Наказний гетьман П. Полуботок: міфи і реальність

Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

Реферат

на тему: «Наказний гетьман П.Полуботок: міфи і реальність»

План

Вступ

Життя та діяльність до гетьманства

Гетьманування

Легенди

Висновки

Список літератури

Вступ

Майже 300 років віддаляють нас від часу правління Павла Полуботка, наказного гетьмана українського козацтва, а міфи та легенди навколо його постаті та захованих ним скарбів не перестають хвилювати і сьогодні. Ця загадкова постать є темою моєї робити.

Я маю на меті дослідити життя і діяльність Павла Полуботка, період його правління; визначити які події у житті наказного гетьмана породили безліч легенд, що до нашого часу не залишились розгаданими. Метою моєї роботи є дослідження ролі П.Полуботка у історії українського суспільства. На мою думку, ця постать гідна того, аби її шанували та пам'ятали і через сотні років.

В пам'яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів ХVIII-ХІХ ст. висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись За отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».

Життя та діяльність до гетьманства

Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 року на родинному хуторі Старополуботівський (Полуботівка), нині смт.Шрамківка в заможній козацькій родині. Козацький рід Полуботків відомий ще з ХVІІ століття. За гетьмана Дем'яна Многогрішного у Чернігівському полку служив сотник Артемій Полуботок. Його син Леонтій був Переяславським полковником і генеральним бунчужним, а його сім'я родичалася із Самойловичами. Родинні відносини з гетьманом Самойловичем давали надійну основу для процвітання сім'ї. Але у 1687 році Самойлович, обмовлений Мазепою, був зміщений, а гетьманської булави за допомогою Василя Голіцина, фаворита царівни Софії, добився сам наклепник. Всі родичі і друзі опального гетьмана опинилися в немилості.

У 1692 році Мазепа взяв Леонтія та Павла Полуботків під варту в зв'язку із загадковою справою ченця Соломона, який сфабрикував фальшиві листи гетьмана до польського короля, аби скомпрометувати його перед російським урядом. Не виключено, що за спиною цього авантюриста стояла рідня засланого до Сибіру Самойловича, тісно пов'язана з Полуботками. У всякому разі Мазепа остаточно усунув Леонтія Полуботка з полковництва, та навіть домігся конфіскації значної частини його маєтків. Відтак знеславлений Леонтій Полуботок мусив повернутися до Чернігова, звідки почалося його сходження вгору. Невдовзі, у 1695 році він помер і був похований у Чернігівському Єлецькому монастирі.

Отож, Павлу Полуботку довелося мало не все розпочинати з початку, та ще й під пильним наглядом з боку Івана Мазепи, який опанував становище на Лівобережній Україні і позбавився ймовірних конкурентів. В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша. 1701 року Павло Полуботок брав участь у складі призначеної гетьманом комісії для розмежування земель Київського магістрату й Київського Кирилівського монастиря. Нарешті й Іван Мазепа змінив гнів на милість. 1703 року він затвердив за Павлом Полуботком землеволодіння у Чернігівському полку.

Близько 1705 року за згодою Івана Мазепи Павло Полуботок обійняв уряд чернігівського полковника, що залишався вакантним після смерті Ю. Лизогуба. В жовтні 1708 року Іван Мазепа перейшов на бік Карла XII, їх шляхи з Павлом Полуботком розминулися.

Павло Полуботок одним з перших серед небагатьох козацьких полковників, котрі не підтримали Мазепу, прибув до Глухова на військову раду, терміново скликану за вимогою Петра І в листопаді 1708 року. Оскільки претендентів на булаву в цю критичну хвилину було мало, Павло Полуботок розраховував на першість. І -- не безпідставно. Частина старшини воліла підтримати його плани, але в перебіг подій рішуче втрутився сам цар. Через побоювання царя, що Полуботок може вчинити, як Мазепа, гетьманом було проголошено Стародубського полковника Івана Скоропадського, а Павло Полуботок одержав досить щедру "компенсацію" у вигляді численних маєтностей. 24 листопада 1708 року тут же, у Глухові, Петро І надав Павлові Полуботку жалувану грамоту на кілька сіл, які раніше належали племіннику Мазепи І. Обидовському. В грудні 1708 року в Лебедині, де Петро І правив суд над "мазепинцями", Полуботок одержав від царя у володіння містечко Любеч, а також інші маєтності, що перед тим були власністю Мазепи та Орлика. Нарешті, в травні 1716 року гетьман Іван Скоропадський затвердив за Павлом Полуботком придбані ним землі в Любецькій сотні.

