Рух "шістдесятників" в Україні: діяльність та історичне значення

Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

Реферат

на тему: «Рух «шістдесятників» в Україні: діяльність та історичне значення»

План

Вступ

Діяльність «шістдесятників» в Україні

Репресії «шістдесятників»

Висновки

Список літератури

Вступ

У другій половині 1950-х - у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» з'являється рух творчої молоді, пізніше названий «шістдесятниками». Ця група найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У період лібералізації культурного життя багато творчих діячів знову почали відроджувати культурне життя українців, розширюючи межі своєї культурної й наукової діяльності. Цим вони намагалися пробудити громадську активність. У політиці 1960 -- 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму. Вони сповідували оригінальну тематику, нові думки відмінні від офіційних. Вони були першими, хто на противагу радянському моральному кодексу, сповідували індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, космополітичність культурних смаків. Під впливом гуманістичної західної культури відбулася певна переоцінка цінностей: це покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло відновити чисту естетику, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї культури. У результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у сформованій монолітній системі заідеологізованої культури.

Діяльність «шістдесятників» в Україні

У роки «відлиги» почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, названо «шістдесятниками», оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років. Цей термін саме тоді увійшов до вжитку. Це покоління, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім -- громадянське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами «соцреалізму». Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.

Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є наймобільнішим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці -- І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, у малярстві -- П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі -- С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, М. Шеремет, М. Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі -- звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григорія Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповідає про своє дитинство, і лише в поезіях проскакують рядки про «балетну школу» замінованого поля та «дитинство, вбите на війні». Схоже, ця печать війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.

А ще - на початку 60-х була активна участь у роботі Клубу творчої молоді, навколо якого гуртувалися Дзюба, Сверстюк, Світличний, Горська, Танюк, Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ - постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам'яті Леся Курбаса та Василя Симоненка, поетичні акції біля пам'ятника Шевченкові - одразу потрапили «на олівець» до «компетентних органів». 8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав сигнал до погрому молодих: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів Вінграновського, Драча, Костенко». Нову поетичну книжку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, було розсипано, така ж доля спіткала через десять років і збірку «Княжа гора»: авторка не погодилася поміняти там ані слова.

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Проміння землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу письменниці належить історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.

У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила у «чорний список», складений особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році у світ виходить збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а через два роки - спеціальною постановою Президії СПУ - історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху шість років. Роман одразу ж став поді ю, восьмитисячний наклад розійшовся за кілька днів, так само, як і повторне стотисячне перевидання в серії «Романи та повісті» (видавництво «Дніпро»), здійснене через три роки. А виконання ці ї драми народними артистками Нілою Крюковою та Галиною Менкуш у 1981 році вилилося в суд над «буржуазными националистками»: Костенко і Крюкову звинуватили у спробі «организации националистического восстания». У 1987 році «Марусю Чурай» і збірку «Неповторність» Ліни Костенко було удостоєно Шевченківської премії.

З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко незмірно зростає . ї «Вибране» 1989 року відразу стала раритетом, її цитують, про неї пишуть книжки. Багато хто з її колег-шістдесятників, скориставшись моментом, прикрасив груди депутатським значком. Вона ж у той час демонстративно грюкнула дверима СПУ і знову пішла «в духовну еміграцію». Свої вчинки вона пояснила двома поетичними рядками: «...і знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм - я в ньому не існую».

Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний «період застою»: її намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася йти на церемонію вручення. «Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна», - відповіла вона на запрошення.

Своє «затвірництво» Ліна Костенко порушила тільки у вересні 2004 року, коли погодилася стати довіреною особою Віктора Ющенка. «Я даю йому своє ім'я, як знак того, що я йому вірю, і якщо хтось вірить мені, нехай він повірить і Віктору Андрійовичу», - сказала тоді Ліна Василівна. Але й після виборів вона не проміняла свій робочий стіл на велику політику.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадянські активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Василь Стус (1938 -1985 рр.) - видатний український поет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. В 1940 сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54 навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання "Обрій". Почав друкуватися з 1959. У 1961 працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редактор газети "Социалистический Донбасс". Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР із спеціальності "Теорія літератури". За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів "Круговерть", написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У 1965 під час прем'єри кінофільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У цей період життя підготував другу збірку віршів "Зимові дерева", яку, однак, як і збірку "Круговерть", у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета "Веселий цвинтар". Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в "антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи, продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання. Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері, куди потрапив за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки "Поезії" (1990), "Вікна в позапростір" (1992), три томи "Творів" (1994-95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади "Не відлюбив свою тривогу ранню...". Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

