 р. між Кримським ханством, Туреччиною та Московською державою визнав запорізьких козаків царськими підданими. Першим документом, де зафіксовано існування 3апорізької Січі як територіальної структури, став «Вічний мир» 1686 р. між Річчю Посполитою та Москвою. З 1688 р. Московська держава починає будувати на запорізьких землях фортеці (Кам'яний Затон та ін.). У Гетьманщині, що успадкувала від 3апорозької Січі назву «Військо Запорізьке», протягом кількох десятиліть Січ претендувала на роль центру влади та намагалася утвердити владу обраних нею гетьманів. Уперше цей конфлікт виявився 1657 р. Дії Січі, незадоволеної вибором І.О. Виговського гетьманом без її участі, стали початком громадян, війни у Гетьманщині.

Утвердження російської влади в регіоні, спроби гетьмана Лівобережної України І.С. Мазепи підпорядкувати 3апорізьку Січ своїй владі, активна колонізація земель у лівобережних полках, норми міжнародних договорів, особливості внутрішньої та зовнішньої політики Росії та умови російсько-турецької війни поставили Січ з 1680-х рр. в опозицію до Московської держави, Гетьманщини взагалі та місцевої влади у прилеглих козацьких полках. Івамн Маземпа (1639 -- 21 вересня 1709) -- український державний і політичний діяч, гетьманЛівобережної України (1687--1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704--1709), князь Священної Римської Імперії (1707--1709).



Активізувалися відносини 3апорозької Січі з Кримським ханством: з 1690 по 1694 щорічно укладалися угоди (усні скріплювалися присягою; письмові у формі присяжних листів сторін), основним змістом яких було припинення воєнних дій, право запорізького козацтва на заняття промислами в межах ханства та безмитну торгівлю з ним при визнанні Січі у російському підданстві. Угоди 1688 та 1692 передбачали нейтралітет 3апорізької Січі у воєнних діях Кримського ханства проти Московської держави (угода 1692 дозволяла добровольцям із Січі брати участь у війні на боці ханства). Гострим питанням відносин 3апорізької Січі із Москвою стало існування російських фортець на запорізьких землях. У 1700-х рр. Січ входить у прямий конфлікт з царським та гетьманським урядами, проводячи блокаду проти Гетьманщини та російських фортець, тимчасово відмовляючись підтверджувати присягу на вірність царю ,намагаючись укласти військовий союз з Кримським ханством проти Московської держави. В 1708 р. 3апорізька Січ приєдналася до союзу гетьмана І.С. Мазепи зі швед, королем Карлом XII. Вона брала діяльну участь у війні цієї коаліції проти Росії. У 1709 російські війська захопили та знищили січову фортецю. Влітку 1709 р. запорізькі козаки емігрували в межі Кримського ханства та Молдови. Зчасом Крим визнав автономність управління 3апорозької Січі, недоторканність життя і власності запорожців, свободу релігії. Торгівля звільнялася від іноземного мита, запорожці отримали дозвіл займатися промислами на території Кримського ханства. Запорізьке військо отримувало регулярне жалування та військові припаси і зобов'язувалося виставляти військо на вимогу хана.

Тільки з кінця 20-х -- початку 30-х рр. XVIII ст. намічається подальше заселення степів, обумовлене стихійним переходом на південь українців, організованим переселенням царським урядом державних селян, поверненням запорожців на старі місця, а також поселенням на півдні вихідців із сусідніх держав. Значний вплив на цей процес мало перенесення російсько-турецького кордону після війни 1735-1739 рр. з межиріччя Орелі й Самари на узбережжя Азовського моря.

З метою прискорення заселення краю та зміцнення своїх позицій Причорномор'ї царський уряд вдався в 50-х рр. до поселення тут іноземних військовослужбовців (сербів, хорватів, македонян, молдаван і інших), які погодилися перейти на військову службу до Росії й поселитися на її окраїнах, а також росіян-розкольників, що жили в Речі Посполитій та Туреччині. З іноземних військовослужбовців він вирішив сформувати два військово-землеробських поселення (Нову Сербію та Слов'яносербію) і розмістити їх на флангах збудованої в 1731-1735 рр. Української лінії, щоб таким чином прикрити південні кордони та посилити тиск на Запорожжя. Оскільки необхідної кількості іноземців для укомплектування 4 полків не набралось, царський уряд дозволив зачисляти до них і місцевих жителів та переселенців з інших регіонів України і сусідніх держав, за винятком поміщицьких селян, які прожили за своїми володільцями більше 10 років.

Однак масова урядова колонізація регіону розгорнулася тільки після ліквідації Запорозької Січі.

Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара.

Відгулявши кілька днів, козаки поверталися в буденне життя. Ставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житне борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у холяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, боролися.

Хотілося б сказати про козаків, що вони були ще й винахідниками! У побуті й у військовій справі запорожцям завжди допомогала лопата і винайшли її саме козаки. Також козаки першими стали робити окопи, вони рили їх біля курганів і в степу, навіть в три лінії оборони. Цей їх винахід існує до сих пір.

Коли козакам треба було відпочити в поході, вони зупинялися табором, а навкруги ставили «міни». Робилось це так: лопатою копали ямку, клали туди камінь, на нього насипали порох, над ямкою підвішували інший камінь на ниточці, яку закріплювали на далекій відстані у траві. Якщо хтось торкався нитки, вона обривалась, камінь падав на порох і той вибухав. Звичайно, така міна не вбивала, зате лякала супротивника і попереджала козаків про наближення ворога.

Так званий коловорот використовували в степу для боротьби з кіннотою. Рили в землі ямки завглибшки до коліна і маскували їх. Коли кінь ступав у таку ямку, то ломав ногу, чи хоча б падав, скидаючи з себе наїзника.

Висновок

Козацтво на Україні - явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.

Козацька Християнська республіка Запорозька Січ - видіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно-визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України.

Використана література

1) Історія України І.О. Бойко К.-1999 р.

2) Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI--XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). -- Донецьк: Східний видавничий дім, 2003.

3) Голобуцький В.О. Запоріз. Січ в ост. часи свого існування. К., 1961.

4) Батіг С., Історія України, Тернопіль,2000р.

5) Эварницкий Д. Источники для истории запорож. Козаков, т. 1--2. Владимир, 1903

6) Гоотюк О., Історія України, Тернопіль,2000р.

7) Асов А.И. Славянские руны и «Боянов гимн». - М.: «Вече», 2000.

8) Скульский А.М. Спас. Заповіт // Спас. Український звичай. - Запоріжжя: Ін-т козацтва ЗДУ, 2000.

Размещено на Allbest.ru