Загалом складається враження, що після невдалої спроби посісти гетьманський уряд, неабияка енергія Павла Полуботка бодай зовні була спрямована виключно на справи родинні й господарські. Він скуповував землі, осаджував слободи. Син свого часу, типовий представник старшинської верстви. Полуботок подеколи не зупинявся на цьому шляху й перед насильством та зловживанням. За підрахунками Я. Шульгіна, Павлу Полуботку належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського і Охтирського полків. Водночас Полуботок споруджував млини та ґуральні, гути й рудні, залюбки займався комерцією. Відомо, зокрема, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участю польських купців.

Приватне життя Павла Полуботка не завжди було безхмарним. У лютому 1717 року померла його перша дружина Євфімія Самойловичева, мати п'ятьох дітей Павла Полуботка -- Андрія, Якова, Олени, Ганни-старшої та Ганни-молодшої. У листопаді 1718 року 58-річний чернігівський полковник одружився вдруге на дочці ніжинського полкового судді Ганні Лазаревичевій, удові військового товариша Р. Жураківського. Минав час, полишили батьківський дім, повиходили заміж доньки. Одну з них, Олену батько видав за Якова Маркевича, автора відомого "Щоденника", улюбленого племінника владної гетьманші Анастасії Скоропадської.

Що ж до участі Павла Полуботка в політичному житті Гетьманщини у час перебування на посаді чернігівського полковника, то порядкував Полуботок досить традиційно: виходячи з інтересів старшинської верстви, регулював поземельні відносини, стосунки між козацько-старшинською адміністрацією і органами міського самоврядування. Відомо, наприклад, що в 1721 році за клопотанням Павла Полуботка, якого підтримав і гетьман Іван Скоропадський, Чернігівському магістрату додатково надано земельні угіддя поблизу міста.

полуботок гетьманство козацтво скарб

Гетьманування

Нащадок величного роду -- Павло Леонтійович Полуботок, опинився в ролі гетьмана в найбільш несприятливий для України момент. Позаду лишились трагічні для історії держави події: битва під Полтавою та перехід гетьмана Мазепи на бік шведів; розгром Запорізької січі, вчиненого військами царського улюбленця Олександра Меньшикова.

Восени 1721 року закінчилася Північна війна. Ніштадський мир із Швецією дозволив Петру І активізувати політику в Україні. Навесні 1722 року до Москви, де цар, щойно проголошений імператором, урочисто святкував перемогу, прибув з привітаннями Іван Скоропадський. Користуючись нагодою, він порушив клопотання про бодай часткове полегшення становища України. Гетьмана вислухали, пригостили, а 29 квітня 1722 року він одержав указ про заснування Малоросійської колегії в складі шести російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Йшлося у ньому про приборкання старшинської сваволі, поліпшення судочинства і оподаткування, але під цією демагогічною машкарою приховувався цілком очевидний політичний зміст, а саме створення поруч з гетьманською адміністрацією паралельної владної структури, яка безпосередньо підлягала російському урядові. Іван Скоропадський намагався протестувати, посилався на колишні "права і вольності", апелював до "статей" Богдана Хмельницького, але даремно. Приголомшений цією новиною, гетьман повернувся на Україну і занедужав. Відчуваючи близький кінець, Іван Скоропадський доручив правління Павлу Полуботку і 3 липня 1722 року упокоївся навіки. Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу репутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.

Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.

Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.

Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.

Не маючи підстав для обвинувачення Полуботка за його політичну діяльність -- оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, -- проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ -- несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).