Один з найвідоміших шістдесятників - літературний критик Іван Дзюба однаково прагнув як до досягнення громадянських свобод, так і до реалізації національних прав. Він чітко сформулював свою мету: «Я пропоную ... тільки одну річ: свободу - чесного, публічного обговорення національних проблем, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і самовдосконалення. Однак спочатку і в першу чергу повинна бути свобода на дискусію і незгоду ». Націонал комуніста Дзюбу турбував колосальний розрив між радянською теорією та практикою, особливо в галузі прав націй, і він закликав владу ліквідувати цей розрив для блага і радянської системи, і українського народу. Історик Валентин Мороз, навпаки, продовжив інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму і не приховував своєї огиди до радянської системи та надії на її загибель. І все ж головним чином шістдесятники виступали за реформи в СРСР, а не за революцію чи відділення Україні. Вони були проти національного гноблення в Україні і за громадянські права в СРСР.

Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. В Україні поетичні вечори І. Драча, Л. Костенко, М. Вінгра- новського та інших збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків (І. Дзюба, Є. Верстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз) повернули цьому жанру звання літератури.

Нову хвилю в кінематографі репрезентували С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика. Пожвавлення в національно-культурному житті викликало інтерес у суспільстві до театрального мистецтва: упродовж 1958--1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн до 15,5 млн на рік.

Більш плідною стала творчість композиторів. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятотиинського, С. Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін. Новаторством була позначена авангардна музика композитозиторів-«шістдесятників»: Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва.

Відбулися зміни в спрямованості образотворчого мистецтва. Т. Яблонська разом з В. Зарецьким та іншими художниками- «шістдесятниками» стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві.

Звичайно, коло «шістдесятників» було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, учителі, студентство, які об'єднались у клубах творчої молоді Києва, Львова, Одеси, Дніпропетровська.

На початку 60-х років у Києві центром духовного життя творчої молоді став клуб "Супутник», заснований У 1959 р. студентами театрального інституту, консерваторії, а також літераторами та художниками. Очолював його Л. Танюк, активно співпрацювали в ньому М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та інші.

Значну роль у згуртуванні столичної інтелігенції відіграв Клуб творчої молоді. На початку 1960 р. під час новорічних колядок і щедрівок навколо молодого режисера Л. Танюка виникли перші його групи. У них об'єдналась талановита молодь, яка прагнула відродження української культури, шукала нових шляхів у мистецтві. До клубу входили студенти багатьох київських вузів - літератори, художники, режисери, композитори. Клуб поділявся на п'ять секцій за інтересами: письменницька, художня, музична, кіно, театральна. При клубі діяв джазовий ансамбль, «Другий український театр». Членами клубу були, зокрема, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Станіслав Тельнюк,Алла Горська, Людмила Семикіна, Віктор Зарецький, Галина Севрук та ін. До клубу входило багато студентів київських вишів. В рамках клубу проводилися нерегламентовані мистецькі виставки, етнографічні свята, творчі вечори, зокрема Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, лекції Михайла Брайчевського, Олени Апанович. Влаштовувалися краєзнавчі експедиції, наприклад, поїздки Україною за ініціативи мистецтвознавця Михайла Литвина та за підтримки Максима Рильського з метою опису вцілілих церков. За ініціативи клубу було створено студентський міжвузівський фольклорний мандрівний хор «Жайворонок». У березні 1962 року художники Алла Горська, Людмила Семикіна та чоловік Горської Віктор Зарецький підняли питання про незадовільний стан української мови і культури в УРСР. Іван Світличний, Іван Дзюба та інші представники інтелігенції підтримали цю дискусію. Великий резонанс мав літературний вечір пам'яті Леся Курбаса, що проводився 12 травня 1962 року. На вечорі пам'яті Миколи Куліша поет Микола Бажан вперше порушив питання про репресії 30-х років. Клуб запровадив щорічне громадське вшанування пам'яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. «Було дуже цікаве життя у той час у Києві, - згадує Надія Світлична, - Клуб творчої молоді я застала ще тоді, коли приїздила в гості до Івана, а коли переїхала в 1964 році, його якраз тоді розганяли. Я застала ще останній вечір Шевченка в березні в Жовтневому Палаці - то був надзвичайний вечір. Алла Горська робила тоді на нього запрошення… воно складалося гармонікою п'ять на п'ять частин, і на кожній частинці було написано назву якогось твору або якась цитата Шевченка, і коли перегорталося останню сторінку, то поряд виходило два записи, тобто на двох сторіночках, але вони опинялися поряд. І було таке: «Караюсь, мучуся, але не каюсь», а поряд: «В сім'ї вольній, новій». Потім ті запрошення відразу ж, навіть вже того вечора, і пізніше, під час обшуків, вилучали, але в мене воно збереглося. Програма була дуже цікава: був тільки Шевченко. На відміну від сьогоднішніх балакунів, там ніхто ніяких доповідей не виголошував, ніхто не читав своїх творів, а тільки Шевченка, і то три поеми: «Сон», «Кавказ» та «І мертвим і живим...». Читав Пономаренко… Враження було надзвичайне. Атмосфера була просто наелектризована, і коли власті, які, звичайно ж, там були, відчули, що це може закінчитися не знати чим, і що ці люди понесуть з собою з Жовтневого палацу... Такий мовчазно наелектризований зал був, і слова: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани...» - і так далі... Реакція була вибухова».

Восени 1962 року при клубі була створена комісія для перевірки чуток про масові поховання жертв репресій у Биківні. «Члени комісії - Л. Танюк, А. Горська та В. Симоненко приїхали до Биківні, - описує Г. Касьянов. - Перше, що вони побачили - дітей, які грали в футбол людським черепом. Після детального огляду з'ясувалося, що в черепі була дірка від кулі. Розповіді місцевих мешканців доповнили жахливу картину». До міської ради був складений меморандум з вимогою створити державну комісію для розслідування цього злочину сталінізму і встановити у Биківні пам'ятник жертвам репресій. Г. Касьянов вважає, що саме «цим кроком активісти КТМ остаточно переступили межу дозволеного».

Перехід від виключно культурницької до громадської діяльності не міг не викликати реакції з боку режиму. З осені 1962 року почали набирати оберти позасудові репресії проти активістів КТМ: заборона вистав, експозицій, літературних вечорів, стеження, погрози, профілактичні бесіди, і навіть побиття. Леся Танюка усунули від керівництва і формально обрали президентом клубу Віктора Зарецького, хоча фактично Танюк продовжував керувати.

У 1962 році київські поети І. Драч, М. Вінграновський, Д. Павличко і критик І. Дзюба поїхали до Львова, де провели вечори у Спілці письменників і в університеті.

Михайло Горинь згадує один з таких вечорів: «Драч Іван - молодий хлопець, якому було тоді 25 років усього, прочитав свого вірша «Куди йдемо». Це був унікальний вірш, надзвичайно сміливий. І просто диво, як той молодий хлопчина, народжений на Наддніпрянщині, член партії, відважувався виступати з таким програмним, я би сказав, віршем:

шестидесятник громадський заідеологізований комуністичний

Куди йдемо? Яка нас хвиля

Жене на кам'яні вітри?

Якого виґвалтуєм звіра,

Щоб з ним загинуть допори?

Атомні цвяхи, мудрі бляхи

І філософські манівці,

І сита морда костомахи

З кривавим прапором в руці.

Образ смерті, яку завжди малювали як кістляву, а тут морда смерті стала із прапором не червоним, а кривавим, викликав... надзвичайно живу реакцію у львівської аудиторії, яка була, звичайно, антирадянськи налаштована».

Того ж року до Львова приїхали Лесь Танюк і Алла Горська. Вони намагалися поставити в театрі ім. М. Заньковецької виставу М. Куліша «Отак загинув Гуска». Виставу заборонили, а Танюкові запропонували протягом доби залишити місто.

Невдовзі у Львові виник свій Клуб творчої молоді - «Пролісок». Його очолив літературознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. Туди увійшли психолог Михайло Горинь, його брат, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент історичного факультету Іван Гель, викладач університету Михайло Осадчий. Пізніше до «Проліску» приєдналися поети Ігор Калинець, його дружина Ірина Стасів-Калинець, поет Григорій Чубай, художниця Стефанія Шабатура та інші.

На відміну від киян, західноукраїнські шістдесятники були апріорі переконаними антирадянщиками, мали емпіричний досвід зіткнення з більшовицькою тоталітарною машиною, і багато хто з них спочатку схилявся до підпільної і навіть збройної боротьби на зразок ОУН-УПА. Іван Гель в інтерв'ю говорить: «Я був прихильник не лише боротьби словом, але й збройної боротьби. І вважав, що боротьба словом є щось таке - інтелігентська вигадка». Але під час культурної інтеграції між Києвом і Львовом кияни довели пріоритет боротьби словом за даних історичних умов. Львів'яни в свою чергу відкрили їм вічі на ті жахи, які чинила радянська влада, захопивши Західну Україну, на діяльність ОУН-УПА тощо.