Виступ Павла Полуботка на захист "прав та вольностей", здобутих українським суспільством у ході тривалої виснажливої боротьби, закінчився цілковитою поразкою. Роз'єднане глибокими соціальними суперечностями, на яких вправно грали російські урядовці, воно виявилося нездатним згуртуватися навколо національно-державної ідеї. Навіть панівна верства Гетьманщини -- козацька старшина, стероризована Петром І, часто-густо відмовляла Полуботку в безпосередній підтримці. В історичній перспективі це спричинилося втратою її позицій у політичному житті краю, власного культурного обличчя, поступовим розчиненням у середовищі російського дворянства. Консолідуючу роль за цих обставин могло відіграти хіба що православне українське духовенство, але в особі своїх вищих ієрархів воно остаточно втратило смак до самостійного буття й воліло обіпертися на державну міць Росії. Все це, зрештою, й зумовило поразку Полуботка, як незадовго до нього Мазепи, які однаково вболівали за долю Гетьманщини, але дотримувалися різних поглядів щодо форм та методів боротьби, а відтак репрезентували два головні напрямки в українському національно-визвольному русі -- автономістичний і сепаратистський.

Легенди

Трагічна загибель Полуботка породила цілу низку легенд і переказів, які передавалися з покоління в покоління й справили помітний вплив на розвиток української історичної та суспільно-політичної думки. Насамперед, це стосується так званої промови Павла Полуботка, яку начебто він виголосив у присутності Петра І чи то в момент арешту, чи вже в ув'язненні. Два її варіанти наведені в студії французького історика Ж.-Б. Шерера "Аннали Малоросії або історія запорозьких і українських козаків", виданій 1788 року в Парижі, а також в анонімній "Історії русів". Наводжу текст промови за книгою Ж.-Б. Шерера в українському перекладі Юрія Мушкетика: "Знаю і бачу, царю, що ви хочете згубити мою батьківщину по злісних наклепах гордого Меншикова; ви вважаєте себе понад усіма законами і хочете знищити всі привілеї, урочисто стверджені вашими попередниками і вашою величністю; ви хочете підкорити сваволі народ, котрого свободу самі визнали; ви, не вагаючись, посилаєте того на важкі й принизливі роботи, приневолюєте козаків, неначе рабів, копати канали у ваших володіннях; а що для нас найобразливіше -- позбавляєте нас нашого права обирати вольними голосами гетьманів і інших старшин; натомість полишити суддям із нашого народу владу судити своїх співвітчизників, ви настановили нам суддями великоросів, які не знають, або вдають, що не знають, наших прав і привілеїв і повсюдно всіма способами нас неволять і ображають. Невже, відмовляючи нам в правосудді, ваша величність сподівається знайти в бога віддяку за все, що він вам посилає? Ви осліплені величчю і могутністю, яку послали вам щедроти божі, а не думаєте про боже правосуддя. Дозвольте, ваша величність, сказати вам в останнє, що ви не матимете ніякої користі від розору цілого народу: адже яка то слава владарювати силою і карами над нікчемними рабами, аніж бути главою і батьком такого народу, який би за всі ваші благодіяння завжди був би готовий пожертвувати всім і пролити кров задля вашої користі і слави. Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани, що мене кинуть у похмуру темницю на голодну смерть, та мені все одно: я промовляю від імені своєї батьківщини і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого краю. Подумайте, великий царю, і знайте, що ви колись складатимете звіт панові всіх панів за несправедливості, які спричиняєте народу, взятому під свою опіку".

Це скоріше справжній маніфест козацько-старшинського автономізму, яскравий звинувачувальний акт на адресу російського царату, вкладений невідомим автором у вуста Павла Полуботка. Цей історико-публіцистичний твір користувався неабиякою популярністю і в пізніші часи.

Останні рядки промови перегукуються з іншим переказом, записаним ще Д. Бантишем-Каменським. Мовляв, коли до хворого Павла Полуботка завітав лікар, той відмовився від його послуг і зазначив: "Нащо мені життя, коли я не можу бути корисний Батьківщині". Про це сповістили цареві. Петро І буцімто відвідав Павла Полуботка в Петропавлівській фортеці (який справді містичний збіг -- Петро, Павло і Петропавлівська фортеця) і прохав прийняти ліки. Але Полуботок залишився непохитним: "Ні, государю, ти не в силах уже повернути мені життя, яке згасає. Скоро Петро і Павло стануть на одній дошці перед Богом. Він розсудить їх діла". Пророцтво збулося -- через місяць після смерті Полуботка пішов з життя й імператор.