Як свідчить Михайлина Коцюбинська, справжнім «живим містком» між Києвом і Львовом був Іван Світличний. Один з найвідоміших молодих поетів й критиків-нонконформістів, він був генератором ідей і духовним лідером шістдесятників. Михайло Горинь згадує, що саме «Світличний запропонував легальну форму боротьби - відкрито говорити те, що ми думаємо про існуючий режим». Також саме він встановив контакти з українською діаспорою на Заході.

З 1963 року більшість літераторів-шістдесятників припинили друкувати. Відповіддю на ці заходи властей було поширення творів у самвидаві й самвидаві. Спочатку шістдесятники друкувалися в Чехословаччині й Польщі, а згодом у Західній Європі, США, Канаді. Таким чином культура шістдесятників стала знайомою західному читачеві. Велику роль у цьому процесі відіграв Мюнхенський журнал «Сучасність». Про шістдесятників почали говорити «ворожі голоси» - «Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки».

У самій Україні ще деякий час могли друкуватися критики Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та інші, але незабаром і це було припинено радянською цензурою. Були випадки, коли відомі літератори друкувалися під чужим прізвищем або псевдонімом. Десь із 1963-го року починається активне виготовлення й розповсюдження самвидаву, яке мало риси організаційної діяльності. Як сказав Іван Гель в інтерв'ю: «Створюється такий ланцюг: кияни... Горині, Гель - ми шукаємо боротьби. І я вже активно починаю виготовляти і розповсюджувати самвидав».

Як свідчить М. Горинь, тоді в самвидаві з'явилося багато антибільшовицьких статей. Спочатку політично беззубі, обережні, такі, як «Думки і роздуми збентеженого читача». Але вже 1964 року з'явилися праці з гострою критикою режиму, наприклад, «Українська освіта у шовіністичному зашморзі», «Стан і завдання українського визвольного руху», «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви», стаття про процес над Погружальським, який підпалив бібліотеку в Києві тощо. «Їх поява вже говорила про те, що сформувався такий просвітницький, культурно-мистецький політичний рух».

За словами Івана Геля львів'яни сформулювали свою програму як «Боротьба за державність України», тоді як кияни зосередилися на захисті прав людини і культурних прав нації.

Клуби творчої молоді відкривалися по всій Україні, зокрема в Одесі та Дніпропетровську. Створювалися дисидентські осередки шістдесятників в усіх великих містах України.

Дуже швидко всі ці осередки опинилися під ковпаком КДБ. Почалися нагінки, моральний тиск, слідкування, обшуки і врешті арешти. За спогадами шістдесятників відкрите, демонстративне стеження за ними почалося після приходу до влади Брежнєва. Чутки з КДБ про можливі судові репресії були й раніше.

Михайло Горинь згадує: «Влітку 1964 року приїхав до Львова Іван Драч... І він казав: «Ви знаєте, Михайле, я мав розмову з кагебістом одним, і він каже, що вас будуть брати...» Але пройшов час, нас не брали. Ми продовжували свої роботи. Нас узяли лише після того, коли в жовтні прийшов до влади Брежнєв і почалася підготовка розгрому того руху, який виник на ґрунті, так би мовити, хрущовської відлиги». Це пояснюється ще й тим, що серед радянського партійного керівництва були люди, які співчували шістдесятникам і намагалися ввести їх у межі, дозволені режимом, щоб із Москви не було вказівки застосувати репресивні заходи. Наприклад, Петро Шелест - перший секретар ЦК КПУ - намагався обмежитися «ідейними» заходами проти опонентів офіційного курсу. Коли Іван Дзюба написав свою програмну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і надіслав її як додаток до заяви з приводу національної політики, за наказом Шелеста вона була розмножена і розповсюджена для ознайомлення серед високих партійних чинів на рівні секретарів обкомів. Є версія, що написати цю роботу Дзюбі запропонував секретар ЦК КПУ з питань ідеологічної роботи Андрій Скаба. Отже, тільки після вказівки з Москви наприкінці серпня - на початку вересня відбулися перші арешти. Очевидно, автором цієї вказівки був безпосередньо тогочасний кремлівський «сірий кардинал» Михайло Суслов.

На момент арештів рух шістдесятників вийшов на рівень громадського протистояння режиму і став базою подальшого руху опору.

«Ми заснували зовсім інший принцип культурного життя, затвердили. І то була інша мораль, інша етика… - розповідає Євген Сверстюк, - я думаю, що якщо говорити про нашу середини шістдесятих років опозицію - це була моральна опозиція - напевно, це була етична опозиція - напевно, це була естетична опозиція - напевно. І це була наполовину ідеологічна опозиція. Що ж стосується політичної чи релігійної опозиції, то цього ми уникали, і уникали цілком свідомо - це було цілковито безперспективно»

Репресії «шістдесятників»

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Письменникн-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні того ж року і в березні наступного відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва, на яких прогресивні письменники, художники, режисери були жорстоко розкритиковані. Доклав до цього руку і М. Хрущов. У червні 1963 р. на пленумі ЦК КПРС, який розглядав ідеологічні питання, М. Підгорний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, поета, режисера С. Голованівського. Секретар ЦК Компартії України з ідеологи А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За «формалізм» і «бездушні абстракції» були затавровані художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф. Манайло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори ; Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у „формалізмі”, „космополітизмі”, відході від „марксизму-ленінізму”. Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах („Жовтень”, „Пра¬пор”, „Вітчизна”, „Ранок”, „Дніпро” та ін.), газе¬тах -- скрізь, де вони раніше мали трибуну. Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі” -- Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамай-сур, В.Голобородько та ін. перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко „переорієнтувалась” (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 -- 72 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне -- в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (кн. І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есе Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо). Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964--1965 рр. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей („З приводу процесу над Погружальським” -- відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє України”, „Націоналісти?”, „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”) та ін. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині, І.Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися анонімні тези „Стан і завдання українського визвольного руху”, в яких йшлося про колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними „революційно-демократичними” методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964 р. період „мирного” співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі” приходила реакція.

Висновки

Усім формам опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійним виступам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій в часі й у просторі, нечисленність учасників. Робітничий і дисидентський рухи діяли поруч, але не злилися в єдиний опозиційний потік. Це давало змогу тоталітарному режиму порівняно легко розправлятися, довго приховувати від власного народу і світової громадськості наявність опозиційних режимові сил. Водночас цей рух був свідченням нестабільності тоталітарної системи і провісником її краху.

На мій погляд, шістдесятники мали значний вплив на українську культуру. Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

…Є щось святкове, піднесене у тій високій мистецькій грі, котру спромоглися витворити у далеко не сприятливі часи шістдесятники. Це було мистецтво українське, пов'язане з національною естетичною і етичною традицією, і водночас глибоко новаторське, по-справжньому модерне, а відтак - європейське, здатне підкоряти світові обшири, сягати у космос і слухати подих рідної землі, бачити красу спрацьованих материнських рук - і красу зоряного неба, тонко відчувати тендітність квітки й потужне дихання бурі. Це було живе, справжнє мистецтво, яке дихало на повні груди і дивилося на світ відкритими очима. І, можливо, саме прагнення шістдесятників бути собою в мистецтві - найрадикальніший вияв їх протистояння часові. Слово - ось їх нетлінна мирна зброя, «альтернатива барикад» (Ліна Костенко).

Список літератури

1. Антоненко - Давидович. Б. Землею українськой. Львів, 1995р.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. - 568с. (Гаудеамус).

3. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. - К.: Либідь, 1996. - 616с.

4. Гавріленко І. К. Оттепель.Харків, 1994р.

5. Дудко І. Д. Історія українського суспільства : навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2011. - 597с.

6. Кошелівець І. Шестидесятники // Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. -- Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954--1989.

7. Магочій П. Р. Історія України; [ред. С. Саваневська, Р. Свято ; авториз. пер. з англ. Е. Гийдела, С. Грачової]. - К. : Часопис "Критика", 2007. - 639 с.

8. Наєнко М. К. Художня література України: від міфів до модерної реальності. - К. : Просвiта, 2008. - 1063 с.

9. Новий довідник. Історія України [упоряд. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопненко та ін.]. - 2-ге вид. - К. : Казка, 2006. - 736 с.

10. Субтельний O.: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка - Київ, Либідь, 1991.

11. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління: (історико-літературний та поетикальний аспекти) : [монографія]; [наук. ред. М. Г. Жулинський] ; Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. - К. : Смолоскип, 2010. - 632 с.

Размещено на Allbest.ru