І, нарешті, легенда про Полуботкові мільйони (чи мільярди?), цілком несподівано реанімована в наш дивний час.

Згідно з легендою, перед арештом Полуботок таємно віддав на зберігання 200 тисяч золотих монет банку в Англії під 7,5 %. Сума грошей, банк і відсотки варіюються в різних варіантах: одне з джерел вказує на дві бочки із золотом під 2,5 % в банку Британської Ост-Індської компанії. У заповіті Полуботок нібито залишив 80 % золота на майбутнє незалежної України, а решту -- своїм правонаступникам.

Історія набула широкої популярності 1907 року, коли була опублікована в російському журналі «Новий час» професором Олександром Рубецом. 1908 року Міністерство закордонних справ Росії виписало російському консульству в Лондоні ордер на розслідування.

Надалі час від часу ця тема привертає до себе увагу. Так під час розпаду Радянського Союзу історія знов привернула увагу громадськості. Інтерес до золота Полуботка збігся з візитом до Києва в червні 1990 року прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер.

Висновки

На мій погляд, найкоштовніший скарб, яким ми захопилися - це наша історія, це глибина нашої національної самосвідомості, це наше всенародне надбання, наша гордість, наше спільне нерозмінне багатство.

Як зазначив М. Василенко, "оцінюючи роль і значення Полуботка в історії України, центр ваги треба класти... на той хід і розвій історичних подій і відносин, який врешті затягнув до себе і Полуботка і справі його надав ширшого значення, ніж його особисті домагання і класові інтереси". Справді, діяльність П. Полуботка припала на переломну добу української історії. Смерть Полуботка у в'язниці справила глибоке враження в Україні, особливо серед старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну.

...На родовому гербі Павла Полуботка зображене серце, хрест-навхрест простромлене двома стрілами. Неначе хтось закодував таким чином його трагічну долю. І якщо любові до ближнього в християнському розумінні цього слова Павлові Полуботку часто-густо бракувало, то в любові до рідної землі відмовити йому неможливо.

Оце і є той скарб, що заповів нащадкам Павло Полуботок.

Список літератури

1. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. : Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довідкове видання / Авт.-упорядн.: В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин, Ю.О.Калінцев, О.Г.Сокирко, В.І.Червінський. -- К.: Вища школа, 2002. -- 359 с.

2. Гетьмани України: Історичні портрети: Збірник / Передм. Я.Дзири; Худож. І.С.Камінський, Ю.Ф.Назаренко. -- К. : Журнал «Україна»; Газета «Вечірній Київ», 1991. -- 216 с.

3. Горобець В.М. Павло Полуботок. - К. : Наталія Брехуненко, 2009. - 64с.

4. Грушевський М.С. Твори: у 50 т.; голов. ред. П. Сохань ; Нац. акад. наук України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. - Львів : Свiт, 2002. Т. 9 : Серія "Історичні студії та розвідки (1917-1923)" / [упоряд. М. Капраль, А. Фелонюк].- 2009. -567с.

5. Дзюба І. М. Україна Антологія пам'яток державотворення X-XX ст.: у 10 т. - К. : Вид-во Соломії Павличко "Основи". Т. 4 : Спроби реанімації козацької держави (XVIII ст.) / упоряд., передмова та примитки Валерія Шевчука. - 2008. - 528 с.

6. Довiдник з iсторiї України: А-Я: Посiбник / Пiд ред. I.Пiдкови, Р.Шуста. -- 2-ге вид., доопр. i доповн. -- К.: Генеза, 2001. -- 1136 с.

7. Костомаров М.І. Історичні постаті; [пер. з рос. Ірини Голуб]. - Дніпропетровськ : Січ, 2008. - 618 с.

8. Сушинський Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV -XIX століть : історичні есе : у 2 т. - 2-ге вид., доповн. - Одеса : ЯВФ. - (Козацька Україна).Т. 2. - 2006. - 581 с.

9. Шудря М.А. Січ - мати. - К.: Елібре, 2008. - 559 с.

Размещено на Allbest.